logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

 

Сміливий ровесник української Незалежності


«Ніхто, крім нас!» – головне гасло українських воїнів-десантників, які в усі часи залишаються вірними військовій присязі, бойовим побратимам, українській Незалежності. Немало їх було, відданих і завзятих оборонців, із числа військовослужбовців, які проходили строкову військову службу в 79-й Миколаївській окремій аеромобільній бригаді. На жаль, у чорному мартиролозі новітньої історії немало імен світлих людей – героїв нашого часу.
zlatiev2Один із них – Сергій Анатолійович Златьєв. Він народився 25 травня 1991 року в селі Леніне Фрунзівського району на Одещині. В місті корабелів проходив строкову військову службу в аеромобільній бригаді, а після того залишився в Миколаєві для продовження служби за контрактом. Сержант Златьєв був заступником командира 3-го взводу аеромобільної роти. Володимир Лайдьонов, найкращий товариш Сергія, так його згадує: «Він був душею роти, будь-якої компанії, вічним оптимістом, посмішка ніколи не зникала з його обличчя». Вони потоваришували ще до початку бойових дій, Володя жартома називав його «Панда Кунг-Фу» за спритність і витривалість, а взагалі армійський позивний Сергія – «Чорний» (за смуглявий колір шкіри та чорні, мов смола, очі).
Герой-десантник був одним із кращих у бригаді з фізичної підготовки, завжди рвався в бій, з душею ставився до роботи, армійських буднів, цінував друзів та безмежно любив людей, мав гостре відчуття несправедливості.
Зі своєю чарівною дружиною Сергій познайомився 2013 року на курсах зі стрибків з парашутом. Того незабутнього дня всім дівчатам, готовим до виконання свого першого польоту, було відмовлено. Мовляв, є така прикмета: не можна жінкам стрибати в передчутті негоди або дощу. Тоді він підійшов до неї першим, щоб витерти її сльози та заспокоїти. З того часу вони завжди були разом – корінний одесит та юна миколаївка.
Оксана Златьєва добре пам’ятає холодний лютий 2014-го. Тоді після відомих подій та нічної бойової тривоги, швидких домашніх зборів частину роти перевели в бойову готовність. Водночас під цією та іншими частинами Миколаєва, поблизу Інгульського та Варварівського мостів почали збиратися хаотично організовані мітинги проросійських сил проти висування бойових підрозділів. Негативно налаштовані групи людей, звезених, як стало відомо потім, навмисно перекривали транзитні шляхи, формували свої блокпости, прикриваючись, як це було у Криму, жінками, дітьми, гучними гаслами. Тоді ще ніхто не усвідомлював глибинності технологій «гібридної» війни, «зелених чоловічків», таємних намірів російського окупаційного режиму захопити Крим і південь України під проект «Новоросія».  
Вже на початку березня Сергій разом із побратимами, серед яких – Володимир Лайдьонов (позивний «Єнот») та Олександр Черніков (позивний «Байкал»), висунулися на кордон із Кримом. Там вони, як і решта бійців-десантників, контролювали нашвидкуруч організовані блокпости біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. Телефонні розмови з домашніми були нечастими та короткими, військові будні – важкими й запеклими, очікування зустрічі ставало нестерпним. Пригадується складний побут: відсутність форменого теплого одягу, продуктів харчування, засобів облаштування пунктів бойового чергування. Тоді Сергій дізнався, що Оксана носить під серцем їхню дитину, тому прагнув приїхати бодай на пару днів до коханої, щоби швидко, військовим поспіхом, відгуляти скромне солдатське весілля (під час кількаденної відпустки вони все-таки побралися. – Прим. авт.). Потім його підрозділ перекидали з однієї бойової позиції на іншу, і за ці півроку служби йому довелося побачити не тільки щирість і гостинність місцевого населення, але й розлюченість, ненависть і зраду місцевих жителів. Це ті дні, коли шукали в селі бодай води чи хліба, а ніхто не давав. Мовляв, складіть зброю, годі служити «бандерівцям»!     
Zlatiev3Його перший у житті бій відбувся 3 липня: тоді вони з бойовими підрозділами української армії брали участь у визволенні міста Красний Лиман Донецької області. На жаль, 10 червня Черніков і Златьєв під час рейду потрапили в аварію та отримали травми. Десантників евакуювали їх шпиталю в Дніпропетровськ, поставили діагнози: першому – травму, перелом хребта та перелом передпліччя (нині він залишається військово непридатним (непридатний до високомобільних десантних військ, продовжує службу техніком у штурмовій авіації). – Прим. авт.), другому – струс мозку і пошкодження стегна. Коли хлопці лежали в лікарні, Лайдьонов був на передовій. Невдовзі всі вони зустрілися в тому ж таки шпиталі, коли Володимир отримав своє перше поранення.
5 серпня у Сергія та Оксани Златьєвих у пологовому будинку № 1 м. Миколаєва народилася донька Єва. Тоді друзі, як три мушкетери, як їх по-дружньому називали в роті, прийшли на подвір’я лікарні з повітряними жовто-блакитними кульками на виписку дружини товариша. З гіпсами та на милицях, вони, герої-десантники, були усміхненими та щасливими, по-бойовому підтягнутими та стрункими. Мені не забути того дня, бо й сам приїхав до тієї лікарні, яка подарувала мені дочку Мирославу, в якихось справах. Там ми і познайомилися з хлопцями – захисниками української незалежності.
Скромно відсвяткували народження доньки (у нього це була первістка, у Оксани вже був хлопчик. – Прим. авт.). Сергія, ледь відновленого після травм, відрядили на посилення оборони сумнозвісного міжнародного Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф'єва. Перед очима кожного українця – сумний мартиролог летовища, де загинула українська військова еліта. На жаль, невдовзі до хати Златьєвих прийшла біда: звістка про його загибель під час виконання бойового завдання. Відтоді 28 вересня 2014 року стало чорним днем для героїв-десантників. Як стало відомо пізніше, у бронетранспортер, де знаходився Сергій із товаришами з його відділення, влучив постріл ворожого російського танка Т-72. Як пригадує у своїй пояснювальній записці від 13 березня 2015 року солдат А. М. Бороденко, тієї миті відбувалася зміна позиції БТР-80 з нового терміналу до старого. За кермом був водій Олександр Завірюха, навідник КПВТ, ПКТ солдат Ігор Білий, у десанті по правому борту – сержант Сергій Златьєв, лейтенант Олексій Тищик, солдат Юрій Соколачко, по лівому борту на «кукушці» – власне А. Бороденко, посередині солдат Ігор Швед, ближче до навідника – майор Хардіков. Після смертельного попадання снаряда в машину з лівого боку вирвало нижню апарель, а верхня заклинила. Услід за наказом майора «Всі з машини!» Швед вискочив через «кукушку», Хардіков – через нижню апарель, автор цих спогадів залишав БТР останнім. Що там було всередині, він не пригадує, бо вже вирувало чорне полум’я. Коли він нарешті встиг виповзти з машини і добігти до старого терміналу, стався вибух, внаслідок якого розірвався БТР. Майор Хардіков та солдат Швед уже були під опікою лікарів, усіх інших побратимів А. Бороденко так більше і не побачив.
Тим часом Оксана жила очікуваннями, що її чоловік Сергій Златьєв усе-таки залишився живим, встиг вистрибнути з БТРа, знаходиться під опікою лікарів. Ніхто з бойових побратимів – захисників Донецького аеропорту – не міг ствердно сказати, де її коханий. Миті очікування правди перетворилися на нестерпні дні, тижні, місяці. Вона, мов поранена зигзиця, метушилася від телефонного апарату до військової частини, від друзів Сергія до його командирів, нервово заколисуючи маленьку Єву. Її підтримували друзі, надавали допомогу волонтери, щоб якось перекрити оплату за оренду квартири, купити якісь продукти, сплатити проїзд у міському транспорті. Мені, тоді вже народному депутату України, навіть колись довелося влаштувати скандал у тролейбусі, в якому я зустрів Оксану: вона тримала на руках немовля та колисала сина, і жоден із пасажирів не поступився місцем дружині героя-десантника. На жаль, з іншими дружинами бувало і не таке…

Кремінь Т.Д.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2017 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.