logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Все для Joomla. Беспланые шаблоны и расширения.

Шлях у вічність

Отче, до тебе звертаюсь,
Ти мою Україну спаси.
Низько, щиро тобі вклоняюсь,
І на землю ти мир принеси.

kozlov1Говорять, що шлях до Бога тернистий та вузький, а брама, яка веде до погибелі, є дуже широкою. Із-за цього у людей, буває складається враження, що шлях до Бога повинен бути пов’язаний із жертвами, стражданнями, муками. Як правило це відштовхує від Бога, і людина намагається жити так званим «нормальним» життям. Життя без Божої любові, без віри – не є сильним, насиченим, сповненим сенсу…
Незалежно від віку, віросповідання, обставин кожна людина рано чи пізно замислюється над сенсом життя, переосмислює його і все одно приходить до Бога. Життя юнака Михайла Козлова спочатку нічим не відрізнялось від життя пересічних миколаївців – народився 26 листопада 1985 року, навчався в Миколаївській загальноосвітній школі № 46. Мама Вікторія згадує сина як людину позитивну, але говорить, що цей позитив йому тяжко давався. В своїх думках він все частіше думав про Бога і за волею долі став віруючою людиною, євангелістом-протестантом. Через своїх знайомих юнак потрапляє до церкви «Нове покоління», а потім до реабілітаційного центру, де бачить зовсім інше, друге життя, спостерігає, як велика сила молитви, звернення до Бога допомагає людям покинути погані звички, зцілитися від пияцтва, наркоманії. Згодом і сам починає молитися, його віра міцнішає, і саме тоді хлопець вирішує вступити до біблійського коледжу м. Першотравенська Дніпропетровської області і закінчує його.
Після закінчення приїхав до рідного міста відновленим. Рідні і знайомі бачили в ньому людину, яка готова служити Богу, адже саме в коледжі він задумався над сенсом життя, переосмислив його. Навіть пастор говорив йому: «служи», адже Михайло вмів дуже гарно говорити, володів даром ораторського мистецтва, його можна було із задоволенням слухати годинами.kozlov2
Та доля розпорядилась інакше, молодий чоловік одружився, але шлюб був недовгим, після двох щасливих років сімейної ідилії, як грім – розлучення. Дружина Марія розповідала мамі Михайла, що розлучилися вони не тому, що у шлюбі все було так погано, а тому, що його завжди несло кудись вище.
Пізніше юнак розуміє, що найважливішим у його житті є те, що він прийшов до Бога і приймає важливе рішення переїхати до міста Запоріжжя, щоб створити там мініреабілітаційний центр – в протестантській церкві це направлення дуже розвинене. Внаслідок цього, за допомогою молитви люди, які потребують допомоги, позбавляються алкогольної та наркотичної залежності, починають жити новим життям. Простягнути руку помочі було головною ціллю Михайла. В Запоріжжі хлопець несподівано зустрічає нове  кохання, але воно залишилось нерозділеним, без взаємності. Переживання болісно мучили душу, не давали спокою, і він знову переїжджає до Миколаєва. Вирішує іти служити добровольцем. сам пішов у військкомат та взяв повістку, щоби захищати рідну Україну. Мама не відмовляла сина, але в неї було погане передчуття, ніби вона бачить його востаннє, він казав попрощайся зі мною, коли провів останню ніч вдома.
Спочатку Михайла було направлено до 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України (м. Десна), потім за розподілом для проходження військової служби був направлений до 72-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України на посаду старшого гранатометника. Згодом бригаду було перекинуто у с. Тельманове, потім у с. Гранітне, де хлопці з мужністю і відвагою відстоювали державні кордони. Спочатку у Михайла не було амуніції, потім хтось із бойових товаришів дав йому каску, потім видали бронежилет, щоб покращити умови військової служби. Навіть на війні юнак пам’ятав про Бога, у вільну хвилину він завжди читав Біблію (взяв її із собою), намагався знайти відповіді на хвилюючі питання, молився за Україну. Звертаючись до Бога, молода людина укріплювалася в своїй вірі.
Мама Вікторія дуже вдячна синові за те, що він свого часу привів її до Бога, вона разом із Михайлом шукала відповіді на філософські питання, які цікавили, що раніше здавалися їй недосяжними. Вона разом із сином вчилася відрізняти, цінувати духовні цінності, що завжди відрізняються від земного життя. Дзвонив син рідним не часто, розмови були короткими, щоб не завдавати болю… говорив, що йде війна, питав як бабуся, сестра, племінниця, він дуже їх любив та сумував за рідними, згадував друзів…
Остання розмова з мамою та колишньою дружиною відбулася 24 серпня 2014 року. Михайло повідомив, що йде на завдання, але на яке сказати не може. Мама пішла до церкви на молитвенний день і за її розповіддю, її начебто простромила спиця, в голові заграла мелодія композитора В. Скорика «Мелодія», саме так материнське серце відчуло втрату найдорожчої людини, її сина Міхи (так ласкаво і ніжно вона завжди його називала). Загинув Михайло 24 вересня 2014 року в с. Старогнатівка  Тельманівського району Донецької області при виконанні секретного бойового завдання, отримав смертельне поранення внаслідок спрацювання вибухового пристрою.
Міха був людиною із запалом, величною, доброю, терпіти не міг несправедливість, він загинув за Батьківщину, віддав своє життя за суверенну, незалежну Україну, за мир на нашій землі, перевершив себе, щоб піти у «вічне життя». Віра в Бога допомагає пережити матері втрату сина, вона постійно перебуває в молитві. Міха назавжди залишиться в її серці, в її душі. Світла пам'ять тобі Михайло! Героям слава!

Вже після того, як матеріал був готовий, ми отримали листа від мами Михайла, про те, що її сина нагороджено медаллю «За жертовність та любов до України» Української Православної Церкви:
«28 октября приехали ко мне Мишины сослуживцы из 3-го батальона 72-й бригады и вручили мне Мишину медаль «За жертовність та любов до України». Ребята приехали прямо из района боевых действий – уже больше года 72-я бригада стоит в районе Волновахи-Старогнатовки-Гранитного. У них уже есть капеллан. Он ходатайствовал перед Церковью об увековечении памяти погибших. И вот четверо военных были отправлены в командировку. Kozlov z nami bogС ними был молодой паренек Алексей Миронов, он уже больше года служит в АТО и очень похож на Мишу и лицом и ростом, когда он зашел ко мне домой, я как будто Мишу встретила. К сожалению, я не узнала, как зовут остальных. Старший офицер, который вручал награду, очень внимательно, по-отцовски, слушал мои воспоминания о Мише. Я ему показала ваш очерк в газете. Он сразу же начал читать его вслух, и сказал, что Бог забирает лучших. Очерк и небольшую брошюрку «Молитва в согласии за Украину», которую мне Миша оставил, когда ушел на войну, я подарила ребятам. Они с радостью взяли их с собой – показать побратимам. Наша беседа длилась минут сорок, а прощались и обнимались мы как родные. К этим ребятам такое уважение и любовь испытываешь, и благодарность…
Я посылаю вам удостоверение к Мишиной награде и страничку из Библии, где Мишиной рукой подчеркнуты слова Апостола Павла из первого послания к Коринфянам, 4 глава, стихи 3-5: «3Для меня очень мало значит, как судите обо мне вы или как судят другие люди; я и сам не сужу о себе.
4Ибо хотя я ничего не знаю за собою, но тем не оправдываюсь; судия же мне Господь.
5Посему не судите никак прежде времени, пока не придет Господь, Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения, и тогда каждому будет похвала от Бога».
Миша при своих небольших годах очень глубоко чувствовал Библию.
Он уже на небесах и похвала от Бога пришла с этой медалью».

 Макарчук Н.Г.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2017 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.