logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

Він знав відповідь на запитання: «Навіщо я живу?»


«Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Такими словами зазвичай розпочинали заходи до Дня Перемоги. Чи думали ми, що й на наше покоління випаде війна, що раптово обриватимуться життя, полетять у сім’ї похоронки. Сьогодні світлими для всіх нас є дні, коли у прес-центрі АТО в інформації про події на Сході лаконічно звучить: «Без втрат».
Чекають живими і здоровими своїх синів, коханих, братів і у новоодеських родинах. На жаль, дочекалися їх не всі… Велике горе спіткало сім’ю Нетребків – загинув єдиний син Олег. Його серце перестало битися, але пам’ять про нього продовжує жити в серцях тих, хто його знав і любив, а ще – у спогадах. Саме вони повертають у ті часи, коли він був живий.
– Тільки-но хлоп’я з’явилося на світ, як йому напророчили: «Буде солдатом!» – розповідає мама Олега Людмила Миколаївна. – Народився він якраз, коли транслювали популярну на той час програму «Служу Радянському Союзу». В усіх, хто знаходився зі мною в палаті, були дівчатка, а у мене – справжній богатир (забігаючи наперед, скажу, що Олег став дійсно богатирем – мав зріст 195 см!). Ріс дуже допитливим, особливо тягнувся до всього живого. Яка тільки живність у нас не мешкала! То гадючку чи вужика принесе, то якогось чудернацького метелика або жучка. Колись кинулася до ванни прати, а там – черепашка. А про котів та собак взагалі говорити нічого. Олег вважав, що вони – чиїсь душі, тож і кривдити їх не можна. От і знаходили «лаповуси» різних мастей прихисток у нашому домі.
На 10-річчя, що ви думаєте, він попросив? Коня. Де дінешся. Придбали йому Квітку. То була така дружба між людиною і твариною – тільки в кіно побачиш. Любив Олег квіти, вони відповідали йому пишним цвітінням. Вірите, коли його не стало, багато кімнатних квітів повисихало, хоч як ми за ними не доглядали. Він мріяв зробити нашу вулицю квітучою, вірив, що рідне місто обов’язково буде чистим і зеленим. Сам немало посадив дерев біля річки. А яким син був рибалкою, грибником! Неначе слова якісь чарівні знав.
14 березня 2014 року Олега призвали за частковою мобілізацією.
– Про пошук шляхів, як ухилитися від того, що вважав чоловічим обов’язком, навіть не йшлося. Мав за плечима службу в армії, досвід служби у спецпідрозділі «Спрут» м. Києва. Говорив: «Як я не піду, то хто? Я що, з тобою вишивати буду?» – ділиться мама.
NetrebkoІ почалися в родині безсонні ночі. Допоки наші діти не на війні, ми не відчуваємо всього того болю, що переживають ті, чиї сини на передовій – у бронежилеті чи без нього, в берцях, що до крові натирають ноги, у брудних окопах, без води та їжі.

Про те, що Олег у самому пеклі – в Іловайську – рідні не знали. Телефонував нечасто, бо не завжди випадала така нагода. Щоразу попереджав, коли дзвонитиме. Як скаже: «Зателефоную через три дні», то поки ці дні тяглися, якось жили, а якщо й пізніше не чули його голос, то в голові була лише одна думка: «Аби був живий… Аби з ним нічого не сталося…»

В екстремальних умовах людська сутність проявляється якнайкраще. О.Нетребка його друзі-побратими називали опорою в усьому. На нього завжди можна було покластися. Він легко сходився з людьми. Недаремно й позивний мав «Кеня» (кент, друг). Він був дуже хазяйновитий. В одному населеному пункті знайшов три пари лиж. Хлопці сміялися, а він: «Згодиться». І дійсно, вони згодилися, тільки не йому. Ще одна його якість – Олег в усьому любив порядок. І байдуже: чи вдома, чи в польових умовах.
Під час обстрілів ніколи не було такого, щоб він ховався, панікував. Людмила Миколаївна іншими очима побачила Олега, коли їй почали телефонувати матері його товаришів по службі. Зі сльозами дякували, що допоміг уціліти їхнім синам.
Після Іловайського «котла» він побував удома. Привіз прапор, прострілений, увесь у мазуті. Щоб винести його з-під ворожого вогню, обв’язався ним. Про війну розповідав мало, щоб не ятрити зайвий раз і так зранені душі рідних.
Неймовірна туга за домівкою не вплинула на його прагнення знову повернутися до бойових побратимів, аби продовжити важливу справу. Тож короткий відпочинок – і знову «гаряча» точка – село Піски. Востаннє побував удома 19 листопада. Мати згадує, що в нього було передчуття – побувати втретє вдома може й не пощастити. І воно молодого чоловіка не підвело.
З Олегом мати востаннє говорила по телефону 26 листопада. Він тоді був у Донецькому аеропорту, заступав у наряд. Пізніше його друзі повідомили, що Олег зайняв місце вбитого кулеметника, щоб прикрити інших. 29 листопада його не стало…
Указом Президента України № 311/2015 від 04 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Нетребко Олег Володимирович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

***

Олексій, товариш по службі

Військовий побратим Олега Олексій з Дніпра згадує його як людину доброзичливу, веселу, відповідальну. Після походу до військкомату Олексій, як і Олег опинився в Черкаському (Чикаго – так військові жартома називали селище). Молоді люди потрапили до зведеної ударно-штурмової роти 93-ї окремої механізованої бригади. Олег став гранатометником, Олексій – кулеметником. Ближче познайомилися під час проведення навчань зі злагодження підрозділу, жили в одному наметі. У вільний час полюбляли разом рибалити на річці неподалік.
Після місяця навчань з бойової підготовки надійшла команда вирушати на Схід. Куди саме – хлопці не знали. Їхали на броні – чорні – крім очей нічого не видно. Машини – хлам: за поїздку з десяти шість поламались, лагодили по дорозі.
Олексій згадує: «Спочатку прибули в Старобешеве. Там у місцевій річці відмились, випрали речі. Тут же купались дівчата з добровольчих підрозділів, але від утоми один на одного навіть не звертали уваги. Наступного дня вирушили на Грабське – тут прийняли перший бій – було дуже страшно, не знали як поводитися. Добре, що з нами були афганці – підбадьорювали. Нас обстрілювали з мінометів, що були встановлені на квадроциклах – дуже мобільні, і наша арта не могла дістати їх. Але все ж таки ми знищили їх табір, а також КамАЗ зі встановленим на ньому мінометом.
У Грабському мені запам’ятався такий випадок: в одному з дворів залишилась покинута господарями корова. Олегу шкода було дивитись на страждання тварини, і він відвів її до бабусі з дідусем, які жили неподалік, попросив залишити в себе, піклуватись про неї.
З Грабського направились до Іловайська. Заходили разом із батальйоном «Донбас». Зайняли позиції у школі. Ми з Олегом влаштувались у коридорі на другому поверсі. В підвалі ховались від обстрілів місцеві жителі. «Донбас» забезпечував їх харчуванням, яке передавали волонтери. Була там одна молода жінка із немовлям. У неї пропало молоко, то ми з Олегом та іншими хлопцями їздили в сусідні села по молоко для дитини. До речі, виявилось, що один із місцевих, що переховувався в підвалі, був коригувальником. Його передали до контррозвідки батальйону «Донбас», та, на жаль, коли вивозили разом з іншими полоненими та нашими пораненими, машину розстріляли.»
Дні, проведені в Іловайську, для військових тягнулись безкінечно: постійні обстріли, регулярні сутички з противником, кривавий відхід…
Після Іловайська хлопці побували вдома, потім – Піски, ДАП…
«Коли Олег загинув, мене поряд не було, я був у Дніпрі. Якби я не поїхав, Олег живий би залишився», – впевнений Олексій.

***

Ірина Маслюк, волонтер Миколаївського центру волонтерів

Netrebko nagorodi

Ірина розповідає, що особисто з Олегом не була знайома. Пригадує, що у 2014 році, як диспетчер інформаційного центру, приймала по 80-90 дзвінків за добу, так і з Олегом познайомилась.  

«Він зателефонував і каже: «Дівчино, так їсти хочеться. Хліба. Просто хліба. Більше нічого не треба». У 2014 році, ви ж пам’ятаєте, із забезпеченням скрутно було… Ми зв’язались із першим хлібозаводом, там виділили хліб, булочки, і наші волонтери завезли все це на передову. Через деякий час Олег зателефонував, подякував, попросив сигарет передати, бо вже все сухе листя в окрузі скурили». Тоді Ірина попросила мамин телефон, передзвонила їй, познайомилась, розповіла про волонтерів, які їздять на передову, та запропонувала через них передавати сину посилки. Так і почали спілкуватись, а одного дня Людмила Миколаївна зателефонувала о сьомій ранку: «Іро, я всю ніч не спала, мені здається, що з Олегом щось трапилось». Волонтер, як могла, заспокоїла жінку, але через кілька годин та передзвонила і розповіла, що з госпіталю їй зателефонував товариш сина і сказав: «Ми з Олегом разом були. Схоже на те, що він загинув…»
Відтоді для Людмили Миколаївни почався чи не найстрашніший період. У військкоматі спочатку ніякої інформації не давали, жінка сама всього добивалась, їздила, шукала сина, сподівалась, що живий: «Його не могли вбити: він такий великий, сильний, його неможливо вбити…»
Розповідаючи про те, що довелося пережити Людмилі Миколаївні, Ірина не може не захоплюватись мужністю жінки – про це варто написати окрему історію, вважає вона…
***
Для батьків немає більшого горя, ніж хоронити своїх дітей. Сподівалася мама 30-річного Олега, що на старість син стане опорою і підтримкою. Та не судилося. З любов’ю жінка зберігає його речі, ділиться спогадами про нього. Згадує його слова: «Герой – це той, хто знає відповідь на запитання: навіщо я живу». Він знав, навіщо – щоб мир був на нашій землі.


О.Є. Фокша


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2018 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.