logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

Сльози матері


Які слова можуть передати горе матері, яка поховала сина, проте не вірить в його смерть і живе тільки тому, що знає – одного дня її Вальок повернеться. Не уві сні, а насправді.


Заграничний Валентин Анатолійович народився 9 грудня 1978 року в м.Миколаєві. Батько, Анатолій Васильович, – ветеран МВС, зараз на пенсії, мати, Антоніна Петрівна, працює в Надбузькому професійному аграрному ліцеї.
ZagranichniyЗ дитинства мріяв стати військовим. Сам Валентин так розповідав про це в інтерв’ю очаківській міській газеті («Очаків», № 30 від 27 липня 2012 року): «Захоплення парашутним спортом з’явилось в мене ще в дитинстві. Я прагнув стрибнути з парашутом і поглянути на землю з висоти пташиного польоту. Моя мрія здійснилась у 1994 році, коли я 15-річним юнаком зробив крок на зустріч небесним просторам. З того часу вже точно знав, чим хочу займатися протягом усього життя».
Мама також пригадує, як у дитинстві зачитувався Валентин книжками про війну, військових, по кілька разів передивлявся фільми на військову тематику. Найулюбленішою була стрічка «В зоні особливої уваги». В школі навчався добре, відразу після її закінчення у 1995 році вступив на факультет аеромобільних військ Одеського інституту сухопутних військ (зараз – Військова академія). «Як їхали поступати, – згадує мама, – я всю дорогу проплакала, як наперед знала… Поступив сам, учився сам – ми нічого не платили, торби не возили». Юнак звик всього добиватися лише власними знаннями, уміннями, наполегливістю. Після закінчення інституту молодий офіцер був розподілений до 1-ї аеромобільної дивізії (м.Болград, Одеська область), після її розформування певний час служив в Миколаєві в 79-й ОАЕМБр, а у 2005 році перевівся до в/ч А1594 м.Очаків. Спочатку обіймав посаду заступника командира групи спеціальних операцій, потім – командира групи мінування, заступника командира загону спеціального призначення з повітрянодесантної підготовки. З 2006 року займався підготовкою до стрибків молодих солдат, до чого ставився з великою відповідальністю. Був надзвичайно вимогливим і до себе і до своїх підопічних, адже знав, що від набутих професійних навичок залежатиме не тільки успіх операції, але й власне життя та життя товаришів.
Неодноразово входив до складу команд, які представляли частину на першості Збройних Сил України, очолював команду на змаганнях за звання кращої групи спеціального призначення України. На усіх змаганнях команди займали призові місця. В частині відзначали Валентина Заграничного, як одного із найкращих офіцерів повітрянодесантної служби частини.
Антоніна Петрівна пригадує, що коли в 79-й ОАЕМБр розпочались масові скорочення, син почав шукати, куди перевестися: «Були варіанти в Києві, Житомирі, Очакові. Він вирішив спробувати в Очаків, я відмовляла: «Синок, ти ж десантник, а там – вода», а сама думала, що не візьмуть його, бо було багато бажаючих. Коли через деякий час телефонує: «Мамо, я все поздавав. Мене взяли!». Так він і поступив на те «вакантне» місце, яке звільнилося внаслідок смерті офіцера під водою. У мене ще тоді були вже недобрі передчуття, щодо цієї посади. Хто ж знав, що цей нелюд нападе, і що буде війна! Я казала: «Синок, не йди! Ти ж можеш залишитись. Ти ж інших учиш». «Так, – каже, – можу. Але я піду – хлопці йдуть, їм по двадцять років, а я буду ховатися? Як я їм буду в очі дивитися, як я буду від них щось вимагати?». Пішов. Я повернусь, каже, мамо. Я везучий. Все буде добре. А рівно за тиждень мені повідомили, що його немає»…
За офіційними даними Заграничний Валентин Анатолійович загинув 28 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання з коригування вогню артилерії в районі населеного пункту Многопілля Іловайського району Донецької області, будучи командиром розвідувальної групи спеціального призначення. 3 вересня 2014 року тіло Заграничного В.А. разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаний герой.
Антоніна Петрівна розповідає, що командування частини їздило на впізнання: «Ніхто їх впізнати не міг – там такі чорні огарки… Боже! Боже! Всі хлопці, яких він повіз повернулись, а його нема… Потім ми з батьком ДНК здавали, довго це все тягнулось… Аж у 2015 році, 5 травня привезли мені той ящик… Вони хотіли, щоб я повірила, що у тому ящику моя дитина… У мене не було ніяких почуттів до того, я просто тупо стояла і дивилась на це все. Інші батьки могли бачити, що то їхня дитина, вони могли попрощатися, виплакатися… В мене навіть цього не було… І по цей день я на могилі нічого не відчуваю. Я прихожу, тому що треба прийти, а нічого не відчуваю… і сни… я їх всі пам’ятаю…
… Я цей котел бачила – величезний, бетонний з гладкими стінами і там міситься глина, і хто хоче вилізти, не може, бо стіни гладкі, і водоворот затягує. Другу ніч сниться лікарня сільська. Бачу – мій Вальочок у камуфляжі розстібнутім… Дощ накрапає… Я проходжу через цей двір, далі через дорогу і бачу – 5 обелісків стоять. 5 пам’ятників чорних. Всі однакові. Біля них живі квіти ростуть. І на одному з них – мій син, і написано «ВалентиМ», отак з помилкою, і більше нічого – ні прізвища, ні дати… Я дивлюсь, і раптом іззаду за плече мене хтось бере, я оглядаюсь – «Вальочок! Синок! Що ж це таке?! Як же ти і тут, і там?!». А Він каже: «Мамо, це помилка. Вони помилились»… Іншим разом, 3 вересня, як батько поїхав у Запоріжжя на впізнання – наснилось, що у траві високій лежить моя дитина в камуфляжі, а над ним схилилась Матір Божа, і йдуть від неї промені золоті, якими накрила його – захистила…
Zagranichniy2І завдяки цим снам, завдяки тому, що правди мені ніхто не розказав (за словами Антоніни Петрівни їй доводилося чути декілька різних версій загибелі сина) в мене є надія. Я чекаю. Тільки завдяки цьому я живу. Ходжу на роботу, щоб хоч якось відволіктися, а насправді так важко, що і не передати. Серце завмирає при кожному дзвінку у двері чи по телефону – а раптом це моя дитина. Може він у полоні, а його ніхто не шукає? Де я тільки не ходила – шукайте! Може мій син живий! А вони комп’ютера включать: «Числиться загиблим. Вибачте»…
Гортає мама фотографії – «Це ще маленький… це курсант… це – в Криму на навчаннях – коли це все ще наше було»… Сльози на очах… «Він з малечку дуже слухняним був, спокійним, відповідальним. Коли Валентину було шість років, народилася Наталка. На нього можна було спокійно залишити дитину, і попити дасть, і заспокоїть, і покачає. До всього ставився серйозно, і в школі добре вчився, і в інституті, все йому вдавалось – і парашутну справу освоїв, і водолазну… І все спішив, спішив… Як у 16 років пішов із дому, так і закрутилося – інститут, служба, сім’я, друзі… Ми з ним так мало бачилися, так багато не сказали один одному…
Наказом Міністра оборони України № 546 капітану 3-го рангу Валентину Анатолійовичу Заграничному було присвоєно позачергове військове звання капітана ІІ рангу посмертно.
Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Заграничний Валентин Анатолійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
Наказом командира військової частини А 1594 від 29.12.2014 р. № 926 за мужність і відвагу, проявлені під час виконання військового обов’язку, прізвище капітана ІІ рангу В.А.Заграничного занесене до Книги Пошани військової частини А 1594.
Рішенням Вінницької громадської організації «Союзу ветеранів військово-морської розвідки» капітан 2-го рангу В.А.Заграничний посмертно нагороджений офіцерським морським Хрестом за розвідку.

А.П.Назарова


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2018 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.