logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

Позивний «Мамай»: послання всій Україні


Podlipniyk1«І знов я знайшов пару хвилин зібратись з думками і написати для вас. Стомились ми трохи на своїй «продуваємій» всіма вітрами позиції, бо людей не вистачає, готуємось до зими, заготовляємо дрова, будуємо, та ще й «сепари» дістають - так що воюємо, як завжди. Щодня підходять ДРГ, дістають з ДШК, прилітають інші подарунки, ну і ми, звісно, не мовчимо - є чим «віддячити». Настільки звикає людина до всього, що навіть не реагуєш на обстріл, розмовляючи, наприклад, з кимось, - тільки автоматично відмічаєш, що знаходишся під прикриттям і тебе не дістануть, хоч кулі пролітають на відстані метра, в різній тональності свистячи, і бачиш, як деякі падають на ізльоті...
А недавно наші беззмінні помічники-волонтери, наша опора і підтримка з тилу... привезли такі необхідні зараз будматеріали і інструмент, продукти і теплі речі. А ми передали їм для Миколаївського краєзнавчого музею трофеї - залишки мін, гільзи, побиті речі після обстрілу, прапор з підписами, вигорілий та обшарпаний дебальцевськими степовими вітрами, який майорів над нашими позиціями «на нулі», на гордість нам і на очах у «се парів», в злобі не спроможних його не раз збити.
Тільки тут і зараз розумієш і бачиш, як єднає народ біда, коли влада пиляє бюджет і заробляє на війні, а прості люди допомагають фронту. Мій побратим Яків звертався до олігархів та партій про допомогу (має деякі зв'язки), та в них були важливіші справи, гроші пішли на заплановані акції, адже ми не зробимо їм піару. Пора, пора вже прокидатись від цього заціпеніння, збиратись з силами і завершувати справу, почату на Майдані, скидати ту наволоч, яка має нахабність називатися владою, думаючи про свій гаман...»
14 жовтня 2016 року ці рядки написав на своїй сторінці в «Фейсбуці» Андрій Подліпнюк, позивний - «Мамай». Це гірке його слово стало прощальним, і вийшло - ніби адресовано цілій Україні. Він загинув 11 листопада, не доживши місяця до свого сорокаріччя.

Війна «підкинула» багато хороших людей

12 листопада науковий співробітник Миколаївського краєзнавчого музею Оксана Светляченко йшла на похорон Андрія. Дві червоні гвоздики, сльози в очах і буря емоцій в душі. Вони познайомилися в Інтернеті, подружилися в «Фейсбуці». А 20 листопада він обіцяв приїхати у відпустку і прийти в гості до музею. Оксана ніколи не бачила цю людину «вживу», і ось як вийшло - зустрітися їм довелося тільки на похороні.
Оксана Светляченко почала збирати матеріали про воїнів АТО в грудні 2014-го. Це була її особиста ініціатива як музейного працівника. Підштовхнули події: наша 79-я бригада потрапила в оточення і закрутився Ізваринскій котел, потім почалися бої за Донецький аеропорт. Військова історія розгорталася люто - і співробітниця музею поквапилася приступити до збору інформації. Це було непросто. Знайомилася з волонтерами, з військовими, ходила до військової частини, в штаб 79-ки, зустрічалася з «однополчанами» своїх друзів, які несуть службу в АТО, брала інтерв'ю, писала біографії, домовлялася про передачу артефактів «з полів битв». «Війна «підкинула» в моє життя багато хороших людей - і це єдиний її плюс…» - говорить сьогодні Оксана.
За два роки вона зібрала, напевно, вже більше 200 предметів, які одного дня увійдуть до постійно діючої музейної експозиції. Коли з'явиться зала пам'яті загиблих за Україну - сказати важко, все тільки в проекті.
Остання «посилка» з фронту прийшла в листопаді: «Мамай» відгукнувся на Оксанине прохання в «Фейсбуці» і передав через волонтерів трофеї - цілий ящик. Дірявий казанок, прошитий кулями. Солдатська форма, яка сушилась на мотузці й потрапила під обстріл. Дитячі малюнки-сердечка з побажаннями миру. «Щоденник розвідника» на листку паперу. РПГ-тубуси, снаряди, гільзи, хвостовики від міномета. І - прапор, той самий, вигорілий, обшарпаний дебальцівськими степовими вітрами, який майорів над нашими позиціями «на нулі». «Не бiйся бою, краще пожалiй тих, хто не мав такої честi» - написав «Мамай» на прапорі, поряд поставили свої підписи товариші по зброї.
«Їх 54-та окрема механізована бригада тримає зараз одну з найскладніших ділянок - Світлодарську дугу... якщо подивитись на карту АТО - там кожен день обстріли, затишшя не буває», - розповіла Оксана Светляченко. Солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-й роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади Андрій Іванович Подліпнюк був смертельно поранений під час одного з цих обстрілів.

Щоб усіх пам’ятали

Подліпнюк Андрій Іванович народився 10 грудня 1976 року в мкр Велика Корениха. У 1994 році закінчив школу - з єдиною «четвіркою», всі інші оцінки - «відмінно». Вищу освіту здобув в Миколаївському національному аграрному університеті, спеціальність - «інженер-механік». Строкову службу проходив в Білгороді-Дністровському. Потім працював на фабриці «Сандора», був виконробом з оснащення електротехнікою - в школі моряків і на будівництві. На дозвіллі захопила його природа поведінки людини - захопила настільки, що вирішив ходити на курси з психології.
У березні 2015 року Андрій пішов добровольцем в АТО. Після стажування на полігоні Широкий Лан відправився до Маріуполя. Службу ніс як матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС України.
Демобілізувавшись у березні 2016-го, він повернувся до Миколаєва, а в червні знову пішов на фронт у добровольчий батальйон. Загинув 11 листопада біля селища Луганське Бахмутського району Донецької області - отримав осколкові наскрізні поранення в шию і груди під час мінометного обстрілу наших позицій. Помер по дорозі в лікарню. Вдома ж у Андрія лишився 13-річний син Єгор, який і досі не може повірити, що тата більше немає.
Дуже скупі, дуже сухі факти біографії... Поки що - так. Напевно, історики майбутнього зберуть більше інформації про цього учасника АТО, так само як і про інших. Сьогодні на сайті http://memorybook.org.ua/ розміщена «Книга пам'ятi полеглих за Україну», яка створена за підтримки Військово-історичного музею України. Станом на 30 вересня, до неї внесені імена 3230 загиблих.

Прощання

Їх спілкування на «Фейсбуці» було недовгим. 11 листопада товариші «Мамая» по зброї повідомили на Інтернет-сторінці Андрія про його загибель... «Так і не встигли познайомитися вживу. Не віриться. Війна десь далеко? - Ага...» - написала Оксана.
Прощання з другом вийшло важким. Проводити Мамая в останню путь прийшли волонтери, губернатор Олексій Савченко... приїхали фронтові друзі - прямо з передової. А для Оксани Светляченко Андрій став певним символом – уособленням героїзму наших сучасників, полеглих у цій проклятій війні.

Материнські спогади

Що сьогодні залишається матері? Тільки спогади. Вона сама росла сиротою, у 7 років залишилась без батьків. Усе життя багато працювала: 30 років – провізором в аптеці, потім – за станом здоров’я – перейшла в обласний тубдиспансер лаборантом. Крім Андрія, у неї в житті більше нікого не було. Зараз на роботі ще якось тримається, а про сина говорити не може – сім місяців тільки минуло. До цих пір не вірить, що його немає. Не вірить…
– З дитинства Андрій дуже відповідальним був, добре вчився. Я, коли в школу на батьківські збори ходила, тільки сиділа і раділа. Вчителі його хвалили – дисциплінований був, відповідальний. Мав багато друзів. Життєлюб. А ще дуже любив історію, запорізьких козаків вважав взірцем патріотизму. Звідси і його позивний – «Мамай», – згадує Любов Федорівна. – Якийсь час у Росії працював, а коли почалась війна, казав: «Я останнім часом спати не міг. Я так чекав цих Мінських перемовин, я так сподівався, що вони домовляться»… А коли ці перемовини ні до чого не привели, він вирішив повернутися в Україну і йти на війну. Приїхав… мені сказав, що у відпустку, а сам пішов у військкомат, пройшов медкомісію. Я нічого не знала, мені він про своє рішення сказав тільки напередодні від’їзду.
16 грудня 2016 року на будівлі школи №60, де вчився Андрій, відкрито меморіальну дошку на честь А.І. Подліпнюка. Була урочиста зустріч людей різних поколінь. Були урочисті промови, квіти, спогади. І так стиснуло серце матері від тих рядків, що були написані вчителькою української мови та літератури Циганенко Марією Петрівною та присвячені його пам’яті:

Podlipniyk2Він добре знав: на Сході йде війна.
Там плаче мати з дітьми - не одна,
І Україні так потрібна допомога…
І вирішив солдат – туди моя дорога.

Я – українець, я нащадок козаків,
Які стояли за Вітчизну протягом віків.
Улюблений герой – козак Мамай.
Візьму як позивний ім’я це, так і знай!

І став боєць на захист Батьківщини,
Щоб вороги-чужинці не зломили
козацький дух. Він – мужній воїн, козака онук.
Боєць Мамай. Для нас він – Подліпнюк.

Ворог підступний б’є щодня - йому все мало.
І у бою солдата Мамая не стало.
Він журавлем злетів у небеса -
Там України видна вся краса!..
Немає більшої солдату честі й слави,
Як захищати волю для держави!

Мамай – земляк наш, він – Герой для нас,
Нехай пройдуть роки, хай сплине час,
Країна незалежна буде жити!
Бо дух козацький ворогам ніколи не зломити!
***
І ще трохи спогадів та фактів…
«Відповідальний, порядний працьовитий, цілеспрямований – таким пам’ятають Андрія земляки. Мужній, надійний, жвавий, запальний, товариський – так говорять про нього бойові товариші.
Його переконання, що кожен громадянин, який любить свою землю, повинен бути зі своїм народом у важкі часи, не дозволили йому відсиджуватися вдома. Андрій був патріотом з національними ідеями. Він приєднався у Миколаєві до лав «Правого сектора» і став одним із активістів руху.
Потім, коли розпочалася війна та він пішов добровольцем захищати незалежність своєї держави, рік воював у 37-й бригаді. Демобілізувався 5 березня 2016 року, але не зміг бути вдома, коли окупанти топчуть Україну. 22 липня 2016 року підписав контракт, служив у лавах роти спецпризначення «Вовки правого сектора» у складі 54-ї окремої механізованої бригади», - так писала про нього Миколаївська районна газета «Маяк».

Христова Н.М.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2018 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.