logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Все для Joomla. Беспланые шаблоны и расширения.

Не дай від болю нам закам’яніти

«Моліться, люди України, за тих, хто на передовій!
Моліться за чужого сина,
щоб вас колись потішив свій»
О.Сніжко

 

Нещодавно Миколаївщина відзначала 73-тю річницю звільнення територій області від нацистських загарбників. Вірю, що скоро ми будемо відзначати річницю звільнення України від запроданців-сепаратистів та російських найманців, і без зовнішнього втручання будь-кого будуватимемо сильну, вільну, незалежну державу. Не може бути інакше, адже українці заплатили надто високу ціну: тисячі відданих країні патріотів поклали за нашу з вами свободу свої життя, і, на жаль, продовжують віддавати понині.
Війна нанесла невиліковні рани багатьом українським родинам, непрошеним гостем ввірвалася до них звістка про смерть близьких і рідних їхньому серцю синів, чоловіків, батьків, братів. Приголомшлива трагічна вість вибила землю з-під ніг і у родини Олексієнків, які втратили єдиного 36-річного сина Михайла, який загинув, виконуючи бойове завдання на Світлодарській дузі.
OleksienkoМихайло Володимирович Олексієнко народився в селищі Катайга Томської області, згодом з сім’єю переїхав до Баштанки, де пройшли його дитинство і юність. Хлопчик ріс дуже слухняною і доброю дитиною. Він був ясним сонечком для своїх батьків, підтримкою і розрадою. Акуратний і дисциплінований, у всьому любив порядок, тому підтримував його.
Він був настільки слухняним, що рідні ніколи не мали приводу підвищувати на нього голос.
Добрими словами згадують його й педагоги Баштанської ЗОШ №1:
«Тихий, скромний, ввічливий, його лагідна посмішка запам’яталася багатьом учителям і ровесникам. Був завжди охайний, підтягнутий, зібраний, дисциплінований. Порядок, який він створював у всьому, був свідченням його внутрішньої гармонії. За спокійну вдачу, надійне плече, працелюбність його поважали товариші і дорожили його дружбою. Його вдячність виражалася не через багатослів’я, а реальні добрі вчинки – подарує улюблені квіти класному керівнику, надасть товаришу надійну підтримку. Проникливий, лагідний погляд, акуратний зовнішній вигляд, каліграфічний почерк якнайкраще гармоніювали у цьому хлопчині.
Михайло був у чудовій фізичній формі, любив спорт, із задоволенням брав участь у змаганнях з легкої атлетики, неодноразово здобував перемоги. Для класного керівника С. О. Островної завжди був хорошим помічником, сумлінно і дбайливо виконував громадські доручення.
Запальним і веселим він запам’ятався всім нам на зустрічі однокласників, де Михайло завзято танцював, сміявся, відкрито радів життю.
– Міха! Наш Міха! – говорили про нього друзі, висловлюючи свою прихильність і захоплення компанійським однокласником».
Закінчивши у 1999 році школу, Михайло був призваний до Збройних сил України. Після завершення терміну вирішив продовжити службу за контрактом. З 2009 по 2016 рік служив на посаді водія автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення військової частини А2488.
Тимчасово виконуючий обов‘язки заступника командира цієї частини Олексій Чистілін розповів, що за час служби Михайло проявив себе дисциплінованим, відповідальним, вимогливим і принциповим військовослужбовцем. Був дуже трудолюбивим, не цурався ніякої роботи. На нього завжди можна було покластись у будь-якій справі. За весь період служби Михайло регулярно отримував заохочення і не мав жодного дисциплінарного стягнення. До того ж, він брав активну участь у заходах патріотичного виховання молоді. Серед товаришів користувався авторитетом, повсякчас був готовий прийти на допомогу.
Звістка про втрату вірного друга приголомшила всіх. Побратими й досі не можуть повірити і змиритися з його смертю, для них це величезна і непоправна втрата.
28 вересня 2016 року старший солдат Михайло Олексієнко був направлений на перепідготовку в Житомирську область, а потім на Схід (с. Костянтинівка) для доукомплектування бойових військових частин ЗСУ і виконання службових (бойових) завдань у районах проведення АТО, де служив на посаді водій-номер обслуги кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 3-ї аеромобільно-десантної роти в/ч пп В-1611. Підрозділи їхньої частини виконувала бойові завдання на передовій лінії оборони.
Тетяна Василівна – мама Михайла, вмовляла його не йти на війну, материнське серце вже тоді відчувало незбагненну тривогу за сина, та щоразу чула у відповідь: «Не хвилюйся, мамо, не плач, зі мною все буде добре, ніщо не повинно розлучити нас. Я військовий, тому зобов’язаний захищати Україну».
Перебуваючи на Сході, у телефонній розмові Михайло заспокоював свою неньку:
– Нас тут так багато, мамо, побачиш, у 2017 році війна закінчиться і все буде добре.
У Михайла Олексієнка залишились дружина Ілона й восьмирічний син Іллюша, їм сьогодні дуже не вистачає уваги рідної, коханої людини, яка тепер приходить до них тільки у снах.
– Таких людей мало в нашому світі, – розповідає дружина Ілона. – Він був ідеальним чоловіком, батьком, сином. З ним завжди було легко і надійно. Всі його пам’ятають тільки життєрадісним, щирим і позитивним. З ним неможливо було посваритися. Навіть у складних ситуаціях він залишався людяним, і ніколи не проявляв ні крапельки зла чи агресії. Побільше б таких людей, тоді і країна наша іншою стала б.
– Матусю, я так скучив за татом, – часто повторює Ілля, – якби ж то нам машину часу, щоб повернути його, щоб знову він був живий, покатав мене на санчатах, пограв зі мною в шахи.
Весь час згадує хлопчина, як разом з татом прогулювалися парком, ганяли м’яча, читали книги.
Сумує за батьком і старший син Ігор, якого Михайло виховував з 13 років. Сьогодні він служить за контрактом.
Болючим рубцем заживають рани українців, які втрачають друзів, рідних, знайомих, і, найстрашніше, – батьки своїх дітей. Це біда не окремо взятої родини, а всієї України, оскільки чужого горя не існує. Безпорадність, проникливий і пекучий біль обпалюють душу і не дають спокою. Тисячі родин оплакують загибель своїх рідних, не уявляючи свого життя без них. Хто відповість – як жити батькові і матері, які втратили свою надію – єдиного синочка, що був для них Янголом? Хто втішить згорьовану вдову і сироту, які залишилися без чоловіка і батька? Хто заспокоїть у горі, розрадить, допоможе, візьме на себе часточку їхнього болю? Здається, неможливо дати відповідь на ці запитання. Але ми можемо зробити все від нас залежне, щоб імена кожного нашого Героя жили у вічності. Ми зобов’язані безкінечно дякувати їхнім родинам, які виховали вірних своєму обов’язку синів, котрі без вагань стали на захист своєї Батьківщини. Вони – справжні Герої, які не вмирають.

 

Л.П.Курочкіна


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2018 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.