logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Все для Joomla. Беспланые шаблоны и расширения.

Професіоналізм і звитяга


9 листопада 1989 року в другому пологовому будинку міста Миколаєва в родині Джубатканових Володимира Романовича та Олени Василівни народився малюк – богатир вагою 4 кіло 200 грамів, з гучним голосом кремезного чолов’яги. Хлопчина ріс здоровим. Спочатку дитячий садок, після пішов до першого класу миколаївської загально освітньої школи № 39, що на Сухому Фонтані. Відмінником-«ботаніком» не був, але навчався добре, брав активну участь у житті класу, школи. З підліткового віку Артем Джубатканов приділяв вільний від навчання час заняттям спортом, любив футбол, силові види спорту та єдиноборства: дзюдо, самбо, карате. Багато читав історичних книжок, в юнацькі роки захопився літературою на військову тематику, вивчав спеціальну, профільну літературу про військову справу.
Jubatkanov2Батько Артема, Володимир Романович з зрозумінням поставився до мрій сина, підтримував його, вони часто розмовляли про місце офіцера, про поняття офіцерського патріотичного обов’язку та офіцерської честі. Коли школярі закінчували 9 клас, їм дали завдання написати твір на тему: «Ким я хочу стати в житті». Артем написав про мрію стати професійним військовим, офіцером та захищати Батьківщину, мати вірних, чесних друзів, які б ніколи не залиши його у біді, а він їх також, зустріти порядну дівчину, створити дружню родину.
На випускному після одинадцятого класу вчителька спитала Артема, чи не змінив він свою думку про майбутнє. Хлопець відповів, що твердо вирішив стати офіцером. Закінчивши школу, юнак подав заяву до Львівського інституту сухопутних військ. На відмінно склав іспити з фізичної підготовки, але за загальним підсумком усіх предметів не добрав два бали. Засмучений і розчарований Артем повернувся додому. Батьки підтримали його: «Нічого, будеш поступати в наступному році». Вони всіляко допомагали з підготовкою до другої спроби вступу до військового навчального закладу. Окрім загальноосвітніх предметів Артем ретельно вивчав спеціальну літературу про обов’язки командира взводу та інші. Цього разу Артем вирішив вступати до Миколаївського вишу на військову кафедру. Ця спроба виявилася вдалою. У 2012 році Артем закінчив навчання та отримав звання лейтенанта. В школу викладачем військової справи не пішов, не пішов і до правоохоронних органів. «Мамо, – казав син, – я все ж таки буду тільки військовим». Подав документи до різних частин Миколаєва, Одеси, Дніпра. Олена Василівна згадує про ту мить, коли подзвонили з пропозиціями відразу з двох місць – з Одеси та Дніпра (тоді ще Дніпропетровська). Щастю Артема не було меж – він, його бажання служити країні, народу потрібні Батьківщині. З Одеси надійшла пропозиція про посаду лейтенанта при штабі. Служба в популярному курортному місті, поруч з Миколаєвом, – приваблива перспектива. Але юнак обрав важку роль взводного командира у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, що базується неподалік від Дніпра. «Мамо, – казав він Олені Василівні, – я хочу мати свій взвод, хлопців, яких би я навчав, став би для них не тільки командиром, а й справжнім товаришем, хочу щоб були ми однією родиною».
Артем обрав свою долю – нелегку долю польового офіцера. Поїхав до Дніпра, пройшов психологічне тестування. Повернувся задоволеним, йому сподобалося все – частина, офіцери. Незабаром прийшла відповідь. Не вагаючись, хлопець подає рапорт про зарахування до військової частини та вирушає в селище Гвардійське. Одразу після прибуття новопризначений командир взводу завзято береться за службові справи, увесь час проводить зі своїм взводом – разом на заняттях, разом на відпочинку. Телефонуючи додому, розповідав про службу, товаришів. Олена Василівна згадує, що він був відповідальним і уважним до своїх підлеглих. Одного разу син розказав, що в одного солдата, хлопця з бідної сім’ї, погане військове взуття, тому він віддав йому свої берці. Іншим разом Артем за свою офіцерську зарплатню бійцю зі взводу придбав однострій... Мрія молодого офіцера стала реальністю – він був упевнений у своєму взводі, а бійці десантного взводу впевнені в лейтенанті Джубатканові.
Ще у 2011 році в Миколаєві Артем познайомився з дівчиною Тетяною. Почали зустрічалися. Поступивши на службу, хлопець покликав Тетяну до себе і невдовзі вона переїжджає на Дніпропетровщину. Оселилися у Новомосковську, що поруч із Гвардійським. Жити б їм та радіти своїй молодості, своєму коханню, будувати плани на майбутнє та втілювати мрії в життя… Але грянула біда. На початку літа 2014 року молодого офіцера зі взводом було направлено на передову, під Амвросіївку Донецької області. Там його провідала Тетяна. Після ротації в липні повернулися до Гвардійського. Товариші по службі після першої участі в боях розповідали про Артема, як про звитяжну людину, спокійного, не підпадаючого під панічний настрій офіцера і командира. Багато хто не мав бажання повертатися на першу лінію, але лейтенант Джубатканов та солдати його взводу були готові виконувати будь-яку задачу на передовій.
У такий суворий час Артем та Тетяна вирішили одружитися. 9 липня 2014 року вони розписалися, а відразу після РАГСу Артем пішов на службу, заступив у наряд. Незабаром разом зі взводом відправився в зону АТО в напрямку Артемівська. Доля війни закинула їх до Шахтарська Донецької області. Артем подружився з новим солдатом взводу Григорієм Шаповалом, який був добровольцем. Коли підходили до Шахтарська, Григорій був важко поранений у живіт. Взводний на руках відніс бойового товариша до санітарного літака.
Jubatkanov1Олена Василівна розповідає, що син телефонував, розповідав, що місцеві жителі приносили їм воду, їжу, показали місце для розміщення у місцевій спортивній залі. Мати застерігала: «Не довіряй нікому, місцеві можуть вивідувати ваші плани, а після цього вас зрадити». Так і сталося. Місцеві передали інформацію бойовикам так званої «ДНР» – розпочався обстріл. Артем дав наказ бійцям сховатися в підвал. 30 липня він якраз спілкувався з мамою по телефону. Коли розпочався черговий обстріл, вона чула останні слова сина: «Всі до сховища!» – і зв'язок перервався. О дев’ятій годині вечора він ще поговорив с дружиною Тетяною.
Наступного дня близько шостої ранку десантники завантажились на БМД – хто всередині, хто на броні – і продовжили шлях колоною. Завданням 25-ї бригади було утримати підступи до Шахтарська задля проходження колони 95-ї бригади. Артем сидів на броні зліва. Черговий обстріл. Снаряд влучив в бойову машину, загинули одинадцять військових, у полон захопили десантника Коваленка. Його допитували, змусили викопати яму, в яку і покидали всіх загиблих. Цей факт широко використала ворожа пропаганда – фото та відео зі спаленою технікою, убитими та допитом полоненого буквально заполонили всі ЗМІ.
Мати розповідає, що випадково познайомившись з жителькою Шахтарська в Київській лікарні, почала розпитувати її про події літа 2014 року. Жінка їй розказала, що бойовики «ДНР» спланували провокацію для цивільних – вони серед дня в спеку зібрали з ближніх вулиць жителів, стали звинувачувати бійців в мародерстві, змушували місцевих жителів до проявів вандалізму по відношенню до тіл українських військових. З їх боку все було направлено на залякування місцевого населення, підбурювання їх проти українських військових та України.
Тетяна з сестрою та волонтерами двічі намагалися попасти до Шахтарська, коли він знову став підконтрольним ЗСУ. Доїхали аж до Волновахи, але не вдалося отримати необхідні перепустки, щоб потрапити до Шахтарська. Згодом рідні від волонтерів дізналися про діяльність пошуковців з організації «Союз «Народна Пам'ять».
Восени 2014 року Всеукраїнська громадська організація «Союз «Народна Пам'ять» під патронатом Міжнародного Червоного Хреста розпочала гуманітарну пошукову місію «Евакуація 200» («Чорний тюльпан»), а саме – проведення пошукових заходів з метою встановлення невідомих поховань українських військових, які загинули під час проведення антитерористичної операції та поховані на території, підконтрольній бойовикам. 9 жовтня 2014 року в м.Шахтарськ, який на цей час був під контролем бойовиків, члени пошукової групи в міському парку неподалік від недобудованої церкви ексгумували останки одинадцяти українських десантників 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Ідентифікувати ексгумованих було неможливо: ніяких зачіпок – ані документів, ані особливих прикмет. Привізши останки до моргу у місті Дніпро, викликали родичів, але і вони не змогли опізнати загиблих.
Перепоховання здійснили на Краснопільскому кладовищі поблизу міста Дніпро. Останки поховали кожні окремо з перспективою ідентифікації. Поховання лейтенанта Джубатканова було позначено, як «невідомий № 783». Батьки і дружина почали довгу процедуру експертизи ДНК. Проведено за державні кошти перший тест ДНК, через деякий час другий – результату нема. За свої кошти у липні 2017 року провели незалежну експертизу ДНК, яка і встановила останки лейтенанта Артема Джубатканова…
Поховали Героя 4 серпня 2017 року в рідному Миколаєві на Мішковському кладовищі.
Указом Президента України №318/2017 року, лейтенант Джубатканов Артем Володимирович «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).


Березний С.М.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.