logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

Прапор над терміналом


Гуцаленко Микола Віталійович – український військовий, командир 2-го десантно-штурмового взводу 3-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, молодший лейтенант, «кіборг» з позивним «Кока».
Народився Микола Гуцаленко 19 грудня 1991 року в м. Первомайськ Миколаївської області. Навчався у Первомайській гімназії № 11. Мама, Неля Валеріївна, розповідає, що Микола ріс звичайним хлопцем доброзичливим, відповідальним, справедливим. Вона в усьому підтримувала сина, вчила доводити будь-яку справу до кінця, а коли після закінчення училища, стоячи на порозі дорослого життя, Микола запитав: «Мамо, а ким я буду?» відповіла: «Ти будеш хорошою людиною. Людиною з великої літери!»
З четвертого класу школи хлопець почав займатися у Первомайському відділенні спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное. Згодом продовжив навчання у Миколаївському вищому училищі фізичної культури. Отримав звання майстра спорту та був неодноразовим чемпіоном України з веслування. Закінчив Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова в 2013 році факультет спорту. Заняття спортом формували особистість і характер хлопця – Микола був зібраним, відповідальним, витривалим, в будь-якій справі викладався на повну.
Gutsalenko1Тренер-викладач Первомайської дитячо-юнацької спортивної школи ім.В. Тофана Олександр Григорович Федорченко пригадує, що коли до них прийшов новий вихованець, то він подумав, що «толку з нього, може, й не буде, бо Микола навчався в школі №11, а там багато вимагають, велике навантаження. Не знав, чи він встигатиме. Ще спочатку сказав йому, щоб він жодного тренування не пропускав. І що ви думаєте – він фактично весь час був у школі. Після того, як Коля закінчив 7 клас, я, як тренер, зрозумів, що йому потрібний подальший розвиток, тому запропонував піти у вище училище фізичної культури. Ми серйозно відпрацювали літо, у нього були прекрасні результати за всіма показниками. У Миколаєві мій вихованець почав швидко прогресувати, у 8-9 класах брав участь в усіх змаганнях в Україні. Ще хочу відзначити його дисциплінованість. На своїй базі ми не лише тренуємося, а й самі організовуємо свій побут. Він завжди міг прибрати, поскладати знаряддя. Його байдарка була чистою, все утримував в порядку».
Мама розповідає що, коли Микола приїжджав додому, то прокидався о 6 годині ранку, біг у Мигію, а це кілометрів сім, потім на 8 або 9 годину ранку біг на тренування, а після обіду ще одне тренування – і так щодня. І навіть перебуваючи в зоні АТО знаходив час і можливість потренуватися.
В жовтні 2013 р. Микола вступає на військову службу за контрактом. У лавах Збройних сил України пройшов свої перші бої у Красному Лимані та Слов’янську, брав участь у боях під Мар’їнкою, на Савур-могилі.
Микола Гуцаленко – учасник героїчної оборони Донецького аеропорту, один із тих відчайдухів, що у листопаді 2014 року підняли прапор України на даху старого терміналу Донецького летовища, друг і побратим Андрія Горбаня – народного героя України. Про їхню дружбу згадував Олександр Василенко у статті «Андрій Горбань, українець, патріот, воїн АТО». Там є такі слова:
«…старий термінал – руїна. Сьогодні троє хлопців-відчайдухів встановили прапор України. «Ополченці» як здуріли. Коли побачили, вистріляли по ньому триденну норму боєприпасів. Було чути навіть постріли з ПМ. Не застосували лишень авіацію. Встояв. Ріже їм очі наш Прапор». Олександр Василенко (28.11. 2014 р. о 21.04 год.).
«Вчора писав про хлопців, які встановили прапор над терміналом. Сьогодні, під час штурму, Андрій Горбань першим кинувся на найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував обколотих «ополченців». Хлопчина, що філософствував про шлюб і свою подальшу долю, навіть не завагався, приймаючи таке рішення. Тільки тяжке поранення змусило замовчати його автомат. Його друг, Колюня, що разом з ним чіпляв прапор, з побратимом виніс пораненого під шквалом вогню, між розривами ВОГів, «фонтанчиками» від безперервних черг куль. Будучи свідком, я зрозумів, чого варта справжня чоловіча дружба». Олександр Василенко (29.11.2014 р. о 22 год.)
Микола Гуцаленко дав ім’я Андрій своєму синові на знак пам’яті про бойового друга Андрія Горбаня.
Указом Президента України № 722/2015 «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
За три роки служби Микола пройшов щаблями військової кар'єри від солдата до командира взводу, молодшого лейтенанта. В ці три роки вмістились військові навчання, офіцерські курси, запеклі бої на сході країни, короткі відпустки, кохання, народження сина, а попереду повинні були бути довгі роки щасливого життя…
21 лютого 2017 року поблизу с. Водяне Ясинуватського району Донецької області на позиції «Рим» (цю назву придумав «Кока») десантник зазнав важкого поранення і у стані коми був доставлений до реанімації обласної лікарні імені Мечникова (м.Дніпро). Два дні за його життя боролися не лише кращі нейрохірурги, але й волонтери і журналісти, які збирали гроші задля забезпечення пораненого воїна усім необхідним. Однак врятувати Миколу не вдалося – його не можна було транспортувати, мозок був занадто ушкоджений, і він помер не приходячи до тями.
24 лютого 2017 року відомий волонтер Ян Осока на своїй сторінці у ФБ написав: «Коли осколок влучив йому у голову і він лежав на землі із закритими очима, до нього підбіг побратим та впав біля нього на коліна. Бойовий друг узяв його за руку та просив стиснути її, якщо він його чує. Він потис. Він чув. Він боровся. Він вступив у свій останній бій, який тривав дві з половиною доби…
У нього залишились батьки, дружина та маленький син, якого він назвав Андрієм на честь свого друга, який загинув в аеропорту.
Ми живемо і майже не думаємо про ціну нашого життя. Ми спокійно перегортаємо день за днем у нашому крихкому спокої, розлетітися осколками якому не дають прості хлопці з усіх куточків України. Прості хлопці, які йдуть на той бік, стискаючи руки своїх побратимів.
Звичайні хлопці, які називають синів іменами загиблих друзів.»
«Справжній десантник-герой. Те, що він робив на передовій зі своїм підрозділом, це завжди можна було порівняти з героїзмом. Він завжди виконував такі завдання, що, думали, і не вибереться. Ми ним пишалися», - так про Миколу говорить заступник комбрига 79-ї бригади Ярослав Калашник.
Указом Президента України № 104/2017 від 10 квітня 2017 року «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» молодший лейтенант Гуцаленко Микола Віталійович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.


Ю.А. Островершенко
О.М. Дорошенко


У 2015 році в інтерв’ю Радіо Свобода 23-річний кіборг з позивним «Кока» розповів про свою участь в обороні Донецького аеропорту, про те як зовсім юні хлопці сприймають війну, які спогади їх мучать, що найкраще допомагає подолати посттравматичний синдром…


«Аеропорт був буфером між двома світами»


– У Донецькому аеропорту я був двічі, – розповідає миколаївський «кіборг» із позивним «Кока». Перший раз це сталося, коли ми були в районі Краматорська. Нас було два взводи, наш був у наряді, а третій взвод – це були ті, хто виїжджає за першим сигналом. Тобто якщо є якесь завдання, то вони швидко збираються і рушають на його виконання. А ми були охороною табору.
Gutsalenko2З чого все почалось? Виїхали три БТРи і нам повідомили, що вони їдуть в аеропорт. Завдання не сказали, лише зазначили, що це бойовий виїзд. Тож вони зібрались і поїхали. А потім ми дізнались, що вони заїхали, але дуже невдало. БТРи підбили, в одному хлопці згоріли одразу – 7 людей, заживо. З другого БТРа люди встигли врятуватися.
Потім хлопці, які врятувалися, розповідали, що забігли до терміналу. Хтось був поранений, хто більш-менш міг ще пересуватися, хтось контужений, сиділи там, зустрівшись на точці збору. Хлопці, які були у терміналі, прийняли їх, почали надавати медичну допомогу. Через деякий час їх звідти вивезли.
* Вперше опубліковано на сайті «Радіо Свобода» www.radiosvoboda.org
Незабаром і нам дали завдання негайно їхати до аеропорту. Звісно, знаючи про те, що сталося й скількох людей втратили, ми не змогли себе примусити одразу виїхати. Дуже важко було усвідомити й прийняти те, що відбулося. Ми трохи почекали у розташуванні, щоб просто психологічно заспокоїтися. Потім прийшов наказ, щоб поїхали інші люди замість нас.
Ми ще тиждень побули в таборі і також поїхали туди (в аеропорт – ред.). Я пам'ятаю посадку, якою ми їхали, але не пам’ятаю її назви. Це населений пункт поблизу ДАПу (Донецького аеропорту – ред.). Ми вирушили на світанку. Десь о 9-й ранку прибули на цю посадку. Так прочекали до 4-ї вечора. Слухали радіостанцію й почули, що в аеропорту хлопців почали «крити» й піхота наступає.
То ми погрузилися, люки закрили й стрімголов поїхали. Швидкість була величезна. Сказали собі: вже все, не звертаємо, їдемо до аеропорту.
Отаким був перший заїзд. Було дуже страшно, бо суцільна неясність.
– Складно було проїхати до терміналів?
– Заїхати було не складно, та й виїхати, в принципі, теж. Але це моя думка.
Ми коли виїжджали, то в нас вже такий спокій був... Ну стріляють по нас, ну мінометами криють, але вони все одно нічого не зможуть зробити. Якщо їхати на великій швидкості, то влучити в машину складно. Машини сильно сікли «Утьосами» (крупнокаліберний кулемет – ред.) Дехто намагався влучити з РПГ (ручний протитанковий гранатомет – ред.), але лише пару коліс підбили БТРу.
У нас були решітки на машинах, які, до речі, волонтери допомогли зробити. Багато машин ці решітки врятували.
– Вас тоді вже обшукували сепаратисти?
– Ні, та й мені здається, ми б цього і не дозволили зробити, наша бригада 79-а. Я саме був у грудні вдома на ротації, коли дізнався з новин, що сепаратисти почали обшукувати наших військових. Мені одразу стало якось так …
Дуже дивно! Сепаратисти і росіяни – наші вороги, і що не кажи, ми воюємо проти Росії за нашу землю, це ж очевидно, а тут таке. Дуже прикро було дізнатися, що наших обшукують вороги та ще й лише по одному ріжку дозволяють брати з собою. Як це так?!
Мені здається, що знав би наш комбат, чи наше керівництво, що там блокпост, то ми б швидко розвалили його й проїхали собі спокійно. І все. Нас не обшукували, ні. Тоді ми брали стільки зброї, скільки могли понести з собою.
Що я запам’ятав, так це: відкриваю люк і бачу, коли ми заїжджали до аеропорту, стоїть вишка. Далі йде цей новий термінал. Їдемо, а всі речі поставили на правий борт. Ну там сухий пайок, воду, боєприпаси, бо з лівого боку все прострілювалось.
Там саме «зльотка» (злітна смуга – ред.) була, а з правого – цей новий термінал розбитий і «рукави» (криті переходи до літаків – ред.), за якими ми ховалися. Так от три БТРи заїхало чи чотири, точно не пам’ятаю. Ми швидко вивантажилися, й тільки все швидко поскидали, почався обстріл.
На щастя, стріляли не по нас, але десь поряд мінометами почали «працювати». Ми всі речі почали переносити, ховати, щоб вночі вже не вилазити. Вивантажувались ну дуже вже швидко…Коли все позаносили, то засіли в терміналі. Потім наші БТРи вдало від’їхали, і ми чекали до четвертої ранку, аби перейти зі старого терміналу до нового.
Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.
– А з того боку мають добре оснащення?
– Так. У них там дуже гарна оптика. Треба було якомога менше рухів робити. Тим більше, що вночі більше на слух орієнтувались, бо не вистачало тепловізорів.
О 4-й ранку надходить команда: збирати всі речі, ділитись на взводи, щоб не одною групою переходити, оскільки багато людей було, а двома.
Перша група проходить…Все добре – пройшли. Через 5 хвилин ми пішли і перед самим нашим виходом почали ВОГом «працювати». Можливо, коли перша група проходила, то вони їх помітили, що рух якийсь.
Ми присіли і думаємо: «все, почалось!». Сидимо мовчимо. Довкола тиша. Слава Богу, це був лише один ВОГ. Може, це вони так перевіряли, запустили і чекали на продовження. Як усе стихло, дали команду йти далі.
Як перший раз йдеш, то взагалі нічого не зрозуміло. Йдеш, купа заліза валяється довкола, скло, згорілі БТРи наших хлопців, які були тут. Проходиш повз них, а в голові одна думка: «тільки б додому вернутися». Такі думки були. Перший раз було дуже страшно.
Потім ми дійшли до входу у старий термінал. Там нас зустріла наша розвідрота. Нас завели у самий центр VIPзали. Розташували і сказали: «До 6-7 години ранку спіть. Завтра покажемо вам усе». Ми відпочили і зранку нас почали розставляти на позиції.
Далі день від дня не відрізнявся. Зранку прокинувся, раз у день поїв – тушонку. Їсти не хотілось взагалі. Лиш куриш і воду п’єш, та й усе. Загалом нормально було.
Згадав, що першого ж дня, ну от прокинулись, по позиціях нас розвели, в нас було 5 людей і в одного з наших, у нашого сержанта, того ж вечора, влучив ВОГ. Сепаратисти влучили поруч з ним, біля входу у двері, і уламки застрягли в руці та нозі. Тож коли змінювали розвідроту, хлопці забрали й нашого пораненого, вивезли. От загалом, за першої ротації, в нас більше і не було втрат.
Коли це було, я не пам’ятаю, там починаєш губитися у числах. Здається, це була середина вересня.
Другий раз я поїхав вже в листопаді, там уже сніжок трошки випав. Так, в листопаді, тому, що 10 грудня я вже був на ротації вдома.
– Який бій найбільше запам’ятався?
– Це була друга ротація, тоді в аеропорту найжорстокіше було. Коли там чеченців поклали. Писали навіть, що це були спецназівці з «Вимпелу». Тоді поклали 28 людей. Це саме ми тоді виходили, пробувши на позиціях шість днів.
Це було на 5-6-й день, найстрашніший бій. Коли з другого поверху, навіть є фото з позиції, вони (бойовики – ред.) почали лізти. Були сходи ближче до нас, а були сходи за позицією, через них вони і почали пробиратися. Там було, всього-на-всього, пару розтяжок. Ті сходи треба було просто підірвати, але так сталося, що ніхто тим не займався, бо боялися, що відкриємо велику територію для прострілу.
Все почалося з того, що о дев’ятій ранку ми з моїм, уже загиблим, другом, командиром відділення Андрієм Горбанем, виходили обстрілювати сепаратистів туди, де був готель. Тож ми вчотирьох вийшли на позицію за сходами, знайшли кімнату для укриття і почали обстрілювати його (готель – ред.).
«Мухами» (реактивна протитанкова граната – ред.) стріляли, бо звідти вели вогонь. Думали «накривати», бо власне становище вже дуже нас почало дратувати. Відстрілялися ми й вийшли через ту позицію на відпочинок. За дві години прибігає солдат з 74-ї бригади – вони тримали оборону там учотирьох – й каже, що «вилізло якесь «тіло» у береті й тільнику з «Мухою» й влучило у нас».
Там був один поранений, один прибіг, ще один десь зник, незрозуміло де. І «Тополь» каже: «Андрійку, йди подивись, що там сталось». І Андрій швиденько – ні броника, ні каску не вдягав, бо не боявся – вибіг і «попав». Дуже жорстко «попав»...
Я саме перезаряджався, тому не побіг з ним, бо випустив майже всі магазини, і чую по радіостанції, що у нас «трьохсотий». Я схопився, а «Тополь» мені кричить: «Сядь на місце, ти один лишився на позиції, позицію тримати!».
І бачу заносять Андрія. Мене одразу тіпати почало. Бачу нога поранена у друга, думаю : «нічого, загоїться, все буде гаразд, житиме». Але бачу рана жорстока, дірка дуже велика. Надали йому допомогу, пройшло дві години й бачимо, що треба його евакуювати. І мені командир каже: «Побіжиш і ще одна людина з тобою».
Андрій був на носилках і тут команда: «Готуйся виносити». «Тополь» нам дав стрічку з молитвою – мені і хлопцю іншому, Сергію Чайковському, з позивним «Людоєд» – і каже: «з Богом». Так і винесли ми Андрійка, з величезним бажанням врятувати йому життя…
Повернулися вже під вечір з боєприпасами. Отам точно не їли, навіть не пили, лиш курили.
– А сил вистачало для продовження оборони?
– Вистачало. Багато адреналіну, злість за Андрія... Це дало сили.
Пам’ятаю, як хлопці з 74-ї прийшли, десь на п'ятий день. У нас тоді вже «двохсотий» був, поранених купа і ми почали просити про допомогу новий термінал. От вони і вислали нам 10 чоловік. Вони прийшли вдень, під обстрілом. Навіть на душі легше стало тоді.
– Що було найстрашніше для Вас в аеропорту?
– Те, що друга поранили. Я підготував себе до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів, це було найстрашніше. Заспокоював себе думками про те, що їм там напевно краще, ніж мені тут.
– У вас був візуальний контакт з ворогом? Диверсійно-розвідувальні групи до вас не навідувалися?
– Так, постійно бачили, як вони перебігають другим поверхом, по нас з «Мух» гатили. Ми нікого не брали в полон, і наші в полон не потрапляли. Був лише двохсотий, якого ми довго не могли дістати з під обвалів, та потім все ж вдалося.
Я чув крики кадирівців на поверхах, то «Аллах, Акбар», то «Укроп, тобі гаплик» і таке інше. А потім пішов поголос про те, що 28 бійців «Вимпелу» та кадирівців у підвалі завалило. Я особисто їх не рахував, але знаю таку інформацію.
– А з іншими українськими підрозділами в аеропорту Ви контактували?
– Так, добре спілкувалися, хоч і не багато. Розуміли, що робимо одну справу. Ставились з повагою, бо це ж свої – «кіборги». Інколи заводили розмову, знайомилися під час спільного відпочинку, цікавилися, як потрапили сюди.
– Як оцінюєте дії командування?
– Не все було правильно, ні. Я тоді був командиром відділення… Коли ми чекали на відступ зі старого терміналу, нас тоді штурмували вже вдруге, ми просили дати команду про відхід, бо ми втрачали людей. Вже було кілька двохсотих і треба було виносити трьохсотих... Ми просили «наглядача» терміналу, казали, що треба виходити. Він лише повторював «ні», а ми чекали. Дочекались до того моменту, коли вже все почало палати.
Я повернувся увечері, одразу, як вивіз третього пораненого, приніс боєприпаси, дивлюсь, а всюди дим. П'ятеро людей вже на ганку просто стоять, біля входу в старий термінал. Я питаю, що вони тут роблять, а вони показують, що все палає.
«А чому ви не йдете?», – питаю, а вони мені: «Немає команди». Я їм сказав, що піду за рюкзаком, подивлюсь яка ситуація, і якщо що, то я виведу. Пішов, бачу, купа трьохсотих. Думаю, треба їх витягати. Хапаю рюкзак і раптом чую вибух. Вибігаю назад у цей прохід і бачу, що всі п'ятеро лежать, контужені, але повезло, всі живі. Я підбігаю до солдата, він лежав обличчям додолу, бачу – Максим Сотніков, а він мене не впізнає, така контузія у нього була сильна. Кричу: «Максим, це я, «Кока», а він не чує. Я сказав командиру, що я його витягну і ми із Сергієм з моєї роти Максима на ноші й понесли. Поранених, що могли самі йти, також за собою повели. А через 15 хвилин головного –«Тополя», контузило, і тоді всі пішли з терміналу.
– І як Ви оцінюєте тепер те, що сталося?
– Думаю, що можна було врятувати більше наших бійців, уникнути такої кількості жертв. Була втрачена вже більша частина терміналу, другий поверх вже був не наш увечері, коли я заходив. Нашими було лише дві кімнати, одна з трьохсотими, а в іншій, VIP–кімнаті, горіли БК (боєкомплекти – ред.).
Десь навіть було відео де сепаратисти кидали гранати у підвал, казали, що ми звідти не вийдемо. Але ж вони не знали, що з іншого боку, у підлозі VIP–кімнати, була дірка, в яку ми виставили драбину. Вони кидали гранати зі словами: «Укроп, виході, нічєго тєбє не будєт!», а нас уже давно там не було.
– Розповідають про розіп'ятих солдатів навпроти терміналів. Що Ви про це знаєте?
– Так, таке насправді було. Якось я лежав, чую – передають по радіостанції, що зі старого терміналу видно п'ятьох людей, вони стоять і не рухаються, і видно шостого. Командир наказав стежити. А потім виявилось, що це п'ять двохсотих. Ми не бачили облич, тому, що було темно, а о четвертій ранку нас змінили. Тому я не знаю, хто саме це був.
– Є якась історія з аеропорту, яка надихає?
– Звичайно ж є. Я правда не хотів розповідати, але... Бачили той прапор, який підняли над головною баштою ДАПу? То це ми були. Я, Андрій Горбань, той, що загинув, і Сергій Чайковський, той, що «Людоєд», а знімав Женя. Оце мене надихнуло.
Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у ДАП, я кажу: «Андрію, давай прапор піднімемо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Це їх сильно «драконило».
Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий... Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, але ми не хотіли, щоб це відео пішло в мережу, це було для себе. Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій вчинок. Хоч це було фактично як самогубство.
Нам поталанило тоді, що підняли його і спустились спокійно. За п'ять хвилин ми з Андрієм пішли подивитися, чи стоїть прапор, прийшовши, ми побачили, що сепаратисти саме почали його обстрілювати. Я не витримую, бігом спускаюсь донизу, кричу, що стріляють по прапору, мовляв, давайте відстрілюватись!
Хлопці одразу не зрозуміли, про що я, бо не знали, що ми прапор все ж підняли. Коли пояснив, то всі одразу схопилися за зброю, так і заглушили ворожий обстріл, і ті більше не стріляли. А наступного ранку почався штурм...
Згодом ми дізнались, що брат Андрія відео оприлюднив. У нього був телефон Андрюхи, на який ми і знімали.
Андрій Горбань із позивним «Німець» завжди ходив без «броні» і без каски, нічого не боявся і був чудовим командиром. Він був гарним другом. Тяжко згадувати його.
От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся – і одразу їсти. Всі воюють, а він каже – «я голодний». Ми кажемо: «Андрій давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».
Він справжній «Кіборг». Я завжди казав йому – Андрій, вдягни каску, вдягни «броню», а він постійно казав, що не хоче, сперечався. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він все одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового терміналу по воду і харчі, в той час, як інші боялись. Він був безстрашним.
– Варто було утримувати аеропорт?
– Звичайно ж варто! Він давав нам час – час для підготовки. Він був стіною, буфером між двома світами. Аеропорт давав нам надію на те, що ми зможемо відстояти свою країну. Якщо його і потрібно було знищити, то лише при відході, разом з «сепарами».
– Давайте повернемось до питання про те, з чого розпочався Ваш бойовий шлях.
Gutsalenko3– Моя війна почалася 3 липня 2014 року. Червоний Лиман, Волноваха. Перший бій був дуже страшним, незрозумілим. Це було тоді, коли 79-а окрема аеромобільна бригада потрапила в засаду. Було страшно, бо несподівано й незрозуміло. Та хлопці були молодці – відбили атаку.
У мене адреналін піднявся до такого рівня, що навіть передати відчуття важко. А потім включається інстинкт самозбереження й починаєш думати швидше, блискавично знаходити рішення де сховатися, чим прикритися й звідки вистрілити.
Я намагався якось сам себе заспокоювати. І лише, коли побачив перших поранених на ношах, стало моторошно. Одразу стало не по собі, подумав: а раптом зі мною таке станеться?
– А надавати медичну допомогу доводилося?
– Так. Побратима у ногу поранило, то одразу почав згадувати, де у мене і що є в аптечці. Швидко почав все витягувати і застосовувати.
Якщо вчився, то при потребі згадуєш, орієнтуєшся і швидко все робиш, коли бачиш пораненого. І головне, що робиш усе правильно, бо мозок швидко працює в екстремальних умовах через надходження адреналіну. Але якщо на навчаннях не відпрацьовувати, то це буде дуже повільна і незграбна допомога.
– А до бою психологічно можна підготуватися?
– До бою неможливо підготуватися. Все починається несподівано. От сидиш ти, чай п'єш або навіть спиш – і несподівано по радіостанції лунає: «Бачимо танк!» Наш? Не наш? Поки намагаєшся зрозуміти, уже гримлять вибухи, почалось…
Виїжджає ЗУшка (зенітна установка – ред.). І так починають обстрілювати по колу. ЗУшка, танк, піхота, мінометом накривають... І так без кінця.
– А морально перепочити на передовій вдавалося?
– Цигарки та кава були нашим найкращим відпочинком. Коли нас починали обстрілювати, то я швиденько брав хлопців, заряджались і ВОГами (осколковий снаряд – ред.), ГПшками (гранатомет підствольний – ред.) накривали ті позиції, з яких «сепари» вилазили. Ну дуже вже сильно вони нас тоді «кошмарили».
Про дім намагався не згадувати, бо не міг собі дозволити розслаблятися. Я розумів, що я не маю відволікати себе від роботи. Однак з мамою разів зо два за день спілкувався СМСками. Інколи, коли було тихо, навіть міг передзвонити. Але я не дуже хотів телефонувати, бо починаєш дзвонити – а тут знову вибухи, міномети, «Гради».
– Як зовсім юні хлопці сприймають війну? Вони, мабуть, вирушаючи на передову, не повністю усвідомлювали, куди потраплять?
– Все так і є. Проте разом з нами служили вісімнадцятирічні хлопці, й тримали вони себе гідно. Один одного підтримували і жоден не злякався у бою. Всі знали, що не можна показувати свою слабкість, навіть якщо боїшся.
– Вам важко говорити про війну?
– Якщо це людина, яка воювала зі мною там, то я її почую, зрозумію і з нею мені буде цікаво поговорити. Якщо це прості люди, то якось тяжко говорити, тяжко відкриватись.
– Чи складно сприймати мирне життя, коли Ви приїжджаєте на ротацію?
– Так, дуже складно. Найскладніше – почати спілкуватися. Там, на передовій, ти знаєш, що робити. Там стріляєш, воюєш, відстоюєш свою територію. А тут?
Коли у мене брали інтерв'ю для телеканалу, то від цих камер і уваги не міг промовити ні слова, хоча хотів сказати багато.
Складно адаптовуватися. Два-три дні сидиш вдома, замкнений у собі, а потім потроху попускає і починаєш спілкуватися. Але спочатку спілкуєшся тільки з військовими побратимами, бо цивільні не розуміють тебе.
Вони лише сидять і дивуються, не розуміючи, що відчуваю. А тут з побратимом поспілкувався, і один одного з півслова зрозуміли.
– А у якому психологічному стані зараз інші Ваші товариші?
– По-різному, у кого які нерви. Після першої поїздки до аеропорту багато хто відмовлявся їхати знову. Я й сам навіть подумував відмовитися. Та все ж наважився.
Хтось відмовляється, боїться, хтось їде. Ми нікого не засуджуємо. Я зрозумів, що це не можна робити, після першої втрати друзів. Коли ми під Слов’янськом стояли, я побачив, як мінометом накрило Антона і Дмитра, якому тоді лише 19 виповнювалось, день народження святкував. Я побачив їхні ноги на броні...
З того моменту, я ніколи не засуджував тих, хто відмовлявся. Кожному своє.
Ми бачили, як собаки їдять покинуті тіла сепаратистів. Якби я почув таке раніше, то, звісно, було б дико. Але зараз – війна. Чого ви сподівались?
Я можу і сам відмовитися, якщо відчую, що в мене емоційний стрес. Але поки я готовий їхати воювати далі.
– Як Ваші побратими справляються зі «східним синдромом»?
– Вони лікуються. Крапельниці, заспокійливі приймають... Але лікарі їх не розуміють. Аби психологу зрозуміти військового з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.) , він сам має побувати на війні, відчути атмосферу.
Я сам був у психолога, виливав душу, розповідав страшні таємниці та історії, але видно було, що він мене просто не розуміє. Він аналізував мене як цивільна людина, а я вийшов з війни. Він не допоміг і навіть не сказав нічого путнього.
– А що на Вашу думку, найважливіше у спілкуванні з людьми, які постраждали на війні, яким тепер важко психологічно?
– Найважливіше, щоб їхні близькі були поряд з ними. Просто розуміли і слухали. Щоб людина могла виговоритись і відчувала себе у спокої, щоб знала – її люблять, що вдома можна знайти підтримку.

 

М.В.Литвинчук


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.