logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Все для Joomla. Беспланые шаблоны и расширения.

Він був гідним сином своєї Вітчизни


Смерть – це та гостя, яка завжди приходить раптово і несподівано. І ніколи вона не повертається з порожніми руками. Ми ж втрачаємо найдорожчих, найкоханіших людей і увесь відрізок життя, яке настало «після» чекаємо на зустріч з ними «там». Сподіваємося, що після земного життя є інший, кращий світ. Близькі і рідні людини, яка покинула цей світ, зізнаються, що не можуть до кінця повірити, прийняти факт, що їх дорога серцю людина вже похована на 2 метри під землю. Їм інколи здається, що вона поїхала десь далеко і просто ніколи не повернеться до них. Щоправда, вони зустрічаються інколи уві сні. Життя ж їм здається жахом, від якого вони ніяк не можуть прокинутися. Це – лише частина того, що переживає нині матір учасника АТО Людмила Перепадіна.
Perepadin115 травня вона втратила молодшого сина Володимира Перепадіна. Він не загинув від ворожої кулі. Але його здолала підступна хвороба.
Казанківці добре знали Володимира за життя. У дитячі та юнацькі роки він відвідував танцювальний колектив «Дивоцвіт» і неодноразово виступав на сцені районного Будинку культури. Гарно навчався, адже його матір вчителює у Казанківській ЗОШ №1. У хлопця попереду було ціле життя...
«Якось так складалося, що я більше хвилювалася за стан здоров’я мого старшого сина Антона, адже у нього змалечку були проблеми з серцем. Вова ж був здоровим, йшов навчатися, потім у військову частину – і не скаржився на стан здоров’я, пройшов усі необхідні обстеження. Ми й не могли уявити, що всередині нього затаїлася ця хвороба», - розповідає Людмила Перепадіна. «Але останнім часом, після того, як він захворів на застуду (так ми тоді думали) і з температурою 40 пролежав три дні у госпіталі, він почав мені скаржитися на головний біль, на біль у носі. Приїжджав на травневі свята – начебто усе було як завжди. І вже поїхав до військової частини, залишився заночувати у друга. І там у нього стався напад. Друг не одразу викликав «швидку», бо у нього не було досвіду, він не знав, що це напад і які його ознаки. Але усе ж запідозрив неладне і почав намагатися його збудити. Коли ж це не вдалося, тоді «швидкою» його завезли одразу до реанімації. Так він мені розповідав. Потім з реанімації його завезли до військового шпиталю. І вже там мій синочок помер. Я навіть не знаю, о котрій годині це сталося! Мені ніхто нічого достеменно не розповідає. У райвійськкоматі повідомили, що направили запит і там військовою прокуратурою ведеться розслідування обставин смерті солдата Володимира Перепадіна. У висновку причиною смерті вказана «енцефалопатія неуточненої етиології». Я не знаю, на якому етапі і хто зробив непоправну помилку, як допустили, що його не стало. Я зараз читаю, що з таким діагнозом люди живуть. Чому ж Володя вмер?! Чому його не врятували?!»
Інколи, через брак достовірної інформації, трапляється так, що будуються якісь припущення, що дають підґрунтя для неправдивих чуток та пліток. Але коли пліткують і обмовляють людину, котра була захисником Вітчизни, служила у розвідці в АТО, це вже є справжньою наругою над пам’яттю загиблого.
Командир та бойові побратими не можуть багато розповісти про обставини, у яких Володимир виявляв себе справжнім другом, людиною, солдатом за велінням серця й совісті... Не можуть не тому, що їм немає що розповісти, а тому що це є військовою таємницею. Але про його особисті якості вони прагнуть повідомити, як, власне, і про своє ставлення до ситуації, що склалася навколо обставин смерті Володимира Перепадіна.
Старший сержант, т. в. о. командира взводу розвідки сухопутних військ 59-ї бригади з позивним «Джин» пригадує:
«Я з Володимиром Перепадіним познайомився відносно недавно. Він був, згідно документів, звичайним солдатом, водієм. Але, звісно, виконував й інші бо¬йові завдання. На жаль, мені не довелося з ним брати участь безпосередньо у бойових діях, але я впевнений, на нього можна було покластися. Йому були притаманні цілеспрямованість, володів гарними навичками розвідки, було бажання розвиватися в кар’єрі, все було потрібно, все цікавило, він до всього тягнувся – одним словом, молодець був. Володимир здружився зі своїми товаришами по службі, мав високий авторитет у взводі серед військовослужбовців, у стосунках з усім колективом.
Коли ця біда трапилася, я саме був у відпустці. Від його ліпшого товариша дізнався про раптову смерть. І справді, майже одразу у військовій частині, ще до оголошення офіційного результату, поширилася чутка, нібито є підозра, що можливо В. Перепадін помер від наркотиків. Проте тоді ж була проведена експертиза і, звичайно, все спростували. Натомість, була виявлена хвороба. Мені особисто ці чутки видалися надзвичайно дивними. Адже у нас в «Урані» (назва взводу) пияцтво і вживання наркотиків самі бійці суворо засуджують. Тож і Володимира я ніколи не зустрічав у подібному стані. Напевне, я б помітив за час перебування у частині, що людина дивно поводиться.
Я сам на війні бачив багато чого. Адже служив з початку 2015 року. 5 листопада 2016 року я повернувся з АТО, пробув вдома три місяці, а потім, 22 лютого я знову пішов служити. 11 березня я приїхав сюди, в «Уран». Мені не байдуже, якої думки будуть про бійця на його малій батьківщині через те, що він служив під моїм керівництвом, я відповідав за нього».
Набагато більше про нашого земляка у телефонній розмові розповів його кращий друг і бойовий побратим з позивним «Кузнєц»:
«Володя був звичайним веселим життєрадісним хлопцем. І тому його позивним був «Смайлик» (від англійського слова «Smile» - посмішка). За характером був чуйним, добрим. З перших днів в учбовому центрі «Десна» ми познайомилися і одразу потоваришували. Коли закінчували навчання у «Десні», повинні були їхати в різні частини, але Володя домовився, щоб поїхати зі мною в одну частину. Вступили ми туди 17 серпня 2016 року. Всього 1 місяць навчалися. І після цього ми поїхали відразу на передову до Луганська. Я не можу вам розповісти всього. Адже ми служили розвідниками. Звичайно, коли ми тільки приїхали, то не знали, що нам запропонують розвідку. Але це сталося. І ми погодилися.
Потрапляли у різні складні ситуації. Самі розумієте – це лінія вогню. «Нульова». Щодня потрапляли під обстріли. Особливо запам’ятався обстріл, коли стріляли під Луганськом з 5 боків одночасно, взяли в кільце. Але Володя був наче «заговорений» - я сам не раз ставав свідком, з яких він лише важких ситуацій цілісіньким виходив. Здавалося, що кулі від нього відлітають. Та велика в тому була й заслуга нашого командира – ми виходили тоді без втрат бійців. Можливо і вищі сили допомагали.
Perepadin2Я вам так скажу, що з Володею було надзвичайно легко. Він завжди був «на позитиві», навіть коли нас старший прапорщик лаяв, а він стоїть посміхається. Той не може зрозуміти, питає: «Що таке? Я на тебе кричу, а не заохочую тебе. Чому ти радієш?» Володимир Перепадін завжди вірив, що все погане рано чи пізно закінчиться, відійде у минуле. Натомість буде все лише краще. Цим своїм переконанням він нас всіх підбадьорював, «заражав» позитивом. Легше було нам і у важких бойових ситуаціях – цей боєць розряджав психологічну напругу. А вміють це робити далеко не всі. Коли бачиш, що людина весела - і сам не сумуєш. Тому що є підйом в душі. Особливо після обстрілу, коли стояли на позиціях, під ворожими снарядами. Але все одно поверталися з жартами і сміхом. Нам говорили: «таке відчуття, що ви повернулися з цирку, а не з обстрілу». Ми на нульовій лінії були на різних позиціях - і в окопах в тому числі. Було складно, але ми все витримували. Заради рідних, які були за нами.
Коли ми познайомилися, я Володі сказав, що їду відразу на передову. А він відповів: «Добре. Я з тобою поїду будь-куди». Мабуть відчув, що так буде краще, що так ми не пропадемо. Я впевнений, що завдяки цьому ми обидва виходили з боїв живими і неушкодженими. Тому що важливо, щоб тебе прикривала надійна людина, якій можеш довіряти, як собі самому. Ось таким був мій побратим Володя Перепадін. Ми і в наряди заступали разом.
Всі стрільби на «відмінно» здавали в учебці. Разом за розум взялися. Навчалися цьому, переймали досвід. Тому що знали, куди їдемо, знали, що нам це все знадобиться». На запитання, що хлопцям було опанувати найважче, «Кузнєц» відповів:
«Найскладніше, що нам довелося освоїти - це навчитися витримці і терпінню. Нам потрібно було набути цих якостей, тому що вони були для нас життєво важливими. Від них потім залежав результат будь-якого бою. Навчитися стріляти, бігати марш-кидок - це не складно. У порівнянні з вихованням в себе витримки і сили духу. А ще потрібно було освоїти необхідний мінімум знань з розробки стратегії і тактики бойових операцій, вислухати, зрозуміти, пізнати суть, навчитися цьому мисленню. Тоді нам видавалися не надто потрібними уроки з медицини і надання першої допомоги. Ми цього не усвідомлювали, доки не пішли у справжній бій і не побачили, не відчули весь масштаб руйнувань від зброї, яка використовувалася при обстрілі. У нас був старший групи з позивним «Рекс» – досвідчений боєць з початку проведення АТО, він єдиний, хто вмів грамотно надавати першу медичну допомогу пораненим. Поки я служив з ним – група виходила з будь-яких бойових умов в повному складі».
З сумом побратим пригадує, як трапилося, що Володимир Перепадін став жертвою хвороби: «Вночі ми виходили до лінії ворога і був дуже сильний дощ. Ми на добу виходили в нічному дозорі. Одягалися не надто тепло, тому що вже було досить спекотно вдень, але вночі температура навпаки була дуже низькою. Він застудився трохи. Але ми не надавали цьому великого значення. Впродовж двох днів температура підвищувалася. І ми наполягли на госпіталізації. Температура піднялася вже до 40 градусів, видно було з його стану, що справи кепські. Ми зателефонували в частину і нам прислали чергового медика, який сказав що залишати тут його в такому стані вже не можна. І його забрали в Сєвєродонецьк в госпіталь. Три дні пробув там, але відмовився лежати довше – поривався назад, на передову. Нам сказав, що все добре, що йому вже краще і призначили лікування. Потім усе забулося, скарг ми від Володі не чули. Пізніше його мама нам розповіла, що він їй лише зізнавався, що у нього відтоді частенько стала боліти голова. Незабаром цей випадок забувся і не згадувався, оскільки все начебто було добре.
Коли ми дізналися про смерть Володимира – ми були відверто шоковані. А надто тим, які чутки поповзли в частині навколо обставин і причини смерті Вови. Ми сварилися з тими, хто їх розповсюджував, бо знали, що це не так. Жили з ним пліч-о-пліч і вдень, і вночі, адже дуже добре його знали. Тож відразу не повірили у цю версію. Я повернувся з відпустки і приїжджав на поховання з прапором взводу. На жаль, попрощатися з Володею відпустили не всіх, хто бажав. Уявіть – він ще лежав в Одеському морзі, а про нього вже розповідали таку гидку брехню!
Тож ми пішли в головний штаб до командувача нашого батальйону, наполягли, щоб він вишикував увесь батальйон і дав усні пояснення у присутності всіх цих бійців, що причина смерті Володимира Перепадіна – це не наркотики, ніяка не пиятика, він дійсно хворів і це підтверджує висновок лікарів. А людина служила нормально. І вони пішли нам назустріч. Командувач подякував заочно батькам, що народили і виховали гідною особистістю, громадянином, всьому батальйону розповів справжню причину смерті. І я дуже хочу, щоб його земляки-казанківці також дізналися правду. Колись, звісно, нам до¬зволять розповісти усе як є. Тож тоді, напевне, він остаточно буде реабілітований в очах мешканців Казанківщини. І я радію, що виконую для друга останнє, що можу – турбуюся про збереження його світлої пам’яті».
Працівники районного військового комісаріату також знали Володимира Перепадіна за життя. Ось як прокоментував цю ситуацію та висловив свої співчуття рідним померлого бійця заступник Казанківського районного військового комісара, майор Михайло Шевчук:
«Володимир Перепадін виявив бажання служити Вітчизні. Він сам прийшов до РВК і написав заяву на контракт. Оформив усі документи, пройшов необхідне медичне обстеження. Він ішов в АТО здоровим, сміливим, рішучим, сповненим бойового духу солдатом. Прикро, що Казанківщина і Збройні Сили України втрачають найгідніших своїх синів не лише на полі бою, але й через інші обставини. Як, наприклад, хвороба. Звичайно, це війна, ситуації бувають різні. Але ми розуміємо, що втрата таких, як боєць Перепадін – болюча для армії в цілому. Він міг стати блискучим військовослужбовцем, заслужити ордени й високі військові звання. Натомість сталася така біда. Ми щиро співчуваємо матері Володимира – Людмилі Миколаївні, його брату Антону та усім рідним і близьким покійного. Це була людина, гідна нести високе звання солдата Збройних Сил України…»
Певний час військовою прокуратурою велось розслідування обставин смерті Володимира Перепадіна. Проте після його закінчення пройшло немало часу перш ніж матері учасника АТО вдалося отримати правдиві висновки щодо смерті сина, а також відповідний статус та гарантовані державою пільги.
«Я не очікувала, що буде так складно добитися правди і отримати все, що належить за законом. Спочатку військова частина дуже довго (кілька місяців) не надсилала особову справу до нашого райвійськкомату, поширювала неправдиву інформацію щодо причини смерті мого сина без врахування результатів судово-медичної експертизи. Про розслідування, яке проводилося у військовій частині, мені довго не надходила інформація, я спілкувалася з її керівниками телефоном, але нічого конкретного вони мені повідомити не могли.
Довго не могла я отримати інформацію і з госпіталю, куди син був відправлений на лікування – коли б я не зателефонувала туди – мені відповідали, що нічого не знають, на надісланий запит впродовж 2,5 місяців не було відповіді, ми відправляли його повторно. Потім нарешті я натрапила на дійсно порядну людину: працівник шпиталю сказав мені, що, ймовірно, наша справа вже надійшла до архіву, тож нам потрібно звертатися туди. Я знайшла у мережі Інтернет адресу, ми надіслали запит і нарешті мені надійшла відповідь. Також мені з Одеси надійшов детальний висновок судово-медичної експертизи, і зрештою, я змогла отримати висновок Центральної військової лікарської комісії з встановлення причинного зв’язку захворювань, у якому зазначалося, що захворювання та причина смерті солдата В. О. Перепадіна: «Так, пов’язані з проходженням військової служби» за підписом голови комісії Р. В. Шевчука».
Людмила Миколаївна тяжко зітхає: «Це добре, що мені все вдалося і я хочу, щоб жінки, які зазнали такого ж горя, що і я, мали мій досвід, щоб він їм став корисним і щоб вони не опускали руки. Адже їх діти дивитимуться згори і радітимуть, що про них пам’ятають. Ми не змогли вберегти їхні життя, та, принаймні, ми маємо зберегти світлу пам’ять про них…»


М.А.Кудінова


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.