logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

На останній посаді


«16 мая, в возрасте 41 года, после длительной борьбы с тяжелой болезнью, ушел из жизни морской пехотинец, человек чести и настоящий воин, подполковник Александр Конотопенко. В ВМС Украины он был одним из тех офицеров-патриотов, кто не изменил присяге во время оккупации Крыма Россией. Накануне смерти Александру Конотопенко было присвоено звание полковника».
Ця страшна звістка сколихнула не лише Миколаїв, а й всю Україну. Людина честі, людина гідності, Воїн Світла, герой, друг, справжній товариш, брат, син, чоловік, батько… Олександр Конотопенко завжди був вірним своїй землі, Батьківщині з першого і до свого останнього подиху. Отримуючи своє останнє військове звання, офіцер важко встав з лікарняного ліжка, віддав честь та вимовив: «Служу народу України»…
***
Конотопенко Олександр Якович народився на Камчатці 14 жовтня 1976 року.
Свою військову кар’єру він розпочав в Одеському інституті Сухопутних військ, який закінчив в 1998 р. Після випуску проходив службу у повітрянно-десантних військах, де став заступником командира 1-го батальйону в складі 79-ї десантно-штурмової бригади. Після переводу у морську піхоту ВМС служив в Феодосії та Севастополі. Після виходу з окупованого Криму займався підготовкою морпіхів на полігоні Широкий Лан, з 2016 ріку він - начальник групи підготовки снайперів Командування Військово-Морських Сил ЗС України. Керуючи цією групою він удосконалював систему підготовки та застосування снайперів підрозділів морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України, успішно впроваджував новітні форми і способи тактики дій снайперів з використанням досвіду набутого під час проведення антитерористичної операції, інших сучасних збройних конфліктів та з урахуванням завдань, які виконуються за бойовим призначенням морської піхоти.
У ході виконання цих завдань, Олександр Конотопенко брав участь у визначенні тактико-технічних завдань на розроблення зразків снайперської зброї, спорядження та обладнання, навчально-тренувальних засобів і полігонного обладнання для підготовки снайперів, розробив посібник освоєння нових зразків снайперської зброї, спорядження та обладнання.

***
«Я буду, як батько»

Згадує Яков Іванович Конотопенко,
батько Олександра, полковник у відставці


Konotopenko«З дитинства Сашко був терплячим до всього. Мав підвищене відчуття справедливості, чесності та гідності. Він завжди мріяв бути військовим, як я. Закінчивши 32-гу школу м. Миколаєва навіть сумнівів не було, куди йти навчатись. Саша одразу сказав: «Я буду, як батько...» Підготовка батальйону, який очолював мій син, завжди була на високому рівні.
У частині був порядок. Я бачив, що до Сашка ставляться з пошаною, як до лідера, як до свого командира. Він завжди виправдовував довіру.
Коли вже почалась підготовка до анексії Криму, місцева влада вирішила відключити світло Сашковій частині. Він одягнув двох бійців у бронежилети, озброїв їх і виставив як вартових біля підстанції. Спроби знову відключити світло були, але ці бійці дали відсіч цьому і частина залишилась із світлом. Звичайно, про таку подію доповіли командувачу ВМС у Севастополі і це могло бути прикладом для подібних дій по всім українським гарнізонам.
Після цього випадку, начальник морпіхів жартома називав малого Конотопенка «Феодосійським князем», але ставив в приклад іншим, як зразок самоорганізації, відповідальності та дисципліни.
Покинути Крим Олександру допомогли друзі. Вони вказали на місце, де буде стояти заправлений автомобіль з ключами. Там все є – сідай та їдь додому. На кордоні зупинив російський сержант-десантник, почав проводити огляд речей. Олександр був у цивільному одязі та на задньому сидінні мав картонну коробку, в яку і склав свої невеликі пожитки, серед яких були і книги з десантної підготовки. Під час короткого діалогу російський прикордонник дізнався, що Сашко десантник, вибачився, віддав честь та пропустив без подальшого огляду.
Мій син – приклад для всіх військових. Його гідність, принциповість нехай тепер несуть в собі його діти, мої онуки - двоє хлопчиків та дівчинка».

***
«Втрата такої людини для офіцерського корпусу ВМС непоправна»

Згадує Марина Каналюк,
помічник командира ВМС ЗС України,
капітан 1-го рангу


«Таких людей, як Олександр Конотопенко з чіткою, яскраво вираженою державною патріотичною позицією, дуже мало. Попри свої особисті інтереси, він завжди ставив на перше місце інтереси держави. Крим 2014 року нам показав, хто дійсно був відданий честі та гідності країни. Таки люди, як Олександр, тоді діяли у відповідності зі своїм власним кодексом честі: чітко розуміючи, що держава не оцінить їх особистий подвиг і втрати, вони робили свою справу так, як наказувала їм їхня совість.
Konotopenko2Для ВМС втрата Конотопенка – втрата одного зі стержнів, які тримають нашу морську піхоту. Він, залишаючись в тіні, не афішуючи свій особистий вклад, зробив дуже багато для підготовки морських піхотинців України, передав їм свій унікальний досвід, багатьох з них особисто сформував як справжніх спеціалістів.
Для виконання завдань в зоні проведення АТО були потрібні повноцінні підрозділи морської піхоти, але у 2014 році велика кількість морпіхів залишилась в Криму, зрадивши Батьківщину. То ж ми мали гострий недобір «профі», потрібні були нові люди, які склали б основу нових батальйонів.
В цих надскладних умовах, Олександр Конотопенко повністю взяв на себе напрямок бойового навчання, особливо снайперів.
Не зважаючи на те, який великий обсяг роботи він зробив, особисто я вважаю, що це була не його посада. Це було занадто дрібно для його потенціалу. Реально Конотопенко повинен був бути мінімум командиром бригади. Ця людина була завжди з яскраво вираженою позицією, з внутрішнім переконанням справжнього патріота, мала свою особисту думку, була лідером за покликанням, була людиною з глибокими професійними знаннями і практичними навичками, за ним завжди йшли люди, бо бачили в ній батька-командира, який може вести їх до перемоги.
В тому, що в морській піхоті України відбуваються зміни була і неабияка особиста заслуга Олександра. Саме завдяки йому, під його проводом в морської піхоті ВМС почали успішно реалізовуватись такі задачі, які ніколи не виконувались радянськими військовими. Саме тому росіяни поважають українських морпіхів, бо бачать в них військових професіоналів високого рівня підготовки. Всі техніки висадки з води на сушу, всі форми та способи бойового застосування морської піхоти в морському десанті та важливі нюанси ведення бойових дій на березі – початкова робота Конотопенка. Деякі способи маневру він впровадив особисто.
В Олександра був дар знаходити та просувати вперед тих людей, які в майбутньому могли стати кращими з кращих у своїй справі. Він знаходив таких самородків просто йдучи вулицею, іноді незнайомого міста. Якщо він брався навчати то завжди був поруч не тільки в освоєнні нової справи, а й по життю. Завжди опікувався людиною, допомагав, був щирим та відкритим.
Кожен, дивлячись на нього відразу розумів, що він - особистість, що з ним варто рахуватись. При цьому він мав високу культуру поведінки, не носив, як кажуть, «корону». В нього було чому повчитись і дорослим, і молоді. Яку б посаду він не обіймав, завжди своїм ставленням до людей завойовував довіру і користувався високим авторитетом серед усіх військових рангів. Втрата такої людини для офіцерського корпусу ВМС непоправна, як непоправна вона особисто для багатьох з наших офіцерів, старшин і матросів».

***
«Він ніколи не здавався»

Згадує Володимир Баранюк -
побратим, бойовий товариш


«Він завжди намагався протистояти. Саме такі критичні моменти, як анексія і підштовхували Олександра робити щось більше. Севастополь завжди трактував себе, як російське місто. Людей було дуже легко підбити на протистояння та провокації. В ті моменти, особливо в Командуванні ВМС, більша частина офіцерів вже планували, що будуть служити Росії. Залишилось лише кашкет перевдягнути та щоб все це швидше закінчилось. Там не було такого, що хтось дуже хотів чинити опір. Олександр Якович не був таким, він до останнього тримався за соломинку, мав надію, що люди схаменуться. Вже після референдуму, нам сказали, що ми тут більше – ніхто. Ми – іноземна армія на території Росії, який ми тут статус маємо?
Коли з Криму військові виходили, то не знали куди їм йти. Тож, саме дякуючи Олександру Конотопенку ми зараз в Миколаєві. Він був бездоганним організатором. На момент виходу саме він з однодумцями знаходили для військових з родинами притулки. Для нас він був чуйний та безкорисливий офіцер. Думаю, йому навіть подобалось допомагали людям. Саме за цю якість ми його поважали. Він просто брав і робив все, що було в його силах, та навіть більше. Він це робив абсолютно безкорисливо, як кидають камінь в воду – кинув і забув».

***
«Його скромність вражає»

Згадують Іван Сідашов –
заступник командира в/ч А3163, м. Миколаєва,
та капітан першого рангу Шутєнков Олександр


«З Олександром Яковичем ми знайомі давно, десь з 2001 року, з Широкого Лану. Тоді він був заступником командира батальйону 79-ї бригади. – згадує Іван Сідашов.
Можна сказати, всього лише лінійній батальйон, офіцер середньої ланки, але вже тоді він виділявся з маси. Які б питання не виникали, які б труднощі не випадали, він завжди все вирішував легко й швидко.
Коли шукали людину на посаду командира морпіхів, Олександр не мав жодного відношення до них. Таке рідко буває, що просто «висмикнули» з однієї бригади в іншу людину, яка навіть не командир батальйону. Розумієте, наскільки він мав авторитет, що йому довірили командування на той момент єдиного батальйону морської піхоти?! (командував 1-м окремим батальйоном морської піхоти з 2010 по 2012 р.).
Про що міг мріяти Саша, окрім мирного неба? В нього була машина БМВ, далекого тисяча дев’ятсот вісімдесят якогось року, той ще раритет. Він про неї завжди з таким азартом розповідав, але я до певного часу не бачив ту машину. Коли він на ній приїхав – такий собі маленький «кошмарчик». Але в процесі розповідей, я зрозумів, що він колись знайшов оцей, практично, металобрухт з документами і ретельно приводив його до ладу. Ось, мабуть, така собі чоловіча мрія доробити цю машину до ідеалу. Щоб була не така, як у всіх.
Він був настільки скромною людиною, що про його хворобу всі дізнались лише після того, як волонтери зробили пост про збір коштів. Для нас це була серйозна втрата.
Після цього випадку багато хто з нас переосмислив своє життя.
Кожен з нас зупинився і поглянув на себе зі сторони: хто він, на що здатний, чим живе, дихає…

***
«Хочу одружитись зі смертю в формі»

Згадує Олексій Неїжпапа,
контр-адмірал ВМС ЗС України


«Для нас, звичайних військовослужбовців, всі події, починаючи з анексії були несподіванкою. Що зайдуть ворожі війська, що будуть блокувати, що нас будуть називати «бандерівцями». Українських військових в Криму було близько 16 тисяч, а повернулись лише 2 тисячі.
Konotopenko1Олександр Конотопенко до кінця був вірний Україні. Він завжди просився на передову, за будь-яким приводом: для підготовки, для надання допомоги, для консультацій тощо. В 30-40% випадків він сам ініціював відрядження – і в Криму, і вже під час АТО. В Олександра було чимало друзів та товаришів. При кожній слушній нагоді він завжди старався всіх познайомити для подальшої співпраці та взаємодопомоги. Це завжди були люди різного рівня в тому числі і депутати, меценати, чиновники. І робив він це абсолютно не для себе, а для армії, для людей.
Звичайно, всі були шоковані новиною про його хворобу. Всі ж дізнались про це з Інтернету, він сам нікому не сказав.
На лікування він приїжджав і до Одеси, але було розуміння, що тут не допоможуть повною мірою. Ми звернулись до губернатора області він надав значну грошову допомогу. За життя Сашка боролись дуже багато людей, всі по максимуму збирали кошти. Мало хто з закордонних лікарень брався його лікувати вже на такій стадії хвороби. Але він ніколи не падав духом, вірив в найкраще. Продовжував жити у звичному для ного ритмі, зустрічався з товаришам, вирішував питання, консультувався та допомагав армії.
Після першої поїздки до Німеччини він привіз мені сувенір, розповідав, як йому сподобалось в Берліні. Це досить незвично – людина в такій важкій ситуації все одно продовжує думати та піклуватись про інших.
Після другої поїздки, Олександр сповістив нам про свої відчуття кінця. Тобто, він вже усвідомлював та приймав свою смерть. Це коштує неабияких надлюдських зусиль.
Наш офіцер Марина Каналюк спілкувались з ним по телефону, а Саша сказав: «Хочу одружитись зі смертю в формі. Шкода, що полковником не став».
Він хотів померти на рідній землі, в Україні та в білій формі… Тоді підключились дуже багато людей, щоб присвоїти Сашкові звання, зібрати документи, і щоб начальство в Києві все підписало. Такі ж речі не робляться швидко, а в нас зовсім не було часу, ми рахували хвилини. Завдяки людям, які не залишись осторонь, все було зроблено блискавично.
Коли Олександра Конотопенко привезли у військовий госпіталь в Києві, мій заступник вручив йому погони полковника.
Сашко встав з ліжка, віддав честь, та сказав: «СЛУЖУ НАРОДУ УКРАЇНИ!»
Ці слова він виголосив за два дні до смерті. Він назавжди залишився вірним Україні».

***

1 березня 2018 року на особистій сторінці волонтера Вікторії Христенко в мережі «Фейсбук» з’явилась інформація:
«Он, конечно, будет злиться на меня, но я очень прошу помощи для настоящего полковника. Офицер, комбат, вышел из Крыма. Всего, что он сделал для ребят – не перечесть, а сейчас сам нуждается в помощи! Вопрос жизни и смерти! Шанс - за 15 000 евро. Я знаю, что у Сашки таких денег нет. Но у нас есть шанс продлить жизнь офицеру морской пехоты, отцу-командиру, отцу троих детей! Прошу помощи, кто сколько сможет»!
Гроші для лікування були зібрані досить швидко. Двічі Олександр відвідував лікарню у Німеччині. Нажаль, страшна хвороба не дала шанс для подальшого життя. Офіцер ВМС України Олександр Конотопенко пішов з життя 16 травня 2018 року. Але він чітко закарбувався в серці кожної людини, з якою був знайомий. Як людина честі та гідності, завжди вірний свої Батьківщині, завжди чесний, відкритий. Назавжди твій, Україно.
Ці слова Олександр Конотопенко залишив на своїй сторінці у «Фейсбуці»:
«Хочу всем сказать, что какие бы неприятные сюрпризы вам не преподносила судьба, никогда не сдавайтесь и не опускайте руки!!! Верьте!!! Надейтесь!!! Любите!!! Ибо любовь творит чудеса!!! С уважениям и благодарностью Александр Конотопенко!!!»


Ю.А.Анісімова
Ю.В.Немлій


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.