logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Шаблоны Joomla 3 тут

«Небеса забирають найкращих…»


Народився Олександр Калиновський 26 травня 1992 року в м.Миколаєві. Навчався в ЗОШ №18. Мама, Тетяна Михайлівна, розповідає, що Сашко ріс дуже активним, непосидючим хлопцем, веселим, товариським, небайдужим: «Людей дуже любив, завжди був готовий допомогти і допомагав. У нього були різні друзі, він ніким не нехтував, але спілкуючись із ними не підпадав під їх вплив, ішов своєю дорогою. Він не вживав алкоголь, не палив, не лаявся. Любив спорт, музику. Пригадую, коли я привела його в музичну школу і вчитель зіграла йому на акордеоні, то Сашкові не сподобалось. Він більше хотів спортом займатись – футболом, легкою атлетикою, проте коли виріс, шкодував, що свого часу не навчився грати на якому-небудь музичному інструменті».
Після восьмого класу Олександр хотів продовжувати навчання в морському ліцеї, на жаль не пройшов конкурс, а коштів на контрактне навчання не було. Тому він вступив до професійно-технічного училища №5, вчився на столяра. Вчився добре і після закінчення училища вступив до Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова. Але йому доводилось поєднувати навчання з роботою, а у 2013 році юнак прийняв рішення вступити на військову службу за контрактом, тому у 2014 році перевівся на заочне відділення факультету фізичної культури та спорту Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського.
Коли розпочався збройний конфлікт, Олександр вважав за необхідне виконати свій військовий і чоловічий обов’язок, адже він ніколи задніх не пас, завжди рвався вперед, нічого не боявся, не стояв осторонь в будь-яких ситуаціях, коли потрібно було діяти.

 

Розповідає Юрій Гайша, друг Олександра

«Чому він? Скільки недостойних людей ходять по місту, а йдуть ті, які потрібні, які можуть щось зробити…
KalinovskiyПознайомились ми з Сашком напевно у 2008 році на пляжі на Намиві. Ми з хлопцями там часто влітку збирались в баскетбол, волейбол або футбол пограти, а він з собакою гуляв. У нього боксер був Роні, вони майже щоранку бігали з ним. Сашко взагалі такий собі «енерджайзер» – не міг просто сісти посидіти, повільно щось робити, або навіть повільно говорити, весь час у русі, постійно кудись поспішав. Дуже позитивний. Я не пам’ятаю, щоб він колись був не в гуморі, хоча жилось їм з мамою не дуже легко.
У нього було дуже багато друзів – мало не все місто, де не підеш – «Сашо, привіт», «Сашо, привіт»… Приїхали до іншого міста – і там його знають. Його безвідмовність, постійна готовність допомогти, абсолютна безконфліктність і доброзичливість підкупали, будь з ким міг знайти спільну мову. В мене мама хворіла на анемію, постійно потрібна була кров, Сашко ніколи не відмовляв, здавав кров, допомагав мамі.
Любив спорт, постійно в якихось змаганнях брав участь, у тому числі регбі займався - такий не дуже популярний у нас вид спорту - але йому подобалось дізнаватись і робити щось нове, цікаве. Любив співати, танцювати, людина-свято.
Саша не пив, не палив, полюбляв солодощі, всілякі смаколики, відчувалось в ньому ще дитинство. Армія його змінила. Він подорослішав, змужнів, в чомусь став більш серйозним, проте позитив його залишився, він ніколи не нив, не скаржився. Останній раз уже не хотів іти в АТО – тут була кохана дівчина, серйозні стосунки, спільні плани на майбутнє, їм уже не хотілось розлучатись…
До цих пір не віриться, що його немає, часто з друзями згадуємо його, трапляється, музика якась заграє: «О, це б Сані сподобалось». Не вистачає його енергії, позитиву. Згадуєш його і відразу посмішка з’являється, тільки хороші спогади з ним пов’язані».

 

Розповідає Домбровський Ігор Ростиславович, на той момент заступник командира піхотної роти, другого батальйону(батальйон Драпатого), 72-ї окремої механізованої бригади імені «Чорних Запорожців» (м.Біла Церква, Київської області)

«72-га ОМБр, як один з найбільш боєздатних підрозділів ЗСУ, була приведена до стану повної бойової готовності з березня 2014 року. Як боєць бригади, Сашко входив до знаменитого батальйону майбутнього народного героя України Михайла Драпатого. Після проходження прискореного вишколу на Великополовецькому військовому полігоні, наша шоста рота була направлена для проходження військового злагодження на Житомирський полігон Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. Там я вперше звернув увагу на молодого підтягнутого хлопця, якого спочатку сприйняв як «срочника», тобто солдата що проходить обов’язкову строкову службу. Але пізніше виявилось що Олександр Калиновський проходив службу у ЗСУ згідно контракту, тобто був повноцінним захисником нашої Вітчизни!
У квітні 2014 року наш підрозділ був направлений в зону проведення антитерористичної операції для блокування міста Маріуполь від проникнення терористичних угруповань та можливого вторгнення військ Російської Федерації, вірогідність якого була дуже велика. Олександр сумлінно і якісно виконував важку солдатську роботу, адже завдання у піхотинця не тільки бойові: крім іншого, виконується багато супровідних задач - облаштування позицій, караульна служба, військові вишколи і побутові завдання.
Kalinovskiy1Сашко був веселою і безтурботною людиною. Мені навіть здавалось, що він сприймав військову службу як цікаву гру! Це не відобразилось на його ставленні до служби, але дало йому додатковий стимул гарно служити, бо коли якусь справу робиш в задоволення, то це є додатковою мотивацією. З товаришами по службі конфліктів не мав. Він був спортивно орієнтованим хлопцем, і де тільки мав можливість, то зразу облаштовував спортивну зону. В ремкомплекті бойової машини піхоти є металічний лом. І як тільки ми зупинялись на якесь місце тривалої дислокації, Сашко зразу майстрував турнік.
За віком я був найстаршим у нашій роті, але з ним ми розмовляли спільною мовою. Мені здавалось, що він дуже прислуховувався до старших, адже ріс без батька, особливо поважав свого безпосереднього командира Сергія Івановича Трещило. Взагалі-то я думаю, що Сашкові пощастило служити з гарними офіцерами, а це Народні Герої України: Михайло Драпатий та Валерій Гудзь, а також не менш достойні офіцери Сергій Трещило і наш перший ротний Олексій Халабуда. Всі вони за мужність і високий професіоналізм відзначені орденами Богдана Хмельницького.
Після виконання бойової задачі в Маріуполі, наш підрозділ увійшов до складу другого зведеного механізованого батальйону бригади і відправився на відновлення кордону з Російською Федерацією, який був порушений російськими загарбниками. Тут наші бойові шляхи з Сашком розійшлись – він у складі третього взводу під командою старшого лейтенанта Сергія Трещило зайшов на так званий Ізваринський плацдарм».

 

Розповідає Трещило Сергій Іванович, на той момент командир взводу, 72-ї окремої механізованої бригади імені «Чорних Запорожців» (м.Біла Церква, Київської області)

«Завдання, поставлене командуванням перед бригадою взагалі, та перед нашим батальйоном, було нелегким: ми повинні були утримати кордон України з Росією на ділянці Ізварино – Червонопартизанськ Луганської області з метою запобігання заходу російських військ, військової техніки тощо. Позиція мого взводу знаходилась в районі с. Провалля. Олександр у складі підрозділу брав участь у боях за Червонопартизанський митний перехід, в атаках на Ізварине, разом з підрозділом 3-го Кіровоградського полку спецназу (більшість особового складу якого, загинули під с. Провалля) виходили в бойове патрулювання, супровід наших колон з технікою, провіантом, ПММ та боєприпасами (поки наші підрозділи з незрозумілих причин не опинилися в оточенні).
Всі бойові накази старший солдат Калиновський Олександр Геннадійович виконував зразково, завжди проявляв ініціативу, ніколи не ховався за спини інших.
Так було і в подальшому: і коли ми проривались з оточення, і коли після короткочасної відпустки атакували Старобешеве в Донецькій області, обороняли м. Волноваху, вели бої за с. Петрівське… і в свій останній рейд він йшов як завжди – добровільно, в гарному настрої, зібраний, спокійний…»

29 жовтня 2014 року Олександр був смертельно поранений в бою з диверсійною групою противника під час виставлення спостережного поста в районі села Петрівське Волноваського району Донецької області.
Указом Президента України №109/2015 від 26 лютого 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» старший солдат Калиновський Олександр Геннадійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

…Із вдячністю Тетяна Михайлівна розповідає про друзів сина, які допомагають їй, провідують, вітають зі святами… Пригадує, як у 2017 році в день загибелі Сашка приїздили товариші по службі: «Я була дуже зворушена тим, що вони відклали свої справи, залишили свої родини для того, щоб вшанувати його пам’ять. Я їм сказала, що вони чудові, саме такі, якими я їх уявляла, і що я їх полюбила. Вони відповіли, що це – сімейне, Сашко таким же був»…

 

А.П.Назарова


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.