logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Все для Joomla. Беспланые шаблоны и расширения.

Андрій Горбань, українець, патріот, воїн АТО

Не роздумуючи, він віддав життя за єдність України, за народ у листопаді 2014 року.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України» — посмертно.

Йдуть кращі на неоголошену війну, боронять Батьківщину справжні патріоти, вони відчувають власну відповідальність за майбутнє держави, за те, щоб підступний ворог не прийшов у їхні домівки, до їх матерів, дітей…

Новий час безумств, новий час безодні.
Лишаємо все, що ми мали сьогодні.
Як вірити нам в добро і моралі,
Якщо ми втонули у власній печалі?
Як віру у Бога нам нині хранить,
Коли за вікном залп із «Граду» свистить?
Нещадно вбивають батьків і братів,
Змішалось в безодні все світло світів,
Ми в страху звершаємо кожен свій крок.
Який же жорстокий для нас цей урок!
Денисюк Олена,
однокласниця Андрія Горбаня.

 Такі хлопці впевнені в собі у мирному житті та безстрашні в бою за світле майбутнє своєї держави. Україна-ненька, маючи таких синів, не залишиться під ярмом і гнітом чужинців, а український народ пишається своїми співвітчизниками.
Саме таким був Андрій Вікторович Горбань, випускник Миколаївської ЗОШ (Казанківський район) 2010 року. Патріотом виховала його мама, Горбань Тетяна Станіславівна, вчитель української мови, дала крила для польоту у самостійне життя, благала Бога про кращу долю для сина…
Але невблаганна смерть підкосила Андрія у самий патріотичний момент його бойової юності.
Gorban11

Сьогодні небо плаче неспроста,
Тебе безжально там підстрелив ворог.
А я чекала.., виглядала.., та дарма,
Всі мої мрії ти зітер на порох.
Дивлюсь новини, тебе там нема.
Чекаю СМС, а ти не надсилаєш.
Десь там тебе цілує вже зима,
До цього поцілунку ти уже звикаєш.
Ти вже не так тримаєш автомат,
Бо рана болить дуже, як ніколи,
Ти впав, а всі кричать – «Солдат!»
Але твої уста навік замовкли…
Чекала, що повернешся живим,
А тут тебе привезли в домовині.
Горіти в пеклі ворогам отим!
Які порвали прапор жовто-синій…
Катя Васильєва,
кохана дівчина Андрія Горбаня.
 

Народився Андрій Горбань 24 січня 1993 року у селі Миколаївка Казанківського району Миколаївської області у родині Віктора та Тетяни Горбань. Рано втратив батька, тому змалку був дуже відповідальним.

Знаєте, яким він хлопцем був?

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
В ранньому дитинстві на Андрія без посмішки дивитися було неможливо: хлоп’ятко з голубими оченятами, білявим волоссям, маленький, товстенький, кумедний, як ведмежатко.
Був люблячою дитиною, змалку намагався допомагати старшим або імітував дії рідних. Ось цікавий епізод: пройшов дощ, калюжі розлилися по вулиці, а трирічний Андрій «вудить» рибу паличкою з калюжі і каже: «Як дід Слава, наловлю багато – багато риби…».
З дитинства любив казочки, гуморески Павла Глазового.

Денисюк Ірина Олександрівна (перша вчителька):
Коли 1 вересня 1999 року в моєму класі з’явилися учні – першокласники, вони стали для мене справжніми дітьми, бо серед них була моя дочка. У цьому ж класі навчався і Андрій, один із моїх улюблених учнів. Розумний, щирий, добрий, світлий. Я хотіла б мати такого сина. Я горджуся ним і низько вклоняюсь за його мужність і відвагу.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи, вчитель математики):
Андрій був старанним учнем. Математика не була його улюбленим предметом, але він завжди виконував домашні завдання, брав участь у святах і конкурсах, тижнях математики.
Добрий, щирий, товариський, завжди приходив на допомогу молодшим учням та старикам. Захищав честь школи у найрізноманітніших конкурсах, змаганнях, особливо відзначався у спорті. Вступив на факультет фізичного виховання Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського.
Мужніючи, відчув потребу пройти крізь військову службу, тому після строкової служби підписав контракт, став до лав 79-ї аеромобільної бригади. Коли Україні знадобилися молоді воїни, Андрій пройшов не сім «кіл пекла», а всі «гарячі точки» України 2014 року: Чонгар, Маринівку, Саур-Могилу, Іловайський котел, Піски, Донецький аеропорт, – всього не перелічити. Думаю, що й командирам важко було б прослідкувати його шлях в АТО, адже весь час мінялися місця дислокації та боїв.

Візнюк Оксана Анатоліївна (педагог-організатор):
Андрій був активним учасником художньої самодіяльності, незамінним Дідом Морозом. На нього можна було по¬кластися у будь-якій справі, він все міг організувати, виконати доручене. Артистичний від природи, він з дитинства цікавився творчістю Павла Глазового. Тож, при нагоді, брав участь у Всеукраїнському конкурсі «Усмішки Глазового» на районному та обласному рівнях. Повертаючись додому, завжди ділився добутим досвідом із вчителями та однокласниками. Поруч з ним кожен почувався захищеним і впевненим у собі.

Палигіна Марина Олександрівна (класний керівник 11 класу):
Життєрадісний, самостійний, завжди готовий прийти на допомогу, з повагою ставився до матері та вчителів; відпові¬дальний, ніколи не залишався осторонь подій, які відбувалися в житті класу чи школи загалом. Не встигну сказати, що треба робити, а він уже знає, як треба діяти. Таку людину неможливо забути.

Дема Лілія Василівна (вчитель фізичної культури):
Великий потенціал фізичного розвитку хлопчика помітила з першого класу: швидкий, спритний, невгамовний учень вимагав постійної рухової та ігрової дії. Протягом всього навчання в школі – незмінний фізорг класу, а потім – голова фізкультурно-спортивного клубу «Гарт», який на громадських засадах діє у школі.
На спортивному майданчику з волейболу, баскетболу, футболу Андрій – основний і домінуючий гравець. Надійна людина – на¬дійна у всьому: як друг, як однокласник, як учень, як капітан команди. Коли дізналася, що Андрій мріє стати вчителем фізичної куль¬тури, це для мене не стало несподіванкою. Вже і після закінчення 11 класу він цікавився спортивним життям і здобутками школи, а при можливості прибігав на секцію з волейболу.
Вчитель щасливий, коли бачить у своїх учнях своїх послідовників. Щиро раділа, коли Андрій став студентом, старостою групи.
Але все склалося зовсім не так, як хотілося б….

Калюжна Ксенія (однокласниця):
В памяти море приятных моментов, особенно наш выпускной.
Андрюша везде, а вместе с ним смех, всегда хорошее настроение. Помню, внимание успевал уделить всем девочкам из класса, за что мы так его любили. Нахожу фотографии, они теперь такие ценные для меня.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
Ніякої роботи не цурався Андрій. Де б не був, він завжди поспішав допомогти матусі. Не забував і своїх стареньких дідуся з бабусею. Ніби передчуваючи, що його допомога недовга, Андрій разом із старшим братом Сашком для маминих батьків провів воду до хати, поставив паркан, пообрізав сушняк на деревах, заготовив дрова.  

Іванцова Олена Святославівна (тітка):
Андрюша був дуже веселим та чуйним племінником. В останній його приїзд ми довго спілкувалися. Він розповідав, як вони стоять на захисті летовища. Коли від’їжджав з відпустки, заспокоював родичів: «Не плачте», а мамі сказав: «Гордися мною, мамо!».
Андрюша любив свою землю, свою країну і загинув, захищаючи їх.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
За брата, за матусю, за своїх рідних стояв горою. Останнього разу, коли знову їхав до АТО, заспокоював усіх: «Не плачте, все буде добре». А в самого в очах був смуток.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи):
Сказати, що Андрій був люблячим сином, не сказати майже нічого. Він, перебуваючи у самісінькому «пеклі АТО» - Донецькому аеропорту, намагався зберегти спокій мами. Говорив, що знаходиться не в гарячій точці, не на передовій. Коли під час однієї з коротких телефонних розмов Тетяна Станіславівна почула стрілянину та вигуки про термінал, вона встигла спитати сина: «Ти в аеропорту?». На що Андрій резюмував: «Ну, мамо, ти як Шерлок Холмс!»
В останній свій візит до мами у листопаді 2014 року він прийшов до школи і подарував прапор України, який був на його плечах, коли приїхав у рідне село з Миколаєва. Точно такий же прапор напередодні загибелі він разом з побратимами встановив над Донецьким терміналом.

Хроніка подвигу

Олександр Василенко (28.11.2014 р. о 21.04)
Старий термінал – руїна. Сьогодні троє хлопців – відчайдухів встановили над ним прапор України. «Ополченці» як здуріли. Коли побачили, вистріляли по ньому триденну норму боєприпасів. Було чути навіть постріли з ПМ. Не застосовували лишень авіацію. Встояв. Ріже їм очі наш Прапор.

Олександр Василенко (29.11.2014 р. о 22 год)
Вчора писав про хлопців, які встановили прапор над терміналом. Сьогодні, під час штурму, Андрій Горбань першим кинувся на найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував обколотих «ополчєнців». Хлопчина, що філософствував про шлюб і свою подальшу долю, навіть не завагався, приймаючи таке рі¬шення. Тільки тяжке поранення змусило замовчати його автомат. Його друг, Колюня, що разом з ним чіпляв прапор, з побратимом виніс пораненого під шквалом вогню, між розривами ВОГів та «фонтанчиками» від безперервних черг куль. Будучи свідком, я зрозумів, чого варта справжня чоловіча дружба.

Олександр Василенко (30.11.2014 р.)
Андрій Горбань, той що вивішував прапор, сьогодні помер від тяжкого поранення. Ангел пішов від нас… Вибач…

Андрій Ляхов
Андрюха – герой. Я его со “срочки” знаю и в части одной служим. Мне безумно жаль, он был в старом терминале. Я был в то время в новом терминале. Меня ранило и на время оглушило, а на следующий день я узнал, что Андрюха не выдержал и умер. Это война. Каждый, кто там был, мог отдать свою жизнь, наверное, раз сорок за день…

Gorban2

Посвящается БРАТУ
Капает с крыши тихонечко дождь,
Двери открыты, вот – вот ТЫ войдешь.
Но нет .. ни письма, ни звонка от ТЕБЯ,
Ведь ТЫ навсегда покинул меня…
Снайперский выстрел сразил ТВОЮ ГРУДЬ,
И мне никогда уж ТЕБЯ не вернуть…
Страдают родные и МАМА рыдает…
Но я –то, БРАТИШКА, про многое знаю:
Как ТЫ защищал УКРАИНЫ кордоны…
Как жил по ДЕСАНТНЫМ суровым законам.
И верю я, БРАТ, что к нам ПРАВДА вернется
И будет светить над УКРАИНОЙ солнце.
Олександр Горбань,
рідний брат, учасник АТО.

Матеріали для даної публікації зібрані учнями та вчителями Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Казанківської районної ради Миколаївської області, де навчався Горбань Андрій Вікторович.
Коротким був життєвий шлях юнака, але його любов до України, її символів, народу та рідної землі виявилися дуже сильними. Встановлюючи прапор України над терміналом Донецького аеропорту напередодні своєї загибелі, Андрій ні на секунду не замислювався над тим, що снайперська куля може забрати його життя. А на наступний день він знову був на найнебезпечнішій ділянці битви, де вже невблаганна смерть зробила свою справу.
Таких патріотів, як Андрій, в Україні багато, але він, як зірка, буде вести до перемоги тих, хто залишився живим, тих, заради кого він віддав життя у неповних 22 роки…


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2017 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.