logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Про Миколаївських Героїв АТО

Шлях звитяги…

…И если умирает человек,
С ним вместе умирает целый свет.
И первую любовь, и первый бой –
Все это забирает он с собой…

eroshenko1Черговий раз пересвідчуємось, що справжній патріотизм – це не високопарні слова, не емоційний прояв справедливого гніву до загарбників та гарні промови про любов до України, а спокійна професійна праця кожного на своєму місці. Вона, і тільки вона, наблизить нашу перемогу над віроломним і жорстоким ворогом. А подвиг, самопожертва, усвідомлене, осмислене покладання власного життя заради своєї Батьківщини, рідних, друзів – це лише вищий прояв патріотизму в повсякденному ратному труді. І, нажаль, подвиг завжди потрібен там і тоді, де і коли потрібно перекривати ціною свого життя чиїсь прорахунки, бездарність, а то і просто злочин. Підтвердженням цього є життєвий шлях нашого земляка Сергія Миколайовича Єрошенка.
Сергій Єрошенко народився 15 липня 1974 року у селі Новоселівка Березанського району Миколаївської області. Звичайна біографія, яка не віщувала якихось крутих зламів – до восьмого класу навчався в середній школі в селі Лимани, дев’ятий – десятий класи – в школі смт Березанка. З вересня 1991 по листопад 1992 року здобував середню-спеціальну освіту у Білгород-Дністовському технікумі технології риби та морепродуктів за спеціальністю «технік-технолог». З 1992 по 1994 роки була служба в лавах Збройних Сил України, яку Сергій проходив в артилерійській частині у Дніпропетровській області і завершив у званні старшого сержанта, заступника командира взводу. Після закінчення військової служби він завершив навчання у технікумі і протягом п’яти років працює матросом, потім старшим матросом на рибопереробному судні СДП «Атлантик». Ще один рейс і Сергій Єрошенко повинен був зайняти посаду помічника капітана, але доля розпорядилась інакше – він переходить на роботу, пов’язану з зерновим господарством і працює в подальшому на ряді елеваторів Миколаївської області: Новоселівський елеватор, морський порт, Варварівський елеватор, термінал підприємства «Нібулон» в річпорту, а потім знову Новоселівський елеватор. До речі, саме під час роботи на елеваторі у 2002 році він познайомився з майбутньою дружиною Ольгою В’ячеславівною. В жовтні 2013 року Сергію на Новоселівському елеваторі запропонували посаду старшого майстра. Дружина Ольга В’ячеславівна згадує, що де б не працював Сергій Миколайович, він визивав загальну повагу колективу, був спокійним, врівноваженим. доброзичливим, людиною, яку звичайно називають «майстром на всі руки». Здавалося б, життя повністю владналось, у сім’ї підростає маленький син, якому в січні 2014 року виповнилось два роки, спокійне розмірене владнане сімейне буття, плани на майбутнє… Але тут у тихе, затишне, сімейне життя постукала біда – на українську землю вдерся непроханий «брат» з Півночі.
23 березня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко отримав повістку з військкомату і вже вдруге в житті для Сергія розпочалися воєнні будні – перепідготовка в Миколаєві та на Широколанівському полігоні. 7 травня в складі 1-ї батареї гаубичного дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади він був направлений до Придністров’я, а після 14 травня – на південь Херсонської області, де виникали загрози вторгнення ворога. Звідти шлях військової частини Сергія Єрошенка проліг на Схід України – в Донецьку та Луганську області, де в цей час точилися запеклі бої з сепаратистами та найманцями.eroshenko2
Справедливості заради слід визнати, що військова логістика, робота тилових служб в Збройних Силах знаходилась на надзвичайно низькому рівні. Саме ця обставина найбільш рельєфно показує героїзм, самопожертву і, якщо можна так сказати в даній ситуації, винахідливість наших воїнів. Не було елементарних речей, навіть хліба, і тому Сергій в цих умовах почав випікати хліб, коржики для підрозділу. Розконсервовану техніку своєрідно приводили до ладу – з трьох БТР збирали один. Суцільні муки були з боєприпасами – снаряди та патрони були покриті іржею. «Що вони там думають, у нас хлопці гинуть!» - цілком справедливим було нарікання Сергія Єрошенка на цей безлад.
В той же час, за словами командира взводу, старшого офіцера батареї з позивним «Буг», дисципліна для Сергія була на першому місці – безумовне виконання наказу, дисциплінованість і акуратність аж до дрібниць в роботі і несенні служби, в бойовому чергуванні дозволили уникнути безглуздих втрат у підрозділі, як це мало місце в інших військових частинах саме із-за слабкої дисципліни. Разом з тим йому були притаманні дружелюбність у ставленні до бойових товаришів, почуття гумору, відповідальність та обов’язковість.
Той же офіцер з позивним «Буг» зазначав, що весь початковий період війни на Сході України можна образно назвати «битвою артилерій». Зважаючи на величезне значення в бойових умовах гаубичної артилерії (а ворог на собі відчув потужність 122-мм гаубиць, командиром однієї з яких і був Єрошенко), дивізіон придавали для підсилення ротно-тактичних груп різних бригад – зокрема 72-ї, 25-ї, 30-ї. Через Амвросіївку, де дислокувався штаб бригади, 79 ОАМБ разом з 25-ю бригадою розпочали похід з півдня на північ вздовж кордону через Маринівку, Саур-Могилу, Дякове на Червонопартизанськ. Саме в цей час в червні – на початку липня 2014 року тут йшли запеклі бої. Зокрема, в так званому південному, або «ізваринському» котлі в оточення потрапили декілька бригад, які протягом 21-23 днів обстрілювались військами сепаратистів, очолюваних сумнозвісним «Бєсом» (Безлером). З 1 липня безперервно вівся обстріл ротної тактичної групи, до складу якого входила батарея Сергія. Був поранений командир батареї, майже половина бійців.
Трагедія сталася 13 липня 2014 року під час бою за висоту 107,7 біля села Власівка (неподалік від Ізварино і Краснодона, між якими сепаратисти завозили техніку з Росії на територію України). Восьмеро бійців бойового розрахунку гаубиці на чолі зі старшим сержантом Єрошенком несли чергування на висоті. Вирити окопи в сланцевому грунті було практично неможливо. О 8 ранку 13 липня розпочався шалений обстріл висоти з боку сепаратистів з мінометів та ПТРК, при цьому ворог почав глушити всі засоби зв’язку. Одна з ворожих мін пробила перекриття бліндажу і вибухнула.
Вижити в тих умовах артилеристам практично було неможливо. Два бійця чергового бойового розрахунку, в тому числі Сергій Єрошенко, його бойовий побратим і земляк із Миколаєва Олександр Костюшко загинули від численних ран. Тіла героїв бойові товариші через Дякове (куди перебрався штаб 79-ї бригади) та Амвросіївку переправили на батьківщину загиблих. 17 липня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко, який не дожив двох днів до свого сорокаріччя, був похований у місті Миколаєві.
Смерть героїв не була даремною – через кров і смерть відбувається своєрідний катарсис – відродження української армії через своєрідне очищення у вогні боїв – постає дійсно державний народ! Україна ніколи не забуде тих, хто ціною власного життя зупинив озвірілого ворога, захистив своїх рідних і близьких, свій рідний край. І те, що покидьки всіх ґатунків не хазяйнують у нашій домівці – це їх заслуга. Низький їм уклін і вічна пам'ять від нинішнього і прийдешніх поколінь.
Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 Сергій Миколайович Єрошенко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В с. Лимани та смт Березанка на будинках шкіл, де вчився майбутній герой, встановлені меморіальні дошки, слова яких звернені до всіх нас, живих – Пам’ятайте!

 Макарчук С.С.

«Хто, якщо не я!»

«Смерть забирает каждого –
Грешного и безгрешного,
Но в первую очередь она забирает
Самого сильного, самого храброго,
самого нежного…»

aldoshin1Країна – це перш за все люди, які її захищають. Мужність, героїзм та самопожертва багатьох воїнів-українців, які відстоюють незалежність своєї Батьківщини в зоні проведення антитерористичної операції, об залізну стійкість яких в безсилій люті розбиваються атаки терористів та найманців, що найкраще підтверджують ці слова. Але героїзм проявляється не тільки у відкритому бою з ворогом, це – крім усього повсякденна, чесна і професійна робота в умовах постійної смертельної небезпеки.
Наш земляк Алдошин Максим Олександрович був серед перших, хто встав на захист України від зовнішньої агресії, її суверенітету та територіальної цілісності. Його метою в житті була служба в армії, тому після закінчення політехнічного технікуму він в 2010 році вступає до Луганського університету МВС ім. Дидоренка, а після того як перейшов на V курс за контрактом йде до Збройних Сил. Вчився добре, був принциповим і не шукав легких шляхів у навчанні. Та драматичні події початку 2014 року внесли свої корективи в життєві плани.
Максим, хоча зовні й не показував бажання потрапити до зони АТО, сам зголосився поїхати туди як солдат-контрактник військової служби правопорядку в першій шістці. Незважаючи на те, що він був без п’яти хвилин офіцер, після запитання «Хто бажає?» - першим вийшов із шеренги. На відмовляння матері слідувала одна відповідь – «Хто, якщо не я!»
Відрядження Максим відбував у самому епіцентрі антитерористичної операції в Донецькій області, де він був водієм-стрільцем групи охорони військової служби правопорядку. Навіть в тих важких умовах проявляються такі риси характеру Максима, як доброзичливість у ставленні до товаришів по службі та надзвичайна відповідальність. Командир дивувався – «Як так може бути, йде війна, а твій УАЗ блищить чистотою?»
Трагічний випадок стався 7 серпня 2014 року в районі м. Амвросіївка Донецької області. Напередодні від Донецької прокуратури надійшло повідомлення про можливі правопорушення з боку військовослужбовців блокпосту поблизу м. Первомайськ, з метою перевірки та з’ясування обставин на блокпост виїхали майор юстиції М.Ю. Кондратьєв, молодший сержант І.О. Діордіца, старший солдат М.М. Трачук та водій-солдат М.О. Алдошин на автомобілі «УАЗ-3151».
Приблизно через 40 хвилин після прибуття на блокпост М.Ю. Кондратьєв наказав їхати разом з ним до села Піски, причому мету поїздки не повідомив. Неподалік залізничного мосту автомобіль потрапив під кинжальний обстріл бандитів з лісосмуги з обох сторін дороги. Майор М.Ю. Кондратьєв відразу отримав смертельне поранення в голову, інші військовослужбовці – поранення різного ступеня. Максим Алдошин, незважаючи на важке поранення намагався від’їхати з місця обстрілу, при цьому декілька разів втрачав свідомість.aldoshin2
Від’їхавши приблизно 1 км, їх автомобіль врізався в металевий відбійник з боку водія. Молодший сержант Ігор Діордіца намагався надати медичну допомогу іншим, сам маючи серйозне поранення в шию. На трьох бійців була лише одна ампула з ліками, і вони робили уколи до підходу допомоги, доки не зламалася голка. Під обстрілом з боку терористів прибулим рятувальникам вдалося вивезти М.М. Трачука та І.О. Діордіцу, Максима ж, який відповз на 400 м від місця події, знайшли пізніше та важко пораненого доставили в лікарню м. Красноарміськ. Там він і помер від множинних відкритих ран з урахуванням плечової артерії.
Чи обірвалось би життя Максима, якби не халатність і бездіяльність тих, хто зобов’язаний був провести розвідку прилеглої до блокпосту території? Питання риторичне.
На жаль, смерть забирає в першу чергу найкращих, найсміливіших, найхоробріших. В пам’яті всіх хто знав Максима, він назавжди залишиться людиною веселою, доброю, небайдужою до проблем інших. З трьох років навчився читати і з книгами ніколи не розлучався. Любив музику, написав 17 пісень, одна з яких написана в 2013 році про маму. Особливою пристрастю Максима був спорт. Друзі любили його за готовність прийти на допомогу, за оптимізм і веселу вдачу.
Біля Миколаївського політехнічного коледжу посаджені калини та дубова алея, названа в честь випускника. Указом Президента України від 08.09.2014 № 708/2014 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня Алдошина Максима Олександровича (посмертно). Нехай же вони завжди нагадують про таке коротке, але яскраве життя та героїчну смерть за Україну. Вічна йому пам'ять і низький уклін нинішніх і прийдешніх поколінь.

Макарчук С.С.

Він став щитом між нами і війною

 

Іван Антошин з’явився на світ 8 Березня 1981 року - в Міжнародний жіночий день, коли все жіноцтво милувалось ніжними мімозами, а Тетяна Олексіївна - новонародженим сином. Він був другим сином у родині, але материнської любові та тепла вистачало обом. Змалечку Олексій та Іван були нерозлийвода. Вже навіть коли подорослішали і старший поїхав навчатись на кадрового військового, знаходили час аби поспілкуватись. Рідним тоді і на думку не спадало, що вже за кілька років мирне місто Щастя на Луганщині принесе в родину гіркоту втрати найдорожчої людини – Івана Миколайовича Антошина.
Antoshin1Він змалечку ріс добрим та щирим хлопцем. Мріяв стати військовим як батько Микола Іванович та брат Олексій. На його обличчі завжди була усмішка. Умів радіти життю. А його руки завжди щось майстрували. Змалечку Іван був з технікою на ти. Коли підріс і почав у підвалі будинку перший свій мотоцикл збирати, то вся дворова ватага ні на крок від нього не відступала. Всім кортіло подивитись на залізного коня. А йому крутити ключем різні гайки було за іграшку. Руки мав золоті. Але й до навчання відносився відповідально.
У 1999 році Іван успішно закінчив Очаківську середню школу №2 та у 2000 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Після закінчення був направлений для проходження служби на Харківщину в 92-у окрему механізовану бригаду. В частині Іван Миколайович дослужився до капітана і був командиром 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону. За бездоганну службу нагороджений ювілейними медалями – «10 років сумлінної служби» та «15 років Збройним Силам України».
«Додому приїжджав не часто, але без діла не сидів. Я і сьогодні в яку кімнату не загляну, все бачу до чого торкались вмілі руки мого рідненького хлопчика - розповідає мати. Мені так сьогодні не вистачає його турботи, посмішки, щирого слова». Не зміг пережити втрату сина його батько і вже за рік відійшов у вічність.
З перших днів проведення антитерористичної операції 92-а механізована бригада в бойових діях участі не брала. Залишалася в місці постійної дислокації для оборони Харківського напрямку в разі просування російських військ в глиб країни. В серпні 2014 року бойова група цієї бригади все ж відбула з Чугуєва в район проведення АТО. Сьомого серпня разом з побратимами виїхав для виконання завдання за призначенням і Іван Антошин. Та вже 14 вересня 2014 року в районі міста Щастя Луганської області під час розвідування прилеглої території потрапив на ворожу мінну засідку, яка і забрала його життя.
Antoshin2Під час церемонії прощання з Героєм, що відбулась у військовому містечку Очакова заступник командира 92-ї окремої механізованої бригади по роботі з особовим складом Олександр Тимофійович Васильківський наголосив, що за час проходження служби, капітан Антошин сумлінно та чесно виконував свій військовий обов’язок, завжди діяв професійно та рішуче. Був і залишається прикладом служіння Україні для своїх підлеглих. Він був відмінним командиром, тому й на передових позиціях був на крок попереду своїх підлеглих. Іван Миколайович до кінця залишився вірним присязі та Україні.
У прощальному слові після заупокійної служби Благочинний Очаківського району, настоятель Свято-Миколаївської церкви Степан Михайлюк додав, що Іван Антошин віддав життя за своїх бійців, за рідних і близьких йому людей, він до останнього подиху боронив українську землю від терористів та найманців.
Після прощання з Героєм до матері підійшов один з прибулих побратимів і зі сльозами на очах розповів, що йдучи на останнє в своєму житті завдання командир власний бронежилет віддав йому.
«Біль пронизав моє серце, - згадує Тетяна Олексіївна. Але я розуміла, якщо він так зробив, то по іншому просто не міг». Щодня дивлячись в очі смерті, він дорожив кожним бійцем. Бо добре знав, як командир, що небезпека чекала на них на кожному кроці.
Поховали Героя 16 вересня 2014 року на міському кладовищі міста Очаків.
Указом Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Іван Миколайович Антошин посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
6 жовтня 2016 року бійці 92–ї окремої механізованої бригади на чолі з командиром полковником Віктором Ніколюком побували в Щасті та встановили біля Хреста на початку мосту Пам’ятну дошку з дев’ятьма іменами військових бригади, які відійшли до Небесного батальйону з вересня 2014 і до моменту оголошення перемир’я. Це імена тих, хто втримав українське Щастя від російських загарбників. На мармуровій дошці викарбовано слова «Вони загинули за Україну». Другим у списку значиться ім’я нашого земляка очаківця – капітана Антошина Івана Миколайовича.
Сьогодні, саме під час російської агресії, Збройні Сили України почали своє відродження. Кожним бійцем, сержантом чи офіцером ми пишаємось. Захоплюємось їх мужністю, відвагою та самовідданістю та переконані, що у скрутну годину, під час агресії підлого ворога вони завжди ставатимуть живою стіною між військовою загрозою та мирним людом.

 

С.М.Мандибура

Віддав життя за Україну

Михайло Артеменко народився у Миколаєві 27 грудня 1984 року в родині працівників Миколаївського театру ляльок – звукооператора Красюка Віктора Михайловича та актриси Артеменко Людмили Матвіївни. Там і виріс, знав увесь репертуар, багато разів міг дивитися одну і ту саму виставу, їздив з батьками на гастролі. Театр став для нього другою домівкою, де усі його знали та любили.
Із народженням Михайла зародилась й перша родинна традиція – прикрашати ялинку 26 грудня. З цього дня розпочинались зимові свята – День народження, Новий рік, Різдво, які, навіть коли хлопець виріс, зустрічали в сімейному колі. Взагалі, Михайло дуже цінував родинні зв’язки, правда рідних братів та сестер не мав, але тісно спілкувався з родиною маминої сестри Тамари, особливо з двоюрідним братом Євгеном та сестрою Людмилою. І хоча жили вони в різних містах, проте влітку відпочивали разом, приїздили один до одного в гості. Людмилі в кожен свій приїзд дарував орхідеї. Поважав старшого брата Євгена, часто радився з ним, прислухався до його думки. Лише один раз не послухався – коли в АТО пішов. Євген і сьогодні не може собі пробачити, що не відмовив брата…
Artemenko1До дев’ятого класу Михайло навчався в ЗОШ №11 м. Миколаєва, займався карате, самбо, плаванням, ходив на байдарках. За натурою був лідером, хоча характер мав спокійний, урівноважений, але коли вже щось надумав – не відступався: не сперечався, спокійно вислуховував інші думки і поради, та робив так як вважав за потрібне. Усі його Мішанею звали, а хлопці в АТО – «Миколаївським ведмедем» (мав зріст 188 см). У підлітковому віці чомусь незлюбив своє ім’я, питав: «Мамо, як ти могла мене назвати Мішею?». А з часом радів: «Яке в мене ім’я хороше: можна казати і Міша, і Михайло, Мішаня, Мішутка, Майкл, Міхаель…»
З дитинства цікавився історією, у першу чергу воєнною історією, географією. З батьком часто спілкувались на ці теми. Подобались фантастика, пригоди (улюбленою була книга Жуля Верна «Діти капітана Гранта»), історичні фільми, передачі про космос, американський реп. Хазяйновитий був, у квартирі сам ремонт робив: міг і електрику провести і шпалери поклеїти. Надзвичайно любив машини, розбирався в них – це для нього стало і роботою і хобі, тому у 2000 році вступив до професійного технічного училища №25, яке закінчив у 2003 році та здобув дві спеціальності – слюсар з ремонту автомобілів та електрозварник ручного зварювання. Після училища влаштувався працювати на станцію техобслуговування. Взагалі роботи не боявся, підробляв і в охороні і на таксі, не сидів без діла. Батьки навчали сина: «Іди до своєї мети і ти до неї прийдеш». Він так і робив: захотів купити машину – знайшов підробіток. Надумали поїхати в Іспанію – відкладали кошти і поїхали. «Мрії збуваються», – казав Михайло. Так само пристрасно як і авто любив молодий чоловік подорожувати, хотів побувати в Сполучених Штатах Америки, але цю мрію не встиг здійснити.
Людмила Матвіївна розказує, що у них вдома завжди живність була. Коти, собаки по 17–20 років жили, в родині важко переживали смерть улюбленців. Пригадує мама і такий випадок: бабуся одного з Михайлових приятелів казала онуку – як помру, віддайте Зосю (бабусина кицька) в хороші руки. І одного дня Мішаня прийшов із Зосею на руках. «Вона буде жити у нас», – сказав. Коли телефонував з АТО, розповідав про тварин, які у них жили: про собаку Пульку, що любила їздити з ними на БМП, про те як доглядали поранену кішку, і як переживали, що вона не вижила… А Зося померла через місяць після загибелі Михайла.
Дбайливо зберігає мамина пам’ять безліч історій про Михайла, життєвих ситуацій: веселих і сумних, важливих і буденних. Пригадує, що коли йшов до військкомату на строкову службу, його запитали: «А ти хочеш служити?». «Так», – рішуче відповів Михайло. Там жартома бідкалися: «Куди ж тебе брати – в танк не помістишся, з окопу виглядатимеш, в кущах не сховаєшся». Але на строкову його так і не взяли за висновком медкомісії через проблеми зі спиною.
«Дуже хорошим сином був, мене «мамулєю» називав, – розповідає Людмила Матвіївна. Друзі його казали: «Знаєте, він Вас так любив». «Ми з ним були не тільки як мати і син, але і друзями, цікавилися справами один одного. Він мене завжди дуже підтримував, був готовий вислухати, дати пораду, допомогти, з ним дуже комфортно, спокійно було. Всі його любили, для всіх наших друзів, знайомих, сусідів його загибель стала шоком», – продовжувала мати.
Коли в липні 2015 року молодий чоловік отримав повістку з військкомату, в нього і думки не виникло, щоб не піти або відкупитися. Artemenko5На умовляння матері залишитись відповідав: «Мамо, як ти можеш так казати? Ми ж патріоти» (мама і син були активними учасниками Миколаївського майдану). Хоча члени медкомісії вагалися, але врешті-решт визнали Михайла годним до проходження служби. Спочатку молодий чоловік проходив загальну підготовку на Широколанівському полігоні, потім був направлений до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що дислокується в Мукачевому. Подальшу підготовку вже як водій-механік БМП проходив у навчальному центрі в Десні. Наприкінці серпня підрозділ отримав наказ вирушати на Схід. 28 числа прибули в розподільчий табір під Щастям, де були сформовані взводи, роти, а через тиждень – в село Комишне Луганської області, що на кордоні з РФ. Стояли там близько 3-х місяців – закривали державний кордон від можливого вторгнення з російської території, адже прикордонники контролювали лише пункти пропуску. За цей час в Михайла склались добрі враження від людей, разом з якими він ніс службу, і товариші згадують бойового побратима як людину доброзичливу, безвідмовну, кажуть, що на нього завжди можна було покластися.
У другій половині листопада підрозділ повернувся на Яворівський полігон. Наприкінці року Михайло отримав відпустку і Новий 2016 рік зустрічав дома, з середини січня – навчання у Широкому Лані, а 3 березня підрозділ вже приступив до виконання бойових завдань у районі села Невельське Донецької області. Позиції українських військових з трьох сторін оточували терикони, з яких велись обстріли. Дні проходили  в постійних чергуваннях на пунктах спостереження, регулярних сутичках з противником. Завдяки появі тепловізорів і вночі мали змогу контролювати свій периметр, прострілювати територію, якщо не оголошувався режим тиші. Часто над позиціями літали безпілотники, які коригували точність обстрілів. Артилерія противника руйнувала такі будови, у які було досить непросто влучити: то виносні пункти спостереження рознесуть (невеличкі споруди зібрані з ящиків та мішків із піском), то кухню зруйнують, то генератор спалять…
Незважаючи на постійну небезпеку, перебування на передовій було досить одноманітним, тому військових завжди радували приїзди волонтерів, які щиро допомагали і балували їх (часто привозили усілякі смаколики: домашню випічку, цукерки, фрукти), та концертних колективів. Одного разу Михайло розповідав як приїздив до них на передову ансамбль з Тернополя, казав, що усі були в захваті: «Ми таке задоволення отримали, так аплодували їм».
Михайло гордився тим, що захищає свою країну, але і за домом сумував. В останній СМСці написав мамі: «Все буде добре, головне – вірити». Цього дня він зі своєю коханою дівчиною Лідою довго розмовляв, говорили про все – і про життя, і про любов, і про красу природи… А за дві години його не стало.
Загинув Михайло 4 липня 2016 року під час артобстрілу. Хлопці розповідали, що він до останнього підбадьорював усіх, заспокоював: «…не панікуйте, зараз обстріл закінчиться». Коли поблизу розірвалась міна, Михайло прийняв на себе більшу частину осколків, прикривши собою товаришів (інші отримали поранення, контузії).
Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Артеменко Михайло Вікторович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

 Назарова А.П.

«Один вартий п’ятьох бійців»


Олег Іванович Бабкевич народився 07 листопада 1974 року в с. Висоцьке на Кіровоградщині. Родина Бабкевичів – це справжня династія залізничників: дідусь – заслужений залізничник, на залізниці працювали і батьки Олега, дядько, брат. Тож і хлопець після закінчення Помошнянської школи, пішов працювати на залізницю монтером шляху. Батьки багато працювали і Олега змалечку привчили до роботи – він і вдома був незамінним помічником по господарству і в подальшому, де б не працював, до своєї роботи завжди ставився відповідально, ретельно та наполегливо відпрацьовуючи всі повсякденні завдання.
BabkevichУ 1992 році Олег Бабкевич був призваний на строкову службу, яку проходив в Дніпропетровську у внутрішніх військах (в/ч 3006).
У грудні 1994 року, повернувшись із армії, Олег заїхав до своєї колишньої однокласниці, яка проживала у м.Вознесенську. В цей час в неї в гостях була подружка Олена. Молоді люди познайомились, сподобались одне одному і почали зустрічатись. «Близько півроку, – згадує Олена, – Олег приїздив до мене на вихідні, а 20 травня 1995 року ми одружилися». Молоде подружжя оселилося у Висоцькому. Невдовзі Олег удочерив дворічну доньку Олени від першого шлюбу – Олю, а вже у 1996 році народжується спільна донечка Катерина, у 2002 році – син Артем.
«Він був дуже хорошим сім’янином, прекрасним батьком і чоловіком. За 20 років подружнього життя Олег жодного разу на мене навіть голос не підвищив, – розповідає Олена. – Дітей дуже любив, завжди знаходив для них час – і погратися, і щось пояснити. До всіх ставився однаково – Оля ніколи не відчувала, що вона не рідна. В школі Олег був членом батьківського комітету, завжди ходив на батьківські збори, тож був в курсі шкільного життя дітей, їх успіхів, допомагав школі з ремонтами. Взагалі він безвідмовним був, чуйним, відповідальним, ніколи ні з ким не сварився. Немає жодної людини, яка б мала на нього образу. І колеги по роботі, і односельці його дуже поважали», – зі смутком і гордістю підсумовує жінка.
У 2003 році родина Бабкевичів переїхала в смт Олександрівка Миколаївської області. Тож Олег перевівся зі станції Висоцьке, де працював спочатку бригадиром, а потім майстром, на станцію Трикратне монтером колії 5-го розряду. Незадовго до переведення в нього почала розвиватися хвороба очей, через яку, врешті-решт, Олег, після 18 років роботи на залізниці, змушений був звільнитись за станом здоров’я, потім певний час працював у будівельній компанії в м. Кіровограді.
Олег рано втратив рідних – один за одним пішли з життя мати, батько та молодший брат. Може почасти через це до родини дружини він ставився як до рідних, таке ж відношення отримував і навзаєм. Олена пригадує, що коли вони одружились, її сестрі було 7 років, і Олег називав її «моя маленька», а коли у 2007 році помер тесть, то Олег взагалі став хазяїном на дві сім’ї: часто навідувався, допомагав по господарству.
У зв’язку із загостренням ситуації на сході країни Олег під час першої хвилі мобілізації, 2 квітня 2014 року, був призваний до лав Національної гвардії України. Товариші по службі згадують 39-річного старшого солдата Олега Бабкевича як людину ініціативну та працьовиту, кмітливу й порядну. «У нього були золоті руки, і він завжди ставав поруч, коли виникала потреба щось полагодити чи змайструвати. А коли рили окопи й облаштовували позиції, він був просто незамінним – один вартий п’ятьох бійців» – розповідають однополчани.
Наприкінці липня 2014 року разом з бойовими товаришами в рамках першої ротації Олег Бабкевич вирушив у зону АТО. Розуміючи, що вдома рідні місця собі не знаходять, телефонував щодня, лише одного разу, коли їх під Успенкою «Градами» накрило, зв’язок перервався на три дні. Як тільки підвезли новий генератор та з’явилась можливість підзарядити телефони, відразу зателефонував рідним, заспокоїв.
Babkevich223 серпня 2014 року військовослужбовці НГУ, які несли службу на блокпосту в районі села Лисичого, за 8 км від українсько-російського кордону, помітили колону із двох бронетранспортерів та вантажівок КамАЗ, "Урал" та "Газель", що рухалася зі сторони РФ. На головних уборах деяких нападників красувалися зелені стрічки з написом "Чечня". Незважаючи на численну перевагу бойовиків, гвардійці прийняли бій і знищили принаймні три вантажівки з живою силою та боєприпасами, захопивши трофеї та чотирьох полонених. Під час цього бою смертю хоробрих полягли майор Олександр Смоляр, молодший сержант Олександр Яриш та старший солдат Олег Бабкевич.
Востаннє Олена спілкувалась з чоловіком увечері 22 серпня. Олег обіцяв зателефонувати наступного ранку, проте так і не подзвонив. «Увечері я почала його набирати, але вже не було зв’язку, – розповідає дружина, – Я відчувала, що трапилось щось погане. Набирала його номер всю ніч. Розуміла, що це безглуздо, але не могла зупинитись. Так і просиділа з телефоном в руках до самого ранку. А близько одинадцятої, коли я вже була на роботі, подзвонили і повідомили, що Олег загинув…»
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Бабкевич Олег Іванович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.


А.П.Назарова

«Справжній десантник»

Гинуть на війні сміливі та відважні,
Гинуть за свободу країни,
Гинуть за славу Батьківщини,
Гинуть за незалежність рідної Вкраїни…

bakunov1Кожне місто, село, селище повинно знати імена своїх Героїв, які захищають рідну землю та віддають свої життя за мирне небо над нами. Бакунов Євген Валерійович – один із них. Народився Євген 6 грудня 1991 року в місті Миколаєві. Закінчив дев’ять класів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 27. Одразу після випуску працював разом з дідусем на Чорноморському суднобудівельному заводі. Потім вступив до Миколаївського національного аграрного університету, але покинув навчання, бо дуже хотів служити у десантних військах. Певний час йому це не вдавалося, але з третьої спроби, а саме 18 квітня 2011 року став солдатом строкової служби 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.bakunov2
Повернувшись з армії після проходження військової служби, 8 вересня 2012 року одружився, а 11 січня 2013 року став батьком: в нього народився син Тимур. Дружина Емма згадує Євгена як хорошого сім’янина, люблячого чоловіка, чудового батька: «Женя був присутнім при народженні сина, підтримував мене весь час. З рідною мамою були дуже добрі довірливі відносини. Євген був наполегливий, ніколи не оглядався назад, йшов завжди вперед до своєї мрії. Крім армії, захоплювався й риболовлею. Під час антитерористичної операції дуже сумував за сином».
В 2013 році Євген Бакунов знову стає солдатом, але вже рідної 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, куди був зарахованим на посаду оператора-розвідника розвідувального взводу розвідувальної роти. Євген жив армією, військовою службою, хотів, щоб син пишався, знав, що його тато – військовий.
У колі товаришів по службі він був душею компанії, завжди розповідав жарти та розважав колег, з ним було легко та весело.
Євген дуже хотів стати сержантом, мріяв вступити до школи офіцерів, але події 2014 року внесли корективи в його життєві плани. У березні військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади перевели контролювати ситуацію біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. А вже у травні Євгена відправили в зону проведення антитерористичної операції.
7 серпня минулого року при виконанні бойового завдання в Донецькій області Євгена Бакунова тяжко поранили. Товариші по службі відвезли його в лікарню села Новомлинівка Розівського району Запорізької області, але 8 серпня 2014 року від отриманих ран Євген помер.
Такі Герої, як Євген Бакунов, який віддав життя, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, викликають в серцях звичайних українців почуття гордості за військових Збройних Сил України, вселяють упевненість у перемогу над жорстоким ворогом.
Герої не умруть ніколи,
Вони навік залишаться живі!


Грабович О. В.

«Щит»


BatenkoЖиття перед кожною людиною ставить свої випробування та іспити. Одні під тягарем складних умов ламаються, інші - лише гартують характер, силу духу і професіоналізм. Такою «незламною» людиною був і Олександр Іванович Батенко.
Народився Олександр 6 грудня 1987 року в Миколаєві в сім’ї військового. І, напевно, не випадково був названий саме цим ім’ям, що означає «захисник». Протягом усього життя він підтверджував це ім’я. Як згадує сестра Анна: «Сашко з дитинства був таким: то собаку, то кішку захистить, не кажучи вже про рідних та близьких йому людей». А згодом він став захисником своєї країни, своєї Батьківщини.
Сашко був іще зовсім маленьким, коли його родина переїхала до Чити в РРФСР. Адже батько був військовим і його, як це було зазвичай у СРСР, «кидали» по гарнізонам. Ось так на декілька років родина Батенків опинилась в Читі. Багато часу маленький Сашко проводив у військовій частині батька, був улюбленцем солдат - «дитиною армії», тут він зрозумів, що хоче бути військовим.
Після розпаду СРСР родина Батенків повернулась в Україну, до рідного Миколаєва. В сім років Сашко пішов до першого класу школи №26 - прекрасно вчився, був гордістю класу, допомагав однокласникам в навчанні, був чудовим другом. Захоплювався східними єдиноборствами, боксом, боротьбою, любив футбол. У 2003 році екстерном закінчив навчання у 5-й вечірній школі.
Ще в дитинстві в Олександра розвинулась плоскостопість і коли прийшов час ставати на облік у військкоматі, він не пройшов медогляд і отримав так званий «білий квиток». Це завдало хлопцю душевного болю, адже служба у Збройних силах була однією із заповітних мрій юнака. А ще треба було отримати вищу освіту та водійські права. Виконуючи початкові пункти життєвого плану, у 2010 році Олександр поступив до Південно-cлов’янського інституту Київського cлавістичного університету на спеціальність «економіка». Навчання поєднував з роботою.
Взагалі Сашко почав працювати ще з 16 років. Поміняв багато спеціальностей та місць роботи: працював у пекарні, на ПАТ «Сандора»,  в підрозділі охорони на Побузькому феронікелевому комбінаті, гірничо-металургійному комбінаті «Криворіжсталь», на ПАТ «САН ІнБев Україна». Підспудно шукав роботу схожу на військову службу, тому надовго ніде не затримувався. У 2012 році Олександр їде на заробітки до Києва.Batenko Aeroport
В квітні 2014 року Рада Національної Безпеки і Оборони України оголосила про початок масштабної антитерористичної операції на Сході України, маючи на меті зупинити розгул сепаратизму та тероризму в регіоні. Олександр Батенко пішов добровольцем в зону АТО. «Інакше він не міг, - каже сестра. Він – патріот. Син військового. А батько завжди був для нього авторитетом».
Ще під час Майдану Олександр примкнув до «Правого сектору», а вже навесні захищав країну в лавах перших добровольчих формувань. Влітку 2014 року він звернувся до Житомирського військкомату та став снайпером у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Спочатку були навчання на полігоні, а з жовтня - АТО. Протягом майже трьох місяців бійці 81-ї аеромобільної бригади разом з іншими підрозділами ЗСУ тримали оборону в селі Піски та в новому терміналі Донецького аеропорту. Недовгі перепочинки в Костянтинівці, де знаходився штаб бригади, Новий рік – в ДАП, в січні – коротка відпустка – остання зустріч з рідними. Після відпустки – знову ДАП, Піски, Водяне.  
Batenko NagorodaА після підписання Мінських домовленостей 26 лютого 2015 року Олександр Батенко загинув. Він і два його товариша загинули внаслідок танкового обстрілу під час так званого «тимчасового перемир’я»…
Указом Президента України від 15 травня 2015 року №270/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Батенка Олександра Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
21 вересня до Миколаєва приїхали Сашкові побратими, які передали матері його нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня та іменний кортик «За мужність і військову доблесть під час АТО 2014-2015» від командування 90-го окремого аеромобільного батальйону. Вклонилися могилі. Мама і сестра розповіли, яким Сашко був у дитинстві. Бійці згадували спільну службу. Сергій Ситнік – кращий друг, вони завжди були поряд, прикривали один одного, а незадовго до загибелі Олександра Сергій опинився в лікарні через запалення нирок. І до сьогодні вважає себе винним у його загибелі, бо коли вони були разом – були невразливі. Поділився спогадами і Сергій Пронін, який витягнув Олександра з поля бою. Всі вони згадують загиблого побратима як добру і світлу людину. «Саме в таких екстремальних умовах, «а не в миру», перевіряється дружба, - кажуть вони. - Таких як Сашко – одиниці».
Його позивний – «Щит» - і на цій війні він був надійним щитом своїм побратимам і своїй країні.
Вічна Слава Герою!

Назарова А.П.

У мирному вкраїнському селі попрощалися з Героєм

 

Йому ледь виповнилось 20, коли обірвалась нитка молодечого життя.
11 липня 2014 року в районі населеного пункту Зеленопілля Свердловського району Луганської області, під час обстрілу позицій підрозділів 1 батальйону тактичної групи з установки БМ-21 «Град» незаконними збройними формуваннями, пряме влучення в автомобіль Олексія Волкова не залишило хлопцеві шансів на життя. Через неймовірні муки і болі проліг шлях Героя з пекла згарища до небесного батальйону побратимів, які до останнього подиху стояли на захисті рідної землі.
Олексій Віталійович Волков народився 24 травня 1994 року в селі Нові Ставки Арбузинського району Миколаївської області.
«Дитячі роки мого синочка проходили в Козирці, біля його рідненької тьоті Лілії, - почала свою розповідь мати Героя Руслана Василівна Миронюк. – Змалечку був сильним та терплячим. І все щось майстрував з двоюрідним братом та дядьком у їх автомайстерні. Підріс і почав захоплюватися спочатку танцями, згодом - паркур, баскетбол, волейбол, гребля на каное. Любив рибалку».
Volkov1Закінчивши школу, Олексій продовжив навчання у Миколаївському професійному ліцеї, де отримав професію автослюсаря-зварювальника. Він встигав не лише добре навчатися і бути незмінним старостою групи три роки, але паралельно вивчав водійську справу, аби отримати посвідчення водія. Захоплювався їздою на байку. З двоюрідним братом Олександром власноруч склали два байки. Допомогло те, що хлопці з дитинства захоплювались технікою, і мали золоті руки, які не цурались ніякої роботи. Серед друзів - байкерів мав прізвисько «Вовк». Був активним учасником байківських фестивалів, які проходили у Рибаківці, Баштанці, на Волоській косі. Не зважаючи на свої по-справжньому чоловічі захоплення, Олексій був не лише душевним та щирим, а ще і трішечки сором’язливим. Коли почав заробляти перші гроші, замовляв в інтернеті запчастини для моделі авто і вечорами, потай від рідних, чаклував з надією, що колекційне авто скоро буде працювати як справжнє і стане справжнім подарунком для молодшого братика. Та не вдалось здійснити задумане…
З дитинства мріяв стати десантником. Після успішного закінчення профліцею, дізнавшись, що набір на строкову службу до десантних військ вже закінчився, не хотів зраджувати мрію і пішов служити на контрактну службу на посаду водій-електрик гаубичного артилерійського взводу 3-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 79-ої окремої аеромобільної бригади. Служба захопила хлопця.
Сьогодні в пам'ять про сина та його службу зберігає Руслана Василівна відзнаку командира 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він навіть встиг здійснив чотири стрибки з парашутом. Про відчуття радості, страху, та свободи, що тісно переплелись у кількахвилинному польоті, з гордістю розповідав рідним та друзям. А вже за деякий час виїхав у зону проведення антитерористичної операції. Про це рідним не обмовився й словом. Беріг всіх як міг. Це вже за якийсь час через друзів, знайомих та волонтерів дізнались, що син в самому пеклі неоголошеної війни. Лише один раз попрохав передати на передову продуктів та свіжого хліба. Нашвидкуруч зібрали посилку і відіслали її в зону АТО. Вона дійшла до хлопців, але коли вже Олексія не було серед живих. Загинув він разом зі своїм земляком Олександром Круком з Солончаків у 4.30 ранку, на очах у побратима з Єланецького району Сергія. Той на власні очі бачив, як після першого залпу, що влучив у машину під якою примостились на спочинок хлопці, Олексія контузило і він закричав затрясши головою. А після наступного удару вже понівечене осколками тіло спалахнуло як живий факел.Volkov2Як згадували його побратими після церемонії прощання, що він був серед них наймолодшим. Тож і діставалось йому найбільше. Але Олексій ніколи не скаржився. А з різних ситуацій, намагався знайти єдино правильне рішення. За це його поважали. Пригадували, як одного разу, коли і вода, і харчі на передовій закінчились, він зважився з’їздити в одне із сіл, аби придбати для товаришів вкрай необхідні речі. Розумна сміливість хлопця вражали навіть старших товаришів, які вже багато бачили на своєму життєвому шляху. Та те що вмів робити Олексій, було їм не під силу. Чи то духу не вистачало, чи сміливості. А Олексій в найтяжчі хвилини знаходив слова аби розрадити та допомогти. Посмішка ніколи не сходила з його вуст. Світлим хлопцем був. Душею компанії. Вмів підняти настрій та бойовий дух і подарунки вмів робити на передовій для товаришів оригінальні, які вони будуть пам’ятати все життя. 

Похоронили Героя 31 липня 2014 року в селі Михайлівка Козирської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. З мармурової плити на нас дивиться двадцятирічний юнак, а поряд викарбувані чотири парашути, які символізують мрію, що рвалась в небо… Але війна на сході нашої держави так жорстоко перекроїла плани Олексія Волкова… Перекроїла плани Олексія і тисяч побратимів, які до останнього подиху стояли на захисті рідної землі.
Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Волков Олексій Віталійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Сьогодні на бойових позиціях на сході України за сина став зі зброєю в руках його батько…

 

С.М.Мандибура

Вірний присязі до останнього подиху


На долю Володька Максима Миколайовича випало чимало випробувань ще з дитинства. Народившись 22 жовтня 1989 року в Одесі, вже за кілька років хлопець разом з мамою Ольгою Миколаївною переїхав жити в Острівку, що на Очаківщині.
- На своє життя нарікати було ніколи та й нікому. Міцну родину створити не вдалось. Чоловічого плеча поряд не було. Тому, переїхавши в село, кожного ранку, ще й сонце не зійшло, вже бігла на ферму - доїла корів. Іншої роботи в селі не було. Працювала, щоб заробити копійчину, аби вистачало на життя. Підростав син, який для мене був справжнім сонечком, - крізь сльози почала свою розповідь про сина згорьована мати. – Він був для мене і порадником, і надійним помічником. За що б не брався, все вмів зробити. Я раділа. Раділа, що в школі добре навчався. Раділа, що вступив до Миколаївського аграрного університету. Раділа, що здобув базову вищу освіту – бакалавр, за спеціальністю механізація та електрифікація сільського господарства. Ще навчаючись у виші, захопився Volodkoкресленням. Воно йому легко давалось, на відміну від інших студентів. Його креслення були неймовірні. Тому роботи завжди посідали призові місця. Викладачі визнавали, що в хлопця талант. Та розвивати його не поспішав, - з гіркотою в голосі додала мати, - Він поспішав жити.
З 22.10 2010 по 13.10.2011 року Максим проходив строкову військову службу на посаді командира відділення в/ч 3024, що на Львівщині. Повернувшись з армії пішов працювати на Очаківську дільницю Регіональної газової компанії Миколаївгаз. Попрацював там недовго, бо події в Криму, а згодом і на сході нашої держави відкоригували подальшу долю хлопця. І вже з 19 березня 2014 року Максим проходить військову службу за мобілізацією в Очаківському районному військовому комісаріаті на посаді начальника служби захисту інформації. А в листопаді цього року відбуває в зону проведення антитерористичної операції, до військової частини – польова пошта В1079 на посаду начальника речового складу, адже серцем відчуває, що в такий нелегкий для країни час він має бути на передовій.
Після демобілізації, для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України старший сержант, учасник бойових дій Максим Володько вдруге добровільно приходить до Очаківського РВК, аби його знову призвали до лав Збройних Сил України.
З 6 серпня 2015 року по 24 серпня 2016 року ніс службу спочатку у в/ч пп В 3950, а потім на посаді старшого сержанта – командира гармати у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді – тактичне формування Сухопутних військ Збройних Сил України, що базується в місті Коломиї на Іванофранківщині.
За час, проведений в зоні бойових дій, 27-ми річний юнак не раз виконував бойові завдання. Слова Військової Присяги: «Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю ніколи не зрадити народу України» проніс через своє, таке ще юне життя. Смертельна небезпека чатувала на нього саме в день, коли Україна відзначала чергову річницю Незалежності. Він стояв на бойовому посту в районі села Костянтинопільське Мар'їнського району Донецької області Стояв, бо любив свою країну, любив свою матір, любив свою землю. За них стояв Володько Максим до останнього подиху в грудях…
Вічна пам'ять Герою! Глибока шана його матері!

С.М.Мандибура

Андрій Горбань, українець, патріот, воїн АТО

Не роздумуючи, він віддав життя за єдність України, за народ у листопаді 2014 року.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України» — посмертно.

Йдуть кращі на неоголошену війну, боронять Батьківщину справжні патріоти, вони відчувають власну відповідальність за майбутнє держави, за те, щоб підступний ворог не прийшов у їхні домівки, до їх матерів, дітей…

Новий час безумств, новий час безодні.
Лишаємо все, що ми мали сьогодні.
Як вірити нам в добро і моралі,
Якщо ми втонули у власній печалі?
Як віру у Бога нам нині хранить,
Коли за вікном залп із «Граду» свистить?
Нещадно вбивають батьків і братів,
Змішалось в безодні все світло світів,
Ми в страху звершаємо кожен свій крок.
Який же жорстокий для нас цей урок!
Денисюк Олена,
однокласниця Андрія Горбаня.

 Такі хлопці впевнені в собі у мирному житті та безстрашні в бою за світле майбутнє своєї держави. Україна-ненька, маючи таких синів, не залишиться під ярмом і гнітом чужинців, а український народ пишається своїми співвітчизниками.
Саме таким був Андрій Вікторович Горбань, випускник Миколаївської ЗОШ (Казанківський район) 2010 року. Патріотом виховала його мама, Горбань Тетяна Станіславівна, вчитель української мови, дала крила для польоту у самостійне життя, благала Бога про кращу долю для сина…
Але невблаганна смерть підкосила Андрія у самий патріотичний момент його бойової юності.
Gorban11

Сьогодні небо плаче неспроста,
Тебе безжально там підстрелив ворог.
А я чекала.., виглядала.., та дарма,
Всі мої мрії ти зітер на порох.
Дивлюсь новини, тебе там нема.
Чекаю СМС, а ти не надсилаєш.
Десь там тебе цілує вже зима,
До цього поцілунку ти уже звикаєш.
Ти вже не так тримаєш автомат,
Бо рана болить дуже, як ніколи,
Ти впав, а всі кричать – «Солдат!»
Але твої уста навік замовкли…
Чекала, що повернешся живим,
А тут тебе привезли в домовині.
Горіти в пеклі ворогам отим!
Які порвали прапор жовто-синій…
Катя Васильєва,
кохана дівчина Андрія Горбаня.
 

Народився Андрій Горбань 24 січня 1993 року у селі Миколаївка Казанківського району Миколаївської області у родині Віктора та Тетяни Горбань. Рано втратив батька, тому змалку був дуже відповідальним.

Знаєте, яким він хлопцем був?

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
В ранньому дитинстві на Андрія без посмішки дивитися було неможливо: хлоп’ятко з голубими оченятами, білявим волоссям, маленький, товстенький, кумедний, як ведмежатко.
Був люблячою дитиною, змалку намагався допомагати старшим або імітував дії рідних. Ось цікавий епізод: пройшов дощ, калюжі розлилися по вулиці, а трирічний Андрій «вудить» рибу паличкою з калюжі і каже: «Як дід Слава, наловлю багато – багато риби…».
З дитинства любив казочки, гуморески Павла Глазового.

Денисюк Ірина Олександрівна (перша вчителька):
Коли 1 вересня 1999 року в моєму класі з’явилися учні – першокласники, вони стали для мене справжніми дітьми, бо серед них була моя дочка. У цьому ж класі навчався і Андрій, один із моїх улюблених учнів. Розумний, щирий, добрий, світлий. Я хотіла б мати такого сина. Я горджуся ним і низько вклоняюсь за його мужність і відвагу.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи, вчитель математики):
Андрій був старанним учнем. Математика не була його улюбленим предметом, але він завжди виконував домашні завдання, брав участь у святах і конкурсах, тижнях математики.
Добрий, щирий, товариський, завжди приходив на допомогу молодшим учням та старикам. Захищав честь школи у найрізноманітніших конкурсах, змаганнях, особливо відзначався у спорті. Вступив на факультет фізичного виховання Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського.
Мужніючи, відчув потребу пройти крізь військову службу, тому після строкової служби підписав контракт, став до лав 79-ї аеромобільної бригади. Коли Україні знадобилися молоді воїни, Андрій пройшов не сім «кіл пекла», а всі «гарячі точки» України 2014 року: Чонгар, Маринівку, Саур-Могилу, Іловайський котел, Піски, Донецький аеропорт, – всього не перелічити. Думаю, що й командирам важко було б прослідкувати його шлях в АТО, адже весь час мінялися місця дислокації та боїв.

Візнюк Оксана Анатоліївна (педагог-організатор):
Андрій був активним учасником художньої самодіяльності, незамінним Дідом Морозом. На нього можна було по¬кластися у будь-якій справі, він все міг організувати, виконати доручене. Артистичний від природи, він з дитинства цікавився творчістю Павла Глазового. Тож, при нагоді, брав участь у Всеукраїнському конкурсі «Усмішки Глазового» на районному та обласному рівнях. Повертаючись додому, завжди ділився добутим досвідом із вчителями та однокласниками. Поруч з ним кожен почувався захищеним і впевненим у собі.

Палигіна Марина Олександрівна (класний керівник 11 класу):
Життєрадісний, самостійний, завжди готовий прийти на допомогу, з повагою ставився до матері та вчителів; відпові¬дальний, ніколи не залишався осторонь подій, які відбувалися в житті класу чи школи загалом. Не встигну сказати, що треба робити, а він уже знає, як треба діяти. Таку людину неможливо забути.

Дема Лілія Василівна (вчитель фізичної культури):
Великий потенціал фізичного розвитку хлопчика помітила з першого класу: швидкий, спритний, невгамовний учень вимагав постійної рухової та ігрової дії. Протягом всього навчання в школі – незмінний фізорг класу, а потім – голова фізкультурно-спортивного клубу «Гарт», який на громадських засадах діє у школі.
На спортивному майданчику з волейболу, баскетболу, футболу Андрій – основний і домінуючий гравець. Надійна людина – на¬дійна у всьому: як друг, як однокласник, як учень, як капітан команди. Коли дізналася, що Андрій мріє стати вчителем фізичної куль¬тури, це для мене не стало несподіванкою. Вже і після закінчення 11 класу він цікавився спортивним життям і здобутками школи, а при можливості прибігав на секцію з волейболу.
Вчитель щасливий, коли бачить у своїх учнях своїх послідовників. Щиро раділа, коли Андрій став студентом, старостою групи.
Але все склалося зовсім не так, як хотілося б….

Калюжна Ксенія (однокласниця):
В памяти море приятных моментов, особенно наш выпускной.
Андрюша везде, а вместе с ним смех, всегда хорошее настроение. Помню, внимание успевал уделить всем девочкам из класса, за что мы так его любили. Нахожу фотографии, они теперь такие ценные для меня.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
Ніякої роботи не цурався Андрій. Де б не був, він завжди поспішав допомогти матусі. Не забував і своїх стареньких дідуся з бабусею. Ніби передчуваючи, що його допомога недовга, Андрій разом із старшим братом Сашком для маминих батьків провів воду до хати, поставив паркан, пообрізав сушняк на деревах, заготовив дрова.  

Іванцова Олена Святославівна (тітка):
Андрюша був дуже веселим та чуйним племінником. В останній його приїзд ми довго спілкувалися. Він розповідав, як вони стоять на захисті летовища. Коли від’їжджав з відпустки, заспокоював родичів: «Не плачте», а мамі сказав: «Гордися мною, мамо!».
Андрюша любив свою землю, свою країну і загинув, захищаючи їх.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
За брата, за матусю, за своїх рідних стояв горою. Останнього разу, коли знову їхав до АТО, заспокоював усіх: «Не плачте, все буде добре». А в самого в очах був смуток.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи):
Сказати, що Андрій був люблячим сином, не сказати майже нічого. Він, перебуваючи у самісінькому «пеклі АТО» - Донецькому аеропорту, намагався зберегти спокій мами. Говорив, що знаходиться не в гарячій точці, не на передовій. Коли під час однієї з коротких телефонних розмов Тетяна Станіславівна почула стрілянину та вигуки про термінал, вона встигла спитати сина: «Ти в аеропорту?». На що Андрій резюмував: «Ну, мамо, ти як Шерлок Холмс!»
В останній свій візит до мами у листопаді 2014 року він прийшов до школи і подарував прапор України, який був на його плечах, коли приїхав у рідне село з Миколаєва. Точно такий же прапор напередодні загибелі він разом з побратимами встановив над Донецьким терміналом.

Хроніка подвигу

Олександр Василенко (28.11.2014 р. о 21.04)
Старий термінал – руїна. Сьогодні троє хлопців – відчайдухів встановили над ним прапор України. «Ополченці» як здуріли. Коли побачили, вистріляли по ньому триденну норму боєприпасів. Було чути навіть постріли з ПМ. Не застосовували лишень авіацію. Встояв. Ріже їм очі наш Прапор.

Олександр Василенко (29.11.2014 р. о 22 год)
Вчора писав про хлопців, які встановили прапор над терміналом. Сьогодні, під час штурму, Андрій Горбань першим кинувся на найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував обколотих «ополчєнців». Хлопчина, що філософствував про шлюб і свою подальшу долю, навіть не завагався, приймаючи таке рі¬шення. Тільки тяжке поранення змусило замовчати його автомат. Його друг, Колюня, що разом з ним чіпляв прапор, з побратимом виніс пораненого під шквалом вогню, між розривами ВОГів та «фонтанчиками» від безперервних черг куль. Будучи свідком, я зрозумів, чого варта справжня чоловіча дружба.

Олександр Василенко (30.11.2014 р.)
Андрій Горбань, той що вивішував прапор, сьогодні помер від тяжкого поранення. Ангел пішов від нас… Вибач…

Андрій Ляхов
Андрюха – герой. Я его со “срочки” знаю и в части одной служим. Мне безумно жаль, он был в старом терминале. Я был в то время в новом терминале. Меня ранило и на время оглушило, а на следующий день я узнал, что Андрюха не выдержал и умер. Это война. Каждый, кто там был, мог отдать свою жизнь, наверное, раз сорок за день…

Gorban2

Посвящается БРАТУ
Капает с крыши тихонечко дождь,
Двери открыты, вот – вот ТЫ войдешь.
Но нет .. ни письма, ни звонка от ТЕБЯ,
Ведь ТЫ навсегда покинул меня…
Снайперский выстрел сразил ТВОЮ ГРУДЬ,
И мне никогда уж ТЕБЯ не вернуть…
Страдают родные и МАМА рыдает…
Но я –то, БРАТИШКА, про многое знаю:
Как ТЫ защищал УКРАИНЫ кордоны…
Как жил по ДЕСАНТНЫМ суровым законам.
И верю я, БРАТ, что к нам ПРАВДА вернется
И будет светить над УКРАИНОЙ солнце.
Олександр Горбань,
рідний брат, учасник АТО.

Матеріали для даної публікації зібрані учнями та вчителями Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Казанківської районної ради Миколаївської області, де навчався Горбань Андрій Вікторович.
Коротким був життєвий шлях юнака, але його любов до України, її символів, народу та рідної землі виявилися дуже сильними. Встановлюючи прапор України над терміналом Донецького аеропорту напередодні своєї загибелі, Андрій ні на секунду не замислювався над тим, що снайперська куля може забрати його життя. А на наступний день він знову був на найнебезпечнішій ділянці битви, де вже невблаганна смерть зробила свою справу.
Таких патріотів, як Андрій, в Україні багато, але він, як зірка, буде вести до перемоги тих, хто залишився живим, тих, заради кого він віддав життя у неповних 22 роки…

Позивний «Балаган»


У 2015 році в Україні з’явився орден під назвою «Народний герой України». Він був заснований з ініціативи волонтера Андрія Боєчка і ювеліра Дмитра Щербакова. І тепер цей «громадсько-народний орден» є доповненням до недосконалої нагородної системи України. Наприклад, громадянин іноземної держави, який би він подвиг не здійснив на славу України, не може отримати звання героя.
OrdenNGОрден має два ступені: для волонтерів і військових. Виготовляється зі срібла 925-ї проби. До речі, срібло для орденів може здати будь-який бажаючий. За словами організаторів, його збирали в 16 країнах світу. Небайдужі люди жертвували дорогі для себе речі з цього металу, що вже надзвичайно символічно і розкриває справжній зміст ордена - народний. Наприклад, український боксер В'ячеслав Узєлков здав в нагородну раду ордена свою срібну медаль, яку отримав на чемпіонаті Європи з боксу в 2002 році. А депутат миколаївської обласної ради Олег Мудрак здав 435 грамів срібла 999 проби в колекційних злитках.
До червня 2016 року цієї нагороди удостоєні понад 200 осіб. Церемонія, сімнадцятого за рахунком нагородження, пройшла в Миколаєві 29 червня 2016 року.
Серед нагороджених в цей день - наші земляки - миколаївці: військовослужбовці та волонтери. Відповідно до статуту ордена, в разі нагородження посмертно, нагорода вручається родичам героя.
Однак родичі представленого до нагороди і нагородженого посмертно Андрія (позивний «Балаган») не були присутні на церемонії нагородження. Замість них були бойові побратими «Балагана», які частково замінили йому сім'ю в останній рік його життя ...
Андрій народився 22 жовтня 1987 року в Москві. З дитинства він був пронизаний російською культурою, любив читати, захоплювався історією. Подорослішавши, він став членом фанатської групи футбольного клубу ЦСКА (Москва), підтримуючи улюблену команду вдома і на виїзді.
Це була середина 2000-х років, коли в Росії вже була при владі нинішня верхівка Кремля. Андрій не міг не помічати «спайки» злочинного світу і влади, деградації частини населення, зростання безробіття. Він не був шовіністом і не підтримував войовничості Кремля, вважаючи путінський режим тоталітарним.
Balagan1Коли в Росії почалися протестні акції проти влади на Болотній площі в Москві (кінець 2011 - початок 2012 року), Андрій брав в них найактивнішу участь, не боячись висловити свою думку.
Після цього почалися «чорні дні». Його затримували співробітники ФСБ, залякували, обіцяли посадити «далеко і надовго», погрожували розправою з сім'єю.
Андрій прийняв непросте рішення - щоб не наражати на небезпеку свою сім'ю, він виїхав з Росії.
З 2012 року він жив в Миколаєві, швидко знайшов собі друзів, «влившись» в фан-групу МФК «Миколаїв». За словами товаришів, він був товариський, завжди знаходився в доброму настрої, любив жартувати. Звідси і його позивний - «Балаган».
З початку в Києві Евромайдану - Андрій один з його найактивніших учасників. У «найгарячіші» дні протистояння (січень - лютий 2014 року) він був поранений на вулиці Грушевського. «Балаган», хоч і громадянин Росії, але людина з серцем палкого патріота України, розумів, що саме на Майдані зароджувалася свобода.
Однак, як виявилося, після перемоги Революції було рано складати зброю. У березні - квітні 2014 року контрреволюційні сили організували свій «Антимайдан» в Миколаєві і, коли в ніч на 7 квітня вони вирішили йти ва-банк на штурм Миколаївської облдержадміністрації, - це була остання крапля терпіння для миколаївських патріотів, в рядах яких був і Андрій. Він також брав участь у розгоні «антимайдану» і забезпеченні безпеки Миколаївського євромайдану.
А далі - військова агресія Росії в Криму і на Донбасі. Коли в Україні почали формуватися добровольчі батальйони (весна - літо 2014 року), Андрій одним із перших записався в батальйон «Азов». Отримавши звання рядового міліції батальйону патрульної служби особливого призначення «Азов» МУМВС в Київській області, він опинився в зоні проведення антитерористичної операції.
У складі підрозділу Андрій брав участь у вуличних боях за центр Маріуполя (травень - червень 2014 г.), коли проукраїнські сили і армія з іншими силовими структурами зуміли відстояти місто.
1 липня 2014 року, після закінчення режиму тиші, коли бойовикам було надано можливість скласти зброю, сили АТО почали активний наступ на Сході. На початку серпня здавалося, що до перемоги один крок. У цей момент батальйон «Азов» - в авангарді наступаючих військ - у передмісті Донецька, Мар’їнці.
У серпні 2014 року Мар’їнка - одна з ключових цілей наступу сил АТО. Оволодівши цим населеним пунктом, а згодом і Іловайськом, можна було говорити про оточення Донецька і подальше його звільнення.
До батальйону «Азов» Мар’їнку намагалася штурмувати 51-а механізована бригада Збройних Сил України, але з втратами армійці змушені були відступити. 4 серпня бійці «Азова» спільно з бронетехнікою 51-ї бригади зробили ще одну спробу штурму, яка увінчалася успіхом. Добровольці наступали під прикриттям танка, який вів вогонь по бойовикам. Андрій «Балаган» просувався одним з перших і в цей момент бойовики підірвали радіокерований фугас, заздалегідь закладений на дорозі.
Через вибух техніка практично не постраждала, 8 осіб були поранені, а Андрій отримав смертельні поранення, прийнявши на себе основний удар снаряду. Але навіть в останні хвилини свого життя, міцно стискаючи в руках особисту зброю, він вів себе гідно, не впав у паніку, будучи прикладом для бійців.
Прощання з Андрієм відбулося 7 серпня 2014 року, похований він в Миколаєві. Згодом, наказом Міністра внутрішніх справ від 25 листопада 2015 року за № 2496 Андрій «Балаган» був нагороджений медаллю «Захиснику Маріуполя» (посмертно). А 29 червня 2016 року він був удостоєний високого звання «Народний Герой України», орден за № 42. Цю нагороду на церемонії вручення отримали його бойові друзі, які в той спекотний серпневий день 14-го року йшли за ним по дорозі на околиці Мар’їнки...
Нині орден «Народний Герой України» Андрія «Балагана» знаходиться в експозиції миколаївського музею суднобудування і флоту, куди його віддали на зберігання його товариші, оскільки родичі в Росії відмовилися навіть від пам'яті про сина ...
А в нашому місті, в пам'ять про Андрія названа вулиця - вулиця Андрія «Балагана» (колишня Піонерська), а влітку 2015 року, на вулицях Харкова з'явилися графіті на честь Андрія.
У 2017 році в Миколаєві, в парку Перемоги була висаджена алея дерев, яким були присвоєні імена загиблих в АТО миколаївців. Одне з таких дерев - в пам'ять Balagan2про Андрія... Також, в Україні, в 2017 році вперше відбулося святкування нововстановленого пам'ятного дня – дня Добровольця (14 березня). У цей день Миколаївський обласна рада нагородила пам'ятною медаллю багатьох ветеранів АТО, наших земляків. Медалі «За заслуги перед Миколаївщиною» 2 ступеня № 151 (посмертно) був удостоєний і Андрій.
Після смерті Андрія футболісти МФК «Миколаїв» – команди за яку він вболівав, вийшли на поле з траурними пов’язками, а на річницю смерті на честь Андрія його побратими влаштовують великий турнір зі змішаних єдиноборств під назвою «Дорогу Нескореним», це гасло колись написав Андрій на одному з прапорів, це був його девіз по життю.
На жаль, ми мало знаємо про Андрія в «домиколаївський» період його життя. На сайті «Книга загиблих», де зберігається інформація про всіх загиблих воїнів в АТО, можна прочитати лише скупі офіційні рядки про нього. Однак, там же можна побачити такі слова: «Іноземний брате, твій величний подвиг ніколи не забуде вдячна Україна! За нашу та вашу свободу! Від простої української жінки та її дітей».
Ми віримо, що пам'ять про людей, які віддали найцінніше – своє життя, за спокій і свободу громадян, ніколи не вичерпається і збережеться прийдешніми поколіннями.

 

М.М.Скарлат

Офіцерська честь

 

grigorash    Гліб Миколайович Григораш народився 21 грудня 1966 року в м.Миколаїв. Його дитинство пройшло серед хлопчаків – однолітків на вулиці Фрунзе. Навчався в середній школі №35, яку і закінчив у 1984 році. Ще з шкільних років Гліб захоплювався туризмом, з рюкзаком за плечима побував у походах в Карпатах, горах Криму, Кавказу. Навчався із задоволенням, був одним з кращих у своєму класі. Показовим є той факт, що йому серед кращих учнів Миколаєва довірили символічну почесну варту біля Вічного вогню.
    Гліб від самого дитинства мріяв бути льотчиком. Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику.
    В 1984 році Гліб Миколайович вступає до Пермського воєнного авіатехнічного училища, яке закінчив у 1987 році. Потім служба в різних авіачастинах – від Далекого Сходу до Польщі. Після проголошення незалежності України Гліб Григораш продовжує службу старшим техніком з радіотехнічного обладнання в бригаді морської авіації в Кульбакіно. Але після переводу частини в м. Саки і скорочення штату в 2003 році він виходить на пенсію в званні старшого лейтенанта. Чому віддавши військовій службі майже 20 років він мав таке звання? Відповідь лежить на поверхні – принциповість, небажання бути на побігеньках, незручність для командування не давали можливості «заслужити» чергове звання. Мабуть давалось в знаки походження Григорашів з козацького роду – звідси і характер запальний та рішучий. Не випадково дід Гліба, всі його дядьки були військовими, мали нагороди.
    Звільнившись зі служби Гліб Миколайович не міг всидіти спокійно. Він постійно хотів навчатися новому, завжди щось майстрував. Таких як Гліб називають «золоті руки» та «золота голова». Але на першому плані була його дружна сім’я – дружина та дві доньки. Ходили разом в туристичні походи, подорожували. А ще Гліб захоплювався полюванням.
    Коли в Криму з’явились «зелені чоловічки» і розпочалось захоплення військових частин російськими військовими, за іронією долі Гліб саме  перебував на півострові. «Коли Крим був захоплений Росією – розповідає дружина Гліба Наталія Володимирівна – російські козаки крутили руки українським військовим, намагалися поставити на коліна, погрожували. Її чоловік на собі відчув ганебне ставлення  і зневагу. Гліб пишався своїми товаришами, котрі змогли вирвати українську техніку з лап окупантів  та важко переживав зраду інших».
В травні 2014 року під час мобілізації Гліб Миколайович добровольцем прийшов в 19-й батальйон територіальної оборони. Коли дружина Наталя просила Гліба залишитись вдома, він сказав: «Я офіцер, і є таке поняття як офіцерська честь!». А ще – «Якщо я не піду туди (в зону бойових дій – авт.), ворог прийде сюди». Гліб Григораш був призначений заступником командира роти з озброєння і техніки. Спочатку були інтенсивні навчання на полігоні, варта на блокпостах, охорона берегової лінії. А вже 2 вересня 2014 19-й батальйон був відправлений в зону бойових дій, куди і прибув 4 вересня.
    В ніч на 3 вересня 79-та і 95-та аеромобільні бригади здійснили широкий марш-рейд із районів Краматорська і Слов’янська по тилам російських військ і бойовиків, в ході якого ворог поніс значні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Було зупинено просування бойовиків. 19-й територіальний батальйон в зоні АТО зайняв першу лінію оборону для недопущення розвідувально-диверсійних груп сепаратистів, а також для утримання встановлених під час рейду позицій.
    Проблеми з’явились ще до від’їзду в зону АТО, Наталя Володимирівна згадує слова чоловіка: «Техніка жахлива, автомашини без гальм. Коли виїжджали в АТО – грошей не заплатили, а бронежилети привезли тоді, коли бойовики з «Градів» повним ходом обстрілювали позиції. Половина особового складу втекла з передової – дезертирувала. А Глібу з травмованою ногою офіцерська честь не давала навіть думки покинути позиції та товарищів».
    Батальйон 5 вересня прибув на місце дислокації – район Гранітне – Старогнатівка – Тельманово. Бійці намагались окопатися, та де там – на кам’янистому ґрунті. Приїхали на порожнє місце – митись немає де, випрати білизну й одяг неможливо, туалетів теж нема.
    Підрозділи 19-го батальйону розташовувались недалеко від Донецька. Позиції були всього в декількох кілометрах від сепаратистів, обстріли артилерії бойовиків і прольоти безпілотників під час так званого «перемир’я» тут були звичною справою. Але й під обстрілами потрібно було налагоджувати окопний побут, а також ліквідувати ДРГ, які постійно лізли. І ось тут велику роль відіграв скрупульозний, навіть педантичний характер Гліба Миколайовича як заступника комроти. Кому що видано, яка зброя – все розписано в блокнотах. Як ця його риса потім допомогла багатьом людям!
    Та випробовування на цьому не закінчились. 13 вересня близько 80 бійців самовільно покинули поле бою, оголивши лінію захисту і кинувши зброю і бойових товаришів, повернулись в Миколаїв. Залишилось 33 чоловіка, серед них був і Гліб Григораш, які 2 тижні утримували оборону від супротивника, поки на допомогу не прийшли «морські котики». При цьому бійці, що залишились не тільки змогли відбити напад, але й заробити славу «шаленого» батальйону.
    На другий день, 14 вересня, ворог організував бійцям, які залишились, засідку. Вони аж ніяк не очікували спротиву. 3 із 4-х танків терористів бійці спалили. Потім витримали ще два бойові зіткнення, знищили всіх терористів у засідці, придушили всі вогневі точки ворога. І це взагалі без важкого озброєння! Саме після цього сепаратисти назвали їх «шаленими».
    Гліб Миколайович Григораш загинув 13 жовтня 2014 року під Білокам’янкою, перебуваючи у групі прикриття розвідувальної групи, він натрапив на розтяжку. Загинув так, як жив – відповідно до своїх принципів. Адже Гліб міг нікуди не іти, залишитись, направити замість себе іншого, він – заступник командира роти…
    Кожну мить щасливого сімейного життя пам’ятають дружина Наталя, доньки Анна та Ксенія. Старша донька Анна - студентка Національного кораблебудівного університету ім. адмірала Макарова, навчається на 3-му курсі за спеціальністю «Авіа- та ракетобудування», а молодша Ксенія, ще навчається в середній школі.
    Указом Президента України Гліб Миколайович Григораш був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
    Чомусь не полишає почуття гіркоти. Хотілось би побачити меморіальну дошку Герою на його рідній школі. І пам’ятний знак Герою на кладовищі в Матвіївці, де він похований. Але головне – більше уваги і допомоги сім’ям загиблих Героїв.


Макарчук С.С.

Хлопець з хоробрим серцем

 

Визволення від ворога стратегічно-важливого населеного пункту Піски, що поблизу Донецького аеропорту почалось ще в липні 2014 року. Гарячі бої тривали тут і спекотним літом, і восени, і взимку. Серед бійців, що кожного дня вели бої з терористами був і наш молодий земляк – Михайло Губриченко – солдат батальйону «Фенікс». Мужність і героїзм українських воїнів 79-ої та 93-ої бригад, добровольців з Правого сектору, батальйону «Дніпро-1» та «ОУН» вражав ворога. Про них ходили легенди. Адже неймовірна сила рухала бійцями щодня, щогодини. Палаючі танки, що йшли на блокпости, поранені бійці, які продовжували вести бої, а потім аби не здатися ворогові підривали себе, вражали окупантів в районі Донецького аеропорту. Під час цих битв поряд з побратимами, миколаївські десантники здобули славу по обидва боки від лінії фронту - українці висловлювали повагу та вдячність за подвиг, а ворог - зі страхом в очах спостерігав за їх діями.
GubrichencoНеймовірно тяжкі бої були, коли Піски атакувала частина ротно-тактичної групи 22-ої окремої бригади ГРУ Генштабу Росії, а також 200-ої бригади особливого призначення Південного військового округу (Ростов). Ворожі десанти час від часу не полишали наміру прорвати оборону. 10 лютого терористи роблять чергову спробу прориву, та вже 11 лютого українські військові взяли повністю під контроль населений пункт Піски і закріпились біля Опитного і Тоненького. Але бої не припиняються. 14 лютого в районі с. Піски Донецької області при виконанні бойового завдання, потрапивши під мінометний вогонь терористів, від осколкового поранення загинув Михайло Губриченко.
– Це пізніше, коли вже поховали сина, від побратимів я дізналась, які надзвичайно тяжкі випробування випали на долю мого Михайла, - розповіла при зустрічі мати Наталія Іванівна Губриченко. - Адже коли приїжджав на кілька днів додому, то про те, що під час боїв горіла і техніка, і побратими, і земля, не обмовився жодного разу. Більше про хлопців з західної України розповідав з якими встиг потоваришувати, багато говорив про волонтерів, які привозили до них на передову і харчі, і воду, і взуття, і цигарки. Мабуть, не хотів, аби ми хвилювались. Він був гордий, що служити випало саме в 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади «Фенікс». В нього не було страху. Навіть після лікування в госпіталях Дніпропетровська та Києва він знову повертався до товаришів на передові позиції. Хоча вони були навіть взимку неймовірно гарячими.
– Та армійські труднощі почалися для сина ще коли він був призваний в 2011 році на строкову службу в місто Севастополь. Хоча і прослужив півтора роки на підводному човні «Запоріжжя» та біль у серці час від часу нагадував про себе. Це не зупиняло хлопця. Він ще встиг виїхати і на бойові навчання на кораблі «Чернігів». Повернувшись до Очакова вирішує влаштуватись на роботу. Та все не вдається. Тож виїхав до Архангельська, де раніше проживав з родиною, сподіваючись, що там зможе працювати, заробляти гроші та допомагати матері. Та не так сталося як гадалося. І вже за рік він знову в Очакові.
Почав думати про армію. Він добровільно прийшов у військкомат з наміром вступити до лав десантних військ, адже десантники всюди перші, і він хотів служити саме там. Однак у військкоматі йому кілька разів відмовляли, адже серце не втомлювалось нагадувати про негаразди. І лише зваживши на наполегливість Михайла, його було зачислено на посаду - стрілець-номер обслуги, аеромобільно-десантний взвод аеромобільно-десантної роти, десантно-штурмового батальйону «Фенік» 79-ї Миколаївської окремої бригади. Батальйону, який в серпні 2014 почав формуватись, за безпосередньої участі волонтера Юрія Бірюкова.
Після нетривалих навчань на Широколанівському полігоні, хлопець виїхав на схід України, де тривала антитерористична операція. Додому приїжджав на кілька днів у жовтні, та грудні. Пізніше лише дізналась, що ці дні йому давались як короткострокова відпустка по пораненню. Як розповіли мені побратими Михайла мужньо він разом з іншими тримав оборону Донецького аеропорту – що став символом героїзму українських військових. Десантники отримали неформальне звання «кіборги». Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Життєвий шлях Михайла Михайловича Губриченка, який народився 28 серпня 1991 року в місті Очаків Миколаївської області, був як в звичайного хлопця. Школа, армія. І війна. Війна, що назавжди забрала у матері 24-річного сина, у брата та сестер – рідного брата.
Поховали Михайла з усіма почестями на міському кладовищі в Очакові 18 лютого 2015 року.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Губриченко Михайло Михайлович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

С. М. Мандибура

Героїчна історія українського командира-спецназівця

 

 Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину. «Відколи його пам’ятаю, він мріяв про військовий однострій та службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».
ZinchenkoПісля здобуття середньої освіти в 1994 році став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П. С. Нахімова. Успішно закінчивши навчальний заклад, був направлений в місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як водолазного спеціаліста загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командир цього загону. Нелегкими військові будні були завжди. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінуванням і прориву протидесантних загороджень, чи розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні дані, досвід, але й загартовували витримку та волю, відточували бойову майстерність. «Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де його тримав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього» – додала дружина.
Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема, отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення військово-морських сил Збройних сил України», а з жовтня 2005 року по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, в грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.
За особистий високий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений численними медалями Міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
Спілкуючись з Валентиною, тендітною та милою жінкою, відчуваю як неймовірно тяжко їй приховувати біль утрати, утрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, біля якого було завжди затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.
– Коли почалась антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово від’їжджав до зони бойових дій. Хвилювалась, але не хотіла щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка на друге серпня була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході вже розпочались військові повномасштабні дії, і хто потрапляє в горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина.
17 серпня 2014 року в районі м. Старобешево Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.
«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним оборонцем рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – йдеться у листі родичам загиблого.
Після прощання в Очакові, 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі в селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.
Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.
За мужність та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).
Указом Президента України  № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 В пам’ять побратима

Савенко В.В., товариш по службі

Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулось в 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського ВМІ імені П. С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я гордий, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти Сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та натренованості, вирізняли – неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навики командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала в згуртуванні колективу. Він вмів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи то вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, незважаючи на ранг та посаду. Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій як ніхто розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного спрямують  колектив до успіху. У колективі відчували «почуття ліктя». Ми завжди намагались у всьому рівнятись на командира.
Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з Дня відзначення 60-ї річниці з Дня створення Морського центру спеціального призначення, капітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, вони будуть виконані з честю. Zinchenko2
Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни в Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно тяжко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, їхали і «аватари» – люди, які давно свій інтелект утопили в горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося з ними знаходити спільну мову, навіть не на підвищених тонах. Вистачало лише погляду та кремезної статури. І вже за тиждень-два всі вони добросовісно виконували обов’язки військовослужбовця.
Скромний і виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили міг легко дати відсіч кожному, хто намагався його перевірити на міцність.    
Олексій Володимирович уже з першими добровольцями виїде в зону проведення антитерористичної операції. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом з розвідувальною групою спеціального призначення потрапили під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя та 17 серпня 2014 року серце його зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!
Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернусь і все буде добре». Це перше і єдине слово, якого не вдалось стримати командиру. Як згадували побратими, Олексій на передовій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та якщо чесно сказати, то його під два метри зріст, кремезну статуру ніхто б і сховати не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.
За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди з запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.
Пригадую, як ще будучи курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням дочки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок красунь виховував наш командир разом з дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла присягу на вірність Україні і сьогодні разом з побратимами захищає нашу землю від агресора.
Двері його оселі були відчинені для кожного і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом з товаришами і періоди їх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.
Тяжко, але сьогодні війна – не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої відходять. Їхні імена закарбовуються у Вічність.  Але розпачу у воїнів ніколи не буде.
Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима  зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир на Україні.
Ми всі бажаємо Миру, але Миру тільки шляхом Перемоги!
І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!
Слава Україні! Героям Слава!

 

С. М. Мандибура


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2018 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.