logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Про Миколаївських Героїв АТО

Шлях звитяги…

…И если умирает человек,
С ним вместе умирает целый свет.
И первую любовь, и первый бой –
Все это забирает он с собой…

eroshenko1Черговий раз пересвідчуємось, що справжній патріотизм – це не високопарні слова, не емоційний прояв справедливого гніву до загарбників та гарні промови про любов до України, а спокійна професійна праця кожного на своєму місці. Вона, і тільки вона, наблизить нашу перемогу над віроломним і жорстоким ворогом. А подвиг, самопожертва, усвідомлене, осмислене покладання власного життя заради своєї Батьківщини, рідних, друзів – це лише вищий прояв патріотизму в повсякденному ратному труді. І, нажаль, подвиг завжди потрібен там і тоді, де і коли потрібно перекривати ціною свого життя чиїсь прорахунки, бездарність, а то і просто злочин. Підтвердженням цього є життєвий шлях нашого земляка Сергія Миколайовича Єрошенка.
Сергій Єрошенко народився 15 липня 1974 року у селі Новоселівка Березанського району Миколаївської області. Звичайна біографія, яка не віщувала якихось крутих зламів – до восьмого класу навчався в середній школі в селі Лимани, дев’ятий – десятий класи – в школі смт Березанка. З вересня 1991 по листопад 1992 року здобував середню-спеціальну освіту у Білгород-Дністовському технікумі технології риби та морепродуктів за спеціальністю «технік-технолог». З 1992 по 1994 роки була служба в лавах Збройних Сил України, яку Сергій проходив в артилерійській частині у Дніпропетровській області і завершив у званні старшого сержанта, заступника командира взводу. Після закінчення військової служби він завершив навчання у технікумі і протягом п’яти років працює матросом, потім старшим матросом на рибопереробному судні СДП «Атлантик». Ще один рейс і Сергій Єрошенко повинен був зайняти посаду помічника капітана, але доля розпорядилась інакше – він переходить на роботу, пов’язану з зерновим господарством і працює в подальшому на ряді елеваторів Миколаївської області: Новоселівський елеватор, морський порт, Варварівський елеватор, термінал підприємства «Нібулон» в річпорту, а потім знову Новоселівський елеватор. До речі, саме під час роботи на елеваторі у 2002 році він познайомився з майбутньою дружиною Ольгою В’ячеславівною. В жовтні 2013 року Сергію на Новоселівському елеваторі запропонували посаду старшого майстра. Дружина Ольга В’ячеславівна згадує, що де б не працював Сергій Миколайович, він визивав загальну повагу колективу, був спокійним, врівноваженим. доброзичливим, людиною, яку звичайно називають «майстром на всі руки». Здавалося б, життя повністю владналось, у сім’ї підростає маленький син, якому в січні 2014 року виповнилось два роки, спокійне розмірене владнане сімейне буття, плани на майбутнє… Але тут у тихе, затишне, сімейне життя постукала біда – на українську землю вдерся непроханий «брат» з Півночі.
23 березня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко отримав повістку з військкомату і вже вдруге в житті для Сергія розпочалися воєнні будні – перепідготовка в Миколаєві та на Широколанівському полігоні. 7 травня в складі 1-ї батареї гаубичного дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади він був направлений до Придністров’я, а після 14 травня – на південь Херсонської області, де виникали загрози вторгнення ворога. Звідти шлях військової частини Сергія Єрошенка проліг на Схід України – в Донецьку та Луганську області, де в цей час точилися запеклі бої з сепаратистами та найманцями.eroshenko2
Справедливості заради слід визнати, що військова логістика, робота тилових служб в Збройних Силах знаходилась на надзвичайно низькому рівні. Саме ця обставина найбільш рельєфно показує героїзм, самопожертву і, якщо можна так сказати в даній ситуації, винахідливість наших воїнів. Не було елементарних речей, навіть хліба, і тому Сергій в цих умовах почав випікати хліб, коржики для підрозділу. Розконсервовану техніку своєрідно приводили до ладу – з трьох БТР збирали один. Суцільні муки були з боєприпасами – снаряди та патрони були покриті іржею. «Що вони там думають, у нас хлопці гинуть!» - цілком справедливим було нарікання Сергія Єрошенка на цей безлад.
В той же час, за словами командира взводу, старшого офіцера батареї з позивним «Буг», дисципліна для Сергія була на першому місці – безумовне виконання наказу, дисциплінованість і акуратність аж до дрібниць в роботі і несенні служби, в бойовому чергуванні дозволили уникнути безглуздих втрат у підрозділі, як це мало місце в інших військових частинах саме із-за слабкої дисципліни. Разом з тим йому були притаманні дружелюбність у ставленні до бойових товаришів, почуття гумору, відповідальність та обов’язковість.
Той же офіцер з позивним «Буг» зазначав, що весь початковий період війни на Сході України можна образно назвати «битвою артилерій». Зважаючи на величезне значення в бойових умовах гаубичної артилерії (а ворог на собі відчув потужність 122-мм гаубиць, командиром однієї з яких і був Єрошенко), дивізіон придавали для підсилення ротно-тактичних груп різних бригад – зокрема 72-ї, 25-ї, 30-ї. Через Амвросіївку, де дислокувався штаб бригади, 79 ОАМБ разом з 25-ю бригадою розпочали похід з півдня на північ вздовж кордону через Маринівку, Саур-Могилу, Дякове на Червонопартизанськ. Саме в цей час в червні – на початку липня 2014 року тут йшли запеклі бої. Зокрема, в так званому південному, або «ізваринському» котлі в оточення потрапили декілька бригад, які протягом 21-23 днів обстрілювались військами сепаратистів, очолюваних сумнозвісним «Бєсом» (Безлером). З 1 липня безперервно вівся обстріл ротної тактичної групи, до складу якого входила батарея Сергія. Був поранений командир батареї, майже половина бійців.
Трагедія сталася 13 липня 2014 року під час бою за висоту 107,7 біля села Власівка (неподалік від Ізварино і Краснодона, між якими сепаратисти завозили техніку з Росії на територію України). Восьмеро бійців бойового розрахунку гаубиці на чолі зі старшим сержантом Єрошенком несли чергування на висоті. Вирити окопи в сланцевому грунті було практично неможливо. О 8 ранку 13 липня розпочався шалений обстріл висоти з боку сепаратистів з мінометів та ПТРК, при цьому ворог почав глушити всі засоби зв’язку. Одна з ворожих мін пробила перекриття бліндажу і вибухнула.
Вижити в тих умовах артилеристам практично було неможливо. Два бійця чергового бойового розрахунку, в тому числі Сергій Єрошенко, його бойовий побратим і земляк із Миколаєва Олександр Костюшко загинули від численних ран. Тіла героїв бойові товариші через Дякове (куди перебрався штаб 79-ї бригади) та Амвросіївку переправили на батьківщину загиблих. 17 липня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко, який не дожив двох днів до свого сорокаріччя, був похований у місті Миколаєві.
Смерть героїв не була даремною – через кров і смерть відбувається своєрідний катарсис – відродження української армії через своєрідне очищення у вогні боїв – постає дійсно державний народ! Україна ніколи не забуде тих, хто ціною власного життя зупинив озвірілого ворога, захистив своїх рідних і близьких, свій рідний край. І те, що покидьки всіх ґатунків не хазяйнують у нашій домівці – це їх заслуга. Низький їм уклін і вічна пам'ять від нинішнього і прийдешніх поколінь.
Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 Сергій Миколайович Єрошенко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В с. Лимани та смт Березанка на будинках шкіл, де вчився майбутній герой, встановлені меморіальні дошки, слова яких звернені до всіх нас, живих – Пам’ятайте!

 Макарчук С.С.

«Хто, якщо не я!»

«Смерть забирает каждого –
Грешного и безгрешного,
Но в первую очередь она забирает
Самого сильного, самого храброго,
самого нежного…»

aldoshin1Країна – це перш за все люди, які її захищають. Мужність, героїзм та самопожертва багатьох воїнів-українців, які відстоюють незалежність своєї Батьківщини в зоні проведення антитерористичної операції, об залізну стійкість яких в безсилій люті розбиваються атаки терористів та найманців, що найкраще підтверджують ці слова. Але героїзм проявляється не тільки у відкритому бою з ворогом, це – крім усього повсякденна, чесна і професійна робота в умовах постійної смертельної небезпеки.
Наш земляк Алдошин Максим Олександрович був серед перших, хто встав на захист України від зовнішньої агресії, її суверенітету та територіальної цілісності. Його метою в житті була служба в армії, тому після закінчення політехнічного технікуму він в 2010 році вступає до Луганського університету МВС ім. Дидоренка, а після того як перейшов на V курс за контрактом йде до Збройних Сил. Вчився добре, був принциповим і не шукав легких шляхів у навчанні. Та драматичні події початку 2014 року внесли свої корективи в життєві плани.
Максим, хоча зовні й не показував бажання потрапити до зони АТО, сам зголосився поїхати туди як солдат-контрактник військової служби правопорядку в першій шістці. Незважаючи на те, що він був без п’яти хвилин офіцер, після запитання «Хто бажає?» - першим вийшов із шеренги. На відмовляння матері слідувала одна відповідь – «Хто, якщо не я!»
Відрядження Максим відбував у самому епіцентрі антитерористичної операції в Донецькій області, де він був водієм-стрільцем групи охорони військової служби правопорядку. Навіть в тих важких умовах проявляються такі риси характеру Максима, як доброзичливість у ставленні до товаришів по службі та надзвичайна відповідальність. Командир дивувався – «Як так може бути, йде війна, а твій УАЗ блищить чистотою?»
Трагічний випадок стався 7 серпня 2014 року в районі м. Амвросіївка Донецької області. Напередодні від Донецької прокуратури надійшло повідомлення про можливі правопорушення з боку військовослужбовців блокпосту поблизу м. Первомайськ, з метою перевірки та з’ясування обставин на блокпост виїхали майор юстиції М.Ю. Кондратьєв, молодший сержант І.О. Діордіца, старший солдат М.М. Трачук та водій-солдат М.О. Алдошин на автомобілі «УАЗ-3151».
Приблизно через 40 хвилин після прибуття на блокпост М.Ю. Кондратьєв наказав їхати разом з ним до села Піски, причому мету поїздки не повідомив. Неподалік залізничного мосту автомобіль потрапив під кинжальний обстріл бандитів з лісосмуги з обох сторін дороги. Майор М.Ю. Кондратьєв відразу отримав смертельне поранення в голову, інші військовослужбовці – поранення різного ступеня. Максим Алдошин, незважаючи на важке поранення намагався від’їхати з місця обстрілу, при цьому декілька разів втрачав свідомість.aldoshin2
Від’їхавши приблизно 1 км, їх автомобіль врізався в металевий відбійник з боку водія. Молодший сержант Ігор Діордіца намагався надати медичну допомогу іншим, сам маючи серйозне поранення в шию. На трьох бійців була лише одна ампула з ліками, і вони робили уколи до підходу допомоги, доки не зламалася голка. Під обстрілом з боку терористів прибулим рятувальникам вдалося вивезти М.М. Трачука та І.О. Діордіцу, Максима ж, який відповз на 400 м від місця події, знайшли пізніше та важко пораненого доставили в лікарню м. Красноарміськ. Там він і помер від множинних відкритих ран з урахуванням плечової артерії.
Чи обірвалось би життя Максима, якби не халатність і бездіяльність тих, хто зобов’язаний був провести розвідку прилеглої до блокпосту території? Питання риторичне.
На жаль, смерть забирає в першу чергу найкращих, найсміливіших, найхоробріших. В пам’яті всіх хто знав Максима, він назавжди залишиться людиною веселою, доброю, небайдужою до проблем інших. З трьох років навчився читати і з книгами ніколи не розлучався. Любив музику, написав 17 пісень, одна з яких написана в 2013 році про маму. Особливою пристрастю Максима був спорт. Друзі любили його за готовність прийти на допомогу, за оптимізм і веселу вдачу.
Біля Миколаївського політехнічного коледжу посаджені калини та дубова алея, названа в честь випускника. Указом Президента України від 08.09.2014 № 708/2014 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня Алдошина Максима Олександровича (посмертно). Нехай же вони завжди нагадують про таке коротке, але яскраве життя та героїчну смерть за Україну. Вічна йому пам'ять і низький уклін нинішніх і прийдешніх поколінь.

Макарчук С.С.

Віддав життя за Україну

Михайло Артеменко народився у Миколаєві 27 грудня 1984 року в родині працівників Миколаївського театру ляльок – звукооператора Красюка Віктора Михайловича та актриси Артеменко Людмили Матвіївни. Там і виріс, знав увесь репертуар, багато разів міг дивитися одну і ту саму виставу, їздив з батьками на гастролі. Театр став для нього другою домівкою, де усі його знали та любили.
Із народженням Михайла зародилась й перша родинна традиція – прикрашати ялинку 26 грудня. З цього дня розпочинались зимові свята – День народження, Новий рік, Різдво, які, навіть коли хлопець виріс, зустрічали в сімейному колі. Взагалі, Михайло дуже цінував родинні зв’язки, правда рідних братів та сестер не мав, але тісно спілкувався з родиною маминої сестри Тамари, особливо з двоюрідним братом Євгеном та сестрою Людмилою. І хоча жили вони в різних містах, проте влітку відпочивали разом, приїздили один до одного в гості. Людмилі в кожен свій приїзд дарував орхідеї. Поважав старшого брата Євгена, часто радився з ним, прислухався до його думки. Лише один раз не послухався – коли в АТО пішов. Євген і сьогодні не може собі пробачити, що не відмовив брата…
Artemenko1До дев’ятого класу Михайло навчався в ЗОШ №11 м. Миколаєва, займався карате, самбо, плаванням, ходив на байдарках. За натурою був лідером, хоча характер мав спокійний, урівноважений, але коли вже щось надумав – не відступався: не сперечався, спокійно вислуховував інші думки і поради, та робив так як вважав за потрібне. Усі його Мішанею звали, а хлопці в АТО – «Миколаївським ведмедем» (мав зріст 188 см). У підлітковому віці чомусь незлюбив своє ім’я, питав: «Мамо, як ти могла мене назвати Мішею?». А з часом радів: «Яке в мене ім’я хороше: можна казати і Міша, і Михайло, Мішаня, Мішутка, Майкл, Міхаель…»
З дитинства цікавився історією, у першу чергу воєнною історією, географією. З батьком часто спілкувались на ці теми. Подобались фантастика, пригоди (улюбленою була книга Жуля Верна «Діти капітана Гранта»), історичні фільми, передачі про космос, американський реп. Хазяйновитий був, у квартирі сам ремонт робив: міг і електрику провести і шпалери поклеїти. Надзвичайно любив машини, розбирався в них – це для нього стало і роботою і хобі, тому у 2000 році вступив до професійного технічного училища №25, яке закінчив у 2003 році та здобув дві спеціальності – слюсар з ремонту автомобілів та електрозварник ручного зварювання. Після училища влаштувався працювати на станцію техобслуговування. Взагалі роботи не боявся, підробляв і в охороні і на таксі, не сидів без діла. Батьки навчали сина: «Іди до своєї мети і ти до неї прийдеш». Він так і робив: захотів купити машину – знайшов підробіток. Надумали поїхати в Іспанію – відкладали кошти і поїхали. «Мрії збуваються», – казав Михайло. Так само пристрасно як і авто любив молодий чоловік подорожувати, хотів побувати в Сполучених Штатах Америки, але цю мрію не встиг здійснити.
Людмила Матвіївна розказує, що у них вдома завжди живність була. Коти, собаки по 17–20 років жили, в родині важко переживали смерть улюбленців. Пригадує мама і такий випадок: бабуся одного з Михайлових приятелів казала онуку – як помру, віддайте Зосю (бабусина кицька) в хороші руки. І одного дня Мішаня прийшов із Зосею на руках. «Вона буде жити у нас», – сказав. Коли телефонував з АТО, розповідав про тварин, які у них жили: про собаку Пульку, що любила їздити з ними на БМП, про те як доглядали поранену кішку, і як переживали, що вона не вижила… А Зося померла через місяць після загибелі Михайла.
Дбайливо зберігає мамина пам’ять безліч історій про Михайла, життєвих ситуацій: веселих і сумних, важливих і буденних. Пригадує, що коли йшов до військкомату на строкову службу, його запитали: «А ти хочеш служити?». «Так», – рішуче відповів Михайло. Там жартома бідкалися: «Куди ж тебе брати – в танк не помістишся, з окопу виглядатимеш, в кущах не сховаєшся». Але на строкову його так і не взяли за висновком медкомісії через проблеми зі спиною.
«Дуже хорошим сином був, мене «мамулєю» називав, – розповідає Людмила Матвіївна. Друзі його казали: «Знаєте, він Вас так любив». «Ми з ним були не тільки як мати і син, але і друзями, цікавилися справами один одного. Він мене завжди дуже підтримував, був готовий вислухати, дати пораду, допомогти, з ним дуже комфортно, спокійно було. Всі його любили, для всіх наших друзів, знайомих, сусідів його загибель стала шоком», – продовжувала мати.
Коли в липні 2015 року молодий чоловік отримав повістку з військкомату, в нього і думки не виникло, щоб не піти або відкупитися. Artemenko5На умовляння матері залишитись відповідав: «Мамо, як ти можеш так казати? Ми ж патріоти» (мама і син були активними учасниками Миколаївського майдану). Хоча члени медкомісії вагалися, але врешті-решт визнали Михайла годним до проходження служби. Спочатку молодий чоловік проходив загальну підготовку на Широколанівському полігоні, потім був направлений до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що дислокується в Мукачевому. Подальшу підготовку вже як водій-механік БМП проходив у навчальному центрі в Десні. Наприкінці серпня підрозділ отримав наказ вирушати на Схід. 28 числа прибули в розподільчий табір під Щастям, де були сформовані взводи, роти, а через тиждень – в село Комишне Луганської області, що на кордоні з РФ. Стояли там близько 3-х місяців – закривали державний кордон від можливого вторгнення з російської території, адже прикордонники контролювали лише пункти пропуску. За цей час в Михайла склались добрі враження від людей, разом з якими він ніс службу, і товариші згадують бойового побратима як людину доброзичливу, безвідмовну, кажуть, що на нього завжди можна було покластися.
У другій половині листопада підрозділ повернувся на Яворівський полігон. Наприкінці року Михайло отримав відпустку і Новий 2016 рік зустрічав дома, з середини січня – навчання у Широкому Лані, а 3 березня підрозділ вже приступив до виконання бойових завдань у районі села Невельське Донецької області. Позиції українських військових з трьох сторін оточували терикони, з яких велись обстріли. Дні проходили  в постійних чергуваннях на пунктах спостереження, регулярних сутичках з противником. Завдяки появі тепловізорів і вночі мали змогу контролювати свій периметр, прострілювати територію, якщо не оголошувався режим тиші. Часто над позиціями літали безпілотники, які коригували точність обстрілів. Артилерія противника руйнувала такі будови, у які було досить непросто влучити: то виносні пункти спостереження рознесуть (невеличкі споруди зібрані з ящиків та мішків із піском), то кухню зруйнують, то генератор спалять…
Незважаючи на постійну небезпеку, перебування на передовій було досить одноманітним, тому військових завжди радували приїзди волонтерів, які щиро допомагали і балували їх (часто привозили усілякі смаколики: домашню випічку, цукерки, фрукти), та концертних колективів. Одного разу Михайло розповідав як приїздив до них на передову ансамбль з Тернополя, казав, що усі були в захваті: «Ми таке задоволення отримали, так аплодували їм».
Михайло гордився тим, що захищає свою країну, але і за домом сумував. В останній СМСці написав мамі: «Все буде добре, головне – вірити». Цього дня він зі своєю коханою дівчиною Лідою довго розмовляв, говорили про все – і про життя, і про любов, і про красу природи… А за дві години його не стало.
Загинув Михайло 4 липня 2016 року під час артобстрілу. Хлопці розповідали, що він до останнього підбадьорював усіх, заспокоював: «…не панікуйте, зараз обстріл закінчиться». Коли поблизу розірвалась міна, Михайло прийняв на себе більшу частину осколків, прикривши собою товаришів (інші отримали поранення, контузії).
Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Артеменко Михайло Вікторович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

 Назарова А.П.

«Справжній десантник»

Гинуть на війні сміливі та відважні,
Гинуть за свободу країни,
Гинуть за славу Батьківщини,
Гинуть за незалежність рідної Вкраїни…

bakunov1Кожне місто, село, селище повинно знати імена своїх Героїв, які захищають рідну землю та віддають свої життя за мирне небо над нами. Бакунов Євген Валерійович – один із них. Народився Євген 6 грудня 1991 року в місті Миколаєві. Закінчив дев’ять класів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 27. Одразу після випуску працював разом з дідусем на Чорноморському суднобудівельному заводі. Потім вступив до Миколаївського національного аграрного університету, але покинув навчання, бо дуже хотів служити у десантних військах. Певний час йому це не вдавалося, але з третьої спроби, а саме 18 квітня 2011 року став солдатом строкової служби 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.bakunov2
Повернувшись з армії після проходження військової служби, 8 вересня 2012 року одружився, а 11 січня 2013 року став батьком: в нього народився син Тимур. Дружина Емма згадує Євгена як хорошого сім’янина, люблячого чоловіка, чудового батька: «Женя був присутнім при народженні сина, підтримував мене весь час. З рідною мамою були дуже добрі довірливі відносини. Євген був наполегливий, ніколи не оглядався назад, йшов завжди вперед до своєї мрії. Крім армії, захоплювався й риболовлею. Під час антитерористичної операції дуже сумував за сином».
В 2013 році Євген Бакунов знову стає солдатом, але вже рідної 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, куди був зарахованим на посаду оператора-розвідника розвідувального взводу розвідувальної роти. Євген жив армією, військовою службою, хотів, щоб син пишався, знав, що його тато – військовий.
У колі товаришів по службі він був душею компанії, завжди розповідав жарти та розважав колег, з ним було легко та весело.
Євген дуже хотів стати сержантом, мріяв вступити до школи офіцерів, але події 2014 року внесли корективи в його життєві плани. У березні військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади перевели контролювати ситуацію біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. А вже у травні Євгена відправили в зону проведення антитерористичної операції.
7 серпня минулого року при виконанні бойового завдання в Донецькій області Євгена Бакунова тяжко поранили. Товариші по службі відвезли його в лікарню села Новомлинівка Розівського району Запорізької області, але 8 серпня 2014 року від отриманих ран Євген помер.
Такі Герої, як Євген Бакунов, який віддав життя, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, викликають в серцях звичайних українців почуття гордості за військових Збройних Сил України, вселяють упевненість у перемогу над жорстоким ворогом.
Герої не умруть ніколи,
Вони навік залишаться живі!


Грабович О. В.

«Щит»


BatenkoЖиття перед кожною людиною ставить свої випробування та іспити. Одні під тягарем складних умов ламаються, інші - лише гартують характер, силу духу і професіоналізм. Такою «незламною» людиною був і Олександр Іванович Батенко.
Народився Олександр 6 грудня 1987 року в Миколаєві в сім’ї військового. І, напевно, не випадково був названий саме цим ім’ям, що означає «захисник». Протягом усього життя він підтверджував це ім’я. Як згадує сестра Анна: «Сашко з дитинства був таким: то собаку, то кішку захистить, не кажучи вже про рідних та близьких йому людей». А згодом він став захисником своєї країни, своєї Батьківщини.
Сашко був іще зовсім маленьким, коли його родина переїхала до Чити в РРФСР. Адже батько був військовим і його, як це було зазвичай у СРСР, «кидали» по гарнізонам. Ось так на декілька років родина Батенків опинилась в Читі. Багато часу маленький Сашко проводив у військовій частині батька, був улюбленцем солдат - «дитиною армії», тут він зрозумів, що хоче бути військовим.
Після розпаду СРСР родина Батенків повернулась в Україну, до рідного Миколаєва. В сім років Сашко пішов до першого класу школи №26 - прекрасно вчився, був гордістю класу, допомагав однокласникам в навчанні, був чудовим другом. Захоплювався східними єдиноборствами, боксом, боротьбою, любив футбол. У 2003 році екстерном закінчив навчання у 5-й вечірній школі.
Ще в дитинстві в Олександра розвинулась плоскостопість і коли прийшов час ставати на облік у військкоматі, він не пройшов медогляд і отримав так званий «білий квиток». Це завдало хлопцю душевного болю, адже служба у Збройних силах була однією із заповітних мрій юнака. А ще треба було отримати вищу освіту та водійські права. Виконуючи початкові пункти життєвого плану, у 2010 році Олександр поступив до Південно-cлов’янського інституту Київського cлавістичного університету на спеціальність «економіка». Навчання поєднував з роботою.
Взагалі Сашко почав працювати ще з 16 років. Поміняв багато спеціальностей та місць роботи: працював у пекарні, на ПАТ «Сандора»,  в підрозділі охорони на Побузькому феронікелевому комбінаті, гірничо-металургійному комбінаті «Криворіжсталь», на ПАТ «САН ІнБев Україна». Підспудно шукав роботу схожу на військову службу, тому надовго ніде не затримувався. У 2012 році Олександр їде на заробітки до Києва.Batenko Aeroport
В квітні 2014 року Рада Національної Безпеки і Оборони України оголосила про початок масштабної антитерористичної операції на Сході України, маючи на меті зупинити розгул сепаратизму та тероризму в регіоні. Олександр Батенко пішов добровольцем в зону АТО. «Інакше він не міг, - каже сестра. Він – патріот. Син військового. А батько завжди був для нього авторитетом».
Ще під час Майдану Олександр примкнув до «Правого сектору», а вже навесні захищав країну в лавах перших добровольчих формувань. Влітку 2014 року він звернувся до Житомирського військкомату та став снайпером у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Спочатку були навчання на полігоні, а з жовтня - АТО. Протягом майже трьох місяців бійці 81-ї аеромобільної бригади разом з іншими підрозділами ЗСУ тримали оборону в селі Піски та в новому терміналі Донецького аеропорту. Недовгі перепочинки в Костянтинівці, де знаходився штаб бригади, Новий рік – в ДАП, в січні – коротка відпустка – остання зустріч з рідними. Після відпустки – знову ДАП, Піски, Водяне.  
Batenko NagorodaА після підписання Мінських домовленостей 26 лютого 2015 року Олександр Батенко загинув. Він і два його товариша загинули внаслідок танкового обстрілу під час так званого «тимчасового перемир’я»…
Указом Президента України від 15 травня 2015 року №270/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Батенка Олександра Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
21 вересня до Миколаєва приїхали Сашкові побратими, які передали матері його нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня та іменний кортик «За мужність і військову доблесть під час АТО 2014-2015» від командування 90-го окремого аеромобільного батальйону. Вклонилися могилі. Мама і сестра розповіли, яким Сашко був у дитинстві. Бійці згадували спільну службу. Сергій Ситнік – кращий друг, вони завжди були поряд, прикривали один одного, а незадовго до загибелі Олександра Сергій опинився в лікарні через запалення нирок. І до сьогодні вважає себе винним у його загибелі, бо коли вони були разом – були невразливі. Поділився спогадами і Сергій Пронін, який витягнув Олександра з поля бою. Всі вони згадують загиблого побратима як добру і світлу людину. «Саме в таких екстремальних умовах, «а не в миру», перевіряється дружба, - кажуть вони. - Таких як Сашко – одиниці».
Його позивний – «Щит» - і на цій війні він був надійним щитом своїм побратимам і своїй країні.
Вічна Слава Герою!

Назарова А.П.

Андрій Горбань, українець, патріот, воїн АТО

Не роздумуючи, він віддав життя за єдність України, за народ у листопаді 2014 року.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України» — посмертно.

Йдуть кращі на неоголошену війну, боронять Батьківщину справжні патріоти, вони відчувають власну відповідальність за майбутнє держави, за те, щоб підступний ворог не прийшов у їхні домівки, до їх матерів, дітей…

Новий час безумств, новий час безодні.
Лишаємо все, що ми мали сьогодні.
Як вірити нам в добро і моралі,
Якщо ми втонули у власній печалі?
Як віру у Бога нам нині хранить,
Коли за вікном залп із «Граду» свистить?
Нещадно вбивають батьків і братів,
Змішалось в безодні все світло світів,
Ми в страху звершаємо кожен свій крок.
Який же жорстокий для нас цей урок!
Денисюк Олена,
однокласниця Андрія Горбаня.

 Такі хлопці впевнені в собі у мирному житті та безстрашні в бою за світле майбутнє своєї держави. Україна-ненька, маючи таких синів, не залишиться під ярмом і гнітом чужинців, а український народ пишається своїми співвітчизниками.
Саме таким був Андрій Вікторович Горбань, випускник Миколаївської ЗОШ (Казанківський район) 2010 року. Патріотом виховала його мама, Горбань Тетяна Станіславівна, вчитель української мови, дала крила для польоту у самостійне життя, благала Бога про кращу долю для сина…
Але невблаганна смерть підкосила Андрія у самий патріотичний момент його бойової юності.
Gorban11

Сьогодні небо плаче неспроста,
Тебе безжально там підстрелив ворог.
А я чекала.., виглядала.., та дарма,
Всі мої мрії ти зітер на порох.
Дивлюсь новини, тебе там нема.
Чекаю СМС, а ти не надсилаєш.
Десь там тебе цілує вже зима,
До цього поцілунку ти уже звикаєш.
Ти вже не так тримаєш автомат,
Бо рана болить дуже, як ніколи,
Ти впав, а всі кричать – «Солдат!»
Але твої уста навік замовкли…
Чекала, що повернешся живим,
А тут тебе привезли в домовині.
Горіти в пеклі ворогам отим!
Які порвали прапор жовто-синій…
Катя Васильєва,
кохана дівчина Андрія Горбаня.
 

Народився Андрій Горбань 24 січня 1993 року у селі Миколаївка Казанківського району Миколаївської області у родині Віктора та Тетяни Горбань. Рано втратив батька, тому змалку був дуже відповідальним.

Знаєте, яким він хлопцем був?

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
В ранньому дитинстві на Андрія без посмішки дивитися було неможливо: хлоп’ятко з голубими оченятами, білявим волоссям, маленький, товстенький, кумедний, як ведмежатко.
Був люблячою дитиною, змалку намагався допомагати старшим або імітував дії рідних. Ось цікавий епізод: пройшов дощ, калюжі розлилися по вулиці, а трирічний Андрій «вудить» рибу паличкою з калюжі і каже: «Як дід Слава, наловлю багато – багато риби…».
З дитинства любив казочки, гуморески Павла Глазового.

Денисюк Ірина Олександрівна (перша вчителька):
Коли 1 вересня 1999 року в моєму класі з’явилися учні – першокласники, вони стали для мене справжніми дітьми, бо серед них була моя дочка. У цьому ж класі навчався і Андрій, один із моїх улюблених учнів. Розумний, щирий, добрий, світлий. Я хотіла б мати такого сина. Я горджуся ним і низько вклоняюсь за його мужність і відвагу.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи, вчитель математики):
Андрій був старанним учнем. Математика не була його улюбленим предметом, але він завжди виконував домашні завдання, брав участь у святах і конкурсах, тижнях математики.
Добрий, щирий, товариський, завжди приходив на допомогу молодшим учням та старикам. Захищав честь школи у найрізноманітніших конкурсах, змаганнях, особливо відзначався у спорті. Вступив на факультет фізичного виховання Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського.
Мужніючи, відчув потребу пройти крізь військову службу, тому після строкової служби підписав контракт, став до лав 79-ї аеромобільної бригади. Коли Україні знадобилися молоді воїни, Андрій пройшов не сім «кіл пекла», а всі «гарячі точки» України 2014 року: Чонгар, Маринівку, Саур-Могилу, Іловайський котел, Піски, Донецький аеропорт, – всього не перелічити. Думаю, що й командирам важко було б прослідкувати його шлях в АТО, адже весь час мінялися місця дислокації та боїв.

Візнюк Оксана Анатоліївна (педагог-організатор):
Андрій був активним учасником художньої самодіяльності, незамінним Дідом Морозом. На нього можна було по¬кластися у будь-якій справі, він все міг організувати, виконати доручене. Артистичний від природи, він з дитинства цікавився творчістю Павла Глазового. Тож, при нагоді, брав участь у Всеукраїнському конкурсі «Усмішки Глазового» на районному та обласному рівнях. Повертаючись додому, завжди ділився добутим досвідом із вчителями та однокласниками. Поруч з ним кожен почувався захищеним і впевненим у собі.

Палигіна Марина Олександрівна (класний керівник 11 класу):
Життєрадісний, самостійний, завжди готовий прийти на допомогу, з повагою ставився до матері та вчителів; відпові¬дальний, ніколи не залишався осторонь подій, які відбувалися в житті класу чи школи загалом. Не встигну сказати, що треба робити, а він уже знає, як треба діяти. Таку людину неможливо забути.

Дема Лілія Василівна (вчитель фізичної культури):
Великий потенціал фізичного розвитку хлопчика помітила з першого класу: швидкий, спритний, невгамовний учень вимагав постійної рухової та ігрової дії. Протягом всього навчання в школі – незмінний фізорг класу, а потім – голова фізкультурно-спортивного клубу «Гарт», який на громадських засадах діє у школі.
На спортивному майданчику з волейболу, баскетболу, футболу Андрій – основний і домінуючий гравець. Надійна людина – на¬дійна у всьому: як друг, як однокласник, як учень, як капітан команди. Коли дізналася, що Андрій мріє стати вчителем фізичної куль¬тури, це для мене не стало несподіванкою. Вже і після закінчення 11 класу він цікавився спортивним життям і здобутками школи, а при можливості прибігав на секцію з волейболу.
Вчитель щасливий, коли бачить у своїх учнях своїх послідовників. Щиро раділа, коли Андрій став студентом, старостою групи.
Але все склалося зовсім не так, як хотілося б….

Калюжна Ксенія (однокласниця):
В памяти море приятных моментов, особенно наш выпускной.
Андрюша везде, а вместе с ним смех, всегда хорошее настроение. Помню, внимание успевал уделить всем девочкам из класса, за что мы так его любили. Нахожу фотографии, они теперь такие ценные для меня.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
Ніякої роботи не цурався Андрій. Де б не був, він завжди поспішав допомогти матусі. Не забував і своїх стареньких дідуся з бабусею. Ніби передчуваючи, що його допомога недовга, Андрій разом із старшим братом Сашком для маминих батьків провів воду до хати, поставив паркан, пообрізав сушняк на деревах, заготовив дрова.  

Іванцова Олена Святославівна (тітка):
Андрюша був дуже веселим та чуйним племінником. В останній його приїзд ми довго спілкувалися. Він розповідав, як вони стоять на захисті летовища. Коли від’їжджав з відпустки, заспокоював родичів: «Не плачте», а мамі сказав: «Гордися мною, мамо!».
Андрюша любив свою землю, свою країну і загинув, захищаючи їх.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
За брата, за матусю, за своїх рідних стояв горою. Останнього разу, коли знову їхав до АТО, заспокоював усіх: «Не плачте, все буде добре». А в самого в очах був смуток.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи):
Сказати, що Андрій був люблячим сином, не сказати майже нічого. Він, перебуваючи у самісінькому «пеклі АТО» - Донецькому аеропорту, намагався зберегти спокій мами. Говорив, що знаходиться не в гарячій точці, не на передовій. Коли під час однієї з коротких телефонних розмов Тетяна Станіславівна почула стрілянину та вигуки про термінал, вона встигла спитати сина: «Ти в аеропорту?». На що Андрій резюмував: «Ну, мамо, ти як Шерлок Холмс!»
В останній свій візит до мами у листопаді 2014 року він прийшов до школи і подарував прапор України, який був на його плечах, коли приїхав у рідне село з Миколаєва. Точно такий же прапор напередодні загибелі він разом з побратимами встановив над Донецьким терміналом.

Хроніка подвигу

Олександр Василенко (28.11.2014 р. о 21.04)
Старий термінал – руїна. Сьогодні троє хлопців – відчайдухів встановили над ним прапор України. «Ополченці» як здуріли. Коли побачили, вистріляли по ньому триденну норму боєприпасів. Було чути навіть постріли з ПМ. Не застосовували лишень авіацію. Встояв. Ріже їм очі наш Прапор.

Олександр Василенко (29.11.2014 р. о 22 год)
Вчора писав про хлопців, які встановили прапор над терміналом. Сьогодні, під час штурму, Андрій Горбань першим кинувся на найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував обколотих «ополчєнців». Хлопчина, що філософствував про шлюб і свою подальшу долю, навіть не завагався, приймаючи таке рі¬шення. Тільки тяжке поранення змусило замовчати його автомат. Його друг, Колюня, що разом з ним чіпляв прапор, з побратимом виніс пораненого під шквалом вогню, між розривами ВОГів та «фонтанчиками» від безперервних черг куль. Будучи свідком, я зрозумів, чого варта справжня чоловіча дружба.

Олександр Василенко (30.11.2014 р.)
Андрій Горбань, той що вивішував прапор, сьогодні помер від тяжкого поранення. Ангел пішов від нас… Вибач…

Андрій Ляхов
Андрюха – герой. Я его со “срочки” знаю и в части одной служим. Мне безумно жаль, он был в старом терминале. Я был в то время в новом терминале. Меня ранило и на время оглушило, а на следующий день я узнал, что Андрюха не выдержал и умер. Это война. Каждый, кто там был, мог отдать свою жизнь, наверное, раз сорок за день…

Gorban2

Посвящается БРАТУ
Капает с крыши тихонечко дождь,
Двери открыты, вот – вот ТЫ войдешь.
Но нет .. ни письма, ни звонка от ТЕБЯ,
Ведь ТЫ навсегда покинул меня…
Снайперский выстрел сразил ТВОЮ ГРУДЬ,
И мне никогда уж ТЕБЯ не вернуть…
Страдают родные и МАМА рыдает…
Но я –то, БРАТИШКА, про многое знаю:
Как ТЫ защищал УКРАИНЫ кордоны…
Как жил по ДЕСАНТНЫМ суровым законам.
И верю я, БРАТ, что к нам ПРАВДА вернется
И будет светить над УКРАИНОЙ солнце.
Олександр Горбань,
рідний брат, учасник АТО.

Матеріали для даної публікації зібрані учнями та вчителями Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Казанківської районної ради Миколаївської області, де навчався Горбань Андрій Вікторович.
Коротким був життєвий шлях юнака, але його любов до України, її символів, народу та рідної землі виявилися дуже сильними. Встановлюючи прапор України над терміналом Донецького аеропорту напередодні своєї загибелі, Андрій ні на секунду не замислювався над тим, що снайперська куля може забрати його життя. А на наступний день він знову був на найнебезпечнішій ділянці битви, де вже невблаганна смерть зробила свою справу.
Таких патріотів, як Андрій, в Україні багато, але він, як зірка, буде вести до перемоги тих, хто залишився живим, тих, заради кого він віддав життя у неповних 22 роки…

Офіцерська честь

 

grigorash    Гліб Миколайович Григораш народився 21 грудня 1966 року в м.Миколаїв. Його дитинство пройшло серед хлопчаків – однолітків на вулиці Фрунзе. Навчався в середній школі №35, яку і закінчив у 1984 році. Ще з шкільних років Гліб захоплювався туризмом, з рюкзаком за плечима побував у походах в Карпатах, горах Криму, Кавказу. Навчався із задоволенням, був одним з кращих у своєму класі. Показовим є той факт, що йому серед кращих учнів Миколаєва довірили символічну почесну варту біля Вічного вогню.
    Гліб від самого дитинства мріяв бути льотчиком. Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику.
    В 1984 році Гліб Миколайович вступає до Пермського воєнного авіатехнічного училища, яке закінчив у 1987 році. Потім служба в різних авіачастинах – від Далекого Сходу до Польщі. Після проголошення незалежності України Гліб Григораш продовжує службу старшим техніком з радіотехнічного обладнання в бригаді морської авіації в Кульбакіно. Але після переводу частини в м. Саки і скорочення штату в 2003 році він виходить на пенсію в званні старшого лейтенанта. Чому віддавши військовій службі майже 20 років він мав таке звання? Відповідь лежить на поверхні – принциповість, небажання бути на побігеньках, незручність для командування не давали можливості «заслужити» чергове звання. Мабуть давалось в знаки походження Григорашів з козацького роду – звідси і характер запальний та рішучий. Не випадково дід Гліба, всі його дядьки були військовими, мали нагороди.
    Звільнившись зі служби Гліб Миколайович не міг всидіти спокійно. Він постійно хотів навчатися новому, завжди щось майстрував. Таких як Гліб називають «золоті руки» та «золота голова». Але на першому плані була його дружна сім’я – дружина та дві доньки. Ходили разом в туристичні походи, подорожували. А ще Гліб захоплювався полюванням.
    Коли в Криму з’явились «зелені чоловічки» і розпочалось захоплення військових частин російськими військовими, за іронією долі Гліб саме  перебував на півострові. «Коли Крим був захоплений Росією – розповідає дружина Гліба Наталія Володимирівна – російські козаки крутили руки українським військовим, намагалися поставити на коліна, погрожували. Її чоловік на собі відчув ганебне ставлення  і зневагу. Гліб пишався своїми товаришами, котрі змогли вирвати українську техніку з лап окупантів  та важко переживав зраду інших».
В травні 2014 року під час мобілізації Гліб Миколайович добровольцем прийшов в 19-й батальйон територіальної оборони. Коли дружина Наталя просила Гліба залишитись вдома, він сказав: «Я офіцер, і є таке поняття як офіцерська честь!». А ще – «Якщо я не піду туди (в зону бойових дій – авт.), ворог прийде сюди». Гліб Григораш був призначений заступником командира роти з озброєння і техніки. Спочатку були інтенсивні навчання на полігоні, варта на блокпостах, охорона берегової лінії. А вже 2 вересня 2014 19-й батальйон був відправлений в зону бойових дій, куди і прибув 4 вересня.
    В ніч на 3 вересня 79-та і 95-та аеромобільні бригади здійснили широкий марш-рейд із районів Краматорська і Слов’янська по тилам російських військ і бойовиків, в ході якого ворог поніс значні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Було зупинено просування бойовиків. 19-й територіальний батальйон в зоні АТО зайняв першу лінію оборону для недопущення розвідувально-диверсійних груп сепаратистів, а також для утримання встановлених під час рейду позицій.
    Проблеми з’явились ще до від’їзду в зону АТО, Наталя Володимирівна згадує слова чоловіка: «Техніка жахлива, автомашини без гальм. Коли виїжджали в АТО – грошей не заплатили, а бронежилети привезли тоді, коли бойовики з «Градів» повним ходом обстрілювали позиції. Половина особового складу втекла з передової – дезертирувала. А Глібу з травмованою ногою офіцерська честь не давала навіть думки покинути позиції та товарищів».
    Батальйон 5 вересня прибув на місце дислокації – район Гранітне – Старогнатівка – Тельманово. Бійці намагались окопатися, та де там – на кам’янистому ґрунті. Приїхали на порожнє місце – митись немає де, випрати білизну й одяг неможливо, туалетів теж нема.
    Підрозділи 19-го батальйону розташовувались недалеко від Донецька. Позиції були всього в декількох кілометрах від сепаратистів, обстріли артилерії бойовиків і прольоти безпілотників під час так званого «перемир’я» тут були звичною справою. Але й під обстрілами потрібно було налагоджувати окопний побут, а також ліквідувати ДРГ, які постійно лізли. І ось тут велику роль відіграв скрупульозний, навіть педантичний характер Гліба Миколайовича як заступника комроти. Кому що видано, яка зброя – все розписано в блокнотах. Як ця його риса потім допомогла багатьом людям!
    Та випробовування на цьому не закінчились. 13 вересня близько 80 бійців самовільно покинули поле бою, оголивши лінію захисту і кинувши зброю і бойових товаришів, повернулись в Миколаїв. Залишилось 33 чоловіка, серед них був і Гліб Григораш, які 2 тижні утримували оборону від супротивника, поки на допомогу не прийшли «морські котики». При цьому бійці, що залишились не тільки змогли відбити напад, але й заробити славу «шаленого» батальйону.
    На другий день, 14 вересня, ворог організував бійцям, які залишились, засідку. Вони аж ніяк не очікували спротиву. 3 із 4-х танків терористів бійці спалили. Потім витримали ще два бойові зіткнення, знищили всіх терористів у засідці, придушили всі вогневі точки ворога. І це взагалі без важкого озброєння! Саме після цього сепаратисти назвали їх «шаленими».
    Гліб Миколайович Григораш загинув 13 жовтня 2014 року під Білокам’янкою, перебуваючи у групі прикриття розвідувальної групи, він натрапив на розтяжку. Загинув так, як жив – відповідно до своїх принципів. Адже Гліб міг нікуди не іти, залишитись, направити замість себе іншого, він – заступник командира роти…
    Кожну мить щасливого сімейного життя пам’ятають дружина Наталя, доньки Анна та Ксенія. Старша донька Анна - студентка Національного кораблебудівного університету ім. адмірала Макарова, навчається на 3-му курсі за спеціальністю «Авіа- та ракетобудування», а молодша Ксенія, ще навчається в середній школі.
    Указом Президента України Гліб Миколайович Григораш був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
    Чомусь не полишає почуття гіркоти. Хотілось би побачити меморіальну дошку Герою на його рідній школі. І пам’ятний знак Герою на кладовищі в Матвіївці, де він похований. Але головне – більше уваги і допомоги сім’ям загиблих Героїв.


Макарчук С.С.

Героїчна історія українського командира-спецназівця

 

 Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину. «Відколи його пам’ятаю, він мріяв про військовий однострій та службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».
ZinchenkoПісля здобуття середньої освіти в 1994 році став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П. С. Нахімова. Успішно закінчивши навчальний заклад, був направлений в місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як водолазного спеціаліста загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командир цього загону. Нелегкими військові будні були завжди. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінуванням і прориву протидесантних загороджень, чи розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні дані, досвід, але й загартовували витримку та волю, відточували бойову майстерність. «Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де його тримав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього» – додала дружина.
Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема, отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення військово-морських сил Збройних сил України», а з жовтня 2005 року по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, в грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.
За особистий високий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений численними медалями Міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
Спілкуючись з Валентиною, тендітною та милою жінкою, відчуваю як неймовірно тяжко їй приховувати біль утрати, утрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, біля якого було завжди затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.
– Коли почалась антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово від’їжджав до зони бойових дій. Хвилювалась, але не хотіла щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка на друге серпня була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході вже розпочались військові повномасштабні дії, і хто потрапляє в горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина.
17 серпня 2014 року в районі м. Старобешево Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.
«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним оборонцем рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – йдеться у листі родичам загиблого.
Після прощання в Очакові, 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі в селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.
Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.
За мужність та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).
Указом Президента України  № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 В пам’ять побратима

Савенко В.В., товариш по службі

Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулось в 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського ВМІ імені П. С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я гордий, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти Сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та натренованості, вирізняли – неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навики командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала в згуртуванні колективу. Він вмів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи то вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, незважаючи на ранг та посаду. Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій як ніхто розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного спрямують  колектив до успіху. У колективі відчували «почуття ліктя». Ми завжди намагались у всьому рівнятись на командира.
Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з Дня відзначення 60-ї річниці з Дня створення Морського центру спеціального призначення, капітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, вони будуть виконані з честю. Zinchenko2
Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни в Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно тяжко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, їхали і «аватари» – люди, які давно свій інтелект утопили в горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося з ними знаходити спільну мову, навіть не на підвищених тонах. Вистачало лише погляду та кремезної статури. І вже за тиждень-два всі вони добросовісно виконували обов’язки військовослужбовця.
Скромний і виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили міг легко дати відсіч кожному, хто намагався його перевірити на міцність.    
Олексій Володимирович уже з першими добровольцями виїде в зону проведення антитерористичної операції. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом з розвідувальною групою спеціального призначення потрапили під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя та 17 серпня 2014 року серце його зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!
Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернусь і все буде добре». Це перше і єдине слово, якого не вдалось стримати командиру. Як згадували побратими, Олексій на передовій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та якщо чесно сказати, то його під два метри зріст, кремезну статуру ніхто б і сховати не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.
За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди з запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.
Пригадую, як ще будучи курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням дочки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок красунь виховував наш командир разом з дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла присягу на вірність Україні і сьогодні разом з побратимами захищає нашу землю від агресора.
Двері його оселі були відчинені для кожного і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом з товаришами і періоди їх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.
Тяжко, але сьогодні війна – не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої відходять. Їхні імена закарбовуються у Вічність.  Але розпачу у воїнів ніколи не буде.
Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима  зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир на Україні.
Ми всі бажаємо Миру, але Миру тільки шляхом Перемоги!
І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!
Слава Україні! Героям Слава!

 

С. М. Мандибура

БЕЗСТРАШНИЙ ВОДІЙ


zaviryuha1За свій невеликий термін проведення антитерористична операція встигла забрати життя багатьох українців – справжніх героїв, що поклали своє життя за суверенітет, цілісність та єдність української держави. Саме військовослужбовці першими увійшли до зони антитерористичної операції, вони щохвилини виборюють для нашої держави такий жаданий мир, завзято та сміливо ідуть в бій з думкою про перемогу. Це справжні патріоти, які ціною власних життів забезпечують неподільність нашої країни, саме їм ми зобов’язані та повинні вклонитися за мирне небо над головою.
Одним з таких непізнаних героїв сьогодення був Завірюха Олександр Ігорович, уродженець села Кам’яна Балка Первомайського району Миколаївської області.
Солдат контрактної служби прийшов до Збройних сил України на посаду водія-механіка. На початку своєї служби керував військовими транспортними засобами, пізніше пересів за кермо не модернізованого бронетранспортеру БТР-80. Олександр був одним з кращих водіїв бригади, за БТРом слідкував як за власною дитиною, завжди тримав його в ідеальному стані. Однак, командирові відділення неодноразово доводилося сварити Олександра за безлад в середині машини, на що солдат жартома погрожував вигнати хлопців з бронетранспортеру та їздити на ньому самостійно.
Командир відділення Володимир згадує солдата Завірюху як гарного та слухняного виконавця, будь-якzaviryuha2у поставлену задачу виконував на «відмінно». Олександр виявився дуже веселим хлопцем, весь час жартував, навіть під час обстрілів.
- Безстрашний був, зовсім нічого не боявся, – з посмішкою на вустах пригадує командир.
21-річний Олександр відзначився вражаючою мужністю під час запеклих боїв 11-12 липня поблизу Зеленопілля: разом із бойовими товаришами врятував життя великій кількості поранених, вивізши їх у безпечну зону. Проте, під час тих запеклих боїв сам мало не загинув. Залишивши особовий склад на місці дислокації, водій Олександр разом із командиром взводу, оператором-навідником та двома медпрацівниками рухалися на бронетранспортері полем бою та попали під обстріл. Лише за п’ять хвилин потому командир взводу помітив, що Олександра немає в машині та вже і не сподівався побачити його живим. Коли після закінчення обстрілу усміхнений водій зазирнув у люк: «Всі живі? Тоді швидше тікаємо звідси!». Того разу йому таки вдалося вижити, сховавшись за машиною з іншого боку.
Життя Олександра обірвалося внаслідок чергової атаки терористів на Донецький аеропорт. 28 вересня прямою наводкою танк терористів влучив у бронетранспортер, де знаходились бійці 79 окремої аеромобільної бригади. Того дня загинуло семеро десантників, серед них і водій Завірюха. Його бойові товариші та командир відділення жалкують лиш про те, що так і не встигли добре пізнати Олександра, але в їх пам’яті він назавжди так і залишиться безстрашним жартівником та хоробрим бійцем. Незважаючи на свій юний вік, Олександр виявився справжнім героєм, яким може пишатися Україна!

 
Кисличенко М.О.

 

Сміливий ровесник української Незалежності


«Ніхто, крім нас!» – головне гасло українських воїнів-десантників, які в усі часи залишаються вірними військовій присязі, бойовим побратимам, українській Незалежності. Немало їх було, відданих і завзятих оборонців, із числа військовослужбовців, які проходили строкову військову службу в 79-й Миколаївській окремій аеромобільній бригаді. На жаль, у чорному мартиролозі новітньої історії немало імен світлих людей – героїв нашого часу.
zlatiev2Один із них – Сергій Анатолійович Златьєв. Він народився 25 травня 1991 року в селі Леніне Фрунзівського району на Одещині. В місті корабелів проходив строкову військову службу в аеромобільній бригаді, а після того залишився в Миколаєві для продовження служби за контрактом. Сержант Златьєв був заступником командира 3-го взводу аеромобільної роти. Володимир Лайдьонов, найкращий товариш Сергія, так його згадує: «Він був душею роти, будь-якої компанії, вічним оптимістом, посмішка ніколи не зникала з його обличчя». Вони потоваришували ще до початку бойових дій, Володя жартома називав його «Панда Кунг-Фу» за спритність і витривалість, а взагалі армійський позивний Сергія – «Чорний» (за смуглявий колір шкіри та чорні, мов смола, очі).
Герой-десантник був одним із кращих у бригаді з фізичної підготовки, завжди рвався в бій, з душею ставився до роботи, армійських буднів, цінував друзів та безмежно любив людей, мав гостре відчуття несправедливості.
Зі своєю чарівною дружиною Сергій познайомився 2013 року на курсах зі стрибків з парашутом. Того незабутнього дня всім дівчатам, готовим до виконання свого першого польоту, було відмовлено. Мовляв, є така прикмета: не можна жінкам стрибати в передчутті негоди або дощу. Тоді він підійшов до неї першим, щоб витерти її сльози та заспокоїти. З того часу вони завжди були разом – корінний одесит та юна миколаївка.
Оксана Златьєва добре пам’ятає холодний лютий 2014-го. Тоді після відомих подій та нічної бойової тривоги, швидких домашніх зборів частину роти перевели в бойову готовність. Водночас під цією та іншими частинами Миколаєва, поблизу Інгульського та Варварівського мостів почали збиратися хаотично організовані мітинги проросійських сил проти висування бойових підрозділів. Негативно налаштовані групи людей, звезених, як стало відомо потім, навмисно перекривали транзитні шляхи, формували свої блокпости, прикриваючись, як це було у Криму, жінками, дітьми, гучними гаслами. Тоді ще ніхто не усвідомлював глибинності технологій «гібридної» війни, «зелених чоловічків», таємних намірів російського окупаційного режиму захопити Крим і південь України під проект «Новоросія».  
Вже на початку березня Сергій разом із побратимами, серед яких – Володимир Лайдьонов (позивний «Єнот») та Олександр Черніков (позивний «Байкал»), висунулися на кордон із Кримом. Там вони, як і решта бійців-десантників, контролювали нашвидкуруч організовані блокпости біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. Телефонні розмови з домашніми були нечастими та короткими, військові будні – важкими й запеклими, очікування зустрічі ставало нестерпним. Пригадується складний побут: відсутність форменого теплого одягу, продуктів харчування, засобів облаштування пунктів бойового чергування. Тоді Сергій дізнався, що Оксана носить під серцем їхню дитину, тому прагнув приїхати бодай на пару днів до коханої, щоби швидко, військовим поспіхом, відгуляти скромне солдатське весілля (під час кількаденної відпустки вони все-таки побралися. – Прим. авт.). Потім його підрозділ перекидали з однієї бойової позиції на іншу, і за ці півроку служби йому довелося побачити не тільки щирість і гостинність місцевого населення, але й розлюченість, ненависть і зраду місцевих жителів. Це ті дні, коли шукали в селі бодай води чи хліба, а ніхто не давав. Мовляв, складіть зброю, годі служити «бандерівцям»!     
Zlatiev3Його перший у житті бій відбувся 3 липня: тоді вони з бойовими підрозділами української армії брали участь у визволенні міста Красний Лиман Донецької області. На жаль, 10 червня Черніков і Златьєв під час рейду потрапили в аварію та отримали травми. Десантників евакуювали їх шпиталю в Дніпропетровськ, поставили діагнози: першому – травму, перелом хребта та перелом передпліччя (нині він залишається військово непридатним (непридатний до високомобільних десантних військ, продовжує службу техніком у штурмовій авіації). – Прим. авт.), другому – струс мозку і пошкодження стегна. Коли хлопці лежали в лікарні, Лайдьонов був на передовій. Невдовзі всі вони зустрілися в тому ж таки шпиталі, коли Володимир отримав своє перше поранення.
5 серпня у Сергія та Оксани Златьєвих у пологовому будинку № 1 м. Миколаєва народилася донька Єва. Тоді друзі, як три мушкетери, як їх по-дружньому називали в роті, прийшли на подвір’я лікарні з повітряними жовто-блакитними кульками на виписку дружини товариша. З гіпсами та на милицях, вони, герої-десантники, були усміхненими та щасливими, по-бойовому підтягнутими та стрункими. Мені не забути того дня, бо й сам приїхав до тієї лікарні, яка подарувала мені дочку Мирославу, в якихось справах. Там ми і познайомилися з хлопцями – захисниками української незалежності.
Скромно відсвяткували народження доньки (у нього це була первістка, у Оксани вже був хлопчик. – Прим. авт.). Сергія, ледь відновленого після травм, відрядили на посилення оборони сумнозвісного міжнародного Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф'єва. Перед очима кожного українця – сумний мартиролог летовища, де загинула українська військова еліта. На жаль, невдовзі до хати Златьєвих прийшла біда: звістка про його загибель під час виконання бойового завдання. Відтоді 28 вересня 2014 року стало чорним днем для героїв-десантників. Як стало відомо пізніше, у бронетранспортер, де знаходився Сергій із товаришами з його відділення, влучив постріл ворожого російського танка Т-72. Як пригадує у своїй пояснювальній записці від 13 березня 2015 року солдат А. М. Бороденко, тієї миті відбувалася зміна позиції БТР-80 з нового терміналу до старого. За кермом був водій Олександр Завірюха, навідник КПВТ, ПКТ солдат Ігор Білий, у десанті по правому борту – сержант Сергій Златьєв, лейтенант Олексій Тищик, солдат Юрій Соколачко, по лівому борту на «кукушці» – власне А. Бороденко, посередині солдат Ігор Швед, ближче до навідника – майор Хардіков. Після смертельного попадання снаряда в машину з лівого боку вирвало нижню апарель, а верхня заклинила. Услід за наказом майора «Всі з машини!» Швед вискочив через «кукушку», Хардіков – через нижню апарель, автор цих спогадів залишав БТР останнім. Що там було всередині, він не пригадує, бо вже вирувало чорне полум’я. Коли він нарешті встиг виповзти з машини і добігти до старого терміналу, стався вибух, внаслідок якого розірвався БТР. Майор Хардіков та солдат Швед уже були під опікою лікарів, усіх інших побратимів А. Бороденко так більше і не побачив.
Тим часом Оксана жила очікуваннями, що її чоловік Сергій Златьєв усе-таки залишився живим, встиг вистрибнути з БТРа, знаходиться під опікою лікарів. Ніхто з бойових побратимів – захисників Донецького аеропорту – не міг ствердно сказати, де її коханий. Миті очікування правди перетворилися на нестерпні дні, тижні, місяці. Вона, мов поранена зигзиця, метушилася від телефонного апарату до військової частини, від друзів Сергія до його командирів, нервово заколисуючи маленьку Єву. Її підтримували друзі, надавали допомогу волонтери, щоб якось перекрити оплату за оренду квартири, купити якісь продукти, сплатити проїзд у міському транспорті. Мені, тоді вже народному депутату України, навіть колись довелося влаштувати скандал у тролейбусі, в якому я зустрів Оксану: вона тримала на руках немовля та колисала сина, і жоден із пасажирів не поступився місцем дружині героя-десантника. На жаль, з іншими дружинами бувало і не таке…

Кремінь Т.Д.

Боль утраты – муж, отец, офицер

6 апреля 2014 года в пгт Новофедоровка двумя выстрелами в упор был застрелен офицер Сакской авиационной бригады - майор Карачевский Станислав Владимирович.
Karachevskiy1Супруга убитого Ольга Карачевская ныне проживает с детьми в Николаеве.
Станислав Карачевский майор оперативного отдела Сакской авиационной бригады. Родился в г.Бердянск Запорожской области 19 апреля 1981 года. После окончания школы единственный из класса, кто выбрал профессию военного и поступил в вышнее военное училище им. Нахимова в Севастополе.
История любви Ольги и Станислава началась, когда он был студентом Нахимовского военного училища. У Оли умер дедушка, и она переехала к бабушке, у которой Стас снимал комнату. Познакомились они волей случая. Стас бежал на автобус, упал в вырытый котлован и сломал ногу. Как раз в этот период Оля жила у бабушки и увидела симпатичного квартиранта. «Он очень добрый, открытый был. Щеки все время красные были от того, что прыгал на костылях. И глаза… Очень красивые – серые. Сейчас у дочки такие. Я смотрю и таю…» - улыбаясь, говорит Оля. В 2005 году Ольга и Станислав поженились. Жену и детей Стас водил к тому котловану, в который упал. Ольга говорит, что сломанной ногой он легко отделался. Котлован очень глубокий, около 3 м внизу было битое стекло, камни и проволока. Год Станислав служил в Очакове, потом его часть перевели в Крым.
На вопрос об увлечениях мужа Ольга не думая отвечает: «Увлекался нами». Очень любил море, ему нравилось просто сидеть, стоять и смотреть. Любил рыбачить, брал с собой детей. Не всегда такая рыбалка приносила желаемый результат, дети били камышом по воде. Всей семьей очень много гуляли, старались открыть для себя Крым. Старший сын Влад очень просился в «Красные пещеры». «Соня была очень маленькая, и мы не решались идти в пещеры, ждали, когда подрастет. В этом году мы там побывали, посмотрели» - рассказывает Оля.
У Ольги два высших образования – инженер эколог и экономист. «Когда Соня подросла, я хотела выйти на работу, но Стас был против. Говорил, чтоб я наслаждалась этим временем, потом буду очень скучать. И я занималась детьми. Старшего сына нужно было готовить к школе. Мы получили ордер на квартиру, уже ходили, осматривали её» - говорит Оля. Стас хотел, чтобы сын пошел в украинский класс школы. «Если будет нужно, и в семье мы будем говорить на украинском» - говорил он. Эти слова повергали Ольгу в легкий испуг, потому что на украинском она говорит плохо. Языковой проблемы в Крыму никогда не возникало, у всех было право свободно выбирать, на каком языке говорить или на каком языке учиться в школе.
Семью Ольги и Стаса трудно было назвать патриотической, но с момента начала событий на Майдане они разделяли сторону протестующих.
«Я переживала, что Майдан не даст результатов, что власть не пойдет на уступки. Мы понимали, что люди не могут там вечно стоять. Наверно, именно в момент Майдана, я поняла, что я не просто живу в Украине, а я –украинка. Но в Крыму все было спокойно. Кто-то поддерживал Майдан, кто-то был против, но ничего предвещающего беду не было. Мы с удивлением наблюдали за тем, что начало происходить в Симферополе, предпосылок к митингам никаких не было. Уже после захвата Симферопольского совета начали массово появляться «зеленые человечки» и техника» - вспоминает Ольга.
    В конце февраля в пгт Новофедоровка начала появляться военная техника без номерных знаков и военные без шевронов или знаков различия. «Зеленые человечки» были хорошо вооружены и экипированы. Никто не скрывал, что они служащие армии Российской Федерации, среди них были как новобранцы, так и опытные офицеры. На логические вопросы украинских военных, кто они такие и зачем пришли они отвечали, что пришли защищать братский народ от Саши Белого и «Правого сектора». Они были удивлены, что на самом деле ничего не происходит и всё спокойно, ведь российская пропаганда говорила, что крымчан ущемляют, не давая общаться на русском языке.
    Сакскую авиационную бригаду штурмовали одной из последних. Утром 1 марта перед частью собрался митинг из местных жителей, которые кричали на украинских военных «бандеровцы» и требовали не подчиняться приказам «Киевской хунты» и перейти на сторону «народа Крыма». Хотя накануне вечером все гуляли вместе на детской площадке и никаких конфликтов не возникало. Местных предпринимателей новые власти «поджали», а мотивация местных жителей до сих пор не ясна. В этот день «зелеными человечками» был захвачен аэродром. Наши военные приняли без приказов высшего командования решение увести из части рабочую технику. Всё, что было на ходу, вылетело в Николаев на Кульбакинский аэродром. Как показало время, это было правильное решение. В эти дни Стас пропадал на работе, по несколько суток не спал. Военные не могли понять обстановку, поскольку действия по уставу и приказы командования очень отличались. К этому времени уже было большое скопление российской техники и военных. Изначально эту ситуацию можно было предотвратить. Ольга рассказывает, что гуляя со Стасом и детьми, они не раз видели российские вертолеты, летающие на небольшой высоте и в больших количествах. Украинское правительство бездействовало и никаких приказов частям ПВО не поступало, что выглядело очень странно, были нарушены воздушные границы Украины.
Утром 2 марта поступил приказ сдать оружие, что по сути означало сдать часть. Командир части принял решение затянуть выполнение приказа до вечера, так как наши военные не были намерены сдавать свои позиции. Приказ о сдаче оружия был отдан контр-адмиралом, командующим Военно-Морскими Силами Украины в Крыму Денисом Березовским.
Командующий ВМС Украины Д.Березовский прибыл в Севастополь, где утром 2 марта провел совещание в штабе Военно-Морского Флота России. По результатам совещания было принято решение, что украинский флот больше не подчиняется Киеву и переходит на сторону жителей полуострова. Денис Березовский присягнул на верность новым властям и «народу Крыма», что является государственной изменой. Отдавать приказы украинским военным он уже не имел права. Многие командиры частей этого не знали, поэтому и возникло мнение, что части Крыма добровольно сдались новой власти.
22 марта был штурм и окончательный захват Сакской авиабазы. Украинским военным было дано время на сборы. Ольга говорит, что в клубе проходили собрания, где агитировали переходить на сторону «народа Крыма», обещая высокую зарплату и квартиры. Но Станислав и многие его друзья на эти собрания не ходили.
6 апреля, когда часть уже готовилась к выезду на материк, Станислав Карачевский помогал собирать вещи своему товарищу капитану Ермоленко. После этого они возвращались еще с одним сослуживцем в общежитие. На КПП части украинские военные вступили в разговор с вооруженными российскими военными, несущими там службу. В результате возникшего конфликта россияне вызвали группу усиления. Украинские офицеры зашли в общежитие. В процессе преследования безоружных украинских военных россияне взорвали светошумовые гранаты на всех пяти этажах общежития, где находились женщины и дети украинских военных. Капитан Ермоленко сумел спрятаться в комнате. В это время российский младший сержант Зайцев застрелил майора Карачевского из автомата. Karachevskiy2
«Ночью, когда Стаса уже не было, я лежала и думала, что хорошо было бы уехать вместе с бригадой. Очень не хотелось терять этих людей. Утром ко мне пришел командир части и предложил уехать вместе со всеми и потом пойти служить. И я поняла, что эту возможность нельзя упускать. И вот я здесь в Николаеве. С августа прошлого года, я на службе. Сейчас у меня звание «старший матрос». Сначала было очень трудно, я думала, что я это зря затеяла. Первое время очень трудно было стоять на построениях. Все время думала, что и Стас мог быть здесь, вместе со всеми, но потом привыкла. Сейчас о своем решении я не жалею!» - вспоминает Ольга. 9 апреля 2014 года Сакская бригада морской авиации покинула территорию части. Все были очень рады возможности уехать. Из тех кто выехал, никто не жалеет о переезде. Все семьи уже объединились. Снимают квартиры, работают.
На вопросы о помощи волонтеров или государства Оля отвечает: «Я бы лучше была с мужем, чем с этой помощью. Волонтеры очень помогают, в частности Юра, позывной «Феникс». Сослуживцы из части никогда в помощи не отказывают. Иногда бывает стоишь, смотришь на кран, который течет, и не знаешь, что с ним делать. Я знаю, что мне есть кому позвонить и мне помогут. Помогли найти школу для старшего сына Владика, в этом году он идет во второй класс Николаевского муниципального коллегиума, Соня ходит в детский сад. Мама Стаса живет с нами, очень помогает».
Летом 2015 года Ольга ездила к маме в Севастополь, возила детей на море. Говорит, что отдыхающих много, но не из Украины, а из дальних уголков России. Цены и зарплаты несоизмеримы. Даже отдыхающие говорят: «Крым сейчас это очень дорого». Железная дорога работает для военных, возит технику. Есть люди, которые и сейчас поддерживают Украину и готовы уехать, но Россия обещает керченский мост и многих это греет.
«Крым не изменился, но для меня, как для крымчанки, многое поменялось. Раньше Крым был домом. Сейчас он чужой, хочется спрятаться. Домой, в Николаев, я уезжала с радостью» - говорит Оля.
Российского сержанта Зайцева, убившего майора Карачевского, судили в Крыму. Очень много вопросов в этом суде и проведении следствия. Через определенных лиц в период следствия представители Российской Федерации предлагали Ольге деньги и квартиру в обмен на личное дело её мужа. Конечно, Ольга на это предложение не согласилась.
Следствие по делу велось год. Изначально статья обвинения была «Умышленное убийство», но судили его по статье «Убийство при самообороне». И не понятно, о какой самообороне идет речь. Украинские военные были без оружия и в помещении общежития, где находились женщины и дети. Российские военные были полностью вооружены и экипированы. Суд проходил в Севастополе. Сержанта Зайцева приговорили к двум годам колонии поселения. Смягчающим обстоятельством в деле была беременность его супруги. Был апелляционный суд по делу, но приговор не изменили.
«Дети вспоминают папу. Сын говорит, что папу убили «зеленые человечки». Я переживаю, как рассказать сыну, что «зеленые человечки» - это россияне и не вызвать в нем ненависти. Но в Крыму я не хотела оставаться, я не знаю, в каком виде историю будут рассказывать моим детям. Пройдет время, и я сама постараюсь им все объяснить правильно» - завершает свой рассказ Оля.
Воспоминания неприятные и даже болезненные, многое остается непонятным и сейчас. Спустя время история будет задавать новые вопросы и, наверное, будут разные точки зрения. Безгранично жаль, что семья потеряла замечательного мужа и отца, а украинская армия настоящего офицера.
Когда диктофон выключен, и общение проходит в неформальной атмосфере Ольга рассказывает очень показательный момент. Когда она с бригадой и детьми пересекли границу с Крымом, дети спросили: «А уже можно флажками махать?», не сговариваясь, достали небольшие флаги Украины и начали махать. Вот, что значит к Украине с душой.
Вечная Память и Слава Героям!

Катулька І.В.

«Сонячний хлопчик»

Роман Робертович Клімов народився 30 червня 1989 року в Миколаєві. Батьки Романа Роберт Аркадійович та Тетяна Олексіївна, як і бабуся з дідусем, а пізніше і сестра з чоловіком працювали на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект». Батько помер, коли Роману було 10 років, і мама одна виховувала двох дітей, тож розраховувати в житті хлопець міг лише на самого себе. Тому після 9-го класу Роман вступає до машинобудівного ліцею та одночасно навчається в вечірній школі. Мама пригадує: досить часто було, що з усього класу на уроках був один Роман, і коли вчителька, обурена, що їй доводиться працювали лише з одним учнем, намагалась відправити його додому, не погоджувався, бо вважав, що дарма в житті нічого не дається, все треба заробити.
Klimov1У 2006 році Роман закінчив Миколаївський професійний машинобудівний ліцей і здобув професію верстатника широкого профілю - оператора верстатів з програмним керуванням. Відразу після закінчення ліцею працював на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект», пізніше на Миколаївському бронетанковому заводі. Керівництво та колеги цінували його як висококласного токаря та відповідального працівника.
Залишившись єдиним чоловіком в сім’ї, Роман відповідально прийняв на себе чоловічі обов’язки, був дуже хазяйновитим, сам робив ремонт в будинку, міг поправити паркан, полагодити дах… Тетяна Олексіївна розповідає, що Роман був дуже добрим, турботливим сином, завжди був готовий вислухати, підтримати, допомогти. Хоча мама з сином були дуже близькі, але Роман їй мало що розповідав, не хотів турбувати, особливо, коли вже потрапив в АТО. Проте часто дзвонив, завжди цікавився самопочуттям, справами. Коли отримував зарплату, пересилав гроші мамі, наказував, щоб купила собі чогось смачненького, та мамі хотілось побалувати сина, а не себе, тож збирала посилки і передавала хлопцям на передову.
Пригадує Тетяна Олексіївна, що Роман дуже любив котів, підгодовував дворових - спеціально для них купляв молоко, і коли з АТО дзвонив, розповідав про живність, яка була у них на передовій, присилав фотографії, переживав: «В мене скоро кицька кошенят приведе, що я з ними робити буду, чим годувати...»
Роман з дитинства мріяв стати військовим. Можливо, не останню роль в цьому зіграла Тетяна Олексіївна, яка довгий час була начальником караулу заводу, до того ж вона кандидат в майстри спорту з легкої атлетики, прекрасний стрілок. Тож і Роман захопився бігом та спортивною стрільбою, брав участь в різноманітних змаганнях, має грамоти і дипломи. Але через проблеми зі здоров’ям його навіть на строкову службу не взяли.
Близько року Роман жив в РФ, проте коли почались події в Криму повернувся в Україну. Невдовзі після повернення з Росії молодий чоловік приймає рішення йти добровольцем до лав української армії. Як розповідає Тетяна Олексіївна, спочатку вони з сином пішли до церкви, придбали йому хрестика, а потім Роман пішов до військкомату, де відразу ж підписав контракт до закінчення особливого періоду.
Романа направили до 72-ї ОМБр. Спершу хлопець був снайпером - але під Богданівкою, де стояв його підрозділ, противник вів, в основному, артилерійський та мінометний вогонь, тож навички влучної стрільби 25-річному юнакові так і не знадобилися, він був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП. 10 серпня 2015 року під час бою під Білою Кам'янкою загинув його друг і бойовий побратим Євген Ровний. Цю втрату Роман переживав дуже болісно: коли ховали Євгена, мати вперше побачила сльози в очах сина.
В квітні 2016 року Клімова, як контрактника і хорошого військовослужбовця, взяли у 1 батальйон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання Rapid Trident на Яворівський полігон, потім у Боснію. З жовтня 2016 року Роман воював на Авдіївській промзоні; Klimov2був поранений, після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерські відзнаки «За оборону Волновахи», «За відвагу», почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Мав дуже багато вірних друзів серед волонтерів у Києві, Миколаєві, Волновасі. Товариші по службі дивувались: «Клімов, тебе що, вся Україна любить? Нікому стільки посилок не шлють як тобі»
Ірина Маслюк (диспетчер Миколаївського центру волонтерів) згадує, що влітку 2014 року, до них звернулась Тетяна Олексіївна з проханням допомогти вирішити питання з виплатою заробітної плати Роману. Волонтери знайшли юриста, який безкоштовно допоміг зібрати потрібні документи і закрити цю проблему. А в серпні Роман прийшов до Центру, подякував, розповів про себе, на питання що потрібно відповідав – нічого. Дівчата почали пропонувати, то одне, то інше, в решті-решт юнак взяв прапор і невеличкий рюкзак. А ввечері прислав фото з прапором на стіні і підписав: «Тепер Центр волонтерів завжди у мене в гостях». Після цього вони вже постійно підтримували зв’язок через соцмережі. При нагоді юнак приходив до Центру, спілкувався з волонтерами.
«В останнє Роман завітав до нас в грудні 2016 року, коли був дома після поранення, – розповідає Ірина. – Він прийшов з величезною коробкою тістечок, каже: «Я не знав, які саме ви любите, а хотілось зробити для вас щось приємне». Поспілкувались, довго не могли розпрощатись… Роман протягнув мені чеку від гранати (я потім з неї собі брелок зробила): «Я не знаю, що Вам подарувати особистого, але це те залізяччя, з яким ми живемо…».  
Ірина називає Романа «сонячним хлопчиком», каже, що він з першого погляду  привертав до себе, викликав приязнь, дуже спокійним був, витриманим. І ще він був справжнім чоловіком, а в 25-26 років не багатьом це під силу – він ніколи не скиглив, не жалівся, нічого для себе не просив, казав: «Я отримую гроші. Я чоловік. Я сам можу себе забезпечити». І це були не пусті слова, він до всього ставився відповідально, ніколи не шукав «крайнього». Пригадує Іра як вони розмовляли з приводу матеріального забезпечення: «От всі ниють, що погані берці отримали. Дійсно, погані. А я їх продав, - розповідав Роман, доклав гроші і придбав собі «американки». Все, що на мені, я сам для себе зробив – і берці, в яких зручно, і одяг, в якому не змерзну, і пластини до бронежилету я сам купляв. Це моє життя, і мені воно потрібно більше, ніж будь-кому іншому»…
Роман брав участь в багатьох сміливих, навіть відчайдушних операціях, та тим, хто його добре знав важко повірити в загибель хлопця – бо, не дивлячись на безсумнівну хоробрість, він був дуже акуратним, обережним.
Загинув Роман Клімов 2 лютого 2017 року від осколкового поранення під час обстрілу противником Авдіївки та позицій українських військових поблизу міста.
Указом Президента України № 28/2017 від 08 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Клімов Роман Робертович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 А.П.Назарова

Один місяць війни

KovalchukE18 грудня 1992 року в місті Самарканд республіка Узбекистан, в родині етнічних українців з Вінничини – Євгена Віталійовича та Ірини Миколаївни Ковальчуків, професійних військових збройних сил колишнього Радянського Союзу, народився хлопчик. Хлопчику дали ім’я Віктор – переможець в перекладі з латини. В 1993 році сім’я Ковальчуків переїжджає в Україну. Знову військова служба, спочатку у Львові, потім переїзд на Хмельниччину до Ізяслава, а вже з 2000 року осіли в Миколаєві. Мати згадує: «Так склалося, що ми були російськомовними, а з дитячим садочком Віктор познайомився у Львові, тому з малечку розмовляв тільки українською мовою на характерній для галичан говірці».
З дитинства усе життя в військових містечках, з п’яти років улюблена страва – «солдатська каша». Мрія про майбутню професію, а точніше рішення про те ким стати, яку справу зробити справою усього життя склалося у Віктора вже десь у 12-13 років. 9 класів він закінчував в місті Козятин. Спроба поступити до Чернігівського суворівського училища стала невдалою. Але перший досвід казарми та особливостей військового життя не відштовхнув  Віктора, а навпаки – зміцнив бажання стати офіцером. Віктор переїжджає в Миколаїв до батьків, щоб отримати середню освіту вступає до 21-го професійного ліцею. Навчався він, як згадує мати, так собі, на тверді «трієчки», але приймав активну участь в громадському житті учбового закладу, обирався президентом училища. Викладач української мови та літератури Оксана Володимирівна Манжола згадує, що Віктор завжди був чуйним, пропонував свою допомогу в будь-якій справі і це не дивлячись на те, що вона нічого не викладала у групі де навчався Віктор, але їх з’єднала любов до творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він завжди з великим натхненням читав вірші Кобзаря на різноманітних святкових та урочистих заходах.
По закінченню навчання в ліцеї була досягнута головна мета – отримано свідоцтво про середню освіту, відкритий шлях до будь-якого вищого військового навчального закладу. У 2010 році Віктор Ковальчук складає іспити до Львівської академії KovalchukE2сухопутних військ на факультет повітряно-десантних військ, але не проходить по конкурсу. З Львова не поїхав, чекав коли «відкриється вакансія» – «курс молодого бійця» витримували не всі. Доля зробила свій вибір. Символічно, що саме 2 серпня  на професійне свято десантників Віктора зараховують до академії. Чотири роки навчання минули як мить. Він завжди був енергетичним мотором серед товаришів по навчанню, постійні жарти, гумор, оптимізм щодо перенесення усіх важких боків військового побуту та буднів. Як згадують військові побратими – намагався «объять необъятное».  Приймав участь всюди, де тільки можна було під час військового навчання: стрільба з усіх видів зброї, десантування на воду та вночі, побував на стажуванні на Молдавському кордоні, на блок - постах у Криму та багато що інше. Закінчував  академію сухопутних військ Віктор Ковальчук вже в місті Одесі, туди переїхав факультет ПДВ. По закінченню академії,  як і усі молоді лейтенанти відмовився від відпустки. Віктор отримав призначення для подальшого проходження служби до 80-ї  Львівської аеромобільної бригади. Всього на один день приїхав до Миколаєва. Побув з родиною та знову до Львову, далі полігон у Яворові, а там до Луганська.
Лейтенант  80-ї аеромобільної бригади Ігор Штанько згадує: «Ми з Віктором Ковальчуком разом закінчили академію, разом отримали призначення, разом приступили до служби. 30 липня 2014 року з особовим складом 1-го батальйону прибули до селища міського типу Чугуєва Харківської області. Група з восьми офіцерів та двадцяти солдатів готувалася до відкомандирування на Луганщину, в зону проведення антитерористичної операції. До цієї групи увійшли і ми з Віктором. З самого початку служби Віктор проявив себе не тільки як добра, чуйна людина а і як відмінний офіцер з високим рівнем професійної підготовки. Він був задоволений тим, що одним з перших зі свого випуску попаде на війну, бо Віктор Ковальчук був справжнім воїном та патріотом.
У Чугуєві повним ходом ми організували підготовку відрядження до Луганського аеропорту: готували зброю, військове споряджання, розробляли план виступу. 31 липня  близько дванадцятої ночі на двох «Уралах» прибув підрозділ, який ми мали змінити. Зустріли їх біля  КПП однієї з чугуївських військових частин. Хлопці були брудні, в розірваному одязі, втомлені від війни. Віктор каже мені – Ігор, подивися на цих людей, це – справжні чоловіки, я все не можу дочекатися, коли ми попадемо на фронт. І вже через чотири години, поповнивши боєкомплект, наша група на тих же самих двох «Уралах» виїхала до Луганського аеропорту.
Подорож була нелегкою, та як на наше уявлення довгою. Обстановка мінялася швидко та несподівано. Як кажуть все змінювалося «не по дням, а по часам». Їхали та не знали де свої, де сепаратисти. Все ж у 18.00 ми доїхали до місця призначення. Перше враження, що попали в один з голівудських фільмів: навколо все зруйновано, багато розбитої техніки, на перехрестях населених пунктів обгорілі корпуси танків, навколо відірвані башти. Нас зустрів командир бригади, провів бесіду, після чого ми відправилися до центрального бункеру, де нас і розмістили. Втомлені ми полягали відпочивати. Але відпочинок був недовгий, десь о пів на другу ночі земля затряслася, виникло враження, що настав кінець світу, відразу зрозуміли – працюють «ГРАДИ». До бункеру вбіг черговий солдат та крикнув: горять склади з боєприпасами, а поруч вантажівки з продовольством, треба рятувати харчі. Ніхто навіть не рипнувся з бункеру, тому що рвався боєкомплект, тільки зраз я помітив, що місце де спав Віктор пусте. «Де Ковальчук?» – спитав я у Стаса Гавриша. «Не знаю» – каже Стас. Але для мене все стало ясно: Віктор на поверхні та рятує продовольство. Людина, яка чотири години як приїхала до аеропорту, не знає про розміщення об’єктів, вискакує з  KovalchukE3бункеру під гуркіт ворожої артилерії та витягує палаючий причеп «Уралу» на бетонку, відчіпляє його та врятовує продовольство у вантажівці. Коли Віктор повернувся до бункеру, Ігор запитав його: «Тобі жити набридло, чому не дочекався закінчення обстрілу?» Віктор напівжартівливо, ніби нічого не відбулося, відповідає: «Будемо живі, так і не помремо». Ось такий справжній герой був – простий та скромний мій товариш Віктор Ковальчук», - згадує офіцер-десантник Ігор Штанько.
А далі звичайні фронтові будні з обстрілами, кров’ю, втратами близьких – це все повсякденне життя кадрових військових, їх кваліфікація та їх менталітет. За відповідальне відношення до виконання своїх командирських обов’язків, проявлену особисту звитягу під час виведення довіреного йому військового підрозділу з Луганського аеропорту лейтенант Ковальчук Віктор Євгенович посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».
Кожного дня він телефонував матері, розмови були недовгі. «Все добре, – казав Віктор, – до наступного зв’язку». Але це було найважливіше для них - чути голос один одного. Голос матері вливав у Віктора впевненість, велику силу та відчуття важливості та необхідності його присутності тут на фронті, а для Ірини Миколаївни відчуття спокою, що її Вітя живий та здоровий, очікування бажаної зустрічі після ротації. Остання розмова з сином по телефону 29 серпня була, як і інші короткою. Вона дізналася, що 31 серпня буде  ротація та Віктор приїде у відпустку в Миколаїв  до рідних.
Селище Георгіївка зовсім поруч з аеропортом. Перший батальйон 80-ї аеромобільної бригади був розташований там. Під час шквального артилерійського обстрілу та атаки сепаратистів 31 серпня 2014 року батальйон зазнав великих втрат. Не ховаючись від війни та кулі загинув в той день лейтенант Віктор Ковальчук.
Після загибелі сина Ірині Миколаївні телефонували бійці взводу, яким командував Віктор Ковальчук. Чоловіки різного віку  - від двадцяти до сорока п’яти років, висловлювали свої співчуття та дякували за сина.  Поховали Віктора Ковальчука в місті Козятин на Вінниччині. Над могилою, де похований герой, майорять два прапора: прапор України та прапор високо мобільних десантних військ. Кожного року 31 серпня сюди приїжджають бійці його взводу, згадують свого лейтенанта, вшановують його світлу пам'ять. В козятинський школі №4  та в професійному ліцеї № 21 міста Миколаєва встановлені меморіальні пам’ятні дошки.

 Березний С.М.

Десантник. Миротворець. «Кіборг»


Так уже склалося в житті суспільства, що чим далі події в часі, тим об’єктивнішу і повнішу ми можемо дати їм оцінку, визначити їх зміст і значення. На жаль, зрозуміти духовний світ людини, з якою жили поряд, усвідомити її значимість для нас ми можемо тільки тоді, коли вона відходить у вічність. Це повною мірою стосується Віктора Сергійовича Ковальчука.
Віктор народився в с. Дубівка Горностаївського району Херсонської області 28 квітня 1984 року, був у сім’ї старшим сином. У рідній Дубівці закінчив 9 класів і вступив до Каховського державного аграрного технікуму. 2003 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Павлоград Дніпропетровської області, в/ч А3024 Внутрішніх військ України.
Віктор з дитинства мріяв бути військовим, передивлявся фільми про десантників, тому не вагаючись у 2005 році підписує контракт для подальшої військової служби у місті Миколаєві на посаді командира аеромобільного відділення в 79-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.
Уже перебуваючи на контрактній службі в Миколаєві, з 2008 року навчається на заочному відділенні Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського на факультеті фізичного виховання, який успішно закінчує у 2013 році. Жагу до навчання, любов до книги Віктор проніс через усе своє таке коротке життя.
Під час проходження служби Ковальчук Віктор Сергійович зарекомендував себе з позитивного боку, дисциплінований, вимогливий старший сержант. Старанно виконував накази командирів. Відмінно володів своєю штатною зброєю і тримав її в належному стані. Пізніше, вже знаходячись під обстрілами терористів, за характером вибухів чітко визначав, з яких видів озброєнь випущені снаряди та міни.
Kovalchuk2Показником високого професіоналізму Віктора Ковальчука є той факт, що його серед кращих десантників у 2009 році в складі миротворчого контингенту направляють до Ліберії, а в 2010–2011 роках він знову в миротворчих силах у ще одній «гарячій» точці – Косово.
У Миколаєві в серпні 2013 року Віктор познайомився з майбутньою дружиною – Іриною, а вже 25 січня 2014 року Віктор та Ірина офіційно взяли шлюб. Чоловік мріяв про народження донечки. І 21 серпня 2014 року в родині сталася найщасливіша для Віктора подія – народилась донька Лілія.
Ірина розповідає, що Віктор був захоплений улюбленою справою. Навіть старші за званням звертались до нього за порадою. Показовим у цьому відношенні є те, що коли в 2009 році були зйомки фільму про повітряно-десантні війська, то телевізійники запропонували для участі в них саме Віктора Ковальчука. За час проходження служби виконав програму стрибків з парашутом із вертольотів та літаків ВТА. Неодноразово брав участь у ротних, батальйонних та командно-штабних навчаннях «Реакція – 2005», «Чисте небо – 2006». На навчаннях миротворців у Німеччині перед учасниками була поставлена надзвичайно складна задача – стрибки з парашутом над невідомою територією. За 10 років контрактної служби Віктору було присвоєно звання «Парашутист-відмінник». Усього ж він здійснив 56 стрибків. Має почесний нагрудний знак «Воїн-миротворець».
На жаль, довго насолоджуватися сімейним щастям та улюбленою роботою не судилось. У березні 2014 року в сім’ю Віктора та Ірини прийшла війна. Ірина згадує те, як він сильно любив сім’ю, доньку, як хотів захистити їх, захистити Батьківщину.
Спочатку підрозділ 79-ї бригади, в якій служив Віктор Ковальчук, був перекинутий на кордон з Кримом – адже було невідомо, з якого напрямку ворог завдасть удару.
Далі бойовий шлях бригади проліг на Схід. Спочатку був штурм Червоного Лиману, потім – Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ. У районі Ізварине – Савур-Могила йшли запеклі бої з терористами. Підрозділи бригади потрапили в оточення. Службу довелось нести в надважких умовах: не було продовольства, медикаментів, води – її доводилося брати з джерела.
Підрозділ старшого сержанта Віктора Ковальчука забезпечував вихід оточених бійців та виведення техніки. Лише 9 серпня бійці з боями вийшли з оточення.
Навіть у цьому пеклі Віктор думав про сім’ю, заспокоював вагітну дружину. Казав, що все в них добре.
Потім була коротка відпустка. Народження донечки.
На запитання Ірини, чи може він залишитися і не йти на фронт, Віктор говорив: «Там мої друзі гинуть. Я не можу кинути хлопців!» Йому ось-ось повинні були присвоїти звання лейтенанта.
Уже 22 вересня Віктор Ковальчук знову на передовій. Друга ротація розпочалась у Краматорську, де знаходився штаб АТО, а потім з жовтня – аеропорт Донецька. Ірина навіть не знала, що Віктор саме там. Коли в телефоні вона чула вибухи, Віктор заспокоював: «Не хвилюйся – ми в Пісках. А вибухи – це навчання». 30 жовтня 2014 року був останній дзвінок до дружини і були сказані останні слова Віктора: «Чекай. Скоро буду вдома!» А наступного ранку Віктор загинув від осколкового поранення в голову при обороні аеропорту Донецька (диспетчерська вежа), героїчно накривши собою гранату, чим врятував життя своїх побратимів…
Особистість, як мозаїка, складається з висловів, уподобань, вчинків. Що можна сказати в цьому відношенні про Віктора? Люблячий, спокійний, врівноважений. Але за цим спокоєм – сильний, вольовий характер. Підтримував батьків, піклувався про молодших братів, любив свою сім’ю. Коли дружина була вагітною, не дозволяв їй дивитись новини. І оптимізм – у нього все і завжди було добре. Горою стояв за друзів, бойових побратимів. Ще з червня 2014 року Віктор рятував молодих бійців. А ще про духовний світ цієї людини – любив спорт, книги, передивився всі, які тільки можливо, історичні фільми.
Віктор побував у різних «гарячих» точках планети, брав участь у миротворчих операціях, а загинув на рідній українській землі, в Донецькому аеропорту, відстоюючи незалежність України від східного сусіда-агресора. Йому виповнилося лише 30 років. Батьки втратили одного з чотирьох синів, удовою залишилася молода дружина, а сиротою – двомісячна донька.
Найбільший смуток викликає те, що донька Лілія вимовила слово «папа» вже після його загибелі. Найбажаніші слова в житті Віктор так і не почув. Здавалося б, разом з Віктором пішов із життя весь його багатий внутрішній, духовний світ. Але це не так – Герой житиме в своїй доньці, в пам’яті поколінь співвітчизників.
Такі воїни, як Віктор Ковальчук, «тримають наше небо». І поки ми їх пам’ятаємо, вони житимуть поруч з нами. Наші герої назавжди в наших серцях!
Указом Президента України від 4 грудня 2014 року Віктор Сергійович Ковальчук був нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 

Макарчук С.С.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2017 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.