logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Біографічні нариси про загиблих Героїв Миколаївщини

Шлях звитяги…

…И если умирает человек,
С ним вместе умирает целый свет.
И первую любовь, и первый бой –
Все это забирает он с собой…

eroshenko1Черговий раз пересвідчуємось, що справжній патріотизм – це не високопарні слова, не емоційний прояв справедливого гніву до загарбників та гарні промови про любов до України, а спокійна професійна праця кожного на своєму місці. Вона, і тільки вона, наблизить нашу перемогу над віроломним і жорстоким ворогом. А подвиг, самопожертва, усвідомлене, осмислене покладання власного життя заради своєї Батьківщини, рідних, друзів – це лише вищий прояв патріотизму в повсякденному ратному труді. І, нажаль, подвиг завжди потрібен там і тоді, де і коли потрібно перекривати ціною свого життя чиїсь прорахунки, бездарність, а то і просто злочин. Підтвердженням цього є життєвий шлях нашого земляка Сергія Миколайовича Єрошенка.
Сергій Єрошенко народився 15 липня 1974 року у селі Новоселівка Березанського району Миколаївської області. Звичайна біографія, яка не віщувала якихось крутих зламів – до восьмого класу навчався в середній школі в селі Лимани, дев’ятий – десятий класи – в школі смт Березанка. З вересня 1991 по листопад 1992 року здобував середню-спеціальну освіту у Білгород-Дністовському технікумі технології риби та морепродуктів за спеціальністю «технік-технолог». З 1992 по 1994 роки була служба в лавах Збройних Сил України, яку Сергій проходив в артилерійській частині у Дніпропетровській області і завершив у званні старшого сержанта, заступника командира взводу. Після закінчення військової служби він завершив навчання у технікумі і протягом п’яти років працює матросом, потім старшим матросом на рибопереробному судні СДП «Атлантик». Ще один рейс і Сергій Єрошенко повинен був зайняти посаду помічника капітана, але доля розпорядилась інакше – він переходить на роботу, пов’язану з зерновим господарством і працює в подальшому на ряді елеваторів Миколаївської області: Новоселівський елеватор, морський порт, Варварівський елеватор, термінал підприємства «Нібулон» в річпорту, а потім знову Новоселівський елеватор. До речі, саме під час роботи на елеваторі у 2002 році він познайомився з майбутньою дружиною Ольгою В’ячеславівною. В жовтні 2013 року Сергію на Новоселівському елеваторі запропонували посаду старшого майстра. Дружина Ольга В’ячеславівна згадує, що де б не працював Сергій Миколайович, він визивав загальну повагу колективу, був спокійним, врівноваженим. доброзичливим, людиною, яку звичайно називають «майстром на всі руки». Здавалося б, життя повністю владналось, у сім’ї підростає маленький син, якому в січні 2014 року виповнилось два роки, спокійне розмірене владнане сімейне буття, плани на майбутнє… Але тут у тихе, затишне, сімейне життя постукала біда – на українську землю вдерся непроханий «брат» з Півночі.
23 березня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко отримав повістку з військкомату і вже вдруге в житті для Сергія розпочалися воєнні будні – перепідготовка в Миколаєві та на Широколанівському полігоні. 7 травня в складі 1-ї батареї гаубичного дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади він був направлений до Придністров’я, а після 14 травня – на південь Херсонської області, де виникали загрози вторгнення ворога. Звідти шлях військової частини Сергія Єрошенка проліг на Схід України – в Донецьку та Луганську області, де в цей час точилися запеклі бої з сепаратистами та найманцями.eroshenko2
Справедливості заради слід визнати, що військова логістика, робота тилових служб в Збройних Силах знаходилась на надзвичайно низькому рівні. Саме ця обставина найбільш рельєфно показує героїзм, самопожертву і, якщо можна так сказати в даній ситуації, винахідливість наших воїнів. Не було елементарних речей, навіть хліба, і тому Сергій в цих умовах почав випікати хліб, коржики для підрозділу. Розконсервовану техніку своєрідно приводили до ладу – з трьох БТР збирали один. Суцільні муки були з боєприпасами – снаряди та патрони були покриті іржею. «Що вони там думають, у нас хлопці гинуть!» - цілком справедливим було нарікання Сергія Єрошенка на цей безлад.
В той же час, за словами командира взводу, старшого офіцера батареї з позивним «Буг», дисципліна для Сергія була на першому місці – безумовне виконання наказу, дисциплінованість і акуратність аж до дрібниць в роботі і несенні служби, в бойовому чергуванні дозволили уникнути безглуздих втрат у підрозділі, як це мало місце в інших військових частинах саме із-за слабкої дисципліни. Разом з тим йому були притаманні дружелюбність у ставленні до бойових товаришів, почуття гумору, відповідальність та обов’язковість.
Той же офіцер з позивним «Буг» зазначав, що весь початковий період війни на Сході України можна образно назвати «битвою артилерій». Зважаючи на величезне значення в бойових умовах гаубичної артилерії (а ворог на собі відчув потужність 122-мм гаубиць, командиром однієї з яких і був Єрошенко), дивізіон придавали для підсилення ротно-тактичних груп різних бригад – зокрема 72-ї, 25-ї, 30-ї. Через Амвросіївку, де дислокувався штаб бригади, 79 ОАМБ разом з 25-ю бригадою розпочали похід з півдня на північ вздовж кордону через Маринівку, Саур-Могилу, Дякове на Червонопартизанськ. Саме в цей час в червні – на початку липня 2014 року тут йшли запеклі бої. Зокрема, в так званому південному, або «ізваринському» котлі в оточення потрапили декілька бригад, які протягом 21-23 днів обстрілювались військами сепаратистів, очолюваних сумнозвісним «Бєсом» (Безлером). З 1 липня безперервно вівся обстріл ротної тактичної групи, до складу якого входила батарея Сергія. Був поранений командир батареї, майже половина бійців.
Трагедія сталася 13 липня 2014 року під час бою за висоту 107,7 біля села Власівка (неподалік від Ізварино і Краснодона, між якими сепаратисти завозили техніку з Росії на територію України). Восьмеро бійців бойового розрахунку гаубиці на чолі зі старшим сержантом Єрошенком несли чергування на висоті. Вирити окопи в сланцевому грунті було практично неможливо. О 8 ранку 13 липня розпочався шалений обстріл висоти з боку сепаратистів з мінометів та ПТРК, при цьому ворог почав глушити всі засоби зв’язку. Одна з ворожих мін пробила перекриття бліндажу і вибухнула.
Вижити в тих умовах артилеристам практично було неможливо. Два бійця чергового бойового розрахунку, в тому числі Сергій Єрошенко, його бойовий побратим і земляк із Миколаєва Олександр Костюшко загинули від численних ран. Тіла героїв бойові товариші через Дякове (куди перебрався штаб 79-ї бригади) та Амвросіївку переправили на батьківщину загиблих. 17 липня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко, який не дожив двох днів до свого сорокаріччя, був похований у місті Миколаєві.
Смерть героїв не була даремною – через кров і смерть відбувається своєрідний катарсис – відродження української армії через своєрідне очищення у вогні боїв – постає дійсно державний народ! Україна ніколи не забуде тих, хто ціною власного життя зупинив озвірілого ворога, захистив своїх рідних і близьких, свій рідний край. І те, що покидьки всіх ґатунків не хазяйнують у нашій домівці – це їх заслуга. Низький їм уклін і вічна пам'ять від нинішнього і прийдешніх поколінь.
Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 Сергій Миколайович Єрошенко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В с. Лимани та смт Березанка на будинках шкіл, де вчився майбутній герой, встановлені меморіальні дошки, слова яких звернені до всіх нас, живих – Пам’ятайте!

 Макарчук С.С.

«Хто, якщо не я!»

«Смерть забирает каждого –
Грешного и безгрешного,
Но в первую очередь она забирает
Самого сильного, самого храброго,
самого нежного…»

aldoshin1Країна – це перш за все люди, які її захищають. Мужність, героїзм та самопожертва багатьох воїнів-українців, які відстоюють незалежність своєї Батьківщини в зоні проведення антитерористичної операції, об залізну стійкість яких в безсилій люті розбиваються атаки терористів та найманців, що найкраще підтверджують ці слова. Але героїзм проявляється не тільки у відкритому бою з ворогом, це – крім усього повсякденна, чесна і професійна робота в умовах постійної смертельної небезпеки.
Наш земляк Алдошин Максим Олександрович був серед перших, хто встав на захист України від зовнішньої агресії, її суверенітету та територіальної цілісності. Його метою в житті була служба в армії, тому після закінчення політехнічного технікуму він в 2010 році вступає до Луганського університету МВС ім. Дидоренка, а після того як перейшов на V курс за контрактом йде до Збройних Сил. Вчився добре, був принциповим і не шукав легких шляхів у навчанні. Та драматичні події початку 2014 року внесли свої корективи в життєві плани.
Максим, хоча зовні й не показував бажання потрапити до зони АТО, сам зголосився поїхати туди як солдат-контрактник військової служби правопорядку в першій шістці. Незважаючи на те, що він був без п’яти хвилин офіцер, після запитання «Хто бажає?» - першим вийшов із шеренги. На відмовляння матері слідувала одна відповідь – «Хто, якщо не я!»
Відрядження Максим відбував у самому епіцентрі антитерористичної операції в Донецькій області, де він був водієм-стрільцем групи охорони військової служби правопорядку. Навіть в тих важких умовах проявляються такі риси характеру Максима, як доброзичливість у ставленні до товаришів по службі та надзвичайна відповідальність. Командир дивувався – «Як так може бути, йде війна, а твій УАЗ блищить чистотою?»
Трагічний випадок стався 7 серпня 2014 року в районі м. Амвросіївка Донецької області. Напередодні від Донецької прокуратури надійшло повідомлення про можливі правопорушення з боку військовослужбовців блокпосту поблизу м. Первомайськ, з метою перевірки та з’ясування обставин на блокпост виїхали майор юстиції М.Ю. Кондратьєв, молодший сержант І.О. Діордіца, старший солдат М.М. Трачук та водій-солдат М.О. Алдошин на автомобілі «УАЗ-3151».
Приблизно через 40 хвилин після прибуття на блокпост М.Ю. Кондратьєв наказав їхати разом з ним до села Піски, причому мету поїздки не повідомив. Неподалік залізничного мосту автомобіль потрапив під кинжальний обстріл бандитів з лісосмуги з обох сторін дороги. Майор М.Ю. Кондратьєв відразу отримав смертельне поранення в голову, інші військовослужбовці – поранення різного ступеня. Максим Алдошин, незважаючи на важке поранення намагався від’їхати з місця обстрілу, при цьому декілька разів втрачав свідомість.aldoshin2
Від’їхавши приблизно 1 км, їх автомобіль врізався в металевий відбійник з боку водія. Молодший сержант Ігор Діордіца намагався надати медичну допомогу іншим, сам маючи серйозне поранення в шию. На трьох бійців була лише одна ампула з ліками, і вони робили уколи до підходу допомоги, доки не зламалася голка. Під обстрілом з боку терористів прибулим рятувальникам вдалося вивезти М.М. Трачука та І.О. Діордіцу, Максима ж, який відповз на 400 м від місця події, знайшли пізніше та важко пораненого доставили в лікарню м. Красноарміськ. Там він і помер від множинних відкритих ран з урахуванням плечової артерії.
Чи обірвалось би життя Максима, якби не халатність і бездіяльність тих, хто зобов’язаний був провести розвідку прилеглої до блокпосту території? Питання риторичне.
На жаль, смерть забирає в першу чергу найкращих, найсміливіших, найхоробріших. В пам’яті всіх хто знав Максима, він назавжди залишиться людиною веселою, доброю, небайдужою до проблем інших. З трьох років навчився читати і з книгами ніколи не розлучався. Любив музику, написав 17 пісень, одна з яких написана в 2013 році про маму. Особливою пристрастю Максима був спорт. Друзі любили його за готовність прийти на допомогу, за оптимізм і веселу вдачу.
Біля Миколаївського політехнічного коледжу посаджені калини та дубова алея, названа в честь випускника. Указом Президента України від 08.09.2014 № 708/2014 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня Алдошина Максима Олександровича (посмертно). Нехай же вони завжди нагадують про таке коротке, але яскраве життя та героїчну смерть за Україну. Вічна йому пам'ять і низький уклін нинішніх і прийдешніх поколінь.

Макарчук С.С.

Він став щитом між нами і війною

 

Іван Антошин з’явився на світ 8 Березня 1981 року - в Міжнародний жіночий день, коли все жіноцтво милувалось ніжними мімозами, а Тетяна Олексіївна - новонародженим сином. Він був другим сином у родині, але материнської любові та тепла вистачало обом. Змалечку Олексій та Іван були нерозлийвода. Вже навіть коли подорослішали і старший поїхав навчатись на кадрового військового, знаходили час аби поспілкуватись. Рідним тоді і на думку не спадало, що вже за кілька років мирне місто Щастя на Луганщині принесе в родину гіркоту втрати найдорожчої людини – Івана Миколайовича Антошина.
Antoshin1Він змалечку ріс добрим та щирим хлопцем. Мріяв стати військовим як батько Микола Іванович та брат Олексій. На його обличчі завжди була усмішка. Умів радіти життю. А його руки завжди щось майстрували. Змалечку Іван був з технікою на ти. Коли підріс і почав у підвалі будинку перший свій мотоцикл збирати, то вся дворова ватага ні на крок від нього не відступала. Всім кортіло подивитись на залізного коня. А йому крутити ключем різні гайки було за іграшку. Руки мав золоті. Але й до навчання відносився відповідально.
У 1999 році Іван успішно закінчив Очаківську середню школу №2 та у 2000 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Після закінчення був направлений для проходження служби на Харківщину в 92-у окрему механізовану бригаду. В частині Іван Миколайович дослужився до капітана і був командиром 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону. За бездоганну службу нагороджений ювілейними медалями – «10 років сумлінної служби» та «15 років Збройним Силам України».
«Додому приїжджав не часто, але без діла не сидів. Я і сьогодні в яку кімнату не загляну, все бачу до чого торкались вмілі руки мого рідненького хлопчика - розповідає мати. Мені так сьогодні не вистачає його турботи, посмішки, щирого слова». Не зміг пережити втрату сина його батько і вже за рік відійшов у вічність.
З перших днів проведення антитерористичної операції 92-а механізована бригада в бойових діях участі не брала. Залишалася в місці постійної дислокації для оборони Харківського напрямку в разі просування російських військ в глиб країни. В серпні 2014 року бойова група цієї бригади все ж відбула з Чугуєва в район проведення АТО. Сьомого серпня разом з побратимами виїхав для виконання завдання за призначенням і Іван Антошин. Та вже 14 вересня 2014 року в районі міста Щастя Луганської області під час розвідування прилеглої території потрапив на ворожу мінну засідку, яка і забрала його життя.
Antoshin2Під час церемонії прощання з Героєм, що відбулась у військовому містечку Очакова заступник командира 92-ї окремої механізованої бригади по роботі з особовим складом Олександр Тимофійович Васильківський наголосив, що за час проходження служби, капітан Антошин сумлінно та чесно виконував свій військовий обов’язок, завжди діяв професійно та рішуче. Був і залишається прикладом служіння Україні для своїх підлеглих. Він був відмінним командиром, тому й на передових позиціях був на крок попереду своїх підлеглих. Іван Миколайович до кінця залишився вірним присязі та Україні.
У прощальному слові після заупокійної служби Благочинний Очаківського району, настоятель Свято-Миколаївської церкви Степан Михайлюк додав, що Іван Антошин віддав життя за своїх бійців, за рідних і близьких йому людей, він до останнього подиху боронив українську землю від терористів та найманців.
Після прощання з Героєм до матері підійшов один з прибулих побратимів і зі сльозами на очах розповів, що йдучи на останнє в своєму житті завдання командир власний бронежилет віддав йому.
«Біль пронизав моє серце, - згадує Тетяна Олексіївна. Але я розуміла, якщо він так зробив, то по іншому просто не міг». Щодня дивлячись в очі смерті, він дорожив кожним бійцем. Бо добре знав, як командир, що небезпека чекала на них на кожному кроці.
Поховали Героя 16 вересня 2014 року на міському кладовищі міста Очаків.
Указом Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Іван Миколайович Антошин посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
6 жовтня 2016 року бійці 92–ї окремої механізованої бригади на чолі з командиром полковником Віктором Ніколюком побували в Щасті та встановили біля Хреста на початку мосту Пам’ятну дошку з дев’ятьма іменами військових бригади, які відійшли до Небесного батальйону з вересня 2014 і до моменту оголошення перемир’я. Це імена тих, хто втримав українське Щастя від російських загарбників. На мармуровій дошці викарбовано слова «Вони загинули за Україну». Другим у списку значиться ім’я нашого земляка очаківця – капітана Антошина Івана Миколайовича.
Сьогодні, саме під час російської агресії, Збройні Сили України почали своє відродження. Кожним бійцем, сержантом чи офіцером ми пишаємось. Захоплюємось їх мужністю, відвагою та самовідданістю та переконані, що у скрутну годину, під час агресії підлого ворога вони завжди ставатимуть живою стіною між військовою загрозою та мирним людом.

 

С.М.Мандибура

Віддав життя за Україну

Михайло Артеменко народився у Миколаєві 27 грудня 1984 року в родині працівників Миколаївського театру ляльок – звукооператора Красюка Віктора Михайловича та актриси Артеменко Людмили Матвіївни. Там і виріс, знав увесь репертуар, багато разів міг дивитися одну і ту саму виставу, їздив з батьками на гастролі. Театр став для нього другою домівкою, де усі його знали та любили.
Із народженням Михайла зародилась й перша родинна традиція – прикрашати ялинку 26 грудня. З цього дня розпочинались зимові свята – День народження, Новий рік, Різдво, які, навіть коли хлопець виріс, зустрічали в сімейному колі. Взагалі, Михайло дуже цінував родинні зв’язки, правда рідних братів та сестер не мав, але тісно спілкувався з родиною маминої сестри Тамари, особливо з двоюрідним братом Євгеном та сестрою Людмилою. І хоча жили вони в різних містах, проте влітку відпочивали разом, приїздили один до одного в гості. Людмилі в кожен свій приїзд дарував орхідеї. Поважав старшого брата Євгена, часто радився з ним, прислухався до його думки. Лише один раз не послухався – коли в АТО пішов. Євген і сьогодні не може собі пробачити, що не відмовив брата…
Artemenko1До дев’ятого класу Михайло навчався в ЗОШ №11 м. Миколаєва, займався карате, самбо, плаванням, ходив на байдарках. За натурою був лідером, хоча характер мав спокійний, урівноважений, але коли вже щось надумав – не відступався: не сперечався, спокійно вислуховував інші думки і поради, та робив так як вважав за потрібне. Усі його Мішанею звали, а хлопці в АТО – «Миколаївським ведмедем» (мав зріст 188 см). У підлітковому віці чомусь незлюбив своє ім’я, питав: «Мамо, як ти могла мене назвати Мішею?». А з часом радів: «Яке в мене ім’я хороше: можна казати і Міша, і Михайло, Мішаня, Мішутка, Майкл, Міхаель…»
З дитинства цікавився історією, у першу чергу воєнною історією, географією. З батьком часто спілкувались на ці теми. Подобались фантастика, пригоди (улюбленою була книга Жуля Верна «Діти капітана Гранта»), історичні фільми, передачі про космос, американський реп. Хазяйновитий був, у квартирі сам ремонт робив: міг і електрику провести і шпалери поклеїти. Надзвичайно любив машини, розбирався в них – це для нього стало і роботою і хобі, тому у 2000 році вступив до професійного технічного училища №25, яке закінчив у 2003 році та здобув дві спеціальності – слюсар з ремонту автомобілів та електрозварник ручного зварювання. Після училища влаштувався працювати на станцію техобслуговування. Взагалі роботи не боявся, підробляв і в охороні і на таксі, не сидів без діла. Батьки навчали сина: «Іди до своєї мети і ти до неї прийдеш». Він так і робив: захотів купити машину – знайшов підробіток. Надумали поїхати в Іспанію – відкладали кошти і поїхали. «Мрії збуваються», – казав Михайло. Так само пристрасно як і авто любив молодий чоловік подорожувати, хотів побувати в Сполучених Штатах Америки, але цю мрію не встиг здійснити.
Людмила Матвіївна розказує, що у них вдома завжди живність була. Коти, собаки по 17–20 років жили, в родині важко переживали смерть улюбленців. Пригадує мама і такий випадок: бабуся одного з Михайлових приятелів казала онуку – як помру, віддайте Зосю (бабусина кицька) в хороші руки. І одного дня Мішаня прийшов із Зосею на руках. «Вона буде жити у нас», – сказав. Коли телефонував з АТО, розповідав про тварин, які у них жили: про собаку Пульку, що любила їздити з ними на БМП, про те як доглядали поранену кішку, і як переживали, що вона не вижила… А Зося померла через місяць після загибелі Михайла.
Дбайливо зберігає мамина пам’ять безліч історій про Михайла, життєвих ситуацій: веселих і сумних, важливих і буденних. Пригадує, що коли йшов до військкомату на строкову службу, його запитали: «А ти хочеш служити?». «Так», – рішуче відповів Михайло. Там жартома бідкалися: «Куди ж тебе брати – в танк не помістишся, з окопу виглядатимеш, в кущах не сховаєшся». Але на строкову його так і не взяли за висновком медкомісії через проблеми зі спиною.
«Дуже хорошим сином був, мене «мамулєю» називав, – розповідає Людмила Матвіївна. Друзі його казали: «Знаєте, він Вас так любив». «Ми з ним були не тільки як мати і син, але і друзями, цікавилися справами один одного. Він мене завжди дуже підтримував, був готовий вислухати, дати пораду, допомогти, з ним дуже комфортно, спокійно було. Всі його любили, для всіх наших друзів, знайомих, сусідів його загибель стала шоком», – продовжувала мати.
Коли в липні 2015 року молодий чоловік отримав повістку з військкомату, в нього і думки не виникло, щоб не піти або відкупитися. Artemenko5На умовляння матері залишитись відповідав: «Мамо, як ти можеш так казати? Ми ж патріоти» (мама і син були активними учасниками Миколаївського майдану). Хоча члени медкомісії вагалися, але врешті-решт визнали Михайла годним до проходження служби. Спочатку молодий чоловік проходив загальну підготовку на Широколанівському полігоні, потім був направлений до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що дислокується в Мукачевому. Подальшу підготовку вже як водій-механік БМП проходив у навчальному центрі в Десні. Наприкінці серпня підрозділ отримав наказ вирушати на Схід. 28 числа прибули в розподільчий табір під Щастям, де були сформовані взводи, роти, а через тиждень – в село Комишне Луганської області, що на кордоні з РФ. Стояли там близько 3-х місяців – закривали державний кордон від можливого вторгнення з російської території, адже прикордонники контролювали лише пункти пропуску. За цей час в Михайла склались добрі враження від людей, разом з якими він ніс службу, і товариші згадують бойового побратима як людину доброзичливу, безвідмовну, кажуть, що на нього завжди можна було покластися.
У другій половині листопада підрозділ повернувся на Яворівський полігон. Наприкінці року Михайло отримав відпустку і Новий 2016 рік зустрічав дома, з середини січня – навчання у Широкому Лані, а 3 березня підрозділ вже приступив до виконання бойових завдань у районі села Невельське Донецької області. Позиції українських військових з трьох сторін оточували терикони, з яких велись обстріли. Дні проходили  в постійних чергуваннях на пунктах спостереження, регулярних сутичках з противником. Завдяки появі тепловізорів і вночі мали змогу контролювати свій периметр, прострілювати територію, якщо не оголошувався режим тиші. Часто над позиціями літали безпілотники, які коригували точність обстрілів. Артилерія противника руйнувала такі будови, у які було досить непросто влучити: то виносні пункти спостереження рознесуть (невеличкі споруди зібрані з ящиків та мішків із піском), то кухню зруйнують, то генератор спалять…
Незважаючи на постійну небезпеку, перебування на передовій було досить одноманітним, тому військових завжди радували приїзди волонтерів, які щиро допомагали і балували їх (часто привозили усілякі смаколики: домашню випічку, цукерки, фрукти), та концертних колективів. Одного разу Михайло розповідав як приїздив до них на передову ансамбль з Тернополя, казав, що усі були в захваті: «Ми таке задоволення отримали, так аплодували їм».
Михайло гордився тим, що захищає свою країну, але і за домом сумував. В останній СМСці написав мамі: «Все буде добре, головне – вірити». Цього дня він зі своєю коханою дівчиною Лідою довго розмовляв, говорили про все – і про життя, і про любов, і про красу природи… А за дві години його не стало.
Загинув Михайло 4 липня 2016 року під час артобстрілу. Хлопці розповідали, що він до останнього підбадьорював усіх, заспокоював: «…не панікуйте, зараз обстріл закінчиться». Коли поблизу розірвалась міна, Михайло прийняв на себе більшу частину осколків, прикривши собою товаришів (інші отримали поранення, контузії).
Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Артеменко Михайло Вікторович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

 Назарова А.П.

«Один вартий п’ятьох бійців»


Олег Іванович Бабкевич народився 07 листопада 1974 року в с. Висоцьке на Кіровоградщині. Родина Бабкевичів – це справжня династія залізничників: дідусь – заслужений залізничник, на залізниці працювали і батьки Олега, дядько, брат. Тож і хлопець після закінчення Помошнянської школи, пішов працювати на залізницю монтером шляху. Батьки багато працювали і Олега змалечку привчили до роботи – він і вдома був незамінним помічником по господарству і в подальшому, де б не працював, до своєї роботи завжди ставився відповідально, ретельно та наполегливо відпрацьовуючи всі повсякденні завдання.
BabkevichУ 1992 році Олег Бабкевич був призваний на строкову службу, яку проходив в Дніпропетровську у внутрішніх військах (в/ч 3006).
У грудні 1994 року, повернувшись із армії, Олег заїхав до своєї колишньої однокласниці, яка проживала у м.Вознесенську. В цей час в неї в гостях була подружка Олена. Молоді люди познайомились, сподобались одне одному і почали зустрічатись. «Близько півроку, – згадує Олена, – Олег приїздив до мене на вихідні, а 20 травня 1995 року ми одружилися». Молоде подружжя оселилося у Висоцькому. Невдовзі Олег удочерив дворічну доньку Олени від першого шлюбу – Олю, а вже у 1996 році народжується спільна донечка Катерина, у 2002 році – син Артем.
«Він був дуже хорошим сім’янином, прекрасним батьком і чоловіком. За 20 років подружнього життя Олег жодного разу на мене навіть голос не підвищив, – розповідає Олена. – Дітей дуже любив, завжди знаходив для них час – і погратися, і щось пояснити. До всіх ставився однаково – Оля ніколи не відчувала, що вона не рідна. В школі Олег був членом батьківського комітету, завжди ходив на батьківські збори, тож був в курсі шкільного життя дітей, їх успіхів, допомагав школі з ремонтами. Взагалі він безвідмовним був, чуйним, відповідальним, ніколи ні з ким не сварився. Немає жодної людини, яка б мала на нього образу. І колеги по роботі, і односельці його дуже поважали», – зі смутком і гордістю підсумовує жінка.
У 2003 році родина Бабкевичів переїхала в смт Олександрівка Миколаївської області. Тож Олег перевівся зі станції Висоцьке, де працював спочатку бригадиром, а потім майстром, на станцію Трикратне монтером колії 5-го розряду. Незадовго до переведення в нього почала розвиватися хвороба очей, через яку, врешті-решт, Олег, після 18 років роботи на залізниці, змушений був звільнитись за станом здоров’я, потім певний час працював у будівельній компанії в м. Кіровограді.
Олег рано втратив рідних – один за одним пішли з життя мати, батько та молодший брат. Може почасти через це до родини дружини він ставився як до рідних, таке ж відношення отримував і навзаєм. Олена пригадує, що коли вони одружились, її сестрі було 7 років, і Олег називав її «моя маленька», а коли у 2007 році помер тесть, то Олег взагалі став хазяїном на дві сім’ї: часто навідувався, допомагав по господарству.
У зв’язку із загостренням ситуації на сході країни Олег під час першої хвилі мобілізації, 2 квітня 2014 року, був призваний до лав Національної гвардії України. Товариші по службі згадують 39-річного старшого солдата Олега Бабкевича як людину ініціативну та працьовиту, кмітливу й порядну. «У нього були золоті руки, і він завжди ставав поруч, коли виникала потреба щось полагодити чи змайструвати. А коли рили окопи й облаштовували позиції, він був просто незамінним – один вартий п’ятьох бійців» – розповідають однополчани.
Наприкінці липня 2014 року разом з бойовими товаришами в рамках першої ротації Олег Бабкевич вирушив у зону АТО. Розуміючи, що вдома рідні місця собі не знаходять, телефонував щодня, лише одного разу, коли їх під Успенкою «Градами» накрило, зв’язок перервався на три дні. Як тільки підвезли новий генератор та з’явилась можливість підзарядити телефони, відразу зателефонував рідним, заспокоїв.
Babkevich223 серпня 2014 року військовослужбовці НГУ, які несли службу на блокпосту в районі села Лисичого, за 8 км від українсько-російського кордону, помітили колону із двох бронетранспортерів та вантажівок КамАЗ, "Урал" та "Газель", що рухалася зі сторони РФ. На головних уборах деяких нападників красувалися зелені стрічки з написом "Чечня". Незважаючи на численну перевагу бойовиків, гвардійці прийняли бій і знищили принаймні три вантажівки з живою силою та боєприпасами, захопивши трофеї та чотирьох полонених. Під час цього бою смертю хоробрих полягли майор Олександр Смоляр, молодший сержант Олександр Яриш та старший солдат Олег Бабкевич.
Востаннє Олена спілкувалась з чоловіком увечері 22 серпня. Олег обіцяв зателефонувати наступного ранку, проте так і не подзвонив. «Увечері я почала його набирати, але вже не було зв’язку, – розповідає дружина, – Я відчувала, що трапилось щось погане. Набирала його номер всю ніч. Розуміла, що це безглуздо, але не могла зупинитись. Так і просиділа з телефоном в руках до самого ранку. А близько одинадцятої, коли я вже була на роботі, подзвонили і повідомили, що Олег загинув…»
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Бабкевич Олег Іванович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.


А.П.Назарова

«Справжній десантник»

Гинуть на війні сміливі та відважні,
Гинуть за свободу країни,
Гинуть за славу Батьківщини,
Гинуть за незалежність рідної Вкраїни…

bakunov1Кожне місто, село, селище повинно знати імена своїх Героїв, які захищають рідну землю та віддають свої життя за мирне небо над нами. Бакунов Євген Валерійович – один із них. Народився Євген 6 грудня 1991 року в місті Миколаєві. Закінчив дев’ять класів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 27. Одразу після випуску працював разом з дідусем на Чорноморському суднобудівельному заводі. Потім вступив до Миколаївського національного аграрного університету, але покинув навчання, бо дуже хотів служити у десантних військах. Певний час йому це не вдавалося, але з третьої спроби, а саме 18 квітня 2011 року став солдатом строкової служби 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.bakunov2
Повернувшись з армії після проходження військової служби, 8 вересня 2012 року одружився, а 11 січня 2013 року став батьком: в нього народився син Тимур. Дружина Емма згадує Євгена як хорошого сім’янина, люблячого чоловіка, чудового батька: «Женя був присутнім при народженні сина, підтримував мене весь час. З рідною мамою були дуже добрі довірливі відносини. Євген був наполегливий, ніколи не оглядався назад, йшов завжди вперед до своєї мрії. Крім армії, захоплювався й риболовлею. Під час антитерористичної операції дуже сумував за сином».
В 2013 році Євген Бакунов знову стає солдатом, але вже рідної 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, куди був зарахованим на посаду оператора-розвідника розвідувального взводу розвідувальної роти. Євген жив армією, військовою службою, хотів, щоб син пишався, знав, що його тато – військовий.
У колі товаришів по службі він був душею компанії, завжди розповідав жарти та розважав колег, з ним було легко та весело.
Євген дуже хотів стати сержантом, мріяв вступити до школи офіцерів, але події 2014 року внесли корективи в його життєві плани. У березні військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади перевели контролювати ситуацію біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. А вже у травні Євгена відправили в зону проведення антитерористичної операції.
7 серпня минулого року при виконанні бойового завдання в Донецькій області Євгена Бакунова тяжко поранили. Товариші по службі відвезли його в лікарню села Новомлинівка Розівського району Запорізької області, але 8 серпня 2014 року від отриманих ран Євген помер.
Такі Герої, як Євген Бакунов, який віддав життя, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, викликають в серцях звичайних українців почуття гордості за військових Збройних Сил України, вселяють упевненість у перемогу над жорстоким ворогом.
Герої не умруть ніколи,
Вони навік залишаться живі!


Грабович О. В.

Богу - душа, життя – Україні, а честь – для себе

barskij217 липня 2014 року під час виконання бойового завдання в зоні АТО загинув Барський Олег Миколайович. В його кишені був знайдений лист, адресований українському солдату: «Украинский солдат! Пишу тебе из оккупированного Донецка. Прошу тебя, будь храбр и силен духом, не ведись на провокации. Будь верен присяге и народу Украины. Очень тебя ждем, не важно, откуда ты - из Львова или Севастополя. Ты сейчас последний шанс спасти мой дом – Донбасс. Береги себя и помни: «Богу - душа, життя –Україні, а честь – для себе». Ці рядки надихали Олега, адже він розумів, що виконує священний обов’язок: відстоює Честь і Незалежність України. І за спокій в рідній державі ладен віддати своє життя.
Барський Олег Миколайович народився 14 червня 1976 року в м.Миколаєві у звичайній українській родині. Батько, Барський Микола Пилипович, працював на заводі «Кристал», мати, Барська Тетяна Іванівна –керівник фінансового відділу апеляційного суду. Протягом усього дитинства Олег мріяв стати військовослужбовцем. Цікавився військовою тематикою.
Навчався в Миколаївській ЗОШ №34. Під час навчання в школі захоплювався вивченням математики, інформатики. Був членом гуртка «Юний танкіст». 29 січня 1990 року під час змагань отримав перше місце за вміле володіння військовою технікою при виконанні завдання з водіння танка Т-64. Олег мав багато друзів, приймав участь у всіх святкових заходах, які проходили в школі.
Після закінчення 10 класу в 1993 році хлопець подав документи до Одеського університету на факультет прикладної математики. Успішно здавши вступні іспити, був зарахований до вишу. Приїхавши одного разу додому на канікули в рідний Миколаїв, Олег познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мариною, яка в цей час навчалась в МДУ ім. В.О. Сухомлинського. Молоді люди постійно підтримували зв'язок, зустрічались на канікулах. Через півтора року Олег збагнув, що пов’язувати своє життя з прикладною математикою він не планує, і тому в 1994 році, забравши документи з Одеського університету, йде до армії. В цьому ж році був призваний рядовим солдатом до військ спеціального призначення МВС в Одесі. Особовий склад даних військ має високу бойову, вогневу, фізичну і психологічну підготовку, в завдання яких входить вирішення специфічних бойових завдань силовими методами в надзвичайних екстремальних умовах із застосуванням спеціальної тактики і засобів.
У 1997 році після закінчення строкової служби Барський Олег Миколайович був звільнений в запас та повертається до Миколаєва. В цьому ж році він одружується з Мариною, через деякий час у них народжується син Артем.
1998 року Олег вирішує продовжити навчання та вступає до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв на спеціальність «Менеджмент організації». Після закінчення університету Олег Миколайович працює менеджером у приватній фірмі, яка спеціалізувалася на виготовленні металопластикових вікон та дверей. Захоплювався колекціонування холодної зброї.
Здавалося, що все для нього складалось як найкраще. Вірного патріота своєї держави не могли залишити байдужим події кінця 2013 року. Він уважно стежив за ними. Постійно говорив мамі: «Ніхто сторонній керувати в нашому місті не буде. Ми разом з товаришами не допустимо входження російських військ до Миколаєва». Та невдовзі війна розколола його життя на «до» та «після».
Олег планує добровольцем піти на фронт, і саме в цей час на початку березня 2014 року отримує повістку з воєнкомату. Серце Тетяни Іванівни було не на місці, але вона дуже добре знала свого сина – він не буде ховатися, а їй потрібно підтримати його та молитися, щоб повернувся додому живим.
Олега Барського було направлено гранатометником до 2-го аеромобільного-десантного батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Прибувши до військової частини Олег Миколайович познайомився з Черябіним Олександром, який також був з Миколаєва, хлопці відразу знайшли спільну мову та потоваришували. Через деякий час Олександра було призначено помічником гранатометника. О.Черябін зізнається: «Я повинен був бути правою рукою Олега, прикривати його під час обстрілів».
BarskiyЧерез декілька днів розпочалися навчання, які тривали півтора місяці, хоч вони й були далекі від реальності. Потім хлопців відправили до Одеси на блокпост, але оскільки водій БТР захворів, Олег залишився в таборі. Невдовзі розпочалися рейди по лісам, посадкам. Зупинки тривали по декілька днів. Першим пунктом були поля біля Херсону, далі с. Амвросііївка Донецької області. Змучені хлопці переїжджали на БТРах, не замислюючись, в якому населеному пункті вони знаходяться. Обстрілів по дорозі не було, все було спокійно. Останнім пунктом їх зупинки стала дорога в напрямку Савур - Могили… Тут здалеку було чутно обстріли, які здебільшого проходили вночі.
Місцем зупинки став пропускний пункт в с. Маринівка Донецької області. Основне завдання батальйону – нікого не пропускати через блокпост, а також допомагати прикордонникам. Для цього була створена оперативна група. Недалеко від пропускного пункту, якщо дивитися з нашої сторони знаходилась невелика височина, так звана висота й опорний пункт (точка «Браво»), на ній і розташувались хлопці. Кожен з військових викопував сам собі бліндаж. Щоранку до початку обстрілів Олег телефонував рідним і близьким. Постійно заспокоював маму. Вірним другом для Олега була маленька собака Гайка, яка подорожувала з ним з самого початку.
У цей час точилися жорстокі бої за контроль над пунктом пропуску «Маринівка». Обстріли особливо посилились на початку липня 2014 року. На допомогу батальйону була направлена 28-ма окрема механізована бригада, яка повинна була штурмувати Маринівку. Але прибувши на місце призначення, вони отримали наказ зайняти позиції на висоті та залишитись для укріплення. Звичайно, бліндажів для 28-ї бригади не було, потрібно було потіснитись і розташуватися в них по кілька чоловік.
17 липня 2014 року. Третій день тривали цілодобові важкі обстріли. О 5 годині ранку Олег зателефонував мамі, сказав, що ситуація погіршилась. Обстріли були постійні - і вдень, і вночі. Як згадують товариші, в цей день ситуація була дуже важкою: зі сторони ворожих формувань постійно летіли снаряди, але, не зважаючи на обставини, Олег весь цей час поводився спокійно, постійно заспокоював хлопців, підбадьорював.
Під час стрілянини в один із бліндажів потрапив снаряд. Коли через годину обстріли припинились, Олександр почув крик про допомогу. Підійшовши з товаришами на голос, він побачив перед собою дерев’яні балки, якими було закидано бліндаж. Почали їх прибирати та руками відкопувати своїх побратимів. Серед трьох хлопців, що постраждали, двоє залишилися живими, вони отримали травми та переломи. Останнім, кого знайшли, був Олег, на жаль він помер відразу.
18 липня 2014 року мамі повідомили про загибель сина.
22 липня 2014 року Барський Олег Миколайович був похований на кладовищі в смт. Березанка Миколаївської області.
Ось так, в один момент Україна втратила Героя, справжнього патріота своєї держави, який прагнув, щоб всі громадяни України жили у мирі і злагоді.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Барський О.М. посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня; нагрудним знаком «За зразкову службу»; відзнакою командира 79-ї ОДШБ «За зразкову службу», а 5 березня 2017 року перший в Миколаєві отримав почесну відзнаку «Герой Миколаївщини».

Секрета К.В.

«Щит»


BatenkoЖиття перед кожною людиною ставить свої випробування та іспити. Одні під тягарем складних умов ламаються, інші - лише гартують характер, силу духу і професіоналізм. Такою «незламною» людиною був і Олександр Іванович Батенко.
Народився Олександр 6 грудня 1987 року в Миколаєві в сім’ї військового. І, напевно, не випадково був названий саме цим ім’ям, що означає «захисник». Протягом усього життя він підтверджував це ім’я. Як згадує сестра Анна: «Сашко з дитинства був таким: то собаку, то кішку захистить, не кажучи вже про рідних та близьких йому людей». А згодом він став захисником своєї країни, своєї Батьківщини.
Сашко був іще зовсім маленьким, коли його родина переїхала до Чити в РРФСР. Адже батько був військовим і його, як це було зазвичай у СРСР, «кидали» по гарнізонам. Ось так на декілька років родина Батенків опинилась в Читі. Багато часу маленький Сашко проводив у військовій частині батька, був улюбленцем солдат - «дитиною армії», тут він зрозумів, що хоче бути військовим.
Після розпаду СРСР родина Батенків повернулась в Україну, до рідного Миколаєва. В сім років Сашко пішов до першого класу школи №26 - прекрасно вчився, був гордістю класу, допомагав однокласникам в навчанні, був чудовим другом. Захоплювався східними єдиноборствами, боксом, боротьбою, любив футбол. У 2003 році екстерном закінчив навчання у 5-й вечірній школі.
Ще в дитинстві в Олександра розвинулась плоскостопість і коли прийшов час ставати на облік у військкоматі, він не пройшов медогляд і отримав так званий «білий квиток». Це завдало хлопцю душевного болю, адже служба у Збройних силах була однією із заповітних мрій юнака. А ще треба було отримати вищу освіту та водійські права. Виконуючи початкові пункти життєвого плану, у 2010 році Олександр поступив до Південно-cлов’янського інституту Київського cлавістичного університету на спеціальність «економіка». Навчання поєднував з роботою.
Взагалі Сашко почав працювати ще з 16 років. Поміняв багато спеціальностей та місць роботи: працював у пекарні, на ПАТ «Сандора»,  в підрозділі охорони на Побузькому феронікелевому комбінаті, гірничо-металургійному комбінаті «Криворіжсталь», на ПАТ «САН ІнБев Україна». Підспудно шукав роботу схожу на військову службу, тому надовго ніде не затримувався. У 2012 році Олександр їде на заробітки до Києва.Batenko Aeroport
В квітні 2014 року Рада Національної Безпеки і Оборони України оголосила про початок масштабної антитерористичної операції на Сході України, маючи на меті зупинити розгул сепаратизму та тероризму в регіоні. Олександр Батенко пішов добровольцем в зону АТО. «Інакше він не міг, - каже сестра. Він – патріот. Син військового. А батько завжди був для нього авторитетом».
Ще під час Майдану Олександр примкнув до «Правого сектору», а вже навесні захищав країну в лавах перших добровольчих формувань. Влітку 2014 року він звернувся до Житомирського військкомату та став снайпером у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Спочатку були навчання на полігоні, а з жовтня - АТО. Протягом майже трьох місяців бійці 81-ї аеромобільної бригади разом з іншими підрозділами ЗСУ тримали оборону в селі Піски та в новому терміналі Донецького аеропорту. Недовгі перепочинки в Костянтинівці, де знаходився штаб бригади, Новий рік – в ДАП, в січні – коротка відпустка – остання зустріч з рідними. Після відпустки – знову ДАП, Піски, Водяне.  
Batenko NagorodaА після підписання Мінських домовленостей 26 лютого 2015 року Олександр Батенко загинув. Він і два його товариша загинули внаслідок танкового обстрілу під час так званого «тимчасового перемир’я»…
Указом Президента України від 15 травня 2015 року №270/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Батенка Олександра Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
21 вересня до Миколаєва приїхали Сашкові побратими, які передали матері його нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня та іменний кортик «За мужність і військову доблесть під час АТО 2014-2015» від командування 90-го окремого аеромобільного батальйону. Вклонилися могилі. Мама і сестра розповіли, яким Сашко був у дитинстві. Бійці згадували спільну службу. Сергій Ситнік – кращий друг, вони завжди були поряд, прикривали один одного, а незадовго до загибелі Олександра Сергій опинився в лікарні через запалення нирок. І до сьогодні вважає себе винним у його загибелі, бо коли вони були разом – були невразливі. Поділився спогадами і Сергій Пронін, який витягнув Олександра з поля бою. Всі вони згадують загиблого побратима як добру і світлу людину. «Саме в таких екстремальних умовах, «а не в миру», перевіряється дружба, - кажуть вони. - Таких як Сашко – одиниці».
Його позивний – «Щит» - і на цій війні він був надійним щитом своїм побратимам і своїй країні.
Вічна Слава Герою!

Назарова А.П.

«Мамо, не плач, я повернусь весною…»


BuynovskiyКолишній інструктор навчально-тренувального центру (НТЦ) Южно-Української АЕС Ігор Анатолійович Буйновський 22 серпня 2014 року пішов добровольцем захищати Україну від російського агресора. Проходив службу у 13-му окремому мотопіхотному батальйоні (1-а окрема танкова бригада) ЗСУ. Загинув 28 січня 2015 року під час мінометних обстрілів взводного мінометного пункту в районі міста Вуглегірськ Донецької області. Останки солдата Ігоря Буйновського було перепоховано в місті Южноукраїнську Миколаївської області 25 травня 2015 року.
Указом Президента України №103/2016 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Буйновського Ігоря Анатолійовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Ігор Буйновський – це характер, принциповість, чесність. Не усі розуміли до кінця ту чи іншу його позицію, але і колишні педагоги, і родичі, і друзі та колеги не заперечували той факт, що це була особистість неординарна. Ще з дитинства він завжди мав свою думку, відстоював позиції справедливості, намагався розібратися сам у багатьох питаннях, а вже потім робити висновки.
Народився Ігор Анатолійович 14 лютого 1968 року в селі Іванівка Арбузинського району на Миколаївщині. Мати працювала на пошті, а батько був агрономом. Тої лютої зими, коли народився Ігор, батько якраз захищав диплом в інституті, то головною помічницею мамі і нянькою для немовляти стала старша сестра Наталка. Вона каже, що й дотепер відчуває той невидимий зв’язок з братом, який міцно утримував їх один біля одного протягом багатьох років.
– Ми ніколи надовго не розлучалися і не жили далеко один від одного, – розповідає Наталія Буйновська, – навіть тоді, коли вже були дорослими і мали свої родини. Ігор в дитинстві любив гратися у війну із хлопчаками, у нього була військовий кашкет, батько десь дістав йому армійський ремінь і, що характерно, у цих іграх йому завжди належала роль командира. Його принциповість і твердий характер було видно ще в школі – він ніколи не робив того, в чому досконало сам не розбереться. Навіть щеплення не дав собі зробити, поки не домігся пояснень, що це і навіщо потрібно. Так само було і тоді, коли підріс, пішов у армію. Поки служив, теж намагався розібратися у багатьох питаннях. Результатом таких роздумів і досліджень стало його рішення вийти з комсомолу. Він так і сказав, коли повернувся з армії, що з цією організацією йому не по путі.
Свою трудову діяльність на Южно-Українській АЕС Ігор розпочав ще до армії слюсарем в цеху теплової автоматики і вимірювань, куди й повернувся після служби. Після закінчення інституту був період, коли він працював інспектором у службі відомчого нагляду і пожежної безпеки, але останніх 11 років обіймав посаду інструктора НТЦ із навчання нормам та правилам. Був період, коли Ігор Анатолійович пробував балотуватися на посаду мера Южноукраїнська, вірив, що зможе щось корисне зробити для міста, але тоді йому трохи не вистачило досвіду.
Buynjvskiy2Після анексії Криму Російською Федерацією Ігор Анатолійович почав займатися плаванням, боротьбою, легкою атлетикою, одним словом, загартовував свій організм і готував його до фізичних навантажень. Родичі зізнаються, що нічого не знали про справжні плани Ігоря, рішення йти захищати Батьківщину він обговорював лише з близькими друзями, бо не хотів травмувати рідних. Під час служби в армії він був зв’язківцем і планував використати свої знання і вміння тепер, але військове начальство вирішило по-іншому. На військову підготовку у навчальному центрі сухопутних військ «Десна» припало лише 7 днів замість 14-ти. На фронті тоді йшли запеклі бої і конче потрібні були люди.
У жовтні 2014-го випала коротенька відпустка, під час якої Ігор намагався зібрати кошти на тепловізор для їхнього підрозділу, а у січні наступного року рідні та друзі бачили його востаннє – теж випала нагода кілька днів побувати вдома. Звісно, чимало речей обурювали його, найбільше – некомпетентність командування. Натомість, сама ідея захисту своєї Батьківщини залишилась непохитною.
13-й ОМБ у повному складі брав участь у захисті Дебальцевського плацдарму у січні-лютому 2015 року на блокпостах 1301 і 1302. Точних обставин загибелі Ігоря Буйновського не визначено й по цей день. Ті, кому пощастило вижити у тому бою, і які намагались потім витягти звідти останки своїх загиблих побратимів, розповідають, що місце, де перебував на той момент Ігор, вигоріло вщерть від попадання туди снарядів. Офіційно визнано загиблими лише чотирьох бійців, насправді ж, кажуть очевидці, тоді «накрило» набагато більше.
– Ті, хто вижили у тому страшному бою, не відійшли й по сьогодні, – каже сестра Ігоря Наталія. – За результатами ДНК-експертизи через півроку нам віддали ящик, який ми привезли додому і поховали. Але, коли не бачиш ні тіла, ні хоча б речей, які залишились, то не віриться у те, що людини немає. Наша мама вірить на двісті відсотків, що її син Ігор живий, і чекає на нього. Ми знаємо, що вона буде чекати на нього стільки, скільки житиме.


Місюкевич О.І.

Офіцер Честі

З плином часу ми стали забувати, яку ціну заплатив український народ за свою свободу. На жаль, «гібридна» війна не обійшла нашу державу і тепер. Ще три роки тому ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Буремний лютий 2014 року назавжди розділив історію України на «до» і «після» Революції Гідності. Ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні! – Героям слава!», а тепер ці слова набули нового змісту. Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці Герої – хлопці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України.
VelivokСеред таких Героїв був Веливок Владислав Валерійович, який народився 25 квітня 1979 року в місті Миколаєві у родині військових. З ранніх літ він мріяв стати військовослужбовцем та вірно служити своїй державі. В 1997 році, закінчивши загальноосвітню школу № 12, Владислав намагався вступити до Одеського інституту сухопутних військ, але зазнав невдачі. Маючи вольовий та цілеспрямований характер, він не здається і весь наступний рік присвячує підготовці до вступу в до цього ж інституту, адже це була його мрія з дитинства, яка повинна була обов’язково здійснитися. Так і сталось. В 2002 році успішно закінчивши інститут та отримавши спеціальність «інженер-електромеханік», Владислав був направлений у військове містечко Яворів Львівської області до військової частини польової пошти В 4680, 24-ї окремої механізованої Залізної бригади ім.Данила Галицького. В цьому містечку він зустрів свою майбутню дружину Катерину, з якою в 2008 році одружився. За рік у них народився син Руслан.
Отримавши звання майора, в 2010 році Владислав вступає до Національного університету оборони ім. І. Черняховського, який закінчив в 2012 році та отримав звання підполковника. В цей же рік у нього народжується донька Ангеліна. Здавалося, що є все для щастя - улюблена робота, дружина, діти. Але все складалося не так, як очікувалось, в січні цього року у Владислава помирає мама. Дуже важко він переносить її втрату.
Коли в нашій державі почалися перші спалахи російської агресії, Владислав знаходився у відпустці - разом з родиною відвідував батька, який залишився в рідному місті Миколаєві. Він розумів, що його будуть викликати. Не встигнувши попрощатися з рідними, Владислав першим потягом відправився до міста Львова. Це був останній його приїзд, остання зустріч з домівкою, з родиною та близькими.
В березні 2014 року підполковник Веливок Владислав Валерійович був направлений в 24-й батальйон територіальної оборони Луганської області «Айдар». За час перебування в зоні проведення бойових дій Владиславу неодноразово пропонували відпуску, але він її не брав, тому що не міг залишити своїх побратимів на полі бою. Щоденно він намагався зв’язуватися зі своєю родиною, щоб вони не хвилювались. Підполковник Веливок приймав участь у бойових діях, які розпочались 13 серпня 2014 року в селищі Хрящувате Краснодонського району на шляху від Ізварино (селище на кордоні між Луганською областю і Росією) до Луганська. Під час цих боїв українських воїнів обстрілювали мінометами, системою залпового вогню «Град», вони декілька разів потрапляли в оточення.
26 серпня 2014 року, намагаючись вивести на автомобілі «Урал» з селища Хрящувате своїх поранених товаришів, підполковник 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області Веливок Владислав потрапив під обстріл артилерії. Осколки «Града» потрапили в його автомобіль. Через добу дружині повідомлять, що при виконанні завдання Веливок Владислав помер. Поховали Героя на Личаківському кладовищі в м. Львові.
Життя Веливока Владислава Валерійовича обірвалося у віці 35 років. Він дійсно був офіцером честі (так називали його побратими), справедливим, добрим, людиною з великим серцем.
Указом Президента України за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Веливок Владислав Валерійович посмертно нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Посмертно йому присвоєно військове звання полковник.

Секрета К.В.

У мирному вкраїнському селі попрощалися з Героєм

 

Йому ледь виповнилось 20, коли обірвалась нитка молодечого життя.
11 липня 2014 року в районі населеного пункту Зеленопілля Свердловського району Луганської області, під час обстрілу позицій підрозділів 1 батальйону тактичної групи з установки БМ-21 «Град» незаконними збройними формуваннями, пряме влучення в автомобіль Олексія Волкова не залишило хлопцеві шансів на життя. Через неймовірні муки і болі проліг шлях Героя з пекла згарища до небесного батальйону побратимів, які до останнього подиху стояли на захисті рідної землі.
Олексій Віталійович Волков народився 24 травня 1994 року в селі Нові Ставки Арбузинського району Миколаївської області.
«Дитячі роки мого синочка проходили в Козирці, біля його рідненької тьоті Лілії, - почала свою розповідь мати Героя Руслана Василівна Миронюк. – Змалечку був сильним та терплячим. І все щось майстрував з двоюрідним братом та дядьком у їх автомайстерні. Підріс і почав захоплюватися спочатку танцями, згодом - паркур, баскетбол, волейбол, гребля на каное. Любив рибалку».
Volkov1Закінчивши школу, Олексій продовжив навчання у Миколаївському професійному ліцеї, де отримав професію автослюсаря-зварювальника. Він встигав не лише добре навчатися і бути незмінним старостою групи три роки, але паралельно вивчав водійську справу, аби отримати посвідчення водія. Захоплювався їздою на байку. З двоюрідним братом Олександром власноруч склали два байки. Допомогло те, що хлопці з дитинства захоплювались технікою, і мали золоті руки, які не цурались ніякої роботи. Серед друзів - байкерів мав прізвисько «Вовк». Був активним учасником байківських фестивалів, які проходили у Рибаківці, Баштанці, на Волоській косі. Не зважаючи на свої по-справжньому чоловічі захоплення, Олексій був не лише душевним та щирим, а ще і трішечки сором’язливим. Коли почав заробляти перші гроші, замовляв в інтернеті запчастини для моделі авто і вечорами, потай від рідних, чаклував з надією, що колекційне авто скоро буде працювати як справжнє і стане справжнім подарунком для молодшого братика. Та не вдалось здійснити задумане…
З дитинства мріяв стати десантником. Після успішного закінчення профліцею, дізнавшись, що набір на строкову службу до десантних військ вже закінчився, не хотів зраджувати мрію і пішов служити на контрактну службу на посаду водій-електрик гаубичного артилерійського взводу 3-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 79-ої окремої аеромобільної бригади. Служба захопила хлопця.
Сьогодні в пам'ять про сина та його службу зберігає Руслана Василівна відзнаку командира 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він навіть встиг здійснив чотири стрибки з парашутом. Про відчуття радості, страху, та свободи, що тісно переплелись у кількахвилинному польоті, з гордістю розповідав рідним та друзям. А вже за деякий час виїхав у зону проведення антитерористичної операції. Про це рідним не обмовився й словом. Беріг всіх як міг. Це вже за якийсь час через друзів, знайомих та волонтерів дізнались, що син в самому пеклі неоголошеної війни. Лише один раз попрохав передати на передову продуктів та свіжого хліба. Нашвидкуруч зібрали посилку і відіслали її в зону АТО. Вона дійшла до хлопців, але коли вже Олексія не було серед живих. Загинув він разом зі своїм земляком Олександром Круком з Солончаків у 4.30 ранку, на очах у побратима з Єланецького району Сергія. Той на власні очі бачив, як після першого залпу, що влучив у машину під якою примостились на спочинок хлопці, Олексія контузило і він закричав затрясши головою. А після наступного удару вже понівечене осколками тіло спалахнуло як живий факел.Volkov2Як згадували його побратими після церемонії прощання, що він був серед них наймолодшим. Тож і діставалось йому найбільше. Але Олексій ніколи не скаржився. А з різних ситуацій, намагався знайти єдино правильне рішення. За це його поважали. Пригадували, як одного разу, коли і вода, і харчі на передовій закінчились, він зважився з’їздити в одне із сіл, аби придбати для товаришів вкрай необхідні речі. Розумна сміливість хлопця вражали навіть старших товаришів, які вже багато бачили на своєму життєвому шляху. Та те що вмів робити Олексій, було їм не під силу. Чи то духу не вистачало, чи сміливості. А Олексій в найтяжчі хвилини знаходив слова аби розрадити та допомогти. Посмішка ніколи не сходила з його вуст. Світлим хлопцем був. Душею компанії. Вмів підняти настрій та бойовий дух і подарунки вмів робити на передовій для товаришів оригінальні, які вони будуть пам’ятати все життя. 

Похоронили Героя 31 липня 2014 року в селі Михайлівка Козирської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. З мармурової плити на нас дивиться двадцятирічний юнак, а поряд викарбувані чотири парашути, які символізують мрію, що рвалась в небо… Але війна на сході нашої держави так жорстоко перекроїла плани Олексія Волкова… Перекроїла плани Олексія і тисяч побратимів, які до останнього подиху стояли на захисті рідної землі.
Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Волков Олексій Віталійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Сьогодні на бойових позиціях на сході України за сина став зі зброєю в руках його батько…

 

С.М.Мандибура

Вірний присязі до останнього подиху


На долю Володька Максима Миколайовича випало чимало випробувань ще з дитинства. Народившись 22 жовтня 1989 року в Одесі, вже за кілька років хлопець разом з мамою Ольгою Миколаївною переїхав жити в Острівку, що на Очаківщині.
- На своє життя нарікати було ніколи та й нікому. Міцну родину створити не вдалось. Чоловічого плеча поряд не було. Тому, переїхавши в село, кожного ранку, ще й сонце не зійшло, вже бігла на ферму - доїла корів. Іншої роботи в селі не було. Працювала, щоб заробити копійчину, аби вистачало на життя. Підростав син, який для мене був справжнім сонечком, - крізь сльози почала свою розповідь про сина згорьована мати. – Він був для мене і порадником, і надійним помічником. За що б не брався, все вмів зробити. Я раділа. Раділа, що в школі добре навчався. Раділа, що вступив до Миколаївського аграрного університету. Раділа, що здобув базову вищу освіту – бакалавр, за спеціальністю механізація та електрифікація сільського господарства. Ще навчаючись у виші, захопився Volodkoкресленням. Воно йому легко давалось, на відміну від інших студентів. Його креслення були неймовірні. Тому роботи завжди посідали призові місця. Викладачі визнавали, що в хлопця талант. Та розвивати його не поспішав, - з гіркотою в голосі додала мати, - Він поспішав жити.
З 22.10 2010 по 13.10.2011 року Максим проходив строкову військову службу на посаді командира відділення в/ч 3024, що на Львівщині. Повернувшись з армії пішов працювати на Очаківську дільницю Регіональної газової компанії Миколаївгаз. Попрацював там недовго, бо події в Криму, а згодом і на сході нашої держави відкоригували подальшу долю хлопця. І вже з 19 березня 2014 року Максим проходить військову службу за мобілізацією в Очаківському районному військовому комісаріаті на посаді начальника служби захисту інформації. А в листопаді цього року відбуває в зону проведення антитерористичної операції, до військової частини – польова пошта В1079 на посаду начальника речового складу, адже серцем відчуває, що в такий нелегкий для країни час він має бути на передовій.
Після демобілізації, для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України старший сержант, учасник бойових дій Максим Володько вдруге добровільно приходить до Очаківського РВК, аби його знову призвали до лав Збройних Сил України.
З 6 серпня 2015 року по 24 серпня 2016 року ніс службу спочатку у в/ч пп В 3950, а потім на посаді старшого сержанта – командира гармати у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді – тактичне формування Сухопутних військ Збройних Сил України, що базується в місті Коломиї на Іванофранківщині.
За час, проведений в зоні бойових дій, 27-ми річний юнак не раз виконував бойові завдання. Слова Військової Присяги: «Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю ніколи не зрадити народу України» проніс через своє, таке ще юне життя. Смертельна небезпека чатувала на нього саме в день, коли Україна відзначала чергову річницю Незалежності. Він стояв на бойовому посту в районі села Костянтинопільське Мар'їнського району Донецької області Стояв, бо любив свою країну, любив свою матір, любив свою землю. За них стояв Володько Максим до останнього подиху в грудях…
Вічна пам'ять Герою! Глибока шана його матері!

С.М.Мандибура

Иловайская трагедия: пять страшных дней майора Волошина


В августе 2014 года произошел один из самых кровавых эпизодов войны на востоке Украины – Иловайская трагедия. Ошибки командования, анархическая самодеятельность некоторых добробатов, внезапный удар регулярной армии «братской» страны, — все это привело к беспрецедентным для независимой Украины потерям и отодвинуло на неопределенное время ликвидацию бандитских «республик» и восстановление территориальной целостности нашей страны. «Думская» решила вспомнить один малоизвестный эпизод трагедии, который касается участия в тех событиях летчиков Воздушных сил Украины.
Наш герой – пилот штурмовика майор Владислав Волошин, кавалер ордена «За мужество» III степени, тот самый украинский офицер, которого российская пропаганда, обеляя своих рукожопов-зенитчиков, пыталась обвинить в уничтожении малайзийского «Боинга». В августе 2014-го года ему пришлось пережить несколько весьма тяжелых дней.
Voloshin2

Влад Волошин – уроженец Луганска, этнический русский. Окончил Луганский военный лицей имени Молодой Гвардии и Харьковский университет Воздушных Сил имени Кожедуба. С 2010-го года служит в 299-й бригаде тактической авиации (Николаев), единственном штурмовом соединении Воздушных сил.

За время войны на востоке осуществил 33 боевых вылета (данные по состоянию на 2014-й). 16-го июля, во время одного из них, самолет ведомого Волошина, который совершал свой первый вылет в зону АТО, подбили. Влад сопровождал его, контролировал все действия и руководил аварийной посадкой. Благодаря его командам удалось сохранить боевую машину и пилота. Именно за это офицер и получил свой первый и пока единственный боевой орден. А через полтора месяца Волошина самого сбили, и он остался один за линией фронта… И почти повторил подвиг Маресьева, сохранив, правда, конечности.

– Два ноля – первый и два ноля – второй, взлет парой, курсом ноль – девять – ноль, разрешаю.
Руководитель полетов взял паузу, а потом добавил:
– Удачи вам, ребята, насыпьте им по-полной!
Два штурмовика Су-25М1 начали разбег. Влад двинул РУД вперед до упора, отпустил тормоза, и машина стремительно понеслась по бетонке. На скорости отрыва уверенным движением он потянул ручку управления самолетом, тот нехотя подчинился и стал набирать высоту. Он бросил взгляд в правое зеркало – борт 38 тоже оторвался и шел за ним. Набрав 50 метров, ведущий развернул машину правее, почти на юг, и пошел в направлении Донецка.
Ситуация на фронте была очень напряженной. В середине августа 2014-го наши передовые подразделения начали обходить Донецк с востока, угрожая разрезать оккупированную территорию на две части и перекрыть единственную дорогу, по которой снабжались боевики. В ответ через границу зашли четыре механизированные бригадные тактические группы регулярных войск России, совершили классический танковый прорыв и взяли в клещи украинские войска. В образовавшемся «Иловайском котле» начался разгром…
Командование приняло единственно верное решение – отступать в направлении населенного пункта Кутейниково. Однако задача эта была не из простых: вражеские подразделения постоянно блокировали пути отхода. В день вылета Волошина батальон российских десантников на танках и БМП перекрыл единственную дорогу Иловайск-Кутейниково. Отступающие колонны встали, и без помощи авиации их продвижение стало невозможным. «Грачи» регулярно работали по таким целям, чтобы разблокировать дороги и помочь нашим войскам вырваться из ловушки.
Приказ на вылет поступил примерно в 11:00 29 августа. Необходимо было штурмовым ударом пары Су-25М1 уничтожить силы противника, которые перекрыли путь для наших колонн. Узлы подвески «грачей» приняли дополнительные топливные баки и по четыре блока неуправляемых ракет Б-8. Подготовка к вылету была недолгой. Пока техники копошились с вооружением, летчики обсудили детали подхода к цели. Решили действовать классическим методом – полет на предельно малой высоте в режиме полного радиомолчания. Для визуального обнаружения противника необходимо было пройти чуть в стороне от места штурмовки, потом развернуться, лечь на обратный курс и сделать подскок до высоты 400 метров. Чтобы их не сбили, соколы договорились на первом же заходе опустошить все блоки Б-8 и сразу уходить.
Длительный полет на предельно малой высоте всегда изматывает и всегда представляет собой страшный риск. Это – дело только опытных пилотов.
Пара шла на высоте не более 30-40 метров, огибая рельеф местности. Деревья и столбы, хаты и овраги, здания и небольшие холмы — все это на скорости 600 км в час сливалось в своеобразную кашу, но Влад четко отслеживал ориентиры и вел пару к цели. Еще несколько доворотов, и они вышли к руслу Кальмиуса. Чем ближе к месту атаки, тем плотнее становилась серая дымка от пожарищ. Дорога на Кутейниково промелькнула под ними, и чуть дальше и левее они увидели костры и следы яростного боя. Пролетев еще немного вперед, пара развернулась, легла на обратный курс и набрала высоту для атаки.
Поднявшись на 400 метров, летчики сразу поняли, где засел неприятель. Немного довернув, Влад вошел в пикирование, открыл воздушные тормоза и нажал кнопку «бк подвески». «Карандаши», оставляя серые шлейфы дыма, плотной стаей пошли к земле и начали рваться среди танков противника. Ведомый специально немного отстал, наблюдая за обстановкой, его ракеты накрыли врага чуть позже. Летчики отметили несколько попаданий в бронетехнику и грузовики, а также разбегающуюся российскую десантуру, которая стремительно отправлялась к праотцам от осколков.
Пилоты вошли в азарт, и это был опасный момент. Боем увлекаться нельзя, надо контролировать момент выхода из атаки.
Чуть отвернув, «грачи» вышли из пикирования, но не стали набирать высоту, а пошли домой на все той же предельно малой. Влад бросил беглый взгляд по сторонам, в зеркала заднего вида. Ведомый отстал метров на 500, но находился в пределах видимости.
Переговариваться в таких условиях нельзя, поэтому полет продолжался в режиме радиомолчания. Ведущий решил возвращаться тем же путем, ведь по дороге «туда» не было замечено опасных участков. Они опять вышли к руслу реки, которая змеей петляла среди холмов и небольших деревень.
Внезапно кабину осветила вспышка, и от сильнейшего удара его бросило вперед, на приборную доску. И хотя правая рука оставалась на ручке управления, самолет резко перевернуло на 180 градусов. В голове пронесся анализ ситуации. Прыгать? Но высота всего 30-40 метров, и к тому же самолет находится в перевернутом полете, а это значит, что автоматика катапульты на такой высоте не успеет сориентироваться и вгонит его в землю! Но оставаться на борту тоже нельзя: машина неуправляема и в любое мгновение может рухнуть! Еще мгновение, офицер успел со всеми попрощаться, но не перестал бороться за спасение. Влад пытался хоть немного довернуть крылатую машину, чтобы при катапультировании иметь какие-то шансы на жизнь. И ему это удалось. Самолет чуть повернулся вокруг своей оси, и в то же мгновение левой рукой он дернул ручку катапульты. Земля прямо под ним! Выход! От перегрузки в 20 g в глазах потемнело, и на миг он потерял ощущение реальности. Придя в себя, пилот увидел, что земля стремительно несется ему навстречу. Скорость очень большая, парашют не успел наполниться, но Влад сгруппировался.
Страшный удар потряс все его тело, но боли, как ни странно, не было. Кувыркнувшись несколько раз, он сразу погасил парашют, осмотрелся. Вроде жив. Кресло К-36Л спасло ему жизнь в закритической ситуации при выходе из перевернутого самолета на высоте 50 метров и скорости более 700 км в час. Редчайший случай, кстати.
Вокруг шел бой, пули свистели прямо над головой, а чуть поодаль работали минометы. Буквально в двух метрах от себя летчик увидел окоп, нырнул в него, и это снова стало спасением. Пытаясь отстегнуть подвесную систему парашюта, он понял, что правая рука не работает. Крови не было, значит при катапультировании, в момент выхода из кабины, он не успел убрать руку с ручки управления самолетом. Потрогав локоть, Волошин понял, что лучевая кость вышла из сустава.
Освободившись левой рукой от ЗШ (защитного шлема) и подвесной системы, он перевел дыхание и немного высунулся из окопа. По-прежнему шел бой, земля содрогалась от далеких взрывов. Прямо перед собой, примерно в километре, он увидел догорающие обломки своего родного борта 08.
Его могли искать враги, поэтому оставаться в окопе не имело смысла. Он оказался на северной окраине села Старобешево. Влад увидел коровники, а левее, на пригорке, небольшой лес, через который протекает Кальмиус. Пилот подумал, что сейчас это идеальное место, чтобы скрыться, поэтому надо короткими перебежками добраться до лесочка. По прикидкам, бежать было не более километра, но весь путь шел в горку с небольшим уклоном. Чтобы правая рука не болталась и не причиняла боль, он поясным ремнем притянул ее к телу.
Выбравшись из окопа, летчик побежал к лесу. Высокая трава соседствовала с большими выгоревшими участками, он несколько раз споткнулся, но удержался на ногах. Влад пересек границу леса, перешел на быстрый шаг и остановился только тогда, когда почувствовал, что опасность миновала и здесь его никто не увидит. Надо было прилечь, перевести дух и подумать, что делать дальше. Постепенно он выходил из шокового состояния и через несколько минут почувствовал, что все тело в синяках и ссадинах от падения. Рука дала о себе знать тупой болью в суставе.
Волошин оказался в незавидном положении. Ровно месяц назад, 29 июля 2014 года, погибло 11 бойцов спецназа, которые вышли на спецоперацию по спасению другого нашего летчика, сбитого за линией фронта. Ситуация была очень схожей. Как и положено в подобных случаях, спецназ пошел вытаскивать пилота, но что-то пошло не так, и бойцы сами попали в засаду. Тот день стал самым черным в истории украинских спецподразделений.
Через несколько дней другая группа все-таки выполнила задачу, летчика вернули на Родину, но руководство, похвалив бойцов, прямо заявило, что смысла в подобных «авантюрах» нет и больше класть спецназеров ради спасения отдельных пилотов не будут. То, что на подготовку одного приличного летчика уходит минимум семь лет в расчет не приняли. Словом, Влад знал, что рассчитывать ему приходится только на себя.
Пока громыхали минометы и не закончился бой нельзя было выходить из леса, поэтому он лежал в траве и размышлял, как правильнее поступить. Примерно через час прямо над ним в направлении Кутейниково прошла еще одна пара украинских Су-25. Ребята летели на предельно малой высоте. Прошло еще около часа, и сквозь канонаду он услышал далекий лай собак. Видимо, началась облава. Офицер прислушался, попытался приподняться, но резкая боль в спине заставила его стиснуть зубы и вернула в горизонтальное положение.
Это была еще одна неприятная новость за сегодняшний день и еще одна плата за спасение. При выходе кресла из кабины самолета он не принял нужную позу для катапультирования и двадцатикратная перегрузка сместила позвонки.
Лай собак приближался, но он ничего не мог этому противопоставить. Оставалось молить Бога, чтобы его не нашли. И Он сделал свое дело – боевики прошли мимо.
Через несколько часов стрельба прекратилась, боль в спине понемногу утихла и Влад попытался встать. Для этого ему пришлось перевернуться на левый бок – только так он смог подняться. Было около 17 часов, очень хотелось пить, и он двинулся к реке. Спустившись к небольшому пляжу, украинский летчик зашел прямо в речку, жадными глотками утолил жажду и быстро вернулся в спасительную чащу. Сегодня перед ним стояло две задачи: во-первых, надо было связаться с Николаевом, чтобы сообщить, что он жив, и таким образом запустить экстренный вариант спасения. Во-вторых, оставаться на ночь в лесу было небезопасно, поэтому он решил понаблюдать за окраиной поселка – возможно, где-то рядом есть пустующий дом, где можно укрыться.
Долго разговаривать по телефону с несколькими абонентами он не хотел, его легко могли засечь, поэтому решил позвонить жене, чтобы та сообщила «заинтересованным лицам». Перед вылетом он выключил телефон и вытащил батарею. Это стандартная процедура для всех, кто уходит на задание. Вставить батарею обратно одной левой оказалось непросто, но офицер проявил чудеса изобретательности, и ему это удалось. Супруга сначала ничего не поняла, и Владу даже показалось, что она впала в истерику. Но он повысил голос, приказал успокоиться и сообщить своему другу, Владимиру, что он жив и находится на окраине Старобешево. Разговор длился не более минуты, следующий сеанс связи он назначил на 22 часа и выключил мобильник.
Теперь надо было решить вопрос с ночлегом. Лес почти вплотную примыкает к окраине поселка, и Влад стал наблюдать за домами. Примерно через полтора часа он понял, что самый крайний дом полуразрушен попавшим туда снарядом. Военнослужащий решился заглянуть в него. Людей на улицах не было, все прятались по подвалам, опасаясь обстрелов. Идти недалеко – не более 500 метров.
Дом оказался небольшим – трехкомнатным. Снаряд попал в его тыльную часть, отчего одна из стен разрушилась, вторая покосилась, но выглядела еще довольно крепкой. Крыша немного просела и нависла над разрушенной стеной, но для Влада это был идеальный вариант, так как вряд ли в этом доме мог кто-то жить, скорее всего дом бросили задолго до прибытия в село украинского пилота Волошина. Через этот провал он и вошел. Всюду был битый кирпич и обломки мебели, а стекло противно скрипело под подошвами ботинок. В одной из комнат, окна которой выходили на фасадную часть, остались обломки кровати и небольшой платяной шкаф с забытой хозяевами одеждой. В том числе мужской. О таком подарке он даже не мечтал. Выбор вещей был невелик, но в этом «секонд-хенде» другого ассортимента не предлагали. Перебрав тряпье, остановил свой выбор на потертых синих брюках и рубашке с большим воротом а-ля 70-ые. Был еще старый черный пиджак, но Влад решил надевать его только в том случае, если будет очень холодно. Еще нашел старенькую кепку. Главное, что теперь он мог снять и сжечь свой летный комбинезон, что и было сделано незамедлительно. Еще раз обойдя новые владения, он обнаружил на веранде несколько старых сухарей, которые в качестве ужина сразу же уничтожил.
В начале одиннадцатого вечера он включил телефон, и почти сразу пришла СМСка. Неизвестный абонент сообщал, что для эвакуации он вылетел в Запорожскую область, чтобы присоединиться к медицинской колонне, которая разыскивает в местах боев убитых и раненых. В тексте было описание внешности, и Влад понял, что разговаривал с этим человеком за пару часов до вылета. Это была хорошая новость, но все равно надо затаиться и ждать. Колонна не дойдет к нему завтра, на это уйдет больше суток. Время и место встречи с колонной ему должны были сообщить вечером следующего дня.
30 августа Волошин решил не покидать свое убежище. Спина сильно болела, поэтому всю ночь и весь день пилот пролежал в доме. Из-за боли поспать не удалось, лишь несколько раз он забывался, но это был не сон. Вечером пришла новая СМС, в которой сообщалось, что украинская колонна проедет через Старобешево примерно в 15 часов. Ему надо было ждать ее на углу улиц Чкалова и Мира.
Вторую ночь он опять не спал. Рука распухла, но по сравнению с болью в спине не беспокоила. Чтобы встать, ему приходилось сначала переворачиваться на левый бок, и только таким образом он мог принять вертикальное положение. До места встречи было сравнительно недалеко, около километра, но украинец не знал точно, как туда дойти, поэтому вышел из дома за час до назначенного времени. Поселок жил своей жизнью, хотя людей на улицах было немного, чаще всего попадались неизвестные в импровизированной форме и с оружием в руках. Кое-где электрики сидели на столбах, ремонтируя электричество, а стайка пацанов на небольшом пустыре гоняла в футбол. В назначенное по телефону время он стоял в тени большой яблони на перекрестке Чкалова и Мира, но случилась осечка. Именно в это же время и в этом же месте был назначен сбор у местных сепаратистов, которые отсюда небольшим отрядом отправлялись к местам боев. Влад еще издалека увидел зеленые «КамАЗы» и «УАЗы» с красными крестами на бортах. Колонна, не спеша, двигалась по Чкалова, проехала мимо него, но из-за людей с оружием ни одна машина не остановилась. Спасение было так близко, но судьба снова назначила ему испытание. Пришлось возвращаться в свою берлогу.
В ночь на 1 сентября ему удалось немного поспать, утром он почувствовал себя отдохнувшим и решил выходить к своим самостоятельно. Это было очень рискованно, но Владу было уже все равно. Вечером он вышел из дома и побрел на юго-восточную окраину поселка, чтобы выйти на дорогу, ведущую в Новоекатериновку. Он знал, что где-то рядом находится блокпост, хотел обойти его по другой дороге, а потом выйти на трассу, ведущую в Мариуполь. Пройдя примерно километр по дороге на Новоекатериновку, он сошел с нее, поднялся на небольшую горку, включил телефон и увидел СМС от своего «эвакуатора». Тот сообщал новые координаты и время встречи. В ответном сообщении Влад написал, что решил выходить сам. Через несколько секунд телефон зазвонил, это было неожиданно.
– Не делай глупостей, – услышал он знакомый голос.
– Я принял решение выходить сам, за ночь я дойду до трассы на Мариуполь, а там как-нибудь доберусь, – ответил летчик.
– Где ты находишься?
– Стою на небольшом холме между двумя дорогами из Старобешево в южном направлении.
Влад услышал в телефоне шелест бумаги. Видимо собеседник развернул карту, чтобы разобраться с метоположением.
– Ты с ума сошел! – внезапно заорал человек на другом конце линии. – Возвращайся обратно! На этом месте стояла Нацгвардия, и там шли бои. У меня помечено, что там минное поле! Сейчас же аккуратно выходи оттуда! Завтра днем я с той же колонной буду ждать тебя на южной оконечности Старобешево. Если хочешь, выходи рано утром и иди по дороге в сторону Раздольного. Мы будем ехать навстречу тебе, там и увидимся. Только будь осторожен, там стоит блокпост, обойди его полями, но не заходи далеко!
– ОК, договорились, до встречи.
Влад отключил телефон и пошел обратно. «Эвакуатор» убедил его, и это было правильное решение. Аккуратно, след в след, он прошел опасный участок. Около полуночи вернулся в свой дом. Надо было хорошо отдохнуть, ведь никто не знал, что будет завтра.
Решил выходить затемно. Около 4 утра он двинулся через весь поселок к его южной окраине, чтобы выйти на дорогу, ведущую в Раздольное. Над речкой лежала белая шапка утреннего тумана, на небе еще светили яркие звезды, и только на востоке узкая полоска начинала светлеть, окрасившись в розовые предрассветные краски. Было довольно прохладно, поэтому пилот надел пиджак, а правую руку, чтобы не причиняла боль, засунул в карман брюк. Блокпост сепаров он решил обойти по грунтовке, но раннее утро и туман сыграли с ним злую шутку. Выйдя из лесополосы на дорогу, он увидел, что злополучный блокпост стоит всего в 50 метрах, прямо перед ним. В предрассветных сумерках он не заметил его. Это было неожиданно, но офицер решил идти до конца. Примерно в 30 метрах от ограждения его остановили…
– Стой! Кто такой? Куда это мы ни свет ни заря?
– Хлопцы, я местный, иду в Раздольное, к родственникам.
За бетонной оградой послышались голоса и обмен мнениями.
– А что это там у тебя в кармане? А ну, вытащи руку!
Влад левой рукой аккуратно вытащил правую из кармана и извиняющимся голосом добавил:
– Я ранен, три дня назад задело обстрелом, иду к родственнику, он бывший врач, должен помочь.
Из-за ограждения высунулась бородатая голова в папахе с явным намерением рассмотреть пришельца.
– Оружие, деньги есть?
– Откуда у меня деньги? Ни того, ни другого нет.
За стеной опять состоялся диалог, и невидимый комментатор подытожил: «Пускай пиз…ует!» Бородач хриплым голосом заключил:
– А хрен с тобой, проходи!
Влад прошел мимо плит, ему в который раз повезло.
Быстро идти по дороге он, конечно, не мог, спина и рука давали о себе знать. Пару раз он ложился в траву, чтобы немного отдохнуть. Пройдя 10 километров, включил телефон и послал СМС, на что пришло указание идти дальше. Примерно в полдень летчик увидел спасительные «КамАЗы». Но они были так далеко! За эти пять дней скитаний он почти ничего не ел, и идти не было сил. Влад сел в траву и набрал номер «эвакуатора». Тот почти сразу ответил.
– Влад, мы сломались и стоим на дороге недалеко от Раздольного. Если можешь, пройди еще парочку километров, если нет, мы отремонтируемся и подъедем сами.
- Я дойду…
Он поднялся и пошел дальше.
Военная скорая помощь стояла на обочине, и под ней хлопотал водитель. Волошина накормили и сразу осмотрели. Спину, руку и многочисленные ушибы и ссадины обработали и натерли мазями.
В передовой госпиталь он попал только вечером следующего дня. Ему сделали рентген, под местным наркозом вправили руку и наложили гипс. Примерно через час пришел вертолет, чтобы доставить в штаб в Краматорске. Домой, в родное Кульбакино, он попал только через двое суток.
По свидетельствам очевидцев, сейчас в музее оккупированного поселка Старобешево экспонируется защитный шлем, парашют с подвесной системой и обломки украинского Су-25.

В 2017 году Владислав Волошин уволился из Вооруженных Сил. В этом же году был назначен сначала заместителем генерального директора по авиационным вопросам, а через полгода исполняющим обязанности директора КП «Николаевский международный аэропорт». 18 марта 2018 года покончил жизнь самоубийством.

После ухода из жизни Владислава Волошина многие пророссийские СМИ снова вытащили на свет фейк о том, что якобы он сбил 17 июля 2014 года малайзийский «Боинг» над Донбассом (на не предназначенном для этого штурмовике Су-25). Якобы за это двумя днями позже, 19 июля, он получил из рук президента орден «За мужество» III степени. Однако это не так.
Орден достался пилоту за боевую работу и спасение своих ведомых во время вылетов, которые состоялись за день до гибели «Боинга», а именно 16 июля. По словам Влада, те вылеты середины июля четырнадцатого были самыми жаркими за всю войну. Летчики Су-25 совершали по несколько рейдов в день на штурмовку колонн российской бронетехники, а сам он в этот день дважды попадал в передрягу.

Voloshin1Первый вылет 16 июля был в район села Мариновка, что рядом с печально известной Саур-Могилой. Бои за эту господствующую высоту (278 метров) начались еще в июне, но ни одна из сторон не могла долго ее удерживать. В ясный солнечный день с этого кургана видна территория на 30-40 километров вокруг, поэтому обладание ею сулило серьезные тактические и даже оперативные преимущества. Примерно в 11 часов пара штурмовиков Су-25М1 оторвалась от бетонки аэропорта Днепра и пошла на восток. Капитан Волошин на «восьмерке» (борт 08) был ведущим, чуть сзади и правее в машине с бортовым номером 41 шел майор, у которого это был первый боевой вылет. Пилоны «Грачей» несли стандартную подвеску – по паре подвесных топливных баков и по четыре блока неуправляемых ракет Б-8.
Незадолго до этого стало известно, что благодаря открывшемуся «военторгу» подразделения ДНР и российские «отпускники» получили новейшие переносные зенитно-ракетные комплексы, поэтому Влад решил не испытывать судьбу и сразу забраться на высоту 5 тысяч метров. Прибыв на точку, он обнаружил, что в указанных командованием координатах вражеских войск не было. Пришлось некоторое время осматривать местность. Примерно в 10 километрах юго-восточнее ведомый заметил пожар. Штурмовики изменили курс и со снижением пошли на новую цель. Волошин на 100 процентов знал, что наших подразделений там нет, поэтому решил с первого захода атаковать НУРСами «зеленку». Штурмовать начали с высоты примерно 3,5 тысячи метров. Дымные следы от «карандашей» протянулись к лесному массиву, и, выходя из атаки, сквозь клубы дыма, Влад заметил чуть в стороне скопление бронетехники.
Развернув машину левее, он дал еще один залп ракетами по БМП и КАМАЗам. Бросив взгляд в правое зеркало, капитан не увидел ведомого, но через мгновение тот появился в эфире. Владимир поведал, что, выходя из первой атаки, засек три пуска из ПЗРК. Видимо, одна из ракет достигла цели. Самолет едва держался в воздухе, был плохо управляем, а давление в обоих гидросистемах упало до нуля.
Через несколько минут командир смог обнаружить израненную «сушку» товарища и пристроился сзади, чтобы оценить повреждения. К тому моменту оба самолета развернулись на запад в направлении своей авиабазы. С левой стороны поврежденного штурмовика Волошин ничего не заметил, но, перестроившись вправо, обнаружил повреждения, характерные для поражения ракетой ПЗРК. Внутренний закрылок правой консоли крыла был практически полностью вырван, внешний поврежден, а через дыры обшивки хлестала жидкость гидросистемы. Ситуация была очень напряженной – летчик в любой момент мог совершить ошибку, ведь управлять многотонной машиной при отказавшей гидросистеме было очень трудно. От катапультирования сразу отказались: машину, которая стоит несколько миллионов долларов и так нужна Украине, можно и нужно было спасти любой ценой.
По рации командир как мог подсказывал товарищу, что надо делать. Нормальная посадка на бетонку была в принципе невозможна: без гидравлики не выйдут шасси, да и точно попасть на взлетно-посадочную полосу почти нереально – машина с трудом управлялась. Был только один выход – садиться на «брюхо», благо прямо по курсу был аэродром «Майское» с грунтовой полосой. Ситуация осложнялась еще и тем, что на пилонах борта 41 висел не полностью израсходованный боекомплект, который при посадке мог сдетонировать. Поэтому, пролетая над безлюдным районом, по команде ведущего Владимир избавился от подвесок.
Посадка на аэродром в поселке Майское напоминала кадры из фильма «В бой идут одни старики», когда комэск Титаренко руководил приземлением раненого Ромэо. Только на этот раз ранен был Су-25. К счастью, двигатели сушки работали исправно, и Владимир сумел притереть почти неуправляемую машину к зеленому газону летного поля. Уже через сутки самолет был отремонтирован и введен в строй.
Спасая машину ведомого, Волошин сам чуть не попал в неприятную ситуацию. До базы в Днепре надо было лететь еще около 50 километров, а датчик топливной системы показывал аварийный остаток керосина, которого хватает всего на несколько минут полета. В любую секунду движки могли остановиться, и Владу пришлось бы покидать самолет. Но все обошлось. Забравшись немного выше, Волошин поставил РУДы (ручку управления двигателями) в положение «полетный малый газ», благодаря чему со снижением планировал до самого Днепра. На последних каплях топлива он посадил самолет и зарулил на стоянку. К тому моменту баки были практически сухи.
Вечерний вылет в зону АТО принес первую боевую потерю Су-25М1 в той войне. Несмотря на непростой утренний рейд, Влад нашел в себе силы повторно вылететь на задание. На этот раз он управлял штурмовиком с бортовым 05. Ведомым, в кабине «тройки» (борт 03), был летчик намного старше Влада — и по званию, и по возрасту, но опыт был на стороне более молодого.
Прибыв в точку недалеко от госграницы с РФ, Волошин расстрелял боезапас, надеясь, что ведомый поступит аналогично и будет держаться позади его самолета. Но все оказалось сложнее. Ведомый немного отстал, а когда расстался с подвесками, получил с территории РФ «подарок» в виде ракеты новейшей ЗРК «Панцирь». Лишь через несколько минут Влад с высоты 5 тысяч метров смог обнаружить место падения «тройки». Сбитый летчик успешно катапультировался и приземлился недалеко от наших пограничников, которые тут же забрали его к себе. Все завершилось хэппи-эндом – примерно в 21:00 он был доставлен вертушкой в Днепр.
Днем 16 июля еще один наш штурмовик (борт 04) был серьезно поврежден «ихтамнетами», но смог вернуться на базу и через пару дней снова выполнял задания.
Думаю, теперь нашим читателям стало понятно, за что Владислав получил свою боевую награду. К сожалению, по вполне понятным причинам мы не могли раньше рассказать об этих операциях. По мнению «Думской», за участие в этой войне Волошин заслужил и более высокие награды. И хотя Влада уже не вернуть, сейчас еще не поздно исправить эту ошибку.

 С.В.Смоленцев

dumskaya.net

Загинув разом з побратимом


Гончарук Микола Павлович народився на Хмельниччині, жив на Миколаївщині, загинув на Донбасі. Посмертно він став почесним громадянином міста Славута, але в Южноукраїнську його теж вважають своїм. Тут мешкають його діти і вдова Надія.
Микола родом з села Голики Славутського району Хмельницької області. Разом із родиною переїхав до Славути, де після закінчення 9-ти класів ЗОШ №1 вчився у професійному ліцеї та отримав спеціальність кухаря. Служив у Внутрішніх військах Збройних Сил України (м. Львів). Їздив на роботу в Київ, працював на будівництві.
Goncharuk3В Южноукраїнськ Микола вперше прибув у відрядження в 2004 році, коли біля «нижнього» ринку будувалась 14-поверхівка. У вільний від роботи час познайомився з Надією. Дівчина родом із села Панкратове (Олексіївка) Арбузинського району Миколаївської області, але вже 15 років мешкає у місті енергетиків. Між молодими людьми зав’язались стосунки, і в 2009 році вони одружилися. На Різдво наступного року народився син Данило. Потім молоде подружжя протягом року мешкало на батьківщині Миколи. Там у них народилася донька Варвара. У 2013-му повернулися до Южноукраїнська, а 7 серпня 2014-го прийшла повістка з військкомату. Це була третя хвиля мобілізації.
Підготовка розпочалася з навчального центру «Десна», що на Чернігівщині. Незабаром рядовий боєць Гончарук був переведений в Мелітополь Запорізької області, де проходив службу в 17-му батальйоні територіальної оборони «Кіровоград» у складі 57-ої окремої мотопіхотної бригади Сухопутний військ України. Коли військовий підрозділ у жовтні був направлений до місця постійної дислокації у Кіровоградську область, в батальйоні з добровольців було сформовано окрему роту, яка виїхала на Схід України – на передову. Микола теж 28 жовтня був направлений до зони АТО, спочатку в Луганську область, потім – наприкінці грудня – в Донецьку, а саме, під місто Горлівку.
– Упродовж служби солдат двічі приїздив у відпустку додому, – згадує його дружина, а зараз вдова Надія Гончарук. – Це було на Різдво й у квітні, на Великдень. Весною, коли він приїхав, якраз влучила міна в палатку на їхньому блокпості. Згоріли всі речі. Він тільки приїхав, а назавтра дзвонять, що все згоріло. Наш фонд «Миротворець» йому збирав речі, спальний мішок, одежу, бронежилет. Документи в нього були з собою, а в хлопців багато чого погоріло. Одному з них тоді руку відірвало.
Повернувся Микола після великодніх свят на свій блокпост в селище Ленінське Амвросіївського району Донецької області, а 21 травня його не стало. З розповідей побратимів відомо, що був обстріл в вечірній час. Микола з побратимом вишли на чергування. Якраз гатили із 120-мм мінометів. Одна міна застрягла у дереві над окопом і там же розірвалася. Загинули обидва.
– Це сталося десь о 21.30, бо я о 21.50 почала йому надзвонювати, а він не відповідав, – розповідає Надія. – На ранок телефон вже був вимкнений. 22 травня десь об 11-й годині дізналася, що його нема. Якраз я перебувала в Панкратово. Все село гуло, всі знали про загибель Миколи з самого ранку. Один хлопець працює в військкоматі, а його мама живе в селі. Він їй подзвонив, сповістив. Сільська рада знала, школа. Всі знали, але боялися сказати мені, що трапилася така трагедія. Прибігають школярі, запитують: ти вже знаєш? Ні, не знаю. Сусідка прибігає: Надя, ти вже знаєш, що трапилось? Тоді вже я зателефонувала до сільського голови. Там сказали: ми не можемо підтвердити і не можемо спростувати. О 12-ій годині приїхали воєнком, сільський голова. Представники з Арбузинської райдержадміністрації приїжджали. Розповідали…
Goncharuk2Миколи не стало в 30 років. Надії тоді було 27, діточкам – 5 та 2. Життя розділилося на до і після. Перед похороном треба було забрати тіло. Туди Надія їхала разом з волонтером Тетяною Сорокодум, а назад скорботний вантаж супроводжували ще і побратими з Южноукраїнська, які служили разом з М.П. Гончаруком. Труну із загиблим героєм доставили на його батьківщину. В останню дорогу його провели з усіма почестями. У Славуті прощалися з бійцем на батьківському подвір'ї. Вшанувати загиблого прийшли сотні небайдужих людей. Поховали Миколу поряд із могилами рідних у селі Голики.
На батьківщині захиснику України Миколі Гончаруку встановлено надмогильний пам’ятник, дошку на території ЗОШ №1 у Славуті. На другу річницю загибелі у с. Панкратово на території цвинтаря теж відкрито меморіальну дошку. На пам’ятних заходах були хлопці-АТОшники, волонтери фонду «Мирне небо», адміністрація та мешканці села.
Указом Президента України від 8 квітня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Миколу Павловича Гончарука нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
З рук воєнкома замість батька державну нагороду отримав його син Данило. Ця урочиста і одночасно сумна подія відбулася в приміщенні Южноукраїнського міського історичного музею у присутності воїнів АТО та волонтерів.
– Це мій орден, – каже восьмирічний Данило. – Коли виросту, я теж буду військовим, як тато Коля, і теж піду захищати Україну.
Разом с матусею хлопець дбайливо зберігає ще одну нагороду – почесну відзнаку «Герой Миколаївщини» від громадської організації «Українська асоціація інвалідів та учасників АТО».


Л.В.Мініна


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2021 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.