logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Біографічні нариси про загиблих Героїв Миколаївщини

Офіцерська честь

 

grigorash    Гліб Миколайович Григораш народився 21 грудня 1966 року в м.Миколаїв. Його дитинство пройшло серед хлопчаків – однолітків на вулиці Фрунзе. Навчався в середній школі №35, яку і закінчив у 1984 році. Ще з шкільних років Гліб захоплювався туризмом, з рюкзаком за плечима побував у походах в Карпатах, горах Криму, Кавказу. Навчався із задоволенням, був одним з кращих у своєму класі. Показовим є той факт, що йому серед кращих учнів Миколаєва довірили символічну почесну варту біля Вічного вогню.
    Гліб від самого дитинства мріяв бути льотчиком. Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику.
    В 1984 році Гліб Миколайович вступає до Пермського воєнного авіатехнічного училища, яке закінчив у 1987 році. Потім служба в різних авіачастинах – від Далекого Сходу до Польщі. Після проголошення незалежності України Гліб Григораш продовжує службу старшим техніком з радіотехнічного обладнання в бригаді морської авіації в Кульбакіно. Але після переводу частини в м. Саки і скорочення штату в 2003 році він виходить на пенсію в званні старшого лейтенанта. Чому віддавши військовій службі майже 20 років він мав таке звання? Відповідь лежить на поверхні – принциповість, небажання бути на побігеньках, незручність для командування не давали можливості «заслужити» чергове звання. Мабуть давалось в знаки походження Григорашів з козацького роду – звідси і характер запальний та рішучий. Не випадково дід Гліба, всі його дядьки були військовими, мали нагороди.
    Звільнившись зі служби Гліб Миколайович не міг всидіти спокійно. Він постійно хотів навчатися новому, завжди щось майстрував. Таких як Гліб називають «золоті руки» та «золота голова». Але на першому плані була його дружна сім’я – дружина та дві доньки. Ходили разом в туристичні походи, подорожували. А ще Гліб захоплювався полюванням.
    Коли в Криму з’явились «зелені чоловічки» і розпочалось захоплення військових частин російськими військовими, за іронією долі Гліб саме  перебував на півострові. «Коли Крим був захоплений Росією – розповідає дружина Гліба Наталія Володимирівна – російські козаки крутили руки українським військовим, намагалися поставити на коліна, погрожували. Її чоловік на собі відчув ганебне ставлення  і зневагу. Гліб пишався своїми товаришами, котрі змогли вирвати українську техніку з лап окупантів  та важко переживав зраду інших».
В травні 2014 року під час мобілізації Гліб Миколайович добровольцем прийшов в 19-й батальйон територіальної оборони. Коли дружина Наталя просила Гліба залишитись вдома, він сказав: «Я офіцер, і є таке поняття як офіцерська честь!». А ще – «Якщо я не піду туди (в зону бойових дій – авт.), ворог прийде сюди». Гліб Григораш був призначений заступником командира роти з озброєння і техніки. Спочатку були інтенсивні навчання на полігоні, варта на блокпостах, охорона берегової лінії. А вже 2 вересня 2014 19-й батальйон був відправлений в зону бойових дій, куди і прибув 4 вересня.
    В ніч на 3 вересня 79-та і 95-та аеромобільні бригади здійснили широкий марш-рейд із районів Краматорська і Слов’янська по тилам російських військ і бойовиків, в ході якого ворог поніс значні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Було зупинено просування бойовиків. 19-й територіальний батальйон в зоні АТО зайняв першу лінію оборону для недопущення розвідувально-диверсійних груп сепаратистів, а також для утримання встановлених під час рейду позицій.
    Проблеми з’явились ще до від’їзду в зону АТО, Наталя Володимирівна згадує слова чоловіка: «Техніка жахлива, автомашини без гальм. Коли виїжджали в АТО – грошей не заплатили, а бронежилети привезли тоді, коли бойовики з «Градів» повним ходом обстрілювали позиції. Половина особового складу втекла з передової – дезертирувала. А Глібу з травмованою ногою офіцерська честь не давала навіть думки покинути позиції та товарищів».
    Батальйон 5 вересня прибув на місце дислокації – район Гранітне – Старогнатівка – Тельманово. Бійці намагались окопатися, та де там – на кам’янистому ґрунті. Приїхали на порожнє місце – митись немає де, випрати білизну й одяг неможливо, туалетів теж нема.
    Підрозділи 19-го батальйону розташовувались недалеко від Донецька. Позиції були всього в декількох кілометрах від сепаратистів, обстріли артилерії бойовиків і прольоти безпілотників під час так званого «перемир’я» тут були звичною справою. Але й під обстрілами потрібно було налагоджувати окопний побут, а також ліквідувати ДРГ, які постійно лізли. І ось тут велику роль відіграв скрупульозний, навіть педантичний характер Гліба Миколайовича як заступника комроти. Кому що видано, яка зброя – все розписано в блокнотах. Як ця його риса потім допомогла багатьом людям!
    Та випробовування на цьому не закінчились. 13 вересня близько 80 бійців самовільно покинули поле бою, оголивши лінію захисту і кинувши зброю і бойових товаришів, повернулись в Миколаїв. Залишилось 33 чоловіка, серед них був і Гліб Григораш, які 2 тижні утримували оборону від супротивника, поки на допомогу не прийшли «морські котики». При цьому бійці, що залишились не тільки змогли відбити напад, але й заробити славу «шаленого» батальйону.
    На другий день, 14 вересня, ворог організував бійцям, які залишились, засідку. Вони аж ніяк не очікували спротиву. 3 із 4-х танків терористів бійці спалили. Потім витримали ще два бойові зіткнення, знищили всіх терористів у засідці, придушили всі вогневі точки ворога. І це взагалі без важкого озброєння! Саме після цього сепаратисти назвали їх «шаленими».
    Гліб Миколайович Григораш загинув 13 жовтня 2014 року під Білокам’янкою, перебуваючи у групі прикриття розвідувальної групи, він натрапив на розтяжку. Загинув так, як жив – відповідно до своїх принципів. Адже Гліб міг нікуди не іти, залишитись, направити замість себе іншого, він – заступник командира роти…
    Кожну мить щасливого сімейного життя пам’ятають дружина Наталя, доньки Анна та Ксенія. Старша донька Анна - студентка Національного кораблебудівного університету ім. адмірала Макарова, навчається на 3-му курсі за спеціальністю «Авіа- та ракетобудування», а молодша Ксенія, ще навчається в середній школі.
    Указом Президента України Гліб Миколайович Григораш був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
    Чомусь не полишає почуття гіркоти. Хотілось би побачити меморіальну дошку Герою на його рідній школі. І пам’ятний знак Герою на кладовищі в Матвіївці, де він похований. Але головне – більше уваги і допомоги сім’ям загиблих Героїв.


Макарчук С.С.

Хлопець з хоробрим серцем

 

Визволення від ворога стратегічно-важливого населеного пункту Піски, що поблизу Донецького аеропорту почалось ще в липні 2014 року. Гарячі бої тривали тут і спекотним літом, і восени, і взимку. Серед бійців, що кожного дня вели бої з терористами був і наш молодий земляк – Михайло Губриченко – солдат батальйону «Фенікс». Мужність і героїзм українських воїнів 79-ої та 93-ої бригад, добровольців з Правого сектору, батальйону «Дніпро-1» та «ОУН» вражав ворога. Про них ходили легенди. Адже неймовірна сила рухала бійцями щодня, щогодини. Палаючі танки, що йшли на блокпости, поранені бійці, які продовжували вести бої, а потім аби не здатися ворогові підривали себе, вражали окупантів в районі Донецького аеропорту. Під час цих битв поряд з побратимами, миколаївські десантники здобули славу по обидва боки від лінії фронту - українці висловлювали повагу та вдячність за подвиг, а ворог - зі страхом в очах спостерігав за їх діями.
GubrichencoНеймовірно тяжкі бої були, коли Піски атакувала частина ротно-тактичної групи 22-ої окремої бригади ГРУ Генштабу Росії, а також 200-ої бригади особливого призначення Південного військового округу (Ростов). Ворожі десанти час від часу не полишали наміру прорвати оборону. 10 лютого терористи роблять чергову спробу прориву, та вже 11 лютого українські військові взяли повністю під контроль населений пункт Піски і закріпились біля Опитного і Тоненького. Але бої не припиняються. 14 лютого в районі с. Піски Донецької області при виконанні бойового завдання, потрапивши під мінометний вогонь терористів, від осколкового поранення загинув Михайло Губриченко.
– Це пізніше, коли вже поховали сина, від побратимів я дізналась, які надзвичайно тяжкі випробування випали на долю мого Михайла, - розповіла при зустрічі мати Наталія Іванівна Губриченко. - Адже коли приїжджав на кілька днів додому, то про те, що під час боїв горіла і техніка, і побратими, і земля, не обмовився жодного разу. Більше про хлопців з західної України розповідав з якими встиг потоваришувати, багато говорив про волонтерів, які привозили до них на передову і харчі, і воду, і взуття, і цигарки. Мабуть, не хотів, аби ми хвилювались. Він був гордий, що служити випало саме в 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади «Фенікс». В нього не було страху. Навіть після лікування в госпіталях Дніпропетровська та Києва він знову повертався до товаришів на передові позиції. Хоча вони були навіть взимку неймовірно гарячими.
– Та армійські труднощі почалися для сина ще коли він був призваний в 2011 році на строкову службу в місто Севастополь. Хоча і прослужив півтора роки на підводному човні «Запоріжжя» та біль у серці час від часу нагадував про себе. Це не зупиняло хлопця. Він ще встиг виїхати і на бойові навчання на кораблі «Чернігів». Повернувшись до Очакова вирішує влаштуватись на роботу. Та все не вдається. Тож виїхав до Архангельська, де раніше проживав з родиною, сподіваючись, що там зможе працювати, заробляти гроші та допомагати матері. Та не так сталося як гадалося. І вже за рік він знову в Очакові.
Почав думати про армію. Він добровільно прийшов у військкомат з наміром вступити до лав десантних військ, адже десантники всюди перші, і він хотів служити саме там. Однак у військкоматі йому кілька разів відмовляли, адже серце не втомлювалось нагадувати про негаразди. І лише зваживши на наполегливість Михайла, його було зачислено на посаду - стрілець-номер обслуги, аеромобільно-десантний взвод аеромобільно-десантної роти, десантно-штурмового батальйону «Фенік» 79-ї Миколаївської окремої бригади. Батальйону, який в серпні 2014 почав формуватись, за безпосередньої участі волонтера Юрія Бірюкова.
Після нетривалих навчань на Широколанівському полігоні, хлопець виїхав на схід України, де тривала антитерористична операція. Додому приїжджав на кілька днів у жовтні, та грудні. Пізніше лише дізналась, що ці дні йому давались як короткострокова відпустка по пораненню. Як розповіли мені побратими Михайла мужньо він разом з іншими тримав оборону Донецького аеропорту – що став символом героїзму українських військових. Десантники отримали неформальне звання «кіборги». Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Життєвий шлях Михайла Михайловича Губриченка, який народився 28 серпня 1991 року в місті Очаків Миколаївської області, був як в звичайного хлопця. Школа, армія. І війна. Війна, що назавжди забрала у матері 24-річного сина, у брата та сестер – рідного брата.
Поховали Михайла з усіма почестями на міському кладовищі в Очакові 18 лютого 2015 року.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Губриченко Михайло Михайлович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

С. М. Мандибура

Героїчна історія українського командира-спецназівця

 

 Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину. «Відколи його пам’ятаю, він мріяв про військовий однострій та службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».
ZinchenkoПісля здобуття середньої освіти в 1994 році став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П. С. Нахімова. Успішно закінчивши навчальний заклад, був направлений в місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як водолазного спеціаліста загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командир цього загону. Нелегкими військові будні були завжди. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінуванням і прориву протидесантних загороджень, чи розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні дані, досвід, але й загартовували витримку та волю, відточували бойову майстерність. «Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де його тримав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього» – додала дружина.
Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема, отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення військово-морських сил Збройних сил України», а з жовтня 2005 року по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, в грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.
За особистий високий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений численними медалями Міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
Спілкуючись з Валентиною, тендітною та милою жінкою, відчуваю як неймовірно тяжко їй приховувати біль утрати, утрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, біля якого було завжди затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.
– Коли почалась антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово від’їжджав до зони бойових дій. Хвилювалась, але не хотіла щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка на друге серпня була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході вже розпочались військові повномасштабні дії, і хто потрапляє в горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина.
17 серпня 2014 року в районі м. Старобешево Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.
«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним оборонцем рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – йдеться у листі родичам загиблого.
Після прощання в Очакові, 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі в селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.
Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.
За мужність та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).
Указом Президента України  № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 В пам’ять побратима

Савенко В.В., товариш по службі

Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулось в 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського ВМІ імені П. С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я гордий, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти Сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та натренованості, вирізняли – неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навики командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала в згуртуванні колективу. Він вмів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи то вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, незважаючи на ранг та посаду. Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій як ніхто розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного спрямують  колектив до успіху. У колективі відчували «почуття ліктя». Ми завжди намагались у всьому рівнятись на командира.
Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з Дня відзначення 60-ї річниці з Дня створення Морського центру спеціального призначення, капітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, вони будуть виконані з честю. Zinchenko2
Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни в Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно тяжко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, їхали і «аватари» – люди, які давно свій інтелект утопили в горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося з ними знаходити спільну мову, навіть не на підвищених тонах. Вистачало лише погляду та кремезної статури. І вже за тиждень-два всі вони добросовісно виконували обов’язки військовослужбовця.
Скромний і виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили міг легко дати відсіч кожному, хто намагався його перевірити на міцність.    
Олексій Володимирович уже з першими добровольцями виїде в зону проведення антитерористичної операції. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом з розвідувальною групою спеціального призначення потрапили під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя та 17 серпня 2014 року серце його зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!
Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернусь і все буде добре». Це перше і єдине слово, якого не вдалось стримати командиру. Як згадували побратими, Олексій на передовій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та якщо чесно сказати, то його під два метри зріст, кремезну статуру ніхто б і сховати не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.
За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди з запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.
Пригадую, як ще будучи курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням дочки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок красунь виховував наш командир разом з дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла присягу на вірність Україні і сьогодні разом з побратимами захищає нашу землю від агресора.
Двері його оселі були відчинені для кожного і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом з товаришами і періоди їх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.
Тяжко, але сьогодні війна – не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої відходять. Їхні імена закарбовуються у Вічність.  Але розпачу у воїнів ніколи не буде.
Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима  зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир на Україні.
Ми всі бажаємо Миру, але Миру тільки шляхом Перемоги!
І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!
Слава Україні! Героям Слава!

 

С. М. Мандибура

БЕЗСТРАШНИЙ ВОДІЙ


zaviryuha1За свій невеликий термін проведення антитерористична операція встигла забрати життя багатьох українців – справжніх героїв, що поклали своє життя за суверенітет, цілісність та єдність української держави. Саме військовослужбовці першими увійшли до зони антитерористичної операції, вони щохвилини виборюють для нашої держави такий жаданий мир, завзято та сміливо ідуть в бій з думкою про перемогу. Це справжні патріоти, які ціною власних життів забезпечують неподільність нашої країни, саме їм ми зобов’язані та повинні вклонитися за мирне небо над головою.
Одним з таких непізнаних героїв сьогодення був Завірюха Олександр Ігорович, уродженець села Кам’яна Балка Первомайського району Миколаївської області.
Солдат контрактної служби прийшов до Збройних сил України на посаду водія-механіка. На початку своєї служби керував військовими транспортними засобами, пізніше пересів за кермо не модернізованого бронетранспортеру БТР-80. Олександр був одним з кращих водіїв бригади, за БТРом слідкував як за власною дитиною, завжди тримав його в ідеальному стані. Однак, командирові відділення неодноразово доводилося сварити Олександра за безлад в середині машини, на що солдат жартома погрожував вигнати хлопців з бронетранспортеру та їздити на ньому самостійно.
Командир відділення Володимир згадує солдата Завірюху як гарного та слухняного виконавця, будь-якzaviryuha2у поставлену задачу виконував на «відмінно». Олександр виявився дуже веселим хлопцем, весь час жартував, навіть під час обстрілів.
- Безстрашний був, зовсім нічого не боявся, – з посмішкою на вустах пригадує командир.
21-річний Олександр відзначився вражаючою мужністю під час запеклих боїв 11-12 липня поблизу Зеленопілля: разом із бойовими товаришами врятував життя великій кількості поранених, вивізши їх у безпечну зону. Проте, під час тих запеклих боїв сам мало не загинув. Залишивши особовий склад на місці дислокації, водій Олександр разом із командиром взводу, оператором-навідником та двома медпрацівниками рухалися на бронетранспортері полем бою та попали під обстріл. Лише за п’ять хвилин потому командир взводу помітив, що Олександра немає в машині та вже і не сподівався побачити його живим. Коли після закінчення обстрілу усміхнений водій зазирнув у люк: «Всі живі? Тоді швидше тікаємо звідси!». Того разу йому таки вдалося вижити, сховавшись за машиною з іншого боку.
Життя Олександра обірвалося внаслідок чергової атаки терористів на Донецький аеропорт. 28 вересня прямою наводкою танк терористів влучив у бронетранспортер, де знаходились бійці 79 окремої аеромобільної бригади. Того дня загинуло семеро десантників, серед них і водій Завірюха. Його бойові товариші та командир відділення жалкують лиш про те, що так і не встигли добре пізнати Олександра, але в їх пам’яті він назавжди так і залишиться безстрашним жартівником та хоробрим бійцем. Незважаючи на свій юний вік, Олександр виявився справжнім героєм, яким може пишатися Україна!

 
Кисличенко М.О.

Сльози матері


Які слова можуть передати горе матері, яка поховала сина, проте не вірить в його смерть і живе тільки тому, що знає – одного дня її Вальок повернеться. Не уві сні, а насправді.


Заграничний Валентин Анатолійович народився 9 грудня 1978 року в м.Миколаєві. Батько, Анатолій Васильович, – ветеран МВС, зараз на пенсії, мати, Антоніна Петрівна, працює в Надбузькому професійному аграрному ліцеї.
ZagranichniyЗ дитинства мріяв стати військовим. Сам Валентин так розповідав про це в інтерв’ю очаківській міській газеті («Очаків», № 30 від 27 липня 2012 року): «Захоплення парашутним спортом з’явилось в мене ще в дитинстві. Я прагнув стрибнути з парашутом і поглянути на землю з висоти пташиного польоту. Моя мрія здійснилась у 1994 році, коли я 15-річним юнаком зробив крок на зустріч небесним просторам. З того часу вже точно знав, чим хочу займатися протягом усього життя».
Мама також пригадує, як у дитинстві зачитувався Валентин книжками про війну, військових, по кілька разів передивлявся фільми на військову тематику. Найулюбленішою була стрічка «В зоні особливої уваги». В школі навчався добре, відразу після її закінчення у 1995 році вступив на факультет аеромобільних військ Одеського інституту сухопутних військ (зараз – Військова академія). «Як їхали поступати, – згадує мама, – я всю дорогу проплакала, як наперед знала… Поступив сам, учився сам – ми нічого не платили, торби не возили». Юнак звик всього добиватися лише власними знаннями, уміннями, наполегливістю. Після закінчення інституту молодий офіцер був розподілений до 1-ї аеромобільної дивізії (м.Болград, Одеська область), після її розформування певний час служив в Миколаєві в 79-й ОАЕМБр, а у 2005 році перевівся до в/ч А1594 м.Очаків. Спочатку обіймав посаду заступника командира групи спеціальних операцій, потім – командира групи мінування, заступника командира загону спеціального призначення з повітрянодесантної підготовки. З 2006 року займався підготовкою до стрибків молодих солдат, до чого ставився з великою відповідальністю. Був надзвичайно вимогливим і до себе і до своїх підопічних, адже знав, що від набутих професійних навичок залежатиме не тільки успіх операції, але й власне життя та життя товаришів.
Неодноразово входив до складу команд, які представляли частину на першості Збройних Сил України, очолював команду на змаганнях за звання кращої групи спеціального призначення України. На усіх змаганнях команди займали призові місця. В частині відзначали Валентина Заграничного, як одного із найкращих офіцерів повітрянодесантної служби частини.
Антоніна Петрівна пригадує, що коли в 79-й ОАЕМБр розпочались масові скорочення, син почав шукати, куди перевестися: «Були варіанти в Києві, Житомирі, Очакові. Він вирішив спробувати в Очаків, я відмовляла: «Синок, ти ж десантник, а там – вода», а сама думала, що не візьмуть його, бо було багато бажаючих. Коли через деякий час телефонує: «Мамо, я все поздавав. Мене взяли!». Так він і поступив на те «вакантне» місце, яке звільнилося внаслідок смерті офіцера під водою. У мене ще тоді були вже недобрі передчуття, щодо цієї посади. Хто ж знав, що цей нелюд нападе, і що буде війна! Я казала: «Синок, не йди! Ти ж можеш залишитись. Ти ж інших учиш». «Так, – каже, – можу. Але я піду – хлопці йдуть, їм по двадцять років, а я буду ховатися? Як я їм буду в очі дивитися, як я буду від них щось вимагати?». Пішов. Я повернусь, каже, мамо. Я везучий. Все буде добре. А рівно за тиждень мені повідомили, що його немає»…
За офіційними даними Заграничний Валентин Анатолійович загинув 28 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання з коригування вогню артилерії в районі населеного пункту Многопілля Іловайського району Донецької області, будучи командиром розвідувальної групи спеціального призначення. 3 вересня 2014 року тіло Заграничного В.А. разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаний герой.
Антоніна Петрівна розповідає, що командування частини їздило на впізнання: «Ніхто їх впізнати не міг – там такі чорні огарки… Боже! Боже! Всі хлопці, яких він повіз повернулись, а його нема… Потім ми з батьком ДНК здавали, довго це все тягнулось… Аж у 2015 році, 5 травня привезли мені той ящик… Вони хотіли, щоб я повірила, що у тому ящику моя дитина… У мене не було ніяких почуттів до того, я просто тупо стояла і дивилась на це все. Інші батьки могли бачити, що то їхня дитина, вони могли попрощатися, виплакатися… В мене навіть цього не було… І по цей день я на могилі нічого не відчуваю. Я прихожу, тому що треба прийти, а нічого не відчуваю… і сни… я їх всі пам’ятаю…
… Я цей котел бачила – величезний, бетонний з гладкими стінами і там міситься глина, і хто хоче вилізти, не може, бо стіни гладкі, і водоворот затягує. Другу ніч сниться лікарня сільська. Бачу – мій Вальочок у камуфляжі розстібнутім… Дощ накрапає… Я проходжу через цей двір, далі через дорогу і бачу – 5 обелісків стоять. 5 пам’ятників чорних. Всі однакові. Біля них живі квіти ростуть. І на одному з них – мій син, і написано «ВалентиМ», отак з помилкою, і більше нічого – ні прізвища, ні дати… Я дивлюсь, і раптом іззаду за плече мене хтось бере, я оглядаюсь – «Вальочок! Синок! Що ж це таке?! Як же ти і тут, і там?!». А Він каже: «Мамо, це помилка. Вони помилились»… Іншим разом, 3 вересня, як батько поїхав у Запоріжжя на впізнання – наснилось, що у траві високій лежить моя дитина в камуфляжі, а над ним схилилась Матір Божа, і йдуть від неї промені золоті, якими накрила його – захистила…
Zagranichniy2І завдяки цим снам, завдяки тому, що правди мені ніхто не розказав (за словами Антоніни Петрівни їй доводилося чути декілька різних версій загибелі сина) в мене є надія. Я чекаю. Тільки завдяки цьому я живу. Ходжу на роботу, щоб хоч якось відволіктися, а насправді так важко, що і не передати. Серце завмирає при кожному дзвінку у двері чи по телефону – а раптом це моя дитина. Може він у полоні, а його ніхто не шукає? Де я тільки не ходила – шукайте! Може мій син живий! А вони комп’ютера включать: «Числиться загиблим. Вибачте»…
Гортає мама фотографії – «Це ще маленький… це курсант… це – в Криму на навчаннях – коли це все ще наше було»… Сльози на очах… «Він з малечку дуже слухняним був, спокійним, відповідальним. Коли Валентину було шість років, народилася Наталка. На нього можна було спокійно залишити дитину, і попити дасть, і заспокоїть, і покачає. До всього ставився серйозно, і в школі добре вчився, і в інституті, все йому вдавалось – і парашутну справу освоїв, і водолазну… І все спішив, спішив… Як у 16 років пішов із дому, так і закрутилося – інститут, служба, сім’я, друзі… Ми з ним так мало бачилися, так багато не сказали один одному…
Наказом Міністра оборони України № 546 капітану 3-го рангу Валентину Анатолійовичу Заграничному було присвоєно позачергове військове звання капітана ІІ рангу посмертно.
Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Заграничний Валентин Анатолійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
Наказом командира військової частини А 1594 від 29.12.2014 р. № 926 за мужність і відвагу, проявлені під час виконання військового обов’язку, прізвище капітана ІІ рангу В.А.Заграничного занесене до Книги Пошани військової частини А 1594.
Рішенням Вінницької громадської організації «Союзу ветеранів військово-морської розвідки» капітан 2-го рангу В.А.Заграничний посмертно нагороджений офіцерським морським Хрестом за розвідку.

А.П.Назарова

 

Сміливий ровесник української Незалежності


«Ніхто, крім нас!» – головне гасло українських воїнів-десантників, які в усі часи залишаються вірними військовій присязі, бойовим побратимам, українській Незалежності. Немало їх було, відданих і завзятих оборонців, із числа військовослужбовців, які проходили строкову військову службу в 79-й Миколаївській окремій аеромобільній бригаді. На жаль, у чорному мартиролозі новітньої історії немало імен світлих людей – героїв нашого часу.
zlatiev2Один із них – Сергій Анатолійович Златьєв. Він народився 25 травня 1991 року в селі Леніне Фрунзівського району на Одещині. В місті корабелів проходив строкову військову службу в аеромобільній бригаді, а після того залишився в Миколаєві для продовження служби за контрактом. Сержант Златьєв був заступником командира 3-го взводу аеромобільної роти. Володимир Лайдьонов, найкращий товариш Сергія, так його згадує: «Він був душею роти, будь-якої компанії, вічним оптимістом, посмішка ніколи не зникала з його обличчя». Вони потоваришували ще до початку бойових дій, Володя жартома називав його «Панда Кунг-Фу» за спритність і витривалість, а взагалі армійський позивний Сергія – «Чорний» (за смуглявий колір шкіри та чорні, мов смола, очі).
Герой-десантник був одним із кращих у бригаді з фізичної підготовки, завжди рвався в бій, з душею ставився до роботи, армійських буднів, цінував друзів та безмежно любив людей, мав гостре відчуття несправедливості.
Зі своєю чарівною дружиною Сергій познайомився 2013 року на курсах зі стрибків з парашутом. Того незабутнього дня всім дівчатам, готовим до виконання свого першого польоту, було відмовлено. Мовляв, є така прикмета: не можна жінкам стрибати в передчутті негоди або дощу. Тоді він підійшов до неї першим, щоб витерти її сльози та заспокоїти. З того часу вони завжди були разом – корінний одесит та юна миколаївка.
Оксана Златьєва добре пам’ятає холодний лютий 2014-го. Тоді після відомих подій та нічної бойової тривоги, швидких домашніх зборів частину роти перевели в бойову готовність. Водночас під цією та іншими частинами Миколаєва, поблизу Інгульського та Варварівського мостів почали збиратися хаотично організовані мітинги проросійських сил проти висування бойових підрозділів. Негативно налаштовані групи людей, звезених, як стало відомо потім, навмисно перекривали транзитні шляхи, формували свої блокпости, прикриваючись, як це було у Криму, жінками, дітьми, гучними гаслами. Тоді ще ніхто не усвідомлював глибинності технологій «гібридної» війни, «зелених чоловічків», таємних намірів російського окупаційного режиму захопити Крим і південь України під проект «Новоросія».  
Вже на початку березня Сергій разом із побратимами, серед яких – Володимир Лайдьонов (позивний «Єнот») та Олександр Черніков (позивний «Байкал»), висунулися на кордон із Кримом. Там вони, як і решта бійців-десантників, контролювали нашвидкуруч організовані блокпости біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. Телефонні розмови з домашніми були нечастими та короткими, військові будні – важкими й запеклими, очікування зустрічі ставало нестерпним. Пригадується складний побут: відсутність форменого теплого одягу, продуктів харчування, засобів облаштування пунктів бойового чергування. Тоді Сергій дізнався, що Оксана носить під серцем їхню дитину, тому прагнув приїхати бодай на пару днів до коханої, щоби швидко, військовим поспіхом, відгуляти скромне солдатське весілля (під час кількаденної відпустки вони все-таки побралися. – Прим. авт.). Потім його підрозділ перекидали з однієї бойової позиції на іншу, і за ці півроку служби йому довелося побачити не тільки щирість і гостинність місцевого населення, але й розлюченість, ненависть і зраду місцевих жителів. Це ті дні, коли шукали в селі бодай води чи хліба, а ніхто не давав. Мовляв, складіть зброю, годі служити «бандерівцям»!     
Zlatiev3Його перший у житті бій відбувся 3 липня: тоді вони з бойовими підрозділами української армії брали участь у визволенні міста Красний Лиман Донецької області. На жаль, 10 червня Черніков і Златьєв під час рейду потрапили в аварію та отримали травми. Десантників евакуювали їх шпиталю в Дніпропетровськ, поставили діагнози: першому – травму, перелом хребта та перелом передпліччя (нині він залишається військово непридатним (непридатний до високомобільних десантних військ, продовжує службу техніком у штурмовій авіації). – Прим. авт.), другому – струс мозку і пошкодження стегна. Коли хлопці лежали в лікарні, Лайдьонов був на передовій. Невдовзі всі вони зустрілися в тому ж таки шпиталі, коли Володимир отримав своє перше поранення.
5 серпня у Сергія та Оксани Златьєвих у пологовому будинку № 1 м. Миколаєва народилася донька Єва. Тоді друзі, як три мушкетери, як їх по-дружньому називали в роті, прийшли на подвір’я лікарні з повітряними жовто-блакитними кульками на виписку дружини товариша. З гіпсами та на милицях, вони, герої-десантники, були усміхненими та щасливими, по-бойовому підтягнутими та стрункими. Мені не забути того дня, бо й сам приїхав до тієї лікарні, яка подарувала мені дочку Мирославу, в якихось справах. Там ми і познайомилися з хлопцями – захисниками української незалежності.
Скромно відсвяткували народження доньки (у нього це була первістка, у Оксани вже був хлопчик. – Прим. авт.). Сергія, ледь відновленого після травм, відрядили на посилення оборони сумнозвісного міжнародного Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф'єва. Перед очима кожного українця – сумний мартиролог летовища, де загинула українська військова еліта. На жаль, невдовзі до хати Златьєвих прийшла біда: звістка про його загибель під час виконання бойового завдання. Відтоді 28 вересня 2014 року стало чорним днем для героїв-десантників. Як стало відомо пізніше, у бронетранспортер, де знаходився Сергій із товаришами з його відділення, влучив постріл ворожого російського танка Т-72. Як пригадує у своїй пояснювальній записці від 13 березня 2015 року солдат А. М. Бороденко, тієї миті відбувалася зміна позиції БТР-80 з нового терміналу до старого. За кермом був водій Олександр Завірюха, навідник КПВТ, ПКТ солдат Ігор Білий, у десанті по правому борту – сержант Сергій Златьєв, лейтенант Олексій Тищик, солдат Юрій Соколачко, по лівому борту на «кукушці» – власне А. Бороденко, посередині солдат Ігор Швед, ближче до навідника – майор Хардіков. Після смертельного попадання снаряда в машину з лівого боку вирвало нижню апарель, а верхня заклинила. Услід за наказом майора «Всі з машини!» Швед вискочив через «кукушку», Хардіков – через нижню апарель, автор цих спогадів залишав БТР останнім. Що там було всередині, він не пригадує, бо вже вирувало чорне полум’я. Коли він нарешті встиг виповзти з машини і добігти до старого терміналу, стався вибух, внаслідок якого розірвався БТР. Майор Хардіков та солдат Швед уже були під опікою лікарів, усіх інших побратимів А. Бороденко так більше і не побачив.
Тим часом Оксана жила очікуваннями, що її чоловік Сергій Златьєв усе-таки залишився живим, встиг вистрибнути з БТРа, знаходиться під опікою лікарів. Ніхто з бойових побратимів – захисників Донецького аеропорту – не міг ствердно сказати, де її коханий. Миті очікування правди перетворилися на нестерпні дні, тижні, місяці. Вона, мов поранена зигзиця, метушилася від телефонного апарату до військової частини, від друзів Сергія до його командирів, нервово заколисуючи маленьку Єву. Її підтримували друзі, надавали допомогу волонтери, щоб якось перекрити оплату за оренду квартири, купити якісь продукти, сплатити проїзд у міському транспорті. Мені, тоді вже народному депутату України, навіть колись довелося влаштувати скандал у тролейбусі, в якому я зустрів Оксану: вона тримала на руках немовля та колисала сина, і жоден із пасажирів не поступився місцем дружині героя-десантника. На жаль, з іншими дружинами бувало і не таке…

Кремінь Т.Д.

Боль утраты – муж, отец, офицер

6 апреля 2014 года в пгт Новофедоровка двумя выстрелами в упор был застрелен офицер Сакской авиационной бригады - майор Карачевский Станислав Владимирович.
Karachevskiy1Супруга убитого Ольга Карачевская ныне проживает с детьми в Николаеве.
Станислав Карачевский майор оперативного отдела Сакской авиационной бригады. Родился в г.Бердянск Запорожской области 19 апреля 1981 года. После окончания школы единственный из класса, кто выбрал профессию военного и поступил в вышнее военное училище им. Нахимова в Севастополе.
История любви Ольги и Станислава началась, когда он был студентом Нахимовского военного училища. У Оли умер дедушка, и она переехала к бабушке, у которой Стас снимал комнату. Познакомились они волей случая. Стас бежал на автобус, упал в вырытый котлован и сломал ногу. Как раз в этот период Оля жила у бабушки и увидела симпатичного квартиранта. «Он очень добрый, открытый был. Щеки все время красные были от того, что прыгал на костылях. И глаза… Очень красивые – серые. Сейчас у дочки такие. Я смотрю и таю…» - улыбаясь, говорит Оля. В 2005 году Ольга и Станислав поженились. Жену и детей Стас водил к тому котловану, в который упал. Ольга говорит, что сломанной ногой он легко отделался. Котлован очень глубокий, около 3 м внизу было битое стекло, камни и проволока. Год Станислав служил в Очакове, потом его часть перевели в Крым.
На вопрос об увлечениях мужа Ольга не думая отвечает: «Увлекался нами». Очень любил море, ему нравилось просто сидеть, стоять и смотреть. Любил рыбачить, брал с собой детей. Не всегда такая рыбалка приносила желаемый результат, дети били камышом по воде. Всей семьей очень много гуляли, старались открыть для себя Крым. Старший сын Влад очень просился в «Красные пещеры». «Соня была очень маленькая, и мы не решались идти в пещеры, ждали, когда подрастет. В этом году мы там побывали, посмотрели» - рассказывает Оля.
У Ольги два высших образования – инженер эколог и экономист. «Когда Соня подросла, я хотела выйти на работу, но Стас был против. Говорил, чтоб я наслаждалась этим временем, потом буду очень скучать. И я занималась детьми. Старшего сына нужно было готовить к школе. Мы получили ордер на квартиру, уже ходили, осматривали её» - говорит Оля. Стас хотел, чтобы сын пошел в украинский класс школы. «Если будет нужно, и в семье мы будем говорить на украинском» - говорил он. Эти слова повергали Ольгу в легкий испуг, потому что на украинском она говорит плохо. Языковой проблемы в Крыму никогда не возникало, у всех было право свободно выбирать, на каком языке говорить или на каком языке учиться в школе.
Семью Ольги и Стаса трудно было назвать патриотической, но с момента начала событий на Майдане они разделяли сторону протестующих.
«Я переживала, что Майдан не даст результатов, что власть не пойдет на уступки. Мы понимали, что люди не могут там вечно стоять. Наверно, именно в момент Майдана, я поняла, что я не просто живу в Украине, а я –украинка. Но в Крыму все было спокойно. Кто-то поддерживал Майдан, кто-то был против, но ничего предвещающего беду не было. Мы с удивлением наблюдали за тем, что начало происходить в Симферополе, предпосылок к митингам никаких не было. Уже после захвата Симферопольского совета начали массово появляться «зеленые человечки» и техника» - вспоминает Ольга.
    В конце февраля в пгт Новофедоровка начала появляться военная техника без номерных знаков и военные без шевронов или знаков различия. «Зеленые человечки» были хорошо вооружены и экипированы. Никто не скрывал, что они служащие армии Российской Федерации, среди них были как новобранцы, так и опытные офицеры. На логические вопросы украинских военных, кто они такие и зачем пришли они отвечали, что пришли защищать братский народ от Саши Белого и «Правого сектора». Они были удивлены, что на самом деле ничего не происходит и всё спокойно, ведь российская пропаганда говорила, что крымчан ущемляют, не давая общаться на русском языке.
    Сакскую авиационную бригаду штурмовали одной из последних. Утром 1 марта перед частью собрался митинг из местных жителей, которые кричали на украинских военных «бандеровцы» и требовали не подчиняться приказам «Киевской хунты» и перейти на сторону «народа Крыма». Хотя накануне вечером все гуляли вместе на детской площадке и никаких конфликтов не возникало. Местных предпринимателей новые власти «поджали», а мотивация местных жителей до сих пор не ясна. В этот день «зелеными человечками» был захвачен аэродром. Наши военные приняли без приказов высшего командования решение увести из части рабочую технику. Всё, что было на ходу, вылетело в Николаев на Кульбакинский аэродром. Как показало время, это было правильное решение. В эти дни Стас пропадал на работе, по несколько суток не спал. Военные не могли понять обстановку, поскольку действия по уставу и приказы командования очень отличались. К этому времени уже было большое скопление российской техники и военных. Изначально эту ситуацию можно было предотвратить. Ольга рассказывает, что гуляя со Стасом и детьми, они не раз видели российские вертолеты, летающие на небольшой высоте и в больших количествах. Украинское правительство бездействовало и никаких приказов частям ПВО не поступало, что выглядело очень странно, были нарушены воздушные границы Украины.
Утром 2 марта поступил приказ сдать оружие, что по сути означало сдать часть. Командир части принял решение затянуть выполнение приказа до вечера, так как наши военные не были намерены сдавать свои позиции. Приказ о сдаче оружия был отдан контр-адмиралом, командующим Военно-Морскими Силами Украины в Крыму Денисом Березовским.
Командующий ВМС Украины Д.Березовский прибыл в Севастополь, где утром 2 марта провел совещание в штабе Военно-Морского Флота России. По результатам совещания было принято решение, что украинский флот больше не подчиняется Киеву и переходит на сторону жителей полуострова. Денис Березовский присягнул на верность новым властям и «народу Крыма», что является государственной изменой. Отдавать приказы украинским военным он уже не имел права. Многие командиры частей этого не знали, поэтому и возникло мнение, что части Крыма добровольно сдались новой власти.
22 марта был штурм и окончательный захват Сакской авиабазы. Украинским военным было дано время на сборы. Ольга говорит, что в клубе проходили собрания, где агитировали переходить на сторону «народа Крыма», обещая высокую зарплату и квартиры. Но Станислав и многие его друзья на эти собрания не ходили.
6 апреля, когда часть уже готовилась к выезду на материк, Станислав Карачевский помогал собирать вещи своему товарищу капитану Ермоленко. После этого они возвращались еще с одним сослуживцем в общежитие. На КПП части украинские военные вступили в разговор с вооруженными российскими военными, несущими там службу. В результате возникшего конфликта россияне вызвали группу усиления. Украинские офицеры зашли в общежитие. В процессе преследования безоружных украинских военных россияне взорвали светошумовые гранаты на всех пяти этажах общежития, где находились женщины и дети украинских военных. Капитан Ермоленко сумел спрятаться в комнате. В это время российский младший сержант Зайцев застрелил майора Карачевского из автомата. Karachevskiy2
«Ночью, когда Стаса уже не было, я лежала и думала, что хорошо было бы уехать вместе с бригадой. Очень не хотелось терять этих людей. Утром ко мне пришел командир части и предложил уехать вместе со всеми и потом пойти служить. И я поняла, что эту возможность нельзя упускать. И вот я здесь в Николаеве. С августа прошлого года, я на службе. Сейчас у меня звание «старший матрос». Сначала было очень трудно, я думала, что я это зря затеяла. Первое время очень трудно было стоять на построениях. Все время думала, что и Стас мог быть здесь, вместе со всеми, но потом привыкла. Сейчас о своем решении я не жалею!» - вспоминает Ольга. 9 апреля 2014 года Сакская бригада морской авиации покинула территорию части. Все были очень рады возможности уехать. Из тех кто выехал, никто не жалеет о переезде. Все семьи уже объединились. Снимают квартиры, работают.
На вопросы о помощи волонтеров или государства Оля отвечает: «Я бы лучше была с мужем, чем с этой помощью. Волонтеры очень помогают, в частности Юра, позывной «Феникс». Сослуживцы из части никогда в помощи не отказывают. Иногда бывает стоишь, смотришь на кран, который течет, и не знаешь, что с ним делать. Я знаю, что мне есть кому позвонить и мне помогут. Помогли найти школу для старшего сына Владика, в этом году он идет во второй класс Николаевского муниципального коллегиума, Соня ходит в детский сад. Мама Стаса живет с нами, очень помогает».
Летом 2015 года Ольга ездила к маме в Севастополь, возила детей на море. Говорит, что отдыхающих много, но не из Украины, а из дальних уголков России. Цены и зарплаты несоизмеримы. Даже отдыхающие говорят: «Крым сейчас это очень дорого». Железная дорога работает для военных, возит технику. Есть люди, которые и сейчас поддерживают Украину и готовы уехать, но Россия обещает керченский мост и многих это греет.
«Крым не изменился, но для меня, как для крымчанки, многое поменялось. Раньше Крым был домом. Сейчас он чужой, хочется спрятаться. Домой, в Николаев, я уезжала с радостью» - говорит Оля.
Российского сержанта Зайцева, убившего майора Карачевского, судили в Крыму. Очень много вопросов в этом суде и проведении следствия. Через определенных лиц в период следствия представители Российской Федерации предлагали Ольге деньги и квартиру в обмен на личное дело её мужа. Конечно, Ольга на это предложение не согласилась.
Следствие по делу велось год. Изначально статья обвинения была «Умышленное убийство», но судили его по статье «Убийство при самообороне». И не понятно, о какой самообороне идет речь. Украинские военные были без оружия и в помещении общежития, где находились женщины и дети. Российские военные были полностью вооружены и экипированы. Суд проходил в Севастополе. Сержанта Зайцева приговорили к двум годам колонии поселения. Смягчающим обстоятельством в деле была беременность его супруги. Был апелляционный суд по делу, но приговор не изменили.
«Дети вспоминают папу. Сын говорит, что папу убили «зеленые человечки». Я переживаю, как рассказать сыну, что «зеленые человечки» - это россияне и не вызвать в нем ненависти. Но в Крыму я не хотела оставаться, я не знаю, в каком виде историю будут рассказывать моим детям. Пройдет время, и я сама постараюсь им все объяснить правильно» - завершает свой рассказ Оля.
Воспоминания неприятные и даже болезненные, многое остается непонятным и сейчас. Спустя время история будет задавать новые вопросы и, наверное, будут разные точки зрения. Безгранично жаль, что семья потеряла замечательного мужа и отца, а украинская армия настоящего офицера.
Когда диктофон выключен, и общение проходит в неформальной атмосфере Ольга рассказывает очень показательный момент. Когда она с бригадой и детьми пересекли границу с Крымом, дети спросили: «А уже можно флажками махать?», не сговариваясь, достали небольшие флаги Украины и начали махать. Вот, что значит к Украине с душой.
Вечная Память и Слава Героям!

Катулька І.В.

«Сонячний хлопчик»

Роман Робертович Клімов народився 30 червня 1989 року в Миколаєві. Батьки Романа Роберт Аркадійович та Тетяна Олексіївна, як і бабуся з дідусем, а пізніше і сестра з чоловіком працювали на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект». Батько помер, коли Роману було 10 років, і мама одна виховувала двох дітей, тож розраховувати в житті хлопець міг лише на самого себе. Тому після 9-го класу Роман вступає до машинобудівного ліцею та одночасно навчається в вечірній школі. Мама пригадує: досить часто було, що з усього класу на уроках був один Роман, і коли вчителька, обурена, що їй доводиться працювали лише з одним учнем, намагалась відправити його додому, не погоджувався, бо вважав, що дарма в житті нічого не дається, все треба заробити.
Klimov1У 2006 році Роман закінчив Миколаївський професійний машинобудівний ліцей і здобув професію верстатника широкого профілю - оператора верстатів з програмним керуванням. Відразу після закінчення ліцею працював на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект», пізніше на Миколаївському бронетанковому заводі. Керівництво та колеги цінували його як висококласного токаря та відповідального працівника.
Залишившись єдиним чоловіком в сім’ї, Роман відповідально прийняв на себе чоловічі обов’язки, був дуже хазяйновитим, сам робив ремонт в будинку, міг поправити паркан, полагодити дах… Тетяна Олексіївна розповідає, що Роман був дуже добрим, турботливим сином, завжди був готовий вислухати, підтримати, допомогти. Хоча мама з сином були дуже близькі, але Роман їй мало що розповідав, не хотів турбувати, особливо, коли вже потрапив в АТО. Проте часто дзвонив, завжди цікавився самопочуттям, справами. Коли отримував зарплату, пересилав гроші мамі, наказував, щоб купила собі чогось смачненького, та мамі хотілось побалувати сина, а не себе, тож збирала посилки і передавала хлопцям на передову.
Пригадує Тетяна Олексіївна, що Роман дуже любив котів, підгодовував дворових - спеціально для них купляв молоко, і коли з АТО дзвонив, розповідав про живність, яка була у них на передовій, присилав фотографії, переживав: «В мене скоро кицька кошенят приведе, що я з ними робити буду, чим годувати...»
Роман з дитинства мріяв стати військовим. Можливо, не останню роль в цьому зіграла Тетяна Олексіївна, яка довгий час була начальником караулу заводу, до того ж вона кандидат в майстри спорту з легкої атлетики, прекрасний стрілок. Тож і Роман захопився бігом та спортивною стрільбою, брав участь в різноманітних змаганнях, має грамоти і дипломи. Але через проблеми зі здоров’ям його навіть на строкову службу не взяли.
Близько року Роман жив в РФ, проте коли почались події в Криму повернувся в Україну. Невдовзі після повернення з Росії молодий чоловік приймає рішення йти добровольцем до лав української армії. Як розповідає Тетяна Олексіївна, спочатку вони з сином пішли до церкви, придбали йому хрестика, а потім Роман пішов до військкомату, де відразу ж підписав контракт до закінчення особливого періоду.
Романа направили до 72-ї ОМБр. Спершу хлопець був снайпером - але під Богданівкою, де стояв його підрозділ, противник вів, в основному, артилерійський та мінометний вогонь, тож навички влучної стрільби 25-річному юнакові так і не знадобилися, він був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП. 10 серпня 2015 року під час бою під Білою Кам'янкою загинув його друг і бойовий побратим Євген Ровний. Цю втрату Роман переживав дуже болісно: коли ховали Євгена, мати вперше побачила сльози в очах сина.
В квітні 2016 року Клімова, як контрактника і хорошого військовослужбовця, взяли у 1 батальйон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання Rapid Trident на Яворівський полігон, потім у Боснію. З жовтня 2016 року Роман воював на Авдіївській промзоні; Klimov2був поранений, після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерські відзнаки «За оборону Волновахи», «За відвагу», почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Мав дуже багато вірних друзів серед волонтерів у Києві, Миколаєві, Волновасі. Товариші по службі дивувались: «Клімов, тебе що, вся Україна любить? Нікому стільки посилок не шлють як тобі»
Ірина Маслюк (диспетчер Миколаївського центру волонтерів) згадує, що влітку 2014 року, до них звернулась Тетяна Олексіївна з проханням допомогти вирішити питання з виплатою заробітної плати Роману. Волонтери знайшли юриста, який безкоштовно допоміг зібрати потрібні документи і закрити цю проблему. А в серпні Роман прийшов до Центру, подякував, розповів про себе, на питання що потрібно відповідав – нічого. Дівчата почали пропонувати, то одне, то інше, в решті-решт юнак взяв прапор і невеличкий рюкзак. А ввечері прислав фото з прапором на стіні і підписав: «Тепер Центр волонтерів завжди у мене в гостях». Після цього вони вже постійно підтримували зв’язок через соцмережі. При нагоді юнак приходив до Центру, спілкувався з волонтерами.
«В останнє Роман завітав до нас в грудні 2016 року, коли був дома після поранення, – розповідає Ірина. – Він прийшов з величезною коробкою тістечок, каже: «Я не знав, які саме ви любите, а хотілось зробити для вас щось приємне». Поспілкувались, довго не могли розпрощатись… Роман протягнув мені чеку від гранати (я потім з неї собі брелок зробила): «Я не знаю, що Вам подарувати особистого, але це те залізяччя, з яким ми живемо…».  
Ірина називає Романа «сонячним хлопчиком», каже, що він з першого погляду  привертав до себе, викликав приязнь, дуже спокійним був, витриманим. І ще він був справжнім чоловіком, а в 25-26 років не багатьом це під силу – він ніколи не скиглив, не жалівся, нічого для себе не просив, казав: «Я отримую гроші. Я чоловік. Я сам можу себе забезпечити». І це були не пусті слова, він до всього ставився відповідально, ніколи не шукав «крайнього». Пригадує Іра як вони розмовляли з приводу матеріального забезпечення: «От всі ниють, що погані берці отримали. Дійсно, погані. А я їх продав, - розповідав Роман, доклав гроші і придбав собі «американки». Все, що на мені, я сам для себе зробив – і берці, в яких зручно, і одяг, в якому не змерзну, і пластини до бронежилету я сам купляв. Це моє життя, і мені воно потрібно більше, ніж будь-кому іншому»…
Роман брав участь в багатьох сміливих, навіть відчайдушних операціях, та тим, хто його добре знав важко повірити в загибель хлопця – бо, не дивлячись на безсумнівну хоробрість, він був дуже акуратним, обережним.
Загинув Роман Клімов 2 лютого 2017 року від осколкового поранення під час обстрілу противником Авдіївки та позицій українських військових поблизу міста.
Указом Президента України № 28/2017 від 08 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Клімов Роман Робертович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 А.П.Назарова

Один місяць війни

KovalchukE18 грудня 1992 року в місті Самарканд республіка Узбекистан, в родині етнічних українців з Вінничини – Євгена Віталійовича та Ірини Миколаївни Ковальчуків, професійних військових збройних сил колишнього Радянського Союзу, народився хлопчик. Хлопчику дали ім’я Віктор – переможець в перекладі з латини. В 1993 році сім’я Ковальчуків переїжджає в Україну. Знову військова служба, спочатку у Львові, потім переїзд на Хмельниччину до Ізяслава, а вже з 2000 року осіли в Миколаєві. Мати згадує: «Так склалося, що ми були російськомовними, а з дитячим садочком Віктор познайомився у Львові, тому з малечку розмовляв тільки українською мовою на характерній для галичан говірці».
З дитинства усе життя в військових містечках, з п’яти років улюблена страва – «солдатська каша». Мрія про майбутню професію, а точніше рішення про те ким стати, яку справу зробити справою усього життя склалося у Віктора вже десь у 12-13 років. 9 класів він закінчував в місті Козятин. Спроба поступити до Чернігівського суворівського училища стала невдалою. Але перший досвід казарми та особливостей військового життя не відштовхнув  Віктора, а навпаки – зміцнив бажання стати офіцером. Віктор переїжджає в Миколаїв до батьків, щоб отримати середню освіту вступає до 21-го професійного ліцею. Навчався він, як згадує мати, так собі, на тверді «трієчки», але приймав активну участь в громадському житті учбового закладу, обирався президентом училища. Викладач української мови та літератури Оксана Володимирівна Манжола згадує, що Віктор завжди був чуйним, пропонував свою допомогу в будь-якій справі і це не дивлячись на те, що вона нічого не викладала у групі де навчався Віктор, але їх з’єднала любов до творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він завжди з великим натхненням читав вірші Кобзаря на різноманітних святкових та урочистих заходах.
По закінченню навчання в ліцеї була досягнута головна мета – отримано свідоцтво про середню освіту, відкритий шлях до будь-якого вищого військового навчального закладу. У 2010 році Віктор Ковальчук складає іспити до Львівської академії KovalchukE2сухопутних військ на факультет повітряно-десантних військ, але не проходить по конкурсу. З Львова не поїхав, чекав коли «відкриється вакансія» – «курс молодого бійця» витримували не всі. Доля зробила свій вибір. Символічно, що саме 2 серпня  на професійне свято десантників Віктора зараховують до академії. Чотири роки навчання минули як мить. Він завжди був енергетичним мотором серед товаришів по навчанню, постійні жарти, гумор, оптимізм щодо перенесення усіх важких боків військового побуту та буднів. Як згадують військові побратими – намагався «объять необъятное».  Приймав участь всюди, де тільки можна було під час військового навчання: стрільба з усіх видів зброї, десантування на воду та вночі, побував на стажуванні на Молдавському кордоні, на блок - постах у Криму та багато що інше. Закінчував  академію сухопутних військ Віктор Ковальчук вже в місті Одесі, туди переїхав факультет ПДВ. По закінченню академії,  як і усі молоді лейтенанти відмовився від відпустки. Віктор отримав призначення для подальшого проходження служби до 80-ї  Львівської аеромобільної бригади. Всього на один день приїхав до Миколаєва. Побув з родиною та знову до Львову, далі полігон у Яворові, а там до Луганська.
Лейтенант  80-ї аеромобільної бригади Ігор Штанько згадує: «Ми з Віктором Ковальчуком разом закінчили академію, разом отримали призначення, разом приступили до служби. 30 липня 2014 року з особовим складом 1-го батальйону прибули до селища міського типу Чугуєва Харківської області. Група з восьми офіцерів та двадцяти солдатів готувалася до відкомандирування на Луганщину, в зону проведення антитерористичної операції. До цієї групи увійшли і ми з Віктором. З самого початку служби Віктор проявив себе не тільки як добра, чуйна людина а і як відмінний офіцер з високим рівнем професійної підготовки. Він був задоволений тим, що одним з перших зі свого випуску попаде на війну, бо Віктор Ковальчук був справжнім воїном та патріотом.
У Чугуєві повним ходом ми організували підготовку відрядження до Луганського аеропорту: готували зброю, військове споряджання, розробляли план виступу. 31 липня  близько дванадцятої ночі на двох «Уралах» прибув підрозділ, який ми мали змінити. Зустріли їх біля  КПП однієї з чугуївських військових частин. Хлопці були брудні, в розірваному одязі, втомлені від війни. Віктор каже мені – Ігор, подивися на цих людей, це – справжні чоловіки, я все не можу дочекатися, коли ми попадемо на фронт. І вже через чотири години, поповнивши боєкомплект, наша група на тих же самих двох «Уралах» виїхала до Луганського аеропорту.
Подорож була нелегкою, та як на наше уявлення довгою. Обстановка мінялася швидко та несподівано. Як кажуть все змінювалося «не по дням, а по часам». Їхали та не знали де свої, де сепаратисти. Все ж у 18.00 ми доїхали до місця призначення. Перше враження, що попали в один з голівудських фільмів: навколо все зруйновано, багато розбитої техніки, на перехрестях населених пунктів обгорілі корпуси танків, навколо відірвані башти. Нас зустрів командир бригади, провів бесіду, після чого ми відправилися до центрального бункеру, де нас і розмістили. Втомлені ми полягали відпочивати. Але відпочинок був недовгий, десь о пів на другу ночі земля затряслася, виникло враження, що настав кінець світу, відразу зрозуміли – працюють «ГРАДИ». До бункеру вбіг черговий солдат та крикнув: горять склади з боєприпасами, а поруч вантажівки з продовольством, треба рятувати харчі. Ніхто навіть не рипнувся з бункеру, тому що рвався боєкомплект, тільки зраз я помітив, що місце де спав Віктор пусте. «Де Ковальчук?» – спитав я у Стаса Гавриша. «Не знаю» – каже Стас. Але для мене все стало ясно: Віктор на поверхні та рятує продовольство. Людина, яка чотири години як приїхала до аеропорту, не знає про розміщення об’єктів, вискакує з  KovalchukE3бункеру під гуркіт ворожої артилерії та витягує палаючий причеп «Уралу» на бетонку, відчіпляє його та врятовує продовольство у вантажівці. Коли Віктор повернувся до бункеру, Ігор запитав його: «Тобі жити набридло, чому не дочекався закінчення обстрілу?» Віктор напівжартівливо, ніби нічого не відбулося, відповідає: «Будемо живі, так і не помремо». Ось такий справжній герой був – простий та скромний мій товариш Віктор Ковальчук», - згадує офіцер-десантник Ігор Штанько.
А далі звичайні фронтові будні з обстрілами, кров’ю, втратами близьких – це все повсякденне життя кадрових військових, їх кваліфікація та їх менталітет. За відповідальне відношення до виконання своїх командирських обов’язків, проявлену особисту звитягу під час виведення довіреного йому військового підрозділу з Луганського аеропорту лейтенант Ковальчук Віктор Євгенович посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».
Кожного дня він телефонував матері, розмови були недовгі. «Все добре, – казав Віктор, – до наступного зв’язку». Але це було найважливіше для них - чути голос один одного. Голос матері вливав у Віктора впевненість, велику силу та відчуття важливості та необхідності його присутності тут на фронті, а для Ірини Миколаївни відчуття спокою, що її Вітя живий та здоровий, очікування бажаної зустрічі після ротації. Остання розмова з сином по телефону 29 серпня була, як і інші короткою. Вона дізналася, що 31 серпня буде  ротація та Віктор приїде у відпустку в Миколаїв  до рідних.
Селище Георгіївка зовсім поруч з аеропортом. Перший батальйон 80-ї аеромобільної бригади був розташований там. Під час шквального артилерійського обстрілу та атаки сепаратистів 31 серпня 2014 року батальйон зазнав великих втрат. Не ховаючись від війни та кулі загинув в той день лейтенант Віктор Ковальчук.
Після загибелі сина Ірині Миколаївні телефонували бійці взводу, яким командував Віктор Ковальчук. Чоловіки різного віку  - від двадцяти до сорока п’яти років, висловлювали свої співчуття та дякували за сина.  Поховали Віктора Ковальчука в місті Козятин на Вінниччині. Над могилою, де похований герой, майорять два прапора: прапор України та прапор високо мобільних десантних військ. Кожного року 31 серпня сюди приїжджають бійці його взводу, згадують свого лейтенанта, вшановують його світлу пам'ять. В козятинський школі №4  та в професійному ліцеї № 21 міста Миколаєва встановлені меморіальні пам’ятні дошки.

 Березний С.М.

Десантник. Миротворець. «Кіборг»


Так уже склалося в житті суспільства, що чим далі події в часі, тим об’єктивнішу і повнішу ми можемо дати їм оцінку, визначити їх зміст і значення. На жаль, зрозуміти духовний світ людини, з якою жили поряд, усвідомити її значимість для нас ми можемо тільки тоді, коли вона відходить у вічність. Це повною мірою стосується Віктора Сергійовича Ковальчука.
Віктор народився в с. Дубівка Горностаївського району Херсонської області 28 квітня 1984 року, був у сім’ї старшим сином. У рідній Дубівці закінчив 9 класів і вступив до Каховського державного аграрного технікуму. 2003 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Павлоград Дніпропетровської області, в/ч А3024 Внутрішніх військ України.
Віктор з дитинства мріяв бути військовим, передивлявся фільми про десантників, тому не вагаючись у 2005 році підписує контракт для подальшої військової служби у місті Миколаєві на посаді командира аеромобільного відділення в 79-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.
Уже перебуваючи на контрактній службі в Миколаєві, з 2008 року навчається на заочному відділенні Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського на факультеті фізичного виховання, який успішно закінчує у 2013 році. Жагу до навчання, любов до книги Віктор проніс через усе своє таке коротке життя.
Під час проходження служби Ковальчук Віктор Сергійович зарекомендував себе з позитивного боку, дисциплінований, вимогливий старший сержант. Старанно виконував накази командирів. Відмінно володів своєю штатною зброєю і тримав її в належному стані. Пізніше, вже знаходячись під обстрілами терористів, за характером вибухів чітко визначав, з яких видів озброєнь випущені снаряди та міни.
Kovalchuk2Показником високого професіоналізму Віктора Ковальчука є той факт, що його серед кращих десантників у 2009 році в складі миротворчого контингенту направляють до Ліберії, а в 2010–2011 роках він знову в миротворчих силах у ще одній «гарячій» точці – Косово.
У Миколаєві в серпні 2013 року Віктор познайомився з майбутньою дружиною – Іриною, а вже 25 січня 2014 року Віктор та Ірина офіційно взяли шлюб. Чоловік мріяв про народження донечки. І 21 серпня 2014 року в родині сталася найщасливіша для Віктора подія – народилась донька Лілія.
Ірина розповідає, що Віктор був захоплений улюбленою справою. Навіть старші за званням звертались до нього за порадою. Показовим у цьому відношенні є те, що коли в 2009 році були зйомки фільму про повітряно-десантні війська, то телевізійники запропонували для участі в них саме Віктора Ковальчука. За час проходження служби виконав програму стрибків з парашутом із вертольотів та літаків ВТА. Неодноразово брав участь у ротних, батальйонних та командно-штабних навчаннях «Реакція – 2005», «Чисте небо – 2006». На навчаннях миротворців у Німеччині перед учасниками була поставлена надзвичайно складна задача – стрибки з парашутом над невідомою територією. За 10 років контрактної служби Віктору було присвоєно звання «Парашутист-відмінник». Усього ж він здійснив 56 стрибків. Має почесний нагрудний знак «Воїн-миротворець».
На жаль, довго насолоджуватися сімейним щастям та улюбленою роботою не судилось. У березні 2014 року в сім’ю Віктора та Ірини прийшла війна. Ірина згадує те, як він сильно любив сім’ю, доньку, як хотів захистити їх, захистити Батьківщину.
Спочатку підрозділ 79-ї бригади, в якій служив Віктор Ковальчук, був перекинутий на кордон з Кримом – адже було невідомо, з якого напрямку ворог завдасть удару.
Далі бойовий шлях бригади проліг на Схід. Спочатку був штурм Червоного Лиману, потім – Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ. У районі Ізварине – Савур-Могила йшли запеклі бої з терористами. Підрозділи бригади потрапили в оточення. Службу довелось нести в надважких умовах: не було продовольства, медикаментів, води – її доводилося брати з джерела.
Підрозділ старшого сержанта Віктора Ковальчука забезпечував вихід оточених бійців та виведення техніки. Лише 9 серпня бійці з боями вийшли з оточення.
Навіть у цьому пеклі Віктор думав про сім’ю, заспокоював вагітну дружину. Казав, що все в них добре.
Потім була коротка відпустка. Народження донечки.
На запитання Ірини, чи може він залишитися і не йти на фронт, Віктор говорив: «Там мої друзі гинуть. Я не можу кинути хлопців!» Йому ось-ось повинні були присвоїти звання лейтенанта.
Уже 22 вересня Віктор Ковальчук знову на передовій. Друга ротація розпочалась у Краматорську, де знаходився штаб АТО, а потім з жовтня – аеропорт Донецька. Ірина навіть не знала, що Віктор саме там. Коли в телефоні вона чула вибухи, Віктор заспокоював: «Не хвилюйся – ми в Пісках. А вибухи – це навчання». 30 жовтня 2014 року був останній дзвінок до дружини і були сказані останні слова Віктора: «Чекай. Скоро буду вдома!» А наступного ранку Віктор загинув від осколкового поранення в голову при обороні аеропорту Донецька (диспетчерська вежа), героїчно накривши собою гранату, чим врятував життя своїх побратимів…
Особистість, як мозаїка, складається з висловів, уподобань, вчинків. Що можна сказати в цьому відношенні про Віктора? Люблячий, спокійний, врівноважений. Але за цим спокоєм – сильний, вольовий характер. Підтримував батьків, піклувався про молодших братів, любив свою сім’ю. Коли дружина була вагітною, не дозволяв їй дивитись новини. І оптимізм – у нього все і завжди було добре. Горою стояв за друзів, бойових побратимів. Ще з червня 2014 року Віктор рятував молодих бійців. А ще про духовний світ цієї людини – любив спорт, книги, передивився всі, які тільки можливо, історичні фільми.
Віктор побував у різних «гарячих» точках планети, брав участь у миротворчих операціях, а загинув на рідній українській землі, в Донецькому аеропорту, відстоюючи незалежність України від східного сусіда-агресора. Йому виповнилося лише 30 років. Батьки втратили одного з чотирьох синів, удовою залишилася молода дружина, а сиротою – двомісячна донька.
Найбільший смуток викликає те, що донька Лілія вимовила слово «папа» вже після його загибелі. Найбажаніші слова в житті Віктор так і не почув. Здавалося б, разом з Віктором пішов із життя весь його багатий внутрішній, духовний світ. Але це не так – Герой житиме в своїй доньці, в пам’яті поколінь співвітчизників.
Такі воїни, як Віктор Ковальчук, «тримають наше небо». І поки ми їх пам’ятаємо, вони житимуть поруч з нами. Наші герої назавжди в наших серцях!
Указом Президента України від 4 грудня 2014 року Віктор Сергійович Ковальчук був нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 

Макарчук С.С.

Історія кохання та історія розлуки

Історія кохання … У кожного вона єдина і неповторна. Почалася вона для Сергія та Тетяни 23 листопада 1996 року. Вони познайомились, коли природа, вмившись осіннім холодним дощем, почала сипати на землю сніг. Познайомились, аби назавжди пам’ятати очі один одного, слова. І багато троянд, які любив дарувати Сергій.
«Я часто говорила, щоб не витрачав гроші на квіти, а сьогодні я б цілувала ту кожну пелюстку», - каже Тетяна. Та хіба можна забути колись того, хто змусив тебе посміхатися, битися твоє серце частіше, інколи викликаючи навіть сльози. Але були то здебільшого сльози радості, які залишили глибокий слід у душі і серці.
Kozakov1Через три роки після першої зустрічі, саме 23 листопада, на світ з’явилось наше перше сонечко – донечка Анна – татова радість і гордість. Для неї він і зірочку з неба ладен був здійняти. Коли дівчинка підросла і стала справжньою помічницею народився і Андрійко. Сьогодні б вести сина татові до школи, але тато добровільно взяв автомат, аби виконати свій чоловічий і військовий обов’язок до кінця. Коли почалися бойові дії на сході нашої держави він одним з перших написав рапорт на відправку до зони АТО. Він був таким завжди. Чесним, відкритим, щирим і щедрим. У нього було багато друзів, бо нікому не відмовляв у допомозі. А ще – автомобілі. Ними марив вдень і вночі. Його найзаповітніша Тойота Кембрі сьогодні викарбувана на мармуровій плиті – як мрія, яку забрав з собою назавжди. В народі говорять, що треба посадити дерево, виростити сина, побудувати будинок. Перші два – Сергій виконав на відмінно. А от будинок – красивий, на два поверхи, аби всім місця вистачало так і залишився його мрією. Але скільки винограду та троянд насадив. Вони будуть радувати рідних та близьких і навесні, коли несміливо починатимуть дарувати перші листочки, і влітку – заквітчуючи подвір’я барвистим килимом, і восени – коли стиглі плоди нахилятимуть віття та лозу до землі.
Козаков Сергій Васильович народився 1 січня 1976 року в місті Очаків Миколаївської області. Школа, технікум, армія. Майже як у всіх хлопців того часу. Та звільнившись в запас, він приймає рішення продовжити службу і вже з 1997 року – почав проходити службу у військовій частині А 2637. За свою службову діяльність пройшов шлях від рядового військовослужбовця строкової служби до старшого мічмана, командира підрозділу військової частини. Спочатку на посаді торпедиста приготування і ремонту гідроскопічних приладів, потім – механіка лабораторії підготовки електричних торпед. Три роки техніком у цій лабораторії. Обіймав і посаду помічника начальника служби управління у в/ч А 2408. Рік проходив службу у в/ч А 2637 на посаді начальника відділення зберігання. З 2013 – начальник лабораторії підготовки та ремонту апаратури самонаведення. Зарекомендував себе як дисциплінований та професійний військовослужбовець. Серед колективу користувався авторитетом та повагою і довірою. Був надійним другом. Завжди люблячим батьком, чоловіком, сином, чудовим сім’янином.
Поряд з цим постійно навчався: Миколаївський кооперативний технікум, Миколаївський будівельний коледж. В 2012 році здобув кваліфікацію інженера-дослідника з механізації сільського господарства в Миколаївському державному аграрному університеті.
Начальник лабораторії військової частини А 2637 Козаков Сергій Васильович добровільно виявив бажання виконувати свій конституційний обов’язок щодо захисту своєї Вітчизни у зоні проведення антитерористичної операції.
6 квітня 2015 року в зоні проведення АТО, в секторі «М» під Маріуполем, близько другої години ночі на позиції військових виникла пожежа. Сергій Козаков забіг у намет, де спали бійці. Підняв їх по тривозі. У цей момент через пожежу вибухнули боєприпаси. Старший мічман отримав отруєння оксидом вуглецю, що було несумісне з життям і загинув, врятувавши життя восьми бійцям.
Наказом Міністерства оборони України Козаков Сергій Васильович посмертно нагороджений відзнакою «Знак пошани».
Історія кохання та розлуки так тісно переплелися в цій родині, що її не розірвати ні війні, ні часу. Коли раніше Тетяна плакала від радості, то сьогодні її сльози – це невимовний біль. Він виятрює душу до щему. Їх не бачать ні рідні, ні близькі, ні діти. Бо ці сльози… Вони не ллються. Вони час від часу боляче обпікають. Віримо, що Всевишній подарує діткам – Анні та Андрійку все найкраще, бо їх батько виконав в житті найбільшу роль.

С.М.Мандибура

Шлях у вічність

Отче, до тебе звертаюсь,
Ти мою Україну спаси.
Низько, щиро тобі вклоняюсь,
І на землю ти мир принеси.

kozlov1Говорять, що шлях до Бога тернистий та вузький, а брама, яка веде до погибелі, є дуже широкою. Із-за цього у людей, буває складається враження, що шлях до Бога повинен бути пов’язаний із жертвами, стражданнями, муками. Як правило це відштовхує від Бога, і людина намагається жити так званим «нормальним» життям. Життя без Божої любові, без віри – не є сильним, насиченим, сповненим сенсу…
Незалежно від віку, віросповідання, обставин кожна людина рано чи пізно замислюється над сенсом життя, переосмислює його і все одно приходить до Бога. Життя юнака Михайла Козлова спочатку нічим не відрізнялось від життя пересічних миколаївців – народився 26 листопада 1985 року, навчався в Миколаївській загальноосвітній школі № 46. Мама Вікторія згадує сина як людину позитивну, але говорить, що цей позитив йому тяжко давався. В своїх думках він все частіше думав про Бога і за волею долі став віруючою людиною, євангелістом-протестантом. Через своїх знайомих юнак потрапляє до церкви «Нове покоління», а потім до реабілітаційного центру, де бачить зовсім інше, друге життя, спостерігає, як велика сила молитви, звернення до Бога допомагає людям покинути погані звички, зцілитися від пияцтва, наркоманії. Згодом і сам починає молитися, його віра міцнішає, і саме тоді хлопець вирішує вступити до біблійського коледжу м. Першотравенська Дніпропетровської області і закінчує його.
Після закінчення приїхав до рідного міста відновленим. Рідні і знайомі бачили в ньому людину, яка готова служити Богу, адже саме в коледжі він задумався над сенсом життя, переосмислив його. Навіть пастор говорив йому: «служи», адже Михайло вмів дуже гарно говорити, володів даром ораторського мистецтва, його можна було із задоволенням слухати годинами.kozlov2
Та доля розпорядилась інакше, молодий чоловік одружився, але шлюб був недовгим, після двох щасливих років сімейної ідилії, як грім – розлучення. Дружина Марія розповідала мамі Михайла, що розлучилися вони не тому, що у шлюбі все було так погано, а тому, що його завжди несло кудись вище.
Пізніше юнак розуміє, що найважливішим у його житті є те, що він прийшов до Бога і приймає важливе рішення переїхати до міста Запоріжжя, щоб створити там мініреабілітаційний центр – в протестантській церкві це направлення дуже розвинене. Внаслідок цього, за допомогою молитви люди, які потребують допомоги, позбавляються алкогольної та наркотичної залежності, починають жити новим життям. Простягнути руку помочі було головною ціллю Михайла. В Запоріжжі хлопець несподівано зустрічає нове  кохання, але воно залишилось нерозділеним, без взаємності. Переживання болісно мучили душу, не давали спокою, і він знову переїжджає до Миколаєва. Вирішує іти служити добровольцем. сам пішов у військкомат та взяв повістку, щоби захищати рідну Україну. Мама не відмовляла сина, але в неї було погане передчуття, ніби вона бачить його востаннє, він казав попрощайся зі мною, коли провів останню ніч вдома.
Спочатку Михайла було направлено до 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України (м. Десна), потім за розподілом для проходження військової служби був направлений до 72-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України на посаду старшого гранатометника. Згодом бригаду було перекинуто у с. Тельманове, потім у с. Гранітне, де хлопці з мужністю і відвагою відстоювали державні кордони. Спочатку у Михайла не було амуніції, потім хтось із бойових товаришів дав йому каску, потім видали бронежилет, щоб покращити умови військової служби. Навіть на війні юнак пам’ятав про Бога, у вільну хвилину він завжди читав Біблію (взяв її із собою), намагався знайти відповіді на хвилюючі питання, молився за Україну. Звертаючись до Бога, молода людина укріплювалася в своїй вірі.
Мама Вікторія дуже вдячна синові за те, що він свого часу привів її до Бога, вона разом із Михайлом шукала відповіді на філософські питання, які цікавили, що раніше здавалися їй недосяжними. Вона разом із сином вчилася відрізняти, цінувати духовні цінності, що завжди відрізняються від земного життя. Дзвонив син рідним не часто, розмови були короткими, щоб не завдавати болю… говорив, що йде війна, питав як бабуся, сестра, племінниця, він дуже їх любив та сумував за рідними, згадував друзів…
Остання розмова з мамою та колишньою дружиною відбулася 24 серпня 2014 року. Михайло повідомив, що йде на завдання, але на яке сказати не може. Мама пішла до церкви на молитвенний день і за її розповіддю, її начебто простромила спиця, в голові заграла мелодія композитора В. Скорика «Мелодія», саме так материнське серце відчуло втрату найдорожчої людини, її сина Міхи (так ласкаво і ніжно вона завжди його називала). Загинув Михайло 24 вересня 2014 року в с. Старогнатівка  Тельманівського району Донецької області при виконанні секретного бойового завдання, отримав смертельне поранення внаслідок спрацювання вибухового пристрою.
Міха був людиною із запалом, величною, доброю, терпіти не міг несправедливість, він загинув за Батьківщину, віддав своє життя за суверенну, незалежну Україну, за мир на нашій землі, перевершив себе, щоб піти у «вічне життя». Віра в Бога допомагає пережити матері втрату сина, вона постійно перебуває в молитві. Міха назавжди залишиться в її серці, в її душі. Світла пам'ять тобі Михайло! Героям слава!

Вже після того, як матеріал був готовий, ми отримали листа від мами Михайла, про те, що її сина нагороджено медаллю «За жертовність та любов до України» Української Православної Церкви:
«28 октября приехали ко мне Мишины сослуживцы из 3-го батальона 72-й бригады и вручили мне Мишину медаль «За жертовність та любов до України». Ребята приехали прямо из района боевых действий – уже больше года 72-я бригада стоит в районе Волновахи-Старогнатовки-Гранитного. У них уже есть капеллан. Он ходатайствовал перед Церковью об увековечении памяти погибших. И вот четверо военных были отправлены в командировку. Kozlov z nami bogС ними был молодой паренек Алексей Миронов, он уже больше года служит в АТО и очень похож на Мишу и лицом и ростом, когда он зашел ко мне домой, я как будто Мишу встретила. К сожалению, я не узнала, как зовут остальных. Старший офицер, который вручал награду, очень внимательно, по-отцовски, слушал мои воспоминания о Мише. Я ему показала ваш очерк в газете. Он сразу же начал читать его вслух, и сказал, что Бог забирает лучших. Очерк и небольшую брошюрку «Молитва в согласии за Украину», которую мне Миша оставил, когда ушел на войну, я подарила ребятам. Они с радостью взяли их с собой – показать побратимам. Наша беседа длилась минут сорок, а прощались и обнимались мы как родные. К этим ребятам такое уважение и любовь испытываешь, и благодарность…
Я посылаю вам удостоверение к Мишиной награде и страничку из Библии, где Мишиной рукой подчеркнуты слова Апостола Павла из первого послания к Коринфянам, 4 глава, стихи 3-5: «3Для меня очень мало значит, как судите обо мне вы или как судят другие люди; я и сам не сужу о себе.
4Ибо хотя я ничего не знаю за собою, но тем не оправдываюсь; судия же мне Господь.
5Посему не судите никак прежде времени, пока не придет Господь, Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения, и тогда каждому будет похвала от Бога».
Миша при своих небольших годах очень глубоко чувствовал Библию.
Он уже на небесах и похвала от Бога пришла с этой медалью».

 Макарчук Н.Г.

«От такі вони хлопці зі слобідки»

kolesnikov1Майор Сергій Кривоносов, майор Євген Півень, майор Павло Колесников… Однаково починається їх біографія: народилися в сім’ї військовослужбовця. Їх об’єднувало не тільки однакове військове звання, одна рідна військова частина – 79 аеромобільна бригада. Їх об’єднувала насамперед любов до Батьківщини, почуття патріотизму та основне правило життя – «ніхто крім нас».
Павло Олександрович Колесников народився 8 квітня 1975 року у місті Могилів-Подільський Вінницької області у сім’ї військового авіатехніка. Уродженці Могилів–Подільского Колесников Олександр Андрійович та Колесникова Лідія Петрівна у зв’язку з службовою необхідністю переїхали з Поділля до краю квітучих акацій – міста Миколаєва. Оселилися на слобідці, де 1 вересня 1982 року їх син Павло пішов до першого класу Миколаївської середньої школи №53. За сімейною традицією прийняв рішення стати офіцером. Після закінчення школи у 1992 році вступив до Одеського вищого загальновійськового командного училища, але доля вирішила інакше: продовжив навчання у Харкові. Курсант Павло Колесников 22 червня 1996 року закінчує Харківське вище танкове командне училище та отримує звання лейтенанта, військову кваліфікацію – інженера по експлуатації бронетанкової та автомобільної техніки. Їде служити до чарівного чернігівського поліського краю. У славнозвісному місті Десні пройшов нелегкий шлях від командира взводу до викладача технічної підготовки у 300 навчальному гвардійському полку при 169-му навчальному гвардійському центрі Північного оперативного командування. Знову крутий поворот долі – 20 грудня 2004 року Павло Колесников звільнений у запас у зв’язку скороченням штатів і він повертається до Миколаєва. Спочатку працює в правоохоронних органах у Центральному райвідділі міста Миколаєва. Далі – на одному з миколаївських підприємств з продажу та налагодження електричного обладнання. Звичайне життя пересічного миколаївця: робота, сім’я. Вільний час віддає родині: оселя, дружина, дача у Лупарево. Дружина Світлана згадує ту чутливість, повагу з якими Павло відносився до батьків. Майже кожного дня провідував Олександра Андрійовича – військового пенсіонера, мати Лідію Петрівну, яка усе життя пропрацювала вихователем дитячого садка. Турбота, щира любов сина до батьків ніяк несхожі на молодь сьогодення. Павло та Світлана довго чекали на дитину. Небо почуло їх благання – народився син, назвали його Даниїлом. Чолов’яга звичний до міцної броні та громового гуркоту танкових двигунів перетворюється на уважного, ніжного, турботливого вихователя сина. Вільний від праці час присвячений тільки сину: разом на прогулянку, а то і до річки – на рибалку. Ось воно справжнє чоловіче щастя – збудував дім, посадив сад, народив сина. Попереду здавалося тільки безхмарне небо, чарівні південні ранки, яскраве та спекотне літо, багата на палітру фарб та врожай таврійська осінь…
2014 як рік коня, дійсно став гарячим, багатим на події, які розвивалися нестримано та несподівано. «Зелені істоти» заповнили Крим, шахтарський край бурлить різноманіттям гасел та брякає зброєю. З початком агресії на Кримському півострові офіцер запасу Павло приходе добровольцем до Центрально-Миколаївського ОРВК. 19 березня 2014 року на підставі Указу Президента України №303 від 17 березня 2014 року майор Павло Олександрович Колесников призваний по мобілізації та зарахований у штат військкомату на посаду заступника військового комісара начальника мобілізаційного відділення. Кадри вирішують все – це правда життя і через п’ять місяців 19 серпня майор Колесников був відряджений до 79 аеромобільної бригади для подальшого виконання завдання.
У соціології існує поняття «опосередкованого зв’язку» – це зв’язок між людьми, які розділені простором та не мають знати одна про одну, але вони обов’язково впливають одна на одну своїми діями та вчинками. В даному випадку краще цього опосередкованого зв’язку і не було би. Жив собі чоловік, жив в безмежних українських степах неподалік теплого Чорного моря, кохав, ростив сина, працював, надаючи життя електроприладам та механізмам. Десь в Удмуртії або у Тулі живе друга людина, вірніше істота, яка також працює з залізом, створює з холодного металу гарячі прилади, які навпаки повинні були забирати життя. Так змайстрував той «лівша» гвинтівку крупного калібру, таку щоб нищила людину з великої відстані, пробиваючи, навіть, такий захист, як броневий жилет. А від Казбеку до Єнісею жила ще одна істота, яка тільки й могла, що влучати у будь кого: людину, тварину; не так це для цієї істоти і важливо.
Ой доля, доля, «судьба» як кажуть росіяни, «кізмєт» як кажуть на Кавказі, вона в будь-який час залежить від законів діалектики. Неможна ввести в оману соціологію, діалектику, вони завжди діють…7 листопада 2014 року спрацював опосередкований зв’язок. Спрацював він у аеропорту міста Донецьк. Склад групи української військової частини був обстріляний з боку озброєних терористичних формувань. В ході бою майор Павло Олександрович Колесников загинув від кулі снайпера.
ГЕРОЯМ СЛАВА!
З відповідними військовими почестями підполковник Павло Олександрович Колесников був похований у місті Миколаєві. Указом Президента України № 915/2014 від 04 грудня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Товариші по військовій службі з Центрально-Миколаївського ОРВК піклуються про увічнення пам’яті підполковника П.О. Колесникова. На фасаді приміщення будівлі військкомату розміщено меморіальний стенд, присвячений Павлу Колесникову. Також офіцери зібрали кошти на створення пам’ятного куточку у миколаївський середній школі №53, яку закінчив їх військовий побратим. Залишиться пам’ять про нього і у мешканців Миколаєва. Пройде набагато часу коли імена загиблих будуть носити вулиці міста, учбові заклади.

Березний С.М.

Він любив життя понад усе. Пам’яті Євгена Корнафеля


Він часто приходить до отчого дому: то промінням лагідного осіннього сонця зітре непрохану скупу сльозу з батькових очей, то краплею роси на шибці омиє його зболену душу, то крилом птаха заб'ється рано-вранці до вікна. Та все частіше приходить у сни батька Вадима. Бо багато так і залишилось не зробленим за коротке життя.
Народився Євген 18 червня 1989 року, а відійшов до Небесного батальйону 16 серпня 2014. Йому виповнилось лише 25. Стільки слів не сказано рідним - мамі і татові, любій дружині Ганні, наймилішому його сонечку - маленькій, але такій мудрій донечці Софійці.
Kornafel1Євген з юних років був допитливим. Хотів багато знати. Завжди читав, вивчав, запам'ятовував. Шкільні предмети хлопцеві давались легко. Любив і точні предмети, і гуманітарні. А ще його захоплювала музика. Навчався в музичній школі по класу фортепіано та скрипки. Залюбки грав на синтезаторі та гітарі. Був закоханий в пісню. Тато зберігає багато світлин, де Євген в колі друзів з гітарою. А ще хлопець був учасником зразкового танцювального ансамблю «Радість».
Займався карате. Відвідував художню школу. Його картини написані в юному віці заслуговували на увагу. На полотнах, що виходили з під пензля, відчувалась внутрішня досконалість та надзвичайна майстерність виконання.
Роботи подобались багатьом. Їх навіть хотіли придбати для власних колекцій. Попри неймовірну зайнятість він вчив ще й англійську мову, аби вміти бездоганно спілкуватись.
Родина, коли випадала можливість, багато подорожувала. Особливо хотілось батькові показати сину унікальні, неповторні куточки України. Об’їздили багато монастирів Росії. І про все побачене міг Євген годинами розповідати товаришам. Та не лише рідна земля вабила хлопця. Багато і ґрунтовно вивчав історію та римське право. Енциклопедії були його настільними книгами. Він був дорослим не по роках. Коли однолітки грали у футбол, він працював. Різнобічні інтереси не давали йому й хвилинки на спочинок, наче відчував, що нитка життя така ніжна та коротка.
Ще в юному віці в Очаківському Свято-Миколаївському соборі був пономарем. Коли підріс та змужнів - будучи студентом Одеської національної юридичної академії - вступив до громадського формування з охорони громадського порядку «Захист». Батьки дбали, щоб син ріс порядною людиною, справжнім патріотом української землі. Великий внесок у становлення хлопця, як особистості, зробив дідусь. Іван Тимофійович Корнафель - дідусь Євгена знаний в Новому Бузі, адже за життя був краєзнавцем та відмінним фотографом. Він знав багату історію українського народу, і єдиним його бажанням було - бачити Україну незалежною державою. Кілька років тому, в його рідному місті була відкрита виставка «Пробуджена пам'ять» з красномовним підзаголовком - «Він повертав нам нашу пам'ять», де Євген, в спомин про дідуся, запалив свічку. А ще його дідусь багато писав про історію Нового Буга, збирав фото, та й сам «зупиняв» чудові миті життя містян, увічнивши їх в історії. Батько Вадим Корнафель теж великий шанувальник історії. Цю любов до рідної землі передав і сину Євгенію. Недаремно в пісні співається: «Родина - це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям». Від рідних хлопець перейняв любов до книг, до історії, Вітчизни.
В юному віці хлопець вже мав власну думку. Завжди був цілеспрямованим, повен ідей та оптимізму. Щораз усміхнений та життєрадісний, завжди сповнений любові до ближнього та отчого дому. Був справжнім патріотом. Гірко писати, що був...
Kornafel2Присягу на вірність служіння Вітчизні за ініціативи командира частини Олексія Зінченка приймав урочисто на Алеї слави. Завжди відповідально виконував завдання, що перед ним ставили в частині. Встиг зробити 17 стрибків з парашутом. Коли в в/ч А1594 активно готувався до захисту Вітчизни, тоді навіть подумати не міг, що вже за рік стане в ряди захисників цілісності і незалежність України. Був призначений у підрозділ охорони кулеметником. Нелегкими були перші дні в зоні АТО. 16 серпня надвечір, коли їх загін знаходився поблизу Іловайська, прозвучала команда: «Тривога». Хлопець якраз знаходився біля кулемета. Не зробивши жодного пострілу, отримав тяжке поранення в живіт, що не дало жодного шансу на життя, яке так любив Євген. Життя справжнього патріота обірвалось так невчасно, і так рано. Він був добрим, щирим та миролюбним. Його життя та служба були тісно переплетені з морем. А загинув герой серед полів Донбасу.
Спілка Ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила «морського котика» 73-го центру спеціального призначення матроса-кулеметника медаллю «Матрос Кішка». Указом Президента України N2708/2014 від 8 вересня 2014 року Євгена Корнафеля посмертно нагороджено Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він Герой! І Очаків буде завжди гордиться своїм героєм! Ще до сьогодні на сході держави ллється кров, гинуть українські солдати та мирні жителі. Це наша спільна трагедія та біль. І забувати про це ми не маємо права, як і забути справжніх героїв, що віддали своє життя.
Тато зберігає багато дорогих серцю речей сина і безліч документів: про закінчення середньої школи, музичної та художньої шкіл, грамоти та подяки. Рідні готові частину з них віддати до школи, аби пам'ять серед підлітків про їх шкільного товариша-патріота продовжувала жити і передавалась з покоління в покоління. Є в батька надія, що його сина - Героя, який першим серед очаківців поліг на сході України пам'ятатимуть, адже переконаний, що сльози за полеглими за час АТО не можуть пролитися даремно.
- Нам всім потрібно робити висновки і ставати кращими. Після смертей молодих хлопців ми не можемо залишатися такими, якими були ще вчора, - переконаний Вадим Іванович Корнафель. Ми мусимо змінити ставлення до життя. Пам'ятати, що Батьківщину не вибирають. Її захищають і відроджують. Її цілісність і незалежність виборюють. Женя часто задавав собі питання: «Якщо не я, то хто? Якщо не сьогодні, то коли?» Він був переконаний, що настав час, коли він зможе сповна допомогти своїй державі, рідній землі. І не абстрактній Україні, а тим людям, які чекали на його допомогу, рідним і близьким, які мріють жити в мирі та спокої. Тому без вагань зголосився їхати на схід, у саме пекло подій.
Прощальні слова перед відправкою в зону АТО були скупими і зверненими до батька: «Я знаю, що загину. Та будуть жити Ганна і Софійка. Я залишаю їх на тебе. Допомагай їм. Дивись за ними». Телефонував зі сходу зрідка. Єдине, що просив: «Передайте мамі, що ми ні в жінок, ні в дітей не стріляємо. Щоб там не говорили, та ми на своїй землі, і будемо до останнього подиху її боронити від терористів та найманців».
Педагоги та колишні учні ЗОШ №4 пам'ятають Євгена і мріють про час, коли їх школа буде гордо носити ім'я учня школи, який загинув на сході України. Громада Очакова теж має бажання, аби пам'ять про героїв закарбувалась в нашому місті: щоб одна із вулиць носила ім'я Героїв АТО, а навчальний заклад - ім'я Євгена Корнафеля. А сьогодні на будівлі школи, де навчався Євген, на його честь відкрито меморіальну дошку.
Його життя, як спалах зірки! Віримо, що вона вічно світитиме нашим землякам! Ми будемо пам'ятати завжди Євгена Корнафеля, який віддав своє життя за Україну! Герої не вмирають!


Мандибура С.М.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2019 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.