logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Біографічні нариси про загиблих Героїв Миколаївщини

Смерть дивилась крізь приціл


Родина Горобець мешкає в Южноукраїнську три десятиріччя: з Дніпропетровської області приїхали на будівництво енергокомплексу ще в 1987-му. Сергійку тоді було менше року. Зараз тут живуть його батьки, але без сина, який загинув в АТО 27-річним.
Gorobets2Сергій Горобець навчався в Южноукраїнській ЗОШ №3, паралельно займався в секції дзюдо ДЮСШ у тренера Ю.М. Тімашкова. У восьмому класі, згадує його мати Юлія Вікторівна, отримав серйозну травму, але знайшов в собі сили і на першості України виконав норматив та за результатами змагань став кандидатом у майстри спорту України. Закінчивши дев’ять класів, навчався у Криворізькому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2004 році вступив до Севастопольського військово-морського інституту ім. П.С. Нахімова, після другого курсу пішов в армію, служив у ВМС України на кораблі. Повернувся до вишу, але вже на цивільний факультет, де отримав спеціальність «механік». Влаштуватися працювати на судно було складно, тому Сергій декілька разів їздив на заробітки разом із батьком Валерієм Анатолійовичем. А ще служив у спецпідрозділі «Скорпіон» в/ч 3044, яка охороняє об’єкти Южно-Української АЕС.
– Розпочався страшний 2014 рік. До військкомату він пішов сам наприкінці травня, – розповідає мати Сергія. – Хотів в Одесу на кораблі, до своїх хлопців, з якими вчився на військовому факультеті. Вони всі з Криму перевелися в Одесу. Але там не було місць, і воєнком запропонував 34-ий Кіровоградський батальйон територіальної оборони, який якраз формувався того часу. З нашого міста туди пішло 17 чоловік.
Батальйон, який спочатку на 70% складався з добровольців, отримав назву «Батьківщина» і перебував в оперативному підпорядкуванні Міноборони України. У червні особовий склад підрозділу пройшов навчання на авіабазі в Канатові, що на Кіровоградщині, потім – додатковий курс підготовки у Дніпропетровській області. Вже в липні батальйон було направлено в зону бойових дій на Схід України. У першому бою 21 липня звільняли шахтарське місто Дзержинськ (зараз – Торецьк) Донецької області.
Незабаром, коли Сергія відпустили на декілька днів додому, щоб побачити сестру, яка прилетіла з Італії на канікули, він розповів рідним, що за той штурм був представлений до урядової нагороди. Але доля розпорядилася так, що орден «За мужність» третього ступеня молодший сержант Горобець отримав посмертно.
Сергій ділився враженнями про бойовиків-кадирівців та представників кримінального світу, з якими довелося зіткнутися в зоні АТО: «в наколках, зі скляними очима, обколені, обкурені, вони нічого не боялися і не відчували». А ще розповідав про мирних жителів Дзержинська, які благали українських військових залишатися в місті, бо бойовики «робили все, що хотіли», у тому числі грабували і мародерствували. Розповів, як одного разу в повній екіпіровці, з автоматами хлопці зайшли до магазину АТБ за питною водою. Побачивши озброєних людей, продавці і касири швидко зникли з торговельного залу. На питання: «Хто нас розрахує?» вони почули: «А що, ви ще й платити будете?» Тоді й зрозуміли, що тут відбувалося під час окупації.
Останнього разу Сергій був в Южноукраїнську у відпустці з кінця серпня до початку жовтня 2014 року. 13 вересня мала бути зустріч випускників. Сергій вагався – йти чи не йти? Пішов, а повернувся в піднесеному настрої. Розповідав, згадує Юлія Вікторівна Горобець, як «пацани», коли дізналися, що він приїхав з АТО, всі разом встали і кожен потиснув йому руку.
Gorobets– Ми розмовляли в ту мить, коли його вбили, – крізь сльози каже мати. – Це трапилося 17 жовтня о 13.50. Він зателефонував, ми розмовляли. Раптом замовк. Я: «Алло, алло, сину!» Телефон працює, а його не чути. Він завжди казав: «Мамо, якщо я не говорю, значить, не можна. Відключайся!» Я і відключилася. Більше його голос я не почула. Через деякий час телефон знову задзвонив – такий стривожений незнайомий хлопець: «Це мама Сергія Горобця? Вибачте, не вберегли!» І все.
Від долі не втечеш. Відомо, що за три дні до трагічної події Сергія відправляли до Охтирки інструктором з рукопашного бою, але він відмовився, упросив командира залишитись з побратимами. Незабаром Сергія разом з іншими хлопцями направили організовувати новий блокпост №7 біля села Озерянівка, що у передмісті Горлівки. Про це розповів його командир Марат Сулейманов, коли приїздив до Южноукраїнська на річницю загибелі молодшого сержанта Горобця. Була інформація, що бойовики планують напасти на найближчий блокпост, а хлопці стояли на новому, готові у разі чого прийти на допомогу. Тут і наздогнала Сергія куля ворожого снайпера, який відкрив вогонь з лісосмуги. Кажуть, що через два дні товариші по службі помстилися за смерть побратима, знищивши того стрілка.
– Тепер все по-іншому, – розповідає Юлія Вікторівна. – Намагаємося якось жити з цим. Слава Богу, що ми знайшли його дочку. Це така радість! Син і не знав, що має дитину. Схожа на нього, просто копія! Їй зараз чотири з половиною рочки. А коли Сергія не стало, дівчинці був рік. Це найщасливіша подія, яка сталася за час після його смерті.
Довгих дев’ять місяців знадобилося для того, щоб пройти всі експертизи і довести батьківство через суд. Сандра Сергіївна Горобець зараз має статус дитини загиблого учасника бойових дій і зростає на радість рідним.
Указом Президента України від 4 червня 2015 року «за особисту мужність, високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» старший стрілець Сергій Валерійович Горобець нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Рівно через рік після загибелі героя, 17 жовтня 2015 року, на фасаді Южноукраїнської ЗОШ №3, де він навчався, урочисто було відкрито меморіальну дошку. Почесну відзнаку «Герой Миколаївщини» від громадської організації «Українська асоціація інвалідів та учасників АТО» отримали батьки загиблого сина 22 листопада 2017 року. Того ж дня на зустрічі з учнями Южноукраїнського професійного ліцею пролунала пісня, присвячена Сергію Горобцю. Це була прем’єра. Волонтер ГО «Ніхто, крім нас» Первомайського району Миколаївській області, автор і виконавець Федір Зосімов дізнався історію загибелі Сергія і написав вірші та музику до них.


Пам’яті Сергія Горобця
Вже осипала листя в жовтні стигла калина,
І на північ з піснями вже летять журавлі.
А на сьомім блокпості молоденький хлопчина
Захищав Україну на донецькій землі.
А на сьомім блокпості молоденький хлопчина
Захищав Україну на донецькій землі...

Пролунав наче диво вже знайомий дзвіночок,
Закрутило свідомість в сотні, тисячі кіл.
Він зрадів як дитина – мама дзвонить синочку,
А у хащах на ньому зупинився приціл...
Він зрадів як дитина – мама дзвонить синочку,
А у хащах на ньому зупинився приціл...

– Як ти, синку рідненький? – Мамо, все як годиться,
Обіцяю що скоро повернуся живим,
А в кущах підлий снайпер заряджає рушницю
І передвісники смерті вже кружляють над ним.
А в кущах підлий снайпер заряджає рушницю
І передвісники смерті вже кружляють над ним...

Захлинулося кров’ю у очах синє небо,
А тумани сльозами припадали до ніг.
– Мамо, рідна мамусю, я вже їду до тебе,
Ти пробач, що я стримать обіцянки не зміг…
– Мамо, рідна мамусю, я вже їду до тебе,
Ти пробач що я стримать обіцянки не зміг…

Зажурилося місто, рідне місто в скорботі,
На віночку три слова: «Він загинув в бою»
Тож для ангелів божих знову буде робота,
Бо для юних героїв місце тільки в раю...
Тож для ангелів божих знову буде робота
Бо для наших героїв місце тільки в раю...

Знову скинула листя в жовтні стигла калина,
І на південь з піснями знов летять журавлі.
Тож давайте тихенько пом’янемо хлопчину,
Що віддав свою юність українській землі...
Тож давайте тихенько пом’янемо хлопчину,
Що віддав свою юність українській землі...


Мініна Л.В.

Герой війни

Пам’ять… Нетлінна, гірка і вічна… Пам’ять про втрати найкращих синів нашої землі під час війни на сході України. Про них говорити та писати важко і боляче, але коли із життя ідуть зовсім молоді, то боляче вдвічі.
GrachovОлексій Георгійович Грачов народився 24 квітня 1977 року в місті Воронежі (Росія). Коли хлопець був малим, родина переїхала до Очакова, що на Миколаївщині. На відмінно закінчивши Очаківську загальноосвітню школу №1 у 1994 році, та Очаківську дитячу музичну школу, медаліст Олексій став курсантом загальновійськового факультету Одеського інституту сухопутних військ. Військовий шлях молодий офіцер розпочав у 1998 році в 93-й механізованій бригаді, що дислокується на Дніпропетровщині. До речі, вуз курсант закінчив з червоним дипломом, тож за кілька років був переведений на службу у відділ бойової підготовки управління армійського Корпусу Південного оперативного командування в місті Дніпропетровську (сьогодні м. Дніпро).
У 2008 році в званні майора закінчив Національну академію оборони України імені І. Черняховського та був призначений командиром механізованого батальйону окремої механізованої бригади армійського Корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (Чорноморське Одеської області). За два роки Олексій Грачов – начальник штабу – 1-й заступник командира окремої механізованої бригади Армійського корпусу у місті Болград Одеської області. 10 серпня 2012 року протоколом кафедри тактики факультету аеромобільних військ і розвідки Військової Академії була обговорена і затверджена тема дисертації, яку підполковник Грачов встиг написати, але захистити так і не встиг…
З 2012 року – начальник штабу, 1-й заступник командира окремої механізованої бригади Армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України, а з грудня 2013 року – начальник відділу підготовки штабу оперативного командування «Південь».
Полковник Грачов завжди був цілеспрямованим і відповідальним. Багато сил приклав для укріплення бойової техніки броньованою сіткою проти кумулятивних снарядів, працював з особовим складом, дбаючи про радіозв’язок для розвідки, шоломи та бронежилети для побратимів, адже розумів, які складні завдання будуть вони вирішувати. Тісно співпрацював з волонтерами та Фондом соціального розвитку міста Дніпропетровська (м. Дніпро), в результаті - вдалось поставити броню на 10 одиниць БМП-2 та придбати для бійців вкрай необхідні речі. Як згадувала в одному з інтерв’ю волонтер Настя Сніжна: «Я більше не зустрічала людей з таким підходом до вирішення задач. Говорив коротко і зрозуміло. Завжди вмів цінувати свій час і час співрозмовника».
З березня 2014 року по липень 2014 року Олексій Грачов виконував бойові завдання щодо захисту кордону в Луганській області. Саме завдячуючи рішучим діям тактичних груп 93-ї окремої механізованої бригади, координацію дій яких проводив Олексій, неодноразово вдавалось нашим воїнам перешкоджати ворогу порушувати Державний кордон України. 5 червня 2014 року Олексі Грачов був представлений оперативним командуванням «Південь» до високої нагороди, а 15 липня 2014 року Указом Президента України №593/2014 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
19 серпня 2014 року Грачов вивів колону техніки з військового містечка Черкаське, що на Дніпропетровщині, але вже на Донецьк. Після восьмиденних виснажливих боїв він отримав осколкове поранення, але залишився з побратимами на бойовому посту. Коли він отримав наказ про вивід бойової техніки, він очоливши колону рідної 93-ї бригади почав прорив з боєм. 29 серпня 2014 року його бойова машина піхоти (БМП-2), яка йшла першою була розстріляна з РПГ ворога в районі смт Старобешево під Іловайськом. Олексій отримав смертельне осколкове поранення.
4 вересня 2014 року в с. Гвардійське Одеської області в останню путь провели 37-ми річного полковника Збройних Сил України, мужнього бойового командира, безстрашного кадрового офіцера Олексія Георгійовича Грачова з усіма армійськими почестями. З тугою в серці залишилась дружина Олена та дочка Ольга.
30 квітня 2015 року в його рідній школі - Очаківській ЗОШ №1 на честь Героя – справжнього патріота України, який загинув в зоні АТО, захищаючи цілісність і незалежність рідної землі - встановили меморіальну дошку. «Вчителі першої школи пам’ятають свого випускника – медаліста Олексія першим у всьому. Був завжди порядним, добрим та усміхненим… Його короткий, але такий яскравий життєвий шлях є прекрасним прикладом для молодого покоління», - крізь сльози промовила директор школи Т.В. Іщенко. Після хвилюючих урочистостей ще довго лунало: «Герої! Герої! Герої! Найкращі Вкраїни сини! Цей світ лиш врятують Герої. Герої нової війни».
Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Грачов Олексій Георгійович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня.

Мандибура С.М.

Позивний «Балаган»


У 2015 році в Україні з’явився орден під назвою «Народний герой України». Він був заснований з ініціативи волонтера Андрія Боєчка і ювеліра Дмитра Щербакова. І тепер цей «громадсько-народний орден» є доповненням до недосконалої нагородної системи України. Наприклад, громадянин іноземної держави, який би він подвиг не здійснив на славу України, не може отримати звання героя.
OrdenNGОрден має два ступені: для волонтерів і військових. Виготовляється зі срібла 925-ї проби. До речі, срібло для орденів може здати будь-який бажаючий. За словами організаторів, його збирали в 16 країнах світу. Небайдужі люди жертвували дорогі для себе речі з цього металу, що вже надзвичайно символічно і розкриває справжній зміст ордена - народний. Наприклад, український боксер В'ячеслав Узєлков здав в нагородну раду ордена свою срібну медаль, яку отримав на чемпіонаті Європи з боксу в 2002 році. А депутат миколаївської обласної ради Олег Мудрак здав 435 грамів срібла 999 проби в колекційних злитках.
До червня 2016 року цієї нагороди удостоєні понад 200 осіб. Церемонія, сімнадцятого за рахунком нагородження, пройшла в Миколаєві 29 червня 2016 року.
Серед нагороджених в цей день - наші земляки - миколаївці: військовослужбовці та волонтери. Відповідно до статуту ордена, в разі нагородження посмертно, нагорода вручається родичам героя.
Однак родичі представленого до нагороди і нагородженого посмертно Андрія (позивний «Балаган») не були присутні на церемонії нагородження. Замість них були бойові побратими «Балагана», які частково замінили йому сім'ю в останній рік його життя ...
Андрій народився 22 жовтня 1987 року в Москві. З дитинства він був пронизаний російською культурою, любив читати, захоплювався історією. Подорослішавши, він став членом фанатської групи футбольного клубу ЦСКА (Москва), підтримуючи улюблену команду вдома і на виїзді.
Це була середина 2000-х років, коли в Росії вже була при владі нинішня верхівка Кремля. Андрій не міг не помічати «спайки» злочинного світу і влади, деградації частини населення, зростання безробіття. Він не був шовіністом і не підтримував войовничості Кремля, вважаючи путінський режим тоталітарним.
Balagan1Коли в Росії почалися протестні акції проти влади на Болотній площі в Москві (кінець 2011 - початок 2012 року), Андрій брав в них найактивнішу участь, не боячись висловити свою думку.
Після цього почалися «чорні дні». Його затримували співробітники ФСБ, залякували, обіцяли посадити «далеко і надовго», погрожували розправою з сім'єю.
Андрій прийняв непросте рішення - щоб не наражати на небезпеку свою сім'ю, він виїхав з Росії.
З 2012 року він жив в Миколаєві, швидко знайшов собі друзів, «влившись» в фан-групу МФК «Миколаїв». За словами товаришів, він був товариський, завжди знаходився в доброму настрої, любив жартувати. Звідси і його позивний - «Балаган».
З початку в Києві Евромайдану - Андрій один з його найактивніших учасників. У «найгарячіші» дні протистояння (січень - лютий 2014 року) він був поранений на вулиці Грушевського. «Балаган», хоч і громадянин Росії, але людина з серцем палкого патріота України, розумів, що саме на Майдані зароджувалася свобода.
Однак, як виявилося, після перемоги Революції було рано складати зброю. У березні - квітні 2014 року контрреволюційні сили організували свій «Антимайдан» в Миколаєві і, коли в ніч на 7 квітня вони вирішили йти ва-банк на штурм Миколаївської облдержадміністрації, - це була остання крапля терпіння для миколаївських патріотів, в рядах яких був і Андрій. Він також брав участь у розгоні «антимайдану» і забезпеченні безпеки Миколаївського євромайдану.
А далі - військова агресія Росії в Криму і на Донбасі. Коли в Україні почали формуватися добровольчі батальйони (весна - літо 2014 року), Андрій одним із перших записався в батальйон «Азов». Отримавши звання рядового міліції батальйону патрульної служби особливого призначення «Азов» МУМВС в Київській області, він опинився в зоні проведення антитерористичної операції.
У складі підрозділу Андрій брав участь у вуличних боях за центр Маріуполя (травень - червень 2014 г.), коли проукраїнські сили і армія з іншими силовими структурами зуміли відстояти місто.
1 липня 2014 року, після закінчення режиму тиші, коли бойовикам було надано можливість скласти зброю, сили АТО почали активний наступ на Сході. На початку серпня здавалося, що до перемоги один крок. У цей момент батальйон «Азов» - в авангарді наступаючих військ - у передмісті Донецька, Мар’їнці.
У серпні 2014 року Мар’їнка - одна з ключових цілей наступу сил АТО. Оволодівши цим населеним пунктом, а згодом і Іловайськом, можна було говорити про оточення Донецька і подальше його звільнення.
До батальйону «Азов» Мар’їнку намагалася штурмувати 51-а механізована бригада Збройних Сил України, але з втратами армійці змушені були відступити. 4 серпня бійці «Азова» спільно з бронетехнікою 51-ї бригади зробили ще одну спробу штурму, яка увінчалася успіхом. Добровольці наступали під прикриттям танка, який вів вогонь по бойовикам. Андрій «Балаган» просувався одним з перших і в цей момент бойовики підірвали радіокерований фугас, заздалегідь закладений на дорозі.
Через вибух техніка практично не постраждала, 8 осіб були поранені, а Андрій отримав смертельні поранення, прийнявши на себе основний удар снаряду. Але навіть в останні хвилини свого життя, міцно стискаючи в руках особисту зброю, він вів себе гідно, не впав у паніку, будучи прикладом для бійців.
Прощання з Андрієм відбулося 7 серпня 2014 року, похований він в Миколаєві. Згодом, наказом Міністра внутрішніх справ від 25 листопада 2015 року за № 2496 Андрій «Балаган» був нагороджений медаллю «Захиснику Маріуполя» (посмертно). А 29 червня 2016 року він був удостоєний високого звання «Народний Герой України», орден за № 42. Цю нагороду на церемонії вручення отримали його бойові друзі, які в той спекотний серпневий день 14-го року йшли за ним по дорозі на околиці Мар’їнки...
Нині орден «Народний Герой України» Андрія «Балагана» знаходиться в експозиції миколаївського музею суднобудування і флоту, куди його віддали на зберігання його товариші, оскільки родичі в Росії відмовилися навіть від пам'яті про сина ...
А в нашому місті, в пам'ять про Андрія названа вулиця - вулиця Андрія «Балагана» (колишня Піонерська), а влітку 2015 року, на вулицях Харкова з'явилися графіті на честь Андрія.
У 2017 році в Миколаєві, в парку Перемоги була висаджена алея дерев, яким були присвоєні імена загиблих в АТО миколаївців. Одне з таких дерев - в пам'ять Balagan2про Андрія... Також, в Україні, в 2017 році вперше відбулося святкування нововстановленого пам'ятного дня – дня Добровольця (14 березня). У цей день Миколаївський обласна рада нагородила пам'ятною медаллю багатьох ветеранів АТО, наших земляків. Медалі «За заслуги перед Миколаївщиною» 2 ступеня № 151 (посмертно) був удостоєний і Андрій.
Після смерті Андрія футболісти МФК «Миколаїв» – команди за яку він вболівав, вийшли на поле з траурними пов’язками, а на річницю смерті на честь Андрія його побратими влаштовують великий турнір зі змішаних єдиноборств під назвою «Дорогу Нескореним», це гасло колись написав Андрій на одному з прапорів, це був його девіз по життю.
На жаль, ми мало знаємо про Андрія в «домиколаївський» період його життя. На сайті «Книга загиблих», де зберігається інформація про всіх загиблих воїнів в АТО, можна прочитати лише скупі офіційні рядки про нього. Однак, там же можна побачити такі слова: «Іноземний брате, твій величний подвиг ніколи не забуде вдячна Україна! За нашу та вашу свободу! Від простої української жінки та її дітей».
Ми віримо, що пам'ять про людей, які віддали найцінніше – своє життя, за спокій і свободу громадян, ніколи не вичерпається і збережеться прийдешніми поколіннями.

 

М.М.Скарлат

Офіцерська честь

 

grigorash    Гліб Миколайович Григораш народився 21 грудня 1966 року в м.Миколаїв. Його дитинство пройшло серед хлопчаків – однолітків на вулиці Фрунзе. Навчався в середній школі №35, яку і закінчив у 1984 році. Ще з шкільних років Гліб захоплювався туризмом, з рюкзаком за плечима побував у походах в Карпатах, горах Криму, Кавказу. Навчався із задоволенням, був одним з кращих у своєму класі. Показовим є той факт, що йому серед кращих учнів Миколаєва довірили символічну почесну варту біля Вічного вогню.
    Гліб від самого дитинства мріяв бути льотчиком. Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику.
    В 1984 році Гліб Миколайович вступає до Пермського воєнного авіатехнічного училища, яке закінчив у 1987 році. Потім служба в різних авіачастинах – від Далекого Сходу до Польщі. Після проголошення незалежності України Гліб Григораш продовжує службу старшим техніком з радіотехнічного обладнання в бригаді морської авіації в Кульбакіно. Але після переводу частини в м. Саки і скорочення штату в 2003 році він виходить на пенсію в званні старшого лейтенанта. Чому віддавши військовій службі майже 20 років він мав таке звання? Відповідь лежить на поверхні – принциповість, небажання бути на побігеньках, незручність для командування не давали можливості «заслужити» чергове звання. Мабуть давалось в знаки походження Григорашів з козацького роду – звідси і характер запальний та рішучий. Не випадково дід Гліба, всі його дядьки були військовими, мали нагороди.
    Звільнившись зі служби Гліб Миколайович не міг всидіти спокійно. Він постійно хотів навчатися новому, завжди щось майстрував. Таких як Гліб називають «золоті руки» та «золота голова». Але на першому плані була його дружна сім’я – дружина та дві доньки. Ходили разом в туристичні походи, подорожували. А ще Гліб захоплювався полюванням.
    Коли в Криму з’явились «зелені чоловічки» і розпочалось захоплення військових частин російськими військовими, за іронією долі Гліб саме  перебував на півострові. «Коли Крим був захоплений Росією – розповідає дружина Гліба Наталія Володимирівна – російські козаки крутили руки українським військовим, намагалися поставити на коліна, погрожували. Її чоловік на собі відчув ганебне ставлення  і зневагу. Гліб пишався своїми товаришами, котрі змогли вирвати українську техніку з лап окупантів  та важко переживав зраду інших».
В травні 2014 року під час мобілізації Гліб Миколайович добровольцем прийшов в 19-й батальйон територіальної оборони. Коли дружина Наталя просила Гліба залишитись вдома, він сказав: «Я офіцер, і є таке поняття як офіцерська честь!». А ще – «Якщо я не піду туди (в зону бойових дій – авт.), ворог прийде сюди». Гліб Григораш був призначений заступником командира роти з озброєння і техніки. Спочатку були інтенсивні навчання на полігоні, варта на блокпостах, охорона берегової лінії. А вже 2 вересня 2014 19-й батальйон був відправлений в зону бойових дій, куди і прибув 4 вересня.
    В ніч на 3 вересня 79-та і 95-та аеромобільні бригади здійснили широкий марш-рейд із районів Краматорська і Слов’янська по тилам російських військ і бойовиків, в ході якого ворог поніс значні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Було зупинено просування бойовиків. 19-й територіальний батальйон в зоні АТО зайняв першу лінію оборону для недопущення розвідувально-диверсійних груп сепаратистів, а також для утримання встановлених під час рейду позицій.
    Проблеми з’явились ще до від’їзду в зону АТО, Наталя Володимирівна згадує слова чоловіка: «Техніка жахлива, автомашини без гальм. Коли виїжджали в АТО – грошей не заплатили, а бронежилети привезли тоді, коли бойовики з «Градів» повним ходом обстрілювали позиції. Половина особового складу втекла з передової – дезертирувала. А Глібу з травмованою ногою офіцерська честь не давала навіть думки покинути позиції та товарищів».
    Батальйон 5 вересня прибув на місце дислокації – район Гранітне – Старогнатівка – Тельманово. Бійці намагались окопатися, та де там – на кам’янистому ґрунті. Приїхали на порожнє місце – митись немає де, випрати білизну й одяг неможливо, туалетів теж нема.
    Підрозділи 19-го батальйону розташовувались недалеко від Донецька. Позиції були всього в декількох кілометрах від сепаратистів, обстріли артилерії бойовиків і прольоти безпілотників під час так званого «перемир’я» тут були звичною справою. Але й під обстрілами потрібно було налагоджувати окопний побут, а також ліквідувати ДРГ, які постійно лізли. І ось тут велику роль відіграв скрупульозний, навіть педантичний характер Гліба Миколайовича як заступника комроти. Кому що видано, яка зброя – все розписано в блокнотах. Як ця його риса потім допомогла багатьом людям!
    Та випробовування на цьому не закінчились. 13 вересня близько 80 бійців самовільно покинули поле бою, оголивши лінію захисту і кинувши зброю і бойових товаришів, повернулись в Миколаїв. Залишилось 33 чоловіка, серед них був і Гліб Григораш, які 2 тижні утримували оборону від супротивника, поки на допомогу не прийшли «морські котики». При цьому бійці, що залишились не тільки змогли відбити напад, але й заробити славу «шаленого» батальйону.
    На другий день, 14 вересня, ворог організував бійцям, які залишились, засідку. Вони аж ніяк не очікували спротиву. 3 із 4-х танків терористів бійці спалили. Потім витримали ще два бойові зіткнення, знищили всіх терористів у засідці, придушили всі вогневі точки ворога. І це взагалі без важкого озброєння! Саме після цього сепаратисти назвали їх «шаленими».
    Гліб Миколайович Григораш загинув 13 жовтня 2014 року під Білокам’янкою, перебуваючи у групі прикриття розвідувальної групи, він натрапив на розтяжку. Загинув так, як жив – відповідно до своїх принципів. Адже Гліб міг нікуди не іти, залишитись, направити замість себе іншого, він – заступник командира роти…
    Кожну мить щасливого сімейного життя пам’ятають дружина Наталя, доньки Анна та Ксенія. Старша донька Анна - студентка Національного кораблебудівного університету ім. адмірала Макарова, навчається на 3-му курсі за спеціальністю «Авіа- та ракетобудування», а молодша Ксенія, ще навчається в середній школі.
    Указом Президента України Гліб Миколайович Григораш був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
    Чомусь не полишає почуття гіркоти. Хотілось би побачити меморіальну дошку Герою на його рідній школі. І пам’ятний знак Герою на кладовищі в Матвіївці, де він похований. Але головне – більше уваги і допомоги сім’ям загиблих Героїв.


Макарчук С.С.

Хлопець з хоробрим серцем

 

Визволення від ворога стратегічно-важливого населеного пункту Піски, що поблизу Донецького аеропорту почалось ще в липні 2014 року. Гарячі бої тривали тут і спекотним літом, і восени, і взимку. Серед бійців, що кожного дня вели бої з терористами був і наш молодий земляк – Михайло Губриченко – солдат батальйону «Фенікс». Мужність і героїзм українських воїнів 79-ої та 93-ої бригад, добровольців з Правого сектору, батальйону «Дніпро-1» та «ОУН» вражав ворога. Про них ходили легенди. Адже неймовірна сила рухала бійцями щодня, щогодини. Палаючі танки, що йшли на блокпости, поранені бійці, які продовжували вести бої, а потім аби не здатися ворогові підривали себе, вражали окупантів в районі Донецького аеропорту. Під час цих битв поряд з побратимами, миколаївські десантники здобули славу по обидва боки від лінії фронту - українці висловлювали повагу та вдячність за подвиг, а ворог - зі страхом в очах спостерігав за їх діями.
GubrichencoНеймовірно тяжкі бої були, коли Піски атакувала частина ротно-тактичної групи 22-ої окремої бригади ГРУ Генштабу Росії, а також 200-ої бригади особливого призначення Південного військового округу (Ростов). Ворожі десанти час від часу не полишали наміру прорвати оборону. 10 лютого терористи роблять чергову спробу прориву, та вже 11 лютого українські військові взяли повністю під контроль населений пункт Піски і закріпились біля Опитного і Тоненького. Але бої не припиняються. 14 лютого в районі с. Піски Донецької області при виконанні бойового завдання, потрапивши під мінометний вогонь терористів, від осколкового поранення загинув Михайло Губриченко.
– Це пізніше, коли вже поховали сина, від побратимів я дізналась, які надзвичайно тяжкі випробування випали на долю мого Михайла, - розповіла при зустрічі мати Наталія Іванівна Губриченко. - Адже коли приїжджав на кілька днів додому, то про те, що під час боїв горіла і техніка, і побратими, і земля, не обмовився жодного разу. Більше про хлопців з західної України розповідав з якими встиг потоваришувати, багато говорив про волонтерів, які привозили до них на передову і харчі, і воду, і взуття, і цигарки. Мабуть, не хотів, аби ми хвилювались. Він був гордий, що служити випало саме в 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади «Фенікс». В нього не було страху. Навіть після лікування в госпіталях Дніпропетровська та Києва він знову повертався до товаришів на передові позиції. Хоча вони були навіть взимку неймовірно гарячими.
– Та армійські труднощі почалися для сина ще коли він був призваний в 2011 році на строкову службу в місто Севастополь. Хоча і прослужив півтора роки на підводному човні «Запоріжжя» та біль у серці час від часу нагадував про себе. Це не зупиняло хлопця. Він ще встиг виїхати і на бойові навчання на кораблі «Чернігів». Повернувшись до Очакова вирішує влаштуватись на роботу. Та все не вдається. Тож виїхав до Архангельська, де раніше проживав з родиною, сподіваючись, що там зможе працювати, заробляти гроші та допомагати матері. Та не так сталося як гадалося. І вже за рік він знову в Очакові.
Почав думати про армію. Він добровільно прийшов у військкомат з наміром вступити до лав десантних військ, адже десантники всюди перші, і він хотів служити саме там. Однак у військкоматі йому кілька разів відмовляли, адже серце не втомлювалось нагадувати про негаразди. І лише зваживши на наполегливість Михайла, його було зачислено на посаду - стрілець-номер обслуги, аеромобільно-десантний взвод аеромобільно-десантної роти, десантно-штурмового батальйону «Фенік» 79-ї Миколаївської окремої бригади. Батальйону, який в серпні 2014 почав формуватись, за безпосередньої участі волонтера Юрія Бірюкова.
Після нетривалих навчань на Широколанівському полігоні, хлопець виїхав на схід України, де тривала антитерористична операція. Додому приїжджав на кілька днів у жовтні, та грудні. Пізніше лише дізналась, що ці дні йому давались як короткострокова відпустка по пораненню. Як розповіли мені побратими Михайла мужньо він разом з іншими тримав оборону Донецького аеропорту – що став символом героїзму українських військових. Десантники отримали неформальне звання «кіборги». Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Життєвий шлях Михайла Михайловича Губриченка, який народився 28 серпня 1991 року в місті Очаків Миколаївської області, був як в звичайного хлопця. Школа, армія. І війна. Війна, що назавжди забрала у матері 24-річного сина, у брата та сестер – рідного брата.
Поховали Михайла з усіма почестями на міському кладовищі в Очакові 18 лютого 2015 року.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Губриченко Михайло Михайлович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

С. М. Мандибура

Професіоналізм і звитяга


9 листопада 1989 року в другому пологовому будинку міста Миколаєва в родині Джубатканових Володимира Романовича та Олени Василівни народився малюк – богатир вагою 4 кіло 200 грамів, з гучним голосом кремезного чолов’яги. Хлопчина ріс здоровим. Спочатку дитячий садок, після пішов до першого класу миколаївської загально освітньої школи № 39, що на Сухому Фонтані. Відмінником-«ботаніком» не був, але навчався добре, брав активну участь у житті класу, школи. З підліткового віку Артем Джубатканов приділяв вільний від навчання час заняттям спортом, любив футбол, силові види спорту та єдиноборства: дзюдо, самбо, карате. Багато читав історичних книжок, в юнацькі роки захопився літературою на військову тематику, вивчав спеціальну, профільну літературу про військову справу.
Jubatkanov2Батько Артема, Володимир Романович з зрозумінням поставився до мрій сина, підтримував його, вони часто розмовляли про місце офіцера, про поняття офіцерського патріотичного обов’язку та офіцерської честі. Коли школярі закінчували 9 клас, їм дали завдання написати твір на тему: «Ким я хочу стати в житті». Артем написав про мрію стати професійним військовим, офіцером та захищати Батьківщину, мати вірних, чесних друзів, які б ніколи не залиши його у біді, а він їх також, зустріти порядну дівчину, створити дружню родину.
На випускному після одинадцятого класу вчителька спитала Артема, чи не змінив він свою думку про майбутнє. Хлопець відповів, що твердо вирішив стати офіцером. Закінчивши школу, юнак подав заяву до Львівського інституту сухопутних військ. На відмінно склав іспити з фізичної підготовки, але за загальним підсумком усіх предметів не добрав два бали. Засмучений і розчарований Артем повернувся додому. Батьки підтримали його: «Нічого, будеш поступати в наступному році». Вони всіляко допомагали з підготовкою до другої спроби вступу до військового навчального закладу. Окрім загальноосвітніх предметів Артем ретельно вивчав спеціальну літературу про обов’язки командира взводу та інші. Цього разу Артем вирішив вступати до Миколаївського вишу на військову кафедру. Ця спроба виявилася вдалою. У 2012 році Артем закінчив навчання та отримав звання лейтенанта. В школу викладачем військової справи не пішов, не пішов і до правоохоронних органів. «Мамо, – казав син, – я все ж таки буду тільки військовим». Подав документи до різних частин Миколаєва, Одеси, Дніпра. Олена Василівна згадує про ту мить, коли подзвонили з пропозиціями відразу з двох місць – з Одеси та Дніпра (тоді ще Дніпропетровська). Щастю Артема не було меж – він, його бажання служити країні, народу потрібні Батьківщині. З Одеси надійшла пропозиція про посаду лейтенанта при штабі. Служба в популярному курортному місті, поруч з Миколаєвом, – приваблива перспектива. Але юнак обрав важку роль взводного командира у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, що базується неподалік від Дніпра. «Мамо, – казав він Олені Василівні, – я хочу мати свій взвод, хлопців, яких би я навчав, став би для них не тільки командиром, а й справжнім товаришем, хочу щоб були ми однією родиною».
Артем обрав свою долю – нелегку долю польового офіцера. Поїхав до Дніпра, пройшов психологічне тестування. Повернувся задоволеним, йому сподобалося все – частина, офіцери. Незабаром прийшла відповідь. Не вагаючись, хлопець подає рапорт про зарахування до військової частини та вирушає в селище Гвардійське. Одразу після прибуття новопризначений командир взводу завзято береться за службові справи, увесь час проводить зі своїм взводом – разом на заняттях, разом на відпочинку. Телефонуючи додому, розповідав про службу, товаришів. Олена Василівна згадує, що він був відповідальним і уважним до своїх підлеглих. Одного разу син розказав, що в одного солдата, хлопця з бідної сім’ї, погане військове взуття, тому він віддав йому свої берці. Іншим разом Артем за свою офіцерську зарплатню бійцю зі взводу придбав однострій... Мрія молодого офіцера стала реальністю – він був упевнений у своєму взводі, а бійці десантного взводу впевнені в лейтенанті Джубатканові.
Ще у 2011 році в Миколаєві Артем познайомився з дівчиною Тетяною. Почали зустрічалися. Поступивши на службу, хлопець покликав Тетяну до себе і невдовзі вона переїжджає на Дніпропетровщину. Оселилися у Новомосковську, що поруч із Гвардійським. Жити б їм та радіти своїй молодості, своєму коханню, будувати плани на майбутнє та втілювати мрії в життя… Але грянула біда. На початку літа 2014 року молодого офіцера зі взводом було направлено на передову, під Амвросіївку Донецької області. Там його провідала Тетяна. Після ротації в липні повернулися до Гвардійського. Товариші по службі після першої участі в боях розповідали про Артема, як про звитяжну людину, спокійного, не підпадаючого під панічний настрій офіцера і командира. Багато хто не мав бажання повертатися на першу лінію, але лейтенант Джубатканов та солдати його взводу були готові виконувати будь-яку задачу на передовій.
У такий суворий час Артем та Тетяна вирішили одружитися. 9 липня 2014 року вони розписалися, а відразу після РАГСу Артем пішов на службу, заступив у наряд. Незабаром разом зі взводом відправився в зону АТО в напрямку Артемівська. Доля війни закинула їх до Шахтарська Донецької області. Артем подружився з новим солдатом взводу Григорієм Шаповалом, який був добровольцем. Коли підходили до Шахтарська, Григорій був важко поранений у живіт. Взводний на руках відніс бойового товариша до санітарного літака.
Jubatkanov1Олена Василівна розповідає, що син телефонував, розповідав, що місцеві жителі приносили їм воду, їжу, показали місце для розміщення у місцевій спортивній залі. Мати застерігала: «Не довіряй нікому, місцеві можуть вивідувати ваші плани, а після цього вас зрадити». Так і сталося. Місцеві передали інформацію бойовикам так званої «ДНР» – розпочався обстріл. Артем дав наказ бійцям сховатися в підвал. 30 липня він якраз спілкувався з мамою по телефону. Коли розпочався черговий обстріл, вона чула останні слова сина: «Всі до сховища!» – і зв'язок перервався. О дев’ятій годині вечора він ще поговорив с дружиною Тетяною.
Наступного дня близько шостої ранку десантники завантажились на БМД – хто всередині, хто на броні – і продовжили шлях колоною. Завданням 25-ї бригади було утримати підступи до Шахтарська задля проходження колони 95-ї бригади. Артем сидів на броні зліва. Черговий обстріл. Снаряд влучив в бойову машину, загинули одинадцять військових, у полон захопили десантника Коваленка. Його допитували, змусили викопати яму, в яку і покидали всіх загиблих. Цей факт широко використала ворожа пропаганда – фото та відео зі спаленою технікою, убитими та допитом полоненого буквально заполонили всі ЗМІ.
Мати розповідає, що випадково познайомившись з жителькою Шахтарська в Київській лікарні, почала розпитувати її про події літа 2014 року. Жінка їй розказала, що бойовики «ДНР» спланували провокацію для цивільних – вони серед дня в спеку зібрали з ближніх вулиць жителів, стали звинувачувати бійців в мародерстві, змушували місцевих жителів до проявів вандалізму по відношенню до тіл українських військових. З їх боку все було направлено на залякування місцевого населення, підбурювання їх проти українських військових та України.
Тетяна з сестрою та волонтерами двічі намагалися попасти до Шахтарська, коли він знову став підконтрольним ЗСУ. Доїхали аж до Волновахи, але не вдалося отримати необхідні перепустки, щоб потрапити до Шахтарська. Згодом рідні від волонтерів дізналися про діяльність пошуковців з організації «Союз «Народна Пам'ять».
Восени 2014 року Всеукраїнська громадська організація «Союз «Народна Пам'ять» під патронатом Міжнародного Червоного Хреста розпочала гуманітарну пошукову місію «Евакуація 200» («Чорний тюльпан»), а саме – проведення пошукових заходів з метою встановлення невідомих поховань українських військових, які загинули під час проведення антитерористичної операції та поховані на території, підконтрольній бойовикам. 9 жовтня 2014 року в м.Шахтарськ, який на цей час був під контролем бойовиків, члени пошукової групи в міському парку неподалік від недобудованої церкви ексгумували останки одинадцяти українських десантників 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Ідентифікувати ексгумованих було неможливо: ніяких зачіпок – ані документів, ані особливих прикмет. Привізши останки до моргу у місті Дніпро, викликали родичів, але і вони не змогли опізнати загиблих.
Перепоховання здійснили на Краснопільскому кладовищі поблизу міста Дніпро. Останки поховали кожні окремо з перспективою ідентифікації. Поховання лейтенанта Джубатканова було позначено, як «невідомий № 783». Батьки і дружина почали довгу процедуру експертизи ДНК. Проведено за державні кошти перший тест ДНК, через деякий час другий – результату нема. За свої кошти у липні 2017 року провели незалежну експертизу ДНК, яка і встановила останки лейтенанта Артема Джубатканова…
Поховали Героя 4 серпня 2017 року в рідному Миколаєві на Мішковському кладовищі.
Указом Президента України №318/2017 року, лейтенант Джубатканов Артем Володимирович «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).


Березний С.М.

Героїчна історія українського командира-спецназівця

 

 Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину. «Відколи його пам’ятаю, він мріяв про військовий однострій та службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».
ZinchenkoПісля здобуття середньої освіти в 1994 році став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П. С. Нахімова. Успішно закінчивши навчальний заклад, був направлений в місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як водолазного спеціаліста загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командир цього загону. Нелегкими військові будні були завжди. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінуванням і прориву протидесантних загороджень, чи розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні дані, досвід, але й загартовували витримку та волю, відточували бойову майстерність. «Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де його тримав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього» – додала дружина.
Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема, отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення військово-морських сил Збройних сил України», а з жовтня 2005 року по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, в грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.
За особистий високий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений численними медалями Міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
Спілкуючись з Валентиною, тендітною та милою жінкою, відчуваю як неймовірно тяжко їй приховувати біль утрати, утрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, біля якого було завжди затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.
– Коли почалась антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово від’їжджав до зони бойових дій. Хвилювалась, але не хотіла щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка на друге серпня була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході вже розпочались військові повномасштабні дії, і хто потрапляє в горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина.
17 серпня 2014 року в районі м. Старобешево Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.
«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним оборонцем рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – йдеться у листі родичам загиблого.
Після прощання в Очакові, 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі в селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.
Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.
За мужність та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).
Указом Президента України  № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 В пам’ять побратима

Савенко В.В., товариш по службі

Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулось в 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського ВМІ імені П. С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я гордий, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти Сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та натренованості, вирізняли – неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навики командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала в згуртуванні колективу. Він вмів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи то вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, незважаючи на ранг та посаду. Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій як ніхто розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного спрямують  колектив до успіху. У колективі відчували «почуття ліктя». Ми завжди намагались у всьому рівнятись на командира.
Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з Дня відзначення 60-ї річниці з Дня створення Морського центру спеціального призначення, капітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, вони будуть виконані з честю. Zinchenko2
Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни в Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно тяжко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, їхали і «аватари» – люди, які давно свій інтелект утопили в горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося з ними знаходити спільну мову, навіть не на підвищених тонах. Вистачало лише погляду та кремезної статури. І вже за тиждень-два всі вони добросовісно виконували обов’язки військовослужбовця.
Скромний і виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили міг легко дати відсіч кожному, хто намагався його перевірити на міцність.    
Олексій Володимирович уже з першими добровольцями виїде в зону проведення антитерористичної операції. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом з розвідувальною групою спеціального призначення потрапили під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя та 17 серпня 2014 року серце його зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!
Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернусь і все буде добре». Це перше і єдине слово, якого не вдалось стримати командиру. Як згадували побратими, Олексій на передовій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та якщо чесно сказати, то його під два метри зріст, кремезну статуру ніхто б і сховати не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.
За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди з запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.
Пригадую, як ще будучи курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням дочки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок красунь виховував наш командир разом з дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла присягу на вірність Україні і сьогодні разом з побратимами захищає нашу землю від агресора.
Двері його оселі були відчинені для кожного і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом з товаришами і періоди їх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.
Тяжко, але сьогодні війна – не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої відходять. Їхні імена закарбовуються у Вічність.  Але розпачу у воїнів ніколи не буде.
Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима  зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир на Україні.
Ми всі бажаємо Миру, але Миру тільки шляхом Перемоги!
І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!
Слава Україні! Героям Слава!

 

С. М. Мандибура

БЕЗСТРАШНИЙ ВОДІЙ


zaviryuha1За свій невеликий термін проведення антитерористична операція встигла забрати життя багатьох українців – справжніх героїв, що поклали своє життя за суверенітет, цілісність та єдність української держави. Саме військовослужбовці першими увійшли до зони антитерористичної операції, вони щохвилини виборюють для нашої держави такий жаданий мир, завзято та сміливо ідуть в бій з думкою про перемогу. Це справжні патріоти, які ціною власних життів забезпечують неподільність нашої країни, саме їм ми зобов’язані та повинні вклонитися за мирне небо над головою.
Одним з таких непізнаних героїв сьогодення був Завірюха Олександр Ігорович, уродженець села Кам’яна Балка Первомайського району Миколаївської області.
Солдат контрактної служби прийшов до Збройних сил України на посаду водія-механіка. На початку своєї служби керував військовими транспортними засобами, пізніше пересів за кермо не модернізованого бронетранспортеру БТР-80. Олександр був одним з кращих водіїв бригади, за БТРом слідкував як за власною дитиною, завжди тримав його в ідеальному стані. Однак, командирові відділення неодноразово доводилося сварити Олександра за безлад в середині машини, на що солдат жартома погрожував вигнати хлопців з бронетранспортеру та їздити на ньому самостійно.
Командир відділення Володимир згадує солдата Завірюху як гарного та слухняного виконавця, будь-якzaviryuha2у поставлену задачу виконував на «відмінно». Олександр виявився дуже веселим хлопцем, весь час жартував, навіть під час обстрілів.
- Безстрашний був, зовсім нічого не боявся, – з посмішкою на вустах пригадує командир.
21-річний Олександр відзначився вражаючою мужністю під час запеклих боїв 11-12 липня поблизу Зеленопілля: разом із бойовими товаришами врятував життя великій кількості поранених, вивізши їх у безпечну зону. Проте, під час тих запеклих боїв сам мало не загинув. Залишивши особовий склад на місці дислокації, водій Олександр разом із командиром взводу, оператором-навідником та двома медпрацівниками рухалися на бронетранспортері полем бою та попали під обстріл. Лише за п’ять хвилин потому командир взводу помітив, що Олександра немає в машині та вже і не сподівався побачити його живим. Коли після закінчення обстрілу усміхнений водій зазирнув у люк: «Всі живі? Тоді швидше тікаємо звідси!». Того разу йому таки вдалося вижити, сховавшись за машиною з іншого боку.
Життя Олександра обірвалося внаслідок чергової атаки терористів на Донецький аеропорт. 28 вересня прямою наводкою танк терористів влучив у бронетранспортер, де знаходились бійці 79 окремої аеромобільної бригади. Того дня загинуло семеро десантників, серед них і водій Завірюха. Його бойові товариші та командир відділення жалкують лиш про те, що так і не встигли добре пізнати Олександра, але в їх пам’яті він назавжди так і залишиться безстрашним жартівником та хоробрим бійцем. Незважаючи на свій юний вік, Олександр виявився справжнім героєм, яким може пишатися Україна!

 
Кисличенко М.О.

Сльози матері


Які слова можуть передати горе матері, яка поховала сина, проте не вірить в його смерть і живе тільки тому, що знає – одного дня її Вальок повернеться. Не уві сні, а насправді.


Заграничний Валентин Анатолійович народився 9 грудня 1978 року в м.Миколаєві. Батько, Анатолій Васильович, – ветеран МВС, зараз на пенсії, мати, Антоніна Петрівна, працює в Надбузькому професійному аграрному ліцеї.
ZagranichniyЗ дитинства мріяв стати військовим. Сам Валентин так розповідав про це в інтерв’ю очаківській міській газеті («Очаків», № 30 від 27 липня 2012 року): «Захоплення парашутним спортом з’явилось в мене ще в дитинстві. Я прагнув стрибнути з парашутом і поглянути на землю з висоти пташиного польоту. Моя мрія здійснилась у 1994 році, коли я 15-річним юнаком зробив крок на зустріч небесним просторам. З того часу вже точно знав, чим хочу займатися протягом усього життя».
Мама також пригадує, як у дитинстві зачитувався Валентин книжками про війну, військових, по кілька разів передивлявся фільми на військову тематику. Найулюбленішою була стрічка «В зоні особливої уваги». В школі навчався добре, відразу після її закінчення у 1995 році вступив на факультет аеромобільних військ Одеського інституту сухопутних військ (зараз – Військова академія). «Як їхали поступати, – згадує мама, – я всю дорогу проплакала, як наперед знала… Поступив сам, учився сам – ми нічого не платили, торби не возили». Юнак звик всього добиватися лише власними знаннями, уміннями, наполегливістю. Після закінчення інституту молодий офіцер був розподілений до 1-ї аеромобільної дивізії (м.Болград, Одеська область), після її розформування певний час служив в Миколаєві в 79-й ОАЕМБр, а у 2005 році перевівся до в/ч А1594 м.Очаків. Спочатку обіймав посаду заступника командира групи спеціальних операцій, потім – командира групи мінування, заступника командира загону спеціального призначення з повітрянодесантної підготовки. З 2006 року займався підготовкою до стрибків молодих солдат, до чого ставився з великою відповідальністю. Був надзвичайно вимогливим і до себе і до своїх підопічних, адже знав, що від набутих професійних навичок залежатиме не тільки успіх операції, але й власне життя та життя товаришів.
Неодноразово входив до складу команд, які представляли частину на першості Збройних Сил України, очолював команду на змаганнях за звання кращої групи спеціального призначення України. На усіх змаганнях команди займали призові місця. В частині відзначали Валентина Заграничного, як одного із найкращих офіцерів повітрянодесантної служби частини.
Антоніна Петрівна пригадує, що коли в 79-й ОАЕМБр розпочались масові скорочення, син почав шукати, куди перевестися: «Були варіанти в Києві, Житомирі, Очакові. Він вирішив спробувати в Очаків, я відмовляла: «Синок, ти ж десантник, а там – вода», а сама думала, що не візьмуть його, бо було багато бажаючих. Коли через деякий час телефонує: «Мамо, я все поздавав. Мене взяли!». Так він і поступив на те «вакантне» місце, яке звільнилося внаслідок смерті офіцера під водою. У мене ще тоді були вже недобрі передчуття, щодо цієї посади. Хто ж знав, що цей нелюд нападе, і що буде війна! Я казала: «Синок, не йди! Ти ж можеш залишитись. Ти ж інших учиш». «Так, – каже, – можу. Але я піду – хлопці йдуть, їм по двадцять років, а я буду ховатися? Як я їм буду в очі дивитися, як я буду від них щось вимагати?». Пішов. Я повернусь, каже, мамо. Я везучий. Все буде добре. А рівно за тиждень мені повідомили, що його немає»…
За офіційними даними Заграничний Валентин Анатолійович загинув 28 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання з коригування вогню артилерії в районі населеного пункту Многопілля Іловайського району Донецької області, будучи командиром розвідувальної групи спеціального призначення. 3 вересня 2014 року тіло Заграничного В.А. разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаний герой.
Антоніна Петрівна розповідає, що командування частини їздило на впізнання: «Ніхто їх впізнати не міг – там такі чорні огарки… Боже! Боже! Всі хлопці, яких він повіз повернулись, а його нема… Потім ми з батьком ДНК здавали, довго це все тягнулось… Аж у 2015 році, 5 травня привезли мені той ящик… Вони хотіли, щоб я повірила, що у тому ящику моя дитина… У мене не було ніяких почуттів до того, я просто тупо стояла і дивилась на це все. Інші батьки могли бачити, що то їхня дитина, вони могли попрощатися, виплакатися… В мене навіть цього не було… І по цей день я на могилі нічого не відчуваю. Я прихожу, тому що треба прийти, а нічого не відчуваю… і сни… я їх всі пам’ятаю…
… Я цей котел бачила – величезний, бетонний з гладкими стінами і там міситься глина, і хто хоче вилізти, не може, бо стіни гладкі, і водоворот затягує. Другу ніч сниться лікарня сільська. Бачу – мій Вальочок у камуфляжі розстібнутім… Дощ накрапає… Я проходжу через цей двір, далі через дорогу і бачу – 5 обелісків стоять. 5 пам’ятників чорних. Всі однакові. Біля них живі квіти ростуть. І на одному з них – мій син, і написано «ВалентиМ», отак з помилкою, і більше нічого – ні прізвища, ні дати… Я дивлюсь, і раптом іззаду за плече мене хтось бере, я оглядаюсь – «Вальочок! Синок! Що ж це таке?! Як же ти і тут, і там?!». А Він каже: «Мамо, це помилка. Вони помилились»… Іншим разом, 3 вересня, як батько поїхав у Запоріжжя на впізнання – наснилось, що у траві високій лежить моя дитина в камуфляжі, а над ним схилилась Матір Божа, і йдуть від неї промені золоті, якими накрила його – захистила…
Zagranichniy2І завдяки цим снам, завдяки тому, що правди мені ніхто не розказав (за словами Антоніни Петрівни їй доводилося чути декілька різних версій загибелі сина) в мене є надія. Я чекаю. Тільки завдяки цьому я живу. Ходжу на роботу, щоб хоч якось відволіктися, а насправді так важко, що і не передати. Серце завмирає при кожному дзвінку у двері чи по телефону – а раптом це моя дитина. Може він у полоні, а його ніхто не шукає? Де я тільки не ходила – шукайте! Може мій син живий! А вони комп’ютера включать: «Числиться загиблим. Вибачте»…
Гортає мама фотографії – «Це ще маленький… це курсант… це – в Криму на навчаннях – коли це все ще наше було»… Сльози на очах… «Він з малечку дуже слухняним був, спокійним, відповідальним. Коли Валентину було шість років, народилася Наталка. На нього можна було спокійно залишити дитину, і попити дасть, і заспокоїть, і покачає. До всього ставився серйозно, і в школі добре вчився, і в інституті, все йому вдавалось – і парашутну справу освоїв, і водолазну… І все спішив, спішив… Як у 16 років пішов із дому, так і закрутилося – інститут, служба, сім’я, друзі… Ми з ним так мало бачилися, так багато не сказали один одному…
Наказом Міністра оборони України № 546 капітану 3-го рангу Валентину Анатолійовичу Заграничному було присвоєно позачергове військове звання капітана ІІ рангу посмертно.
Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Заграничний Валентин Анатолійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
Наказом командира військової частини А 1594 від 29.12.2014 р. № 926 за мужність і відвагу, проявлені під час виконання військового обов’язку, прізвище капітана ІІ рангу В.А.Заграничного занесене до Книги Пошани військової частини А 1594.
Рішенням Вінницької громадської організації «Союзу ветеранів військово-морської розвідки» капітан 2-го рангу В.А.Заграничний посмертно нагороджений офіцерським морським Хрестом за розвідку.

А.П.Назарова

 

Сміливий ровесник української Незалежності


«Ніхто, крім нас!» – головне гасло українських воїнів-десантників, які в усі часи залишаються вірними військовій присязі, бойовим побратимам, українській Незалежності. Немало їх було, відданих і завзятих оборонців, із числа військовослужбовців, які проходили строкову військову службу в 79-й Миколаївській окремій аеромобільній бригаді. На жаль, у чорному мартиролозі новітньої історії немало імен світлих людей – героїв нашого часу.
zlatiev2Один із них – Сергій Анатолійович Златьєв. Він народився 25 травня 1991 року в селі Леніне Фрунзівського району на Одещині. В місті корабелів проходив строкову військову службу в аеромобільній бригаді, а після того залишився в Миколаєві для продовження служби за контрактом. Сержант Златьєв був заступником командира 3-го взводу аеромобільної роти. Володимир Лайдьонов, найкращий товариш Сергія, так його згадує: «Він був душею роти, будь-якої компанії, вічним оптимістом, посмішка ніколи не зникала з його обличчя». Вони потоваришували ще до початку бойових дій, Володя жартома називав його «Панда Кунг-Фу» за спритність і витривалість, а взагалі армійський позивний Сергія – «Чорний» (за смуглявий колір шкіри та чорні, мов смола, очі).
Герой-десантник був одним із кращих у бригаді з фізичної підготовки, завжди рвався в бій, з душею ставився до роботи, армійських буднів, цінував друзів та безмежно любив людей, мав гостре відчуття несправедливості.
Зі своєю чарівною дружиною Сергій познайомився 2013 року на курсах зі стрибків з парашутом. Того незабутнього дня всім дівчатам, готовим до виконання свого першого польоту, було відмовлено. Мовляв, є така прикмета: не можна жінкам стрибати в передчутті негоди або дощу. Тоді він підійшов до неї першим, щоб витерти її сльози та заспокоїти. З того часу вони завжди були разом – корінний одесит та юна миколаївка.
Оксана Златьєва добре пам’ятає холодний лютий 2014-го. Тоді після відомих подій та нічної бойової тривоги, швидких домашніх зборів частину роти перевели в бойову готовність. Водночас під цією та іншими частинами Миколаєва, поблизу Інгульського та Варварівського мостів почали збиратися хаотично організовані мітинги проросійських сил проти висування бойових підрозділів. Негативно налаштовані групи людей, звезених, як стало відомо потім, навмисно перекривали транзитні шляхи, формували свої блокпости, прикриваючись, як це було у Криму, жінками, дітьми, гучними гаслами. Тоді ще ніхто не усвідомлював глибинності технологій «гібридної» війни, «зелених чоловічків», таємних намірів російського окупаційного режиму захопити Крим і південь України під проект «Новоросія».  
Вже на початку березня Сергій разом із побратимами, серед яких – Володимир Лайдьонов (позивний «Єнот») та Олександр Черніков (позивний «Байкал»), висунулися на кордон із Кримом. Там вони, як і решта бійців-десантників, контролювали нашвидкуруч організовані блокпости біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. Телефонні розмови з домашніми були нечастими та короткими, військові будні – важкими й запеклими, очікування зустрічі ставало нестерпним. Пригадується складний побут: відсутність форменого теплого одягу, продуктів харчування, засобів облаштування пунктів бойового чергування. Тоді Сергій дізнався, що Оксана носить під серцем їхню дитину, тому прагнув приїхати бодай на пару днів до коханої, щоби швидко, військовим поспіхом, відгуляти скромне солдатське весілля (під час кількаденної відпустки вони все-таки побралися. – Прим. авт.). Потім його підрозділ перекидали з однієї бойової позиції на іншу, і за ці півроку служби йому довелося побачити не тільки щирість і гостинність місцевого населення, але й розлюченість, ненависть і зраду місцевих жителів. Це ті дні, коли шукали в селі бодай води чи хліба, а ніхто не давав. Мовляв, складіть зброю, годі служити «бандерівцям»!     
Zlatiev3Його перший у житті бій відбувся 3 липня: тоді вони з бойовими підрозділами української армії брали участь у визволенні міста Красний Лиман Донецької області. На жаль, 10 червня Черніков і Златьєв під час рейду потрапили в аварію та отримали травми. Десантників евакуювали їх шпиталю в Дніпропетровськ, поставили діагнози: першому – травму, перелом хребта та перелом передпліччя (нині він залишається військово непридатним (непридатний до високомобільних десантних військ, продовжує службу техніком у штурмовій авіації). – Прим. авт.), другому – струс мозку і пошкодження стегна. Коли хлопці лежали в лікарні, Лайдьонов був на передовій. Невдовзі всі вони зустрілися в тому ж таки шпиталі, коли Володимир отримав своє перше поранення.
5 серпня у Сергія та Оксани Златьєвих у пологовому будинку № 1 м. Миколаєва народилася донька Єва. Тоді друзі, як три мушкетери, як їх по-дружньому називали в роті, прийшли на подвір’я лікарні з повітряними жовто-блакитними кульками на виписку дружини товариша. З гіпсами та на милицях, вони, герої-десантники, були усміхненими та щасливими, по-бойовому підтягнутими та стрункими. Мені не забути того дня, бо й сам приїхав до тієї лікарні, яка подарувала мені дочку Мирославу, в якихось справах. Там ми і познайомилися з хлопцями – захисниками української незалежності.
Скромно відсвяткували народження доньки (у нього це була первістка, у Оксани вже був хлопчик. – Прим. авт.). Сергія, ледь відновленого після травм, відрядили на посилення оборони сумнозвісного міжнародного Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф'єва. Перед очима кожного українця – сумний мартиролог летовища, де загинула українська військова еліта. На жаль, невдовзі до хати Златьєвих прийшла біда: звістка про його загибель під час виконання бойового завдання. Відтоді 28 вересня 2014 року стало чорним днем для героїв-десантників. Як стало відомо пізніше, у бронетранспортер, де знаходився Сергій із товаришами з його відділення, влучив постріл ворожого російського танка Т-72. Як пригадує у своїй пояснювальній записці від 13 березня 2015 року солдат А. М. Бороденко, тієї миті відбувалася зміна позиції БТР-80 з нового терміналу до старого. За кермом був водій Олександр Завірюха, навідник КПВТ, ПКТ солдат Ігор Білий, у десанті по правому борту – сержант Сергій Златьєв, лейтенант Олексій Тищик, солдат Юрій Соколачко, по лівому борту на «кукушці» – власне А. Бороденко, посередині солдат Ігор Швед, ближче до навідника – майор Хардіков. Після смертельного попадання снаряда в машину з лівого боку вирвало нижню апарель, а верхня заклинила. Услід за наказом майора «Всі з машини!» Швед вискочив через «кукушку», Хардіков – через нижню апарель, автор цих спогадів залишав БТР останнім. Що там було всередині, він не пригадує, бо вже вирувало чорне полум’я. Коли він нарешті встиг виповзти з машини і добігти до старого терміналу, стався вибух, внаслідок якого розірвався БТР. Майор Хардіков та солдат Швед уже були під опікою лікарів, усіх інших побратимів А. Бороденко так більше і не побачив.
Тим часом Оксана жила очікуваннями, що її чоловік Сергій Златьєв усе-таки залишився живим, встиг вистрибнути з БТРа, знаходиться під опікою лікарів. Ніхто з бойових побратимів – захисників Донецького аеропорту – не міг ствердно сказати, де її коханий. Миті очікування правди перетворилися на нестерпні дні, тижні, місяці. Вона, мов поранена зигзиця, метушилася від телефонного апарату до військової частини, від друзів Сергія до його командирів, нервово заколисуючи маленьку Єву. Її підтримували друзі, надавали допомогу волонтери, щоб якось перекрити оплату за оренду квартири, купити якісь продукти, сплатити проїзд у міському транспорті. Мені, тоді вже народному депутату України, навіть колись довелося влаштувати скандал у тролейбусі, в якому я зустрів Оксану: вона тримала на руках немовля та колисала сина, і жоден із пасажирів не поступився місцем дружині героя-десантника. На жаль, з іншими дружинами бувало і не таке…

Кремінь Т.Д.

Боль утраты – муж, отец, офицер

6 апреля 2014 года в пгт Новофедоровка двумя выстрелами в упор был застрелен офицер Сакской авиационной бригады - майор Карачевский Станислав Владимирович.
Karachevskiy1Супруга убитого Ольга Карачевская ныне проживает с детьми в Николаеве.
Станислав Карачевский майор оперативного отдела Сакской авиационной бригады. Родился в г.Бердянск Запорожской области 19 апреля 1981 года. После окончания школы единственный из класса, кто выбрал профессию военного и поступил в вышнее военное училище им. Нахимова в Севастополе.
История любви Ольги и Станислава началась, когда он был студентом Нахимовского военного училища. У Оли умер дедушка, и она переехала к бабушке, у которой Стас снимал комнату. Познакомились они волей случая. Стас бежал на автобус, упал в вырытый котлован и сломал ногу. Как раз в этот период Оля жила у бабушки и увидела симпатичного квартиранта. «Он очень добрый, открытый был. Щеки все время красные были от того, что прыгал на костылях. И глаза… Очень красивые – серые. Сейчас у дочки такие. Я смотрю и таю…» - улыбаясь, говорит Оля. В 2005 году Ольга и Станислав поженились. Жену и детей Стас водил к тому котловану, в который упал. Ольга говорит, что сломанной ногой он легко отделался. Котлован очень глубокий, около 3 м внизу было битое стекло, камни и проволока. Год Станислав служил в Очакове, потом его часть перевели в Крым.
На вопрос об увлечениях мужа Ольга не думая отвечает: «Увлекался нами». Очень любил море, ему нравилось просто сидеть, стоять и смотреть. Любил рыбачить, брал с собой детей. Не всегда такая рыбалка приносила желаемый результат, дети били камышом по воде. Всей семьей очень много гуляли, старались открыть для себя Крым. Старший сын Влад очень просился в «Красные пещеры». «Соня была очень маленькая, и мы не решались идти в пещеры, ждали, когда подрастет. В этом году мы там побывали, посмотрели» - рассказывает Оля.
У Ольги два высших образования – инженер эколог и экономист. «Когда Соня подросла, я хотела выйти на работу, но Стас был против. Говорил, чтоб я наслаждалась этим временем, потом буду очень скучать. И я занималась детьми. Старшего сына нужно было готовить к школе. Мы получили ордер на квартиру, уже ходили, осматривали её» - говорит Оля. Стас хотел, чтобы сын пошел в украинский класс школы. «Если будет нужно, и в семье мы будем говорить на украинском» - говорил он. Эти слова повергали Ольгу в легкий испуг, потому что на украинском она говорит плохо. Языковой проблемы в Крыму никогда не возникало, у всех было право свободно выбирать, на каком языке говорить или на каком языке учиться в школе.
Семью Ольги и Стаса трудно было назвать патриотической, но с момента начала событий на Майдане они разделяли сторону протестующих.
«Я переживала, что Майдан не даст результатов, что власть не пойдет на уступки. Мы понимали, что люди не могут там вечно стоять. Наверно, именно в момент Майдана, я поняла, что я не просто живу в Украине, а я –украинка. Но в Крыму все было спокойно. Кто-то поддерживал Майдан, кто-то был против, но ничего предвещающего беду не было. Мы с удивлением наблюдали за тем, что начало происходить в Симферополе, предпосылок к митингам никаких не было. Уже после захвата Симферопольского совета начали массово появляться «зеленые человечки» и техника» - вспоминает Ольга.
    В конце февраля в пгт Новофедоровка начала появляться военная техника без номерных знаков и военные без шевронов или знаков различия. «Зеленые человечки» были хорошо вооружены и экипированы. Никто не скрывал, что они служащие армии Российской Федерации, среди них были как новобранцы, так и опытные офицеры. На логические вопросы украинских военных, кто они такие и зачем пришли они отвечали, что пришли защищать братский народ от Саши Белого и «Правого сектора». Они были удивлены, что на самом деле ничего не происходит и всё спокойно, ведь российская пропаганда говорила, что крымчан ущемляют, не давая общаться на русском языке.
    Сакскую авиационную бригаду штурмовали одной из последних. Утром 1 марта перед частью собрался митинг из местных жителей, которые кричали на украинских военных «бандеровцы» и требовали не подчиняться приказам «Киевской хунты» и перейти на сторону «народа Крыма». Хотя накануне вечером все гуляли вместе на детской площадке и никаких конфликтов не возникало. Местных предпринимателей новые власти «поджали», а мотивация местных жителей до сих пор не ясна. В этот день «зелеными человечками» был захвачен аэродром. Наши военные приняли без приказов высшего командования решение увести из части рабочую технику. Всё, что было на ходу, вылетело в Николаев на Кульбакинский аэродром. Как показало время, это было правильное решение. В эти дни Стас пропадал на работе, по несколько суток не спал. Военные не могли понять обстановку, поскольку действия по уставу и приказы командования очень отличались. К этому времени уже было большое скопление российской техники и военных. Изначально эту ситуацию можно было предотвратить. Ольга рассказывает, что гуляя со Стасом и детьми, они не раз видели российские вертолеты, летающие на небольшой высоте и в больших количествах. Украинское правительство бездействовало и никаких приказов частям ПВО не поступало, что выглядело очень странно, были нарушены воздушные границы Украины.
Утром 2 марта поступил приказ сдать оружие, что по сути означало сдать часть. Командир части принял решение затянуть выполнение приказа до вечера, так как наши военные не были намерены сдавать свои позиции. Приказ о сдаче оружия был отдан контр-адмиралом, командующим Военно-Морскими Силами Украины в Крыму Денисом Березовским.
Командующий ВМС Украины Д.Березовский прибыл в Севастополь, где утром 2 марта провел совещание в штабе Военно-Морского Флота России. По результатам совещания было принято решение, что украинский флот больше не подчиняется Киеву и переходит на сторону жителей полуострова. Денис Березовский присягнул на верность новым властям и «народу Крыма», что является государственной изменой. Отдавать приказы украинским военным он уже не имел права. Многие командиры частей этого не знали, поэтому и возникло мнение, что части Крыма добровольно сдались новой власти.
22 марта был штурм и окончательный захват Сакской авиабазы. Украинским военным было дано время на сборы. Ольга говорит, что в клубе проходили собрания, где агитировали переходить на сторону «народа Крыма», обещая высокую зарплату и квартиры. Но Станислав и многие его друзья на эти собрания не ходили.
6 апреля, когда часть уже готовилась к выезду на материк, Станислав Карачевский помогал собирать вещи своему товарищу капитану Ермоленко. После этого они возвращались еще с одним сослуживцем в общежитие. На КПП части украинские военные вступили в разговор с вооруженными российскими военными, несущими там службу. В результате возникшего конфликта россияне вызвали группу усиления. Украинские офицеры зашли в общежитие. В процессе преследования безоружных украинских военных россияне взорвали светошумовые гранаты на всех пяти этажах общежития, где находились женщины и дети украинских военных. Капитан Ермоленко сумел спрятаться в комнате. В это время российский младший сержант Зайцев застрелил майора Карачевского из автомата. Karachevskiy2
«Ночью, когда Стаса уже не было, я лежала и думала, что хорошо было бы уехать вместе с бригадой. Очень не хотелось терять этих людей. Утром ко мне пришел командир части и предложил уехать вместе со всеми и потом пойти служить. И я поняла, что эту возможность нельзя упускать. И вот я здесь в Николаеве. С августа прошлого года, я на службе. Сейчас у меня звание «старший матрос». Сначала было очень трудно, я думала, что я это зря затеяла. Первое время очень трудно было стоять на построениях. Все время думала, что и Стас мог быть здесь, вместе со всеми, но потом привыкла. Сейчас о своем решении я не жалею!» - вспоминает Ольга. 9 апреля 2014 года Сакская бригада морской авиации покинула территорию части. Все были очень рады возможности уехать. Из тех кто выехал, никто не жалеет о переезде. Все семьи уже объединились. Снимают квартиры, работают.
На вопросы о помощи волонтеров или государства Оля отвечает: «Я бы лучше была с мужем, чем с этой помощью. Волонтеры очень помогают, в частности Юра, позывной «Феникс». Сослуживцы из части никогда в помощи не отказывают. Иногда бывает стоишь, смотришь на кран, который течет, и не знаешь, что с ним делать. Я знаю, что мне есть кому позвонить и мне помогут. Помогли найти школу для старшего сына Владика, в этом году он идет во второй класс Николаевского муниципального коллегиума, Соня ходит в детский сад. Мама Стаса живет с нами, очень помогает».
Летом 2015 года Ольга ездила к маме в Севастополь, возила детей на море. Говорит, что отдыхающих много, но не из Украины, а из дальних уголков России. Цены и зарплаты несоизмеримы. Даже отдыхающие говорят: «Крым сейчас это очень дорого». Железная дорога работает для военных, возит технику. Есть люди, которые и сейчас поддерживают Украину и готовы уехать, но Россия обещает керченский мост и многих это греет.
«Крым не изменился, но для меня, как для крымчанки, многое поменялось. Раньше Крым был домом. Сейчас он чужой, хочется спрятаться. Домой, в Николаев, я уезжала с радостью» - говорит Оля.
Российского сержанта Зайцева, убившего майора Карачевского, судили в Крыму. Очень много вопросов в этом суде и проведении следствия. Через определенных лиц в период следствия представители Российской Федерации предлагали Ольге деньги и квартиру в обмен на личное дело её мужа. Конечно, Ольга на это предложение не согласилась.
Следствие по делу велось год. Изначально статья обвинения была «Умышленное убийство», но судили его по статье «Убийство при самообороне». И не понятно, о какой самообороне идет речь. Украинские военные были без оружия и в помещении общежития, где находились женщины и дети. Российские военные были полностью вооружены и экипированы. Суд проходил в Севастополе. Сержанта Зайцева приговорили к двум годам колонии поселения. Смягчающим обстоятельством в деле была беременность его супруги. Был апелляционный суд по делу, но приговор не изменили.
«Дети вспоминают папу. Сын говорит, что папу убили «зеленые человечки». Я переживаю, как рассказать сыну, что «зеленые человечки» - это россияне и не вызвать в нем ненависти. Но в Крыму я не хотела оставаться, я не знаю, в каком виде историю будут рассказывать моим детям. Пройдет время, и я сама постараюсь им все объяснить правильно» - завершает свой рассказ Оля.
Воспоминания неприятные и даже болезненные, многое остается непонятным и сейчас. Спустя время история будет задавать новые вопросы и, наверное, будут разные точки зрения. Безгранично жаль, что семья потеряла замечательного мужа и отца, а украинская армия настоящего офицера.
Когда диктофон выключен, и общение проходит в неформальной атмосфере Ольга рассказывает очень показательный момент. Когда она с бригадой и детьми пересекли границу с Крымом, дети спросили: «А уже можно флажками махать?», не сговариваясь, достали небольшие флаги Украины и начали махать. Вот, что значит к Украине с душой.
Вечная Память и Слава Героям!

Катулька І.В.

«Сонячний хлопчик»

Роман Робертович Клімов народився 30 червня 1989 року в Миколаєві. Батьки Романа Роберт Аркадійович та Тетяна Олексіївна, як і бабуся з дідусем, а пізніше і сестра з чоловіком працювали на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект». Батько помер, коли Роману було 10 років, і мама одна виховувала двох дітей, тож розраховувати в житті хлопець міг лише на самого себе. Тому після 9-го класу Роман вступає до машинобудівного ліцею та одночасно навчається в вечірній школі. Мама пригадує: досить часто було, що з усього класу на уроках був один Роман, і коли вчителька, обурена, що їй доводиться працювали лише з одним учнем, намагалась відправити його додому, не погоджувався, бо вважав, що дарма в житті нічого не дається, все треба заробити.
Klimov1У 2006 році Роман закінчив Миколаївський професійний машинобудівний ліцей і здобув професію верстатника широкого профілю - оператора верстатів з програмним керуванням. Відразу після закінчення ліцею працював на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект», пізніше на Миколаївському бронетанковому заводі. Керівництво та колеги цінували його як висококласного токаря та відповідального працівника.
Залишившись єдиним чоловіком в сім’ї, Роман відповідально прийняв на себе чоловічі обов’язки, був дуже хазяйновитим, сам робив ремонт в будинку, міг поправити паркан, полагодити дах… Тетяна Олексіївна розповідає, що Роман був дуже добрим, турботливим сином, завжди був готовий вислухати, підтримати, допомогти. Хоча мама з сином були дуже близькі, але Роман їй мало що розповідав, не хотів турбувати, особливо, коли вже потрапив в АТО. Проте часто дзвонив, завжди цікавився самопочуттям, справами. Коли отримував зарплату, пересилав гроші мамі, наказував, щоб купила собі чогось смачненького, та мамі хотілось побалувати сина, а не себе, тож збирала посилки і передавала хлопцям на передову.
Пригадує Тетяна Олексіївна, що Роман дуже любив котів, підгодовував дворових - спеціально для них купляв молоко, і коли з АТО дзвонив, розповідав про живність, яка була у них на передовій, присилав фотографії, переживав: «В мене скоро кицька кошенят приведе, що я з ними робити буду, чим годувати...»
Роман з дитинства мріяв стати військовим. Можливо, не останню роль в цьому зіграла Тетяна Олексіївна, яка довгий час була начальником караулу заводу, до того ж вона кандидат в майстри спорту з легкої атлетики, прекрасний стрілок. Тож і Роман захопився бігом та спортивною стрільбою, брав участь в різноманітних змаганнях, має грамоти і дипломи. Але через проблеми зі здоров’ям його навіть на строкову службу не взяли.
Близько року Роман жив в РФ, проте коли почались події в Криму повернувся в Україну. Невдовзі після повернення з Росії молодий чоловік приймає рішення йти добровольцем до лав української армії. Як розповідає Тетяна Олексіївна, спочатку вони з сином пішли до церкви, придбали йому хрестика, а потім Роман пішов до військкомату, де відразу ж підписав контракт до закінчення особливого періоду.
Романа направили до 72-ї ОМБр. Спершу хлопець був снайпером - але під Богданівкою, де стояв його підрозділ, противник вів, в основному, артилерійський та мінометний вогонь, тож навички влучної стрільби 25-річному юнакові так і не знадобилися, він був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП. 10 серпня 2015 року під час бою під Білою Кам'янкою загинув його друг і бойовий побратим Євген Ровний. Цю втрату Роман переживав дуже болісно: коли ховали Євгена, мати вперше побачила сльози в очах сина.
В квітні 2016 року Клімова, як контрактника і хорошого військовослужбовця, взяли у 1 батальйон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання Rapid Trident на Яворівський полігон, потім у Боснію. З жовтня 2016 року Роман воював на Авдіївській промзоні; Klimov2був поранений, після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерські відзнаки «За оборону Волновахи», «За відвагу», почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Мав дуже багато вірних друзів серед волонтерів у Києві, Миколаєві, Волновасі. Товариші по службі дивувались: «Клімов, тебе що, вся Україна любить? Нікому стільки посилок не шлють як тобі»
Ірина Маслюк (диспетчер Миколаївського центру волонтерів) згадує, що влітку 2014 року, до них звернулась Тетяна Олексіївна з проханням допомогти вирішити питання з виплатою заробітної плати Роману. Волонтери знайшли юриста, який безкоштовно допоміг зібрати потрібні документи і закрити цю проблему. А в серпні Роман прийшов до Центру, подякував, розповів про себе, на питання що потрібно відповідав – нічого. Дівчата почали пропонувати, то одне, то інше, в решті-решт юнак взяв прапор і невеличкий рюкзак. А ввечері прислав фото з прапором на стіні і підписав: «Тепер Центр волонтерів завжди у мене в гостях». Після цього вони вже постійно підтримували зв’язок через соцмережі. При нагоді юнак приходив до Центру, спілкувався з волонтерами.
«В останнє Роман завітав до нас в грудні 2016 року, коли був дома після поранення, – розповідає Ірина. – Він прийшов з величезною коробкою тістечок, каже: «Я не знав, які саме ви любите, а хотілось зробити для вас щось приємне». Поспілкувались, довго не могли розпрощатись… Роман протягнув мені чеку від гранати (я потім з неї собі брелок зробила): «Я не знаю, що Вам подарувати особистого, але це те залізяччя, з яким ми живемо…».  
Ірина називає Романа «сонячним хлопчиком», каже, що він з першого погляду  привертав до себе, викликав приязнь, дуже спокійним був, витриманим. І ще він був справжнім чоловіком, а в 25-26 років не багатьом це під силу – він ніколи не скиглив, не жалівся, нічого для себе не просив, казав: «Я отримую гроші. Я чоловік. Я сам можу себе забезпечити». І це були не пусті слова, він до всього ставився відповідально, ніколи не шукав «крайнього». Пригадує Іра як вони розмовляли з приводу матеріального забезпечення: «От всі ниють, що погані берці отримали. Дійсно, погані. А я їх продав, - розповідав Роман, доклав гроші і придбав собі «американки». Все, що на мені, я сам для себе зробив – і берці, в яких зручно, і одяг, в якому не змерзну, і пластини до бронежилету я сам купляв. Це моє життя, і мені воно потрібно більше, ніж будь-кому іншому»…
Роман брав участь в багатьох сміливих, навіть відчайдушних операціях, та тим, хто його добре знав важко повірити в загибель хлопця – бо, не дивлячись на безсумнівну хоробрість, він був дуже акуратним, обережним.
Загинув Роман Клімов 2 лютого 2017 року від осколкового поранення під час обстрілу противником Авдіївки та позицій українських військових поблизу міста.
Указом Президента України № 28/2017 від 08 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Клімов Роман Робертович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 А.П.Назарова

Один місяць війни

KovalchukE18 грудня 1992 року в місті Самарканд республіка Узбекистан, в родині етнічних українців з Вінничини – Євгена Віталійовича та Ірини Миколаївни Ковальчуків, професійних військових збройних сил колишнього Радянського Союзу, народився хлопчик. Хлопчику дали ім’я Віктор – переможець в перекладі з латини. В 1993 році сім’я Ковальчуків переїжджає в Україну. Знову військова служба, спочатку у Львові, потім переїзд на Хмельниччину до Ізяслава, а вже з 2000 року осіли в Миколаєві. Мати згадує: «Так склалося, що ми були російськомовними, а з дитячим садочком Віктор познайомився у Львові, тому з малечку розмовляв тільки українською мовою на характерній для галичан говірці».
З дитинства усе життя в військових містечках, з п’яти років улюблена страва – «солдатська каша». Мрія про майбутню професію, а точніше рішення про те ким стати, яку справу зробити справою усього життя склалося у Віктора вже десь у 12-13 років. 9 класів він закінчував в місті Козятин. Спроба поступити до Чернігівського суворівського училища стала невдалою. Але перший досвід казарми та особливостей військового життя не відштовхнув  Віктора, а навпаки – зміцнив бажання стати офіцером. Віктор переїжджає в Миколаїв до батьків, щоб отримати середню освіту вступає до 21-го професійного ліцею. Навчався він, як згадує мати, так собі, на тверді «трієчки», але приймав активну участь в громадському житті учбового закладу, обирався президентом училища. Викладач української мови та літератури Оксана Володимирівна Манжола згадує, що Віктор завжди був чуйним, пропонував свою допомогу в будь-якій справі і це не дивлячись на те, що вона нічого не викладала у групі де навчався Віктор, але їх з’єднала любов до творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він завжди з великим натхненням читав вірші Кобзаря на різноманітних святкових та урочистих заходах.
По закінченню навчання в ліцеї була досягнута головна мета – отримано свідоцтво про середню освіту, відкритий шлях до будь-якого вищого військового навчального закладу. У 2010 році Віктор Ковальчук складає іспити до Львівської академії KovalchukE2сухопутних військ на факультет повітряно-десантних військ, але не проходить по конкурсу. З Львова не поїхав, чекав коли «відкриється вакансія» – «курс молодого бійця» витримували не всі. Доля зробила свій вибір. Символічно, що саме 2 серпня  на професійне свято десантників Віктора зараховують до академії. Чотири роки навчання минули як мить. Він завжди був енергетичним мотором серед товаришів по навчанню, постійні жарти, гумор, оптимізм щодо перенесення усіх важких боків військового побуту та буднів. Як згадують військові побратими – намагався «объять необъятное».  Приймав участь всюди, де тільки можна було під час військового навчання: стрільба з усіх видів зброї, десантування на воду та вночі, побував на стажуванні на Молдавському кордоні, на блок - постах у Криму та багато що інше. Закінчував  академію сухопутних військ Віктор Ковальчук вже в місті Одесі, туди переїхав факультет ПДВ. По закінченню академії,  як і усі молоді лейтенанти відмовився від відпустки. Віктор отримав призначення для подальшого проходження служби до 80-ї  Львівської аеромобільної бригади. Всього на один день приїхав до Миколаєва. Побув з родиною та знову до Львову, далі полігон у Яворові, а там до Луганська.
Лейтенант  80-ї аеромобільної бригади Ігор Штанько згадує: «Ми з Віктором Ковальчуком разом закінчили академію, разом отримали призначення, разом приступили до служби. 30 липня 2014 року з особовим складом 1-го батальйону прибули до селища міського типу Чугуєва Харківської області. Група з восьми офіцерів та двадцяти солдатів готувалася до відкомандирування на Луганщину, в зону проведення антитерористичної операції. До цієї групи увійшли і ми з Віктором. З самого початку служби Віктор проявив себе не тільки як добра, чуйна людина а і як відмінний офіцер з високим рівнем професійної підготовки. Він був задоволений тим, що одним з перших зі свого випуску попаде на війну, бо Віктор Ковальчук був справжнім воїном та патріотом.
У Чугуєві повним ходом ми організували підготовку відрядження до Луганського аеропорту: готували зброю, військове споряджання, розробляли план виступу. 31 липня  близько дванадцятої ночі на двох «Уралах» прибув підрозділ, який ми мали змінити. Зустріли їх біля  КПП однієї з чугуївських військових частин. Хлопці були брудні, в розірваному одязі, втомлені від війни. Віктор каже мені – Ігор, подивися на цих людей, це – справжні чоловіки, я все не можу дочекатися, коли ми попадемо на фронт. І вже через чотири години, поповнивши боєкомплект, наша група на тих же самих двох «Уралах» виїхала до Луганського аеропорту.
Подорож була нелегкою, та як на наше уявлення довгою. Обстановка мінялася швидко та несподівано. Як кажуть все змінювалося «не по дням, а по часам». Їхали та не знали де свої, де сепаратисти. Все ж у 18.00 ми доїхали до місця призначення. Перше враження, що попали в один з голівудських фільмів: навколо все зруйновано, багато розбитої техніки, на перехрестях населених пунктів обгорілі корпуси танків, навколо відірвані башти. Нас зустрів командир бригади, провів бесіду, після чого ми відправилися до центрального бункеру, де нас і розмістили. Втомлені ми полягали відпочивати. Але відпочинок був недовгий, десь о пів на другу ночі земля затряслася, виникло враження, що настав кінець світу, відразу зрозуміли – працюють «ГРАДИ». До бункеру вбіг черговий солдат та крикнув: горять склади з боєприпасами, а поруч вантажівки з продовольством, треба рятувати харчі. Ніхто навіть не рипнувся з бункеру, тому що рвався боєкомплект, тільки зраз я помітив, що місце де спав Віктор пусте. «Де Ковальчук?» – спитав я у Стаса Гавриша. «Не знаю» – каже Стас. Але для мене все стало ясно: Віктор на поверхні та рятує продовольство. Людина, яка чотири години як приїхала до аеропорту, не знає про розміщення об’єктів, вискакує з  KovalchukE3бункеру під гуркіт ворожої артилерії та витягує палаючий причеп «Уралу» на бетонку, відчіпляє його та врятовує продовольство у вантажівці. Коли Віктор повернувся до бункеру, Ігор запитав його: «Тобі жити набридло, чому не дочекався закінчення обстрілу?» Віктор напівжартівливо, ніби нічого не відбулося, відповідає: «Будемо живі, так і не помремо». Ось такий справжній герой був – простий та скромний мій товариш Віктор Ковальчук», - згадує офіцер-десантник Ігор Штанько.
А далі звичайні фронтові будні з обстрілами, кров’ю, втратами близьких – це все повсякденне життя кадрових військових, їх кваліфікація та їх менталітет. За відповідальне відношення до виконання своїх командирських обов’язків, проявлену особисту звитягу під час виведення довіреного йому військового підрозділу з Луганського аеропорту лейтенант Ковальчук Віктор Євгенович посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».
Кожного дня він телефонував матері, розмови були недовгі. «Все добре, – казав Віктор, – до наступного зв’язку». Але це було найважливіше для них - чути голос один одного. Голос матері вливав у Віктора впевненість, велику силу та відчуття важливості та необхідності його присутності тут на фронті, а для Ірини Миколаївни відчуття спокою, що її Вітя живий та здоровий, очікування бажаної зустрічі після ротації. Остання розмова з сином по телефону 29 серпня була, як і інші короткою. Вона дізналася, що 31 серпня буде  ротація та Віктор приїде у відпустку в Миколаїв  до рідних.
Селище Георгіївка зовсім поруч з аеропортом. Перший батальйон 80-ї аеромобільної бригади був розташований там. Під час шквального артилерійського обстрілу та атаки сепаратистів 31 серпня 2014 року батальйон зазнав великих втрат. Не ховаючись від війни та кулі загинув в той день лейтенант Віктор Ковальчук.
Після загибелі сина Ірині Миколаївні телефонували бійці взводу, яким командував Віктор Ковальчук. Чоловіки різного віку  - від двадцяти до сорока п’яти років, висловлювали свої співчуття та дякували за сина.  Поховали Віктора Ковальчука в місті Козятин на Вінниччині. Над могилою, де похований герой, майорять два прапора: прапор України та прапор високо мобільних десантних військ. Кожного року 31 серпня сюди приїжджають бійці його взводу, згадують свого лейтенанта, вшановують його світлу пам'ять. В козятинський школі №4  та в професійному ліцеї № 21 міста Миколаєва встановлені меморіальні пам’ятні дошки.

 Березний С.М.

Десантник. Миротворець. «Кіборг»


Так уже склалося в житті суспільства, що чим далі події в часі, тим об’єктивнішу і повнішу ми можемо дати їм оцінку, визначити їх зміст і значення. На жаль, зрозуміти духовний світ людини, з якою жили поряд, усвідомити її значимість для нас ми можемо тільки тоді, коли вона відходить у вічність. Це повною мірою стосується Віктора Сергійовича Ковальчука.
Віктор народився в с. Дубівка Горностаївського району Херсонської області 28 квітня 1984 року, був у сім’ї старшим сином. У рідній Дубівці закінчив 9 класів і вступив до Каховського державного аграрного технікуму. 2003 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Павлоград Дніпропетровської області, в/ч А3024 Внутрішніх військ України.
Віктор з дитинства мріяв бути військовим, передивлявся фільми про десантників, тому не вагаючись у 2005 році підписує контракт для подальшої військової служби у місті Миколаєві на посаді командира аеромобільного відділення в 79-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.
Уже перебуваючи на контрактній службі в Миколаєві, з 2008 року навчається на заочному відділенні Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського на факультеті фізичного виховання, який успішно закінчує у 2013 році. Жагу до навчання, любов до книги Віктор проніс через усе своє таке коротке життя.
Під час проходження служби Ковальчук Віктор Сергійович зарекомендував себе з позитивного боку, дисциплінований, вимогливий старший сержант. Старанно виконував накази командирів. Відмінно володів своєю штатною зброєю і тримав її в належному стані. Пізніше, вже знаходячись під обстрілами терористів, за характером вибухів чітко визначав, з яких видів озброєнь випущені снаряди та міни.
Kovalchuk2Показником високого професіоналізму Віктора Ковальчука є той факт, що його серед кращих десантників у 2009 році в складі миротворчого контингенту направляють до Ліберії, а в 2010–2011 роках він знову в миротворчих силах у ще одній «гарячій» точці – Косово.
У Миколаєві в серпні 2013 року Віктор познайомився з майбутньою дружиною – Іриною, а вже 25 січня 2014 року Віктор та Ірина офіційно взяли шлюб. Чоловік мріяв про народження донечки. І 21 серпня 2014 року в родині сталася найщасливіша для Віктора подія – народилась донька Лілія.
Ірина розповідає, що Віктор був захоплений улюбленою справою. Навіть старші за званням звертались до нього за порадою. Показовим у цьому відношенні є те, що коли в 2009 році були зйомки фільму про повітряно-десантні війська, то телевізійники запропонували для участі в них саме Віктора Ковальчука. За час проходження служби виконав програму стрибків з парашутом із вертольотів та літаків ВТА. Неодноразово брав участь у ротних, батальйонних та командно-штабних навчаннях «Реакція – 2005», «Чисте небо – 2006». На навчаннях миротворців у Німеччині перед учасниками була поставлена надзвичайно складна задача – стрибки з парашутом над невідомою територією. За 10 років контрактної служби Віктору було присвоєно звання «Парашутист-відмінник». Усього ж він здійснив 56 стрибків. Має почесний нагрудний знак «Воїн-миротворець».
На жаль, довго насолоджуватися сімейним щастям та улюбленою роботою не судилось. У березні 2014 року в сім’ю Віктора та Ірини прийшла війна. Ірина згадує те, як він сильно любив сім’ю, доньку, як хотів захистити їх, захистити Батьківщину.
Спочатку підрозділ 79-ї бригади, в якій служив Віктор Ковальчук, був перекинутий на кордон з Кримом – адже було невідомо, з якого напрямку ворог завдасть удару.
Далі бойовий шлях бригади проліг на Схід. Спочатку був штурм Червоного Лиману, потім – Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ. У районі Ізварине – Савур-Могила йшли запеклі бої з терористами. Підрозділи бригади потрапили в оточення. Службу довелось нести в надважких умовах: не було продовольства, медикаментів, води – її доводилося брати з джерела.
Підрозділ старшого сержанта Віктора Ковальчука забезпечував вихід оточених бійців та виведення техніки. Лише 9 серпня бійці з боями вийшли з оточення.
Навіть у цьому пеклі Віктор думав про сім’ю, заспокоював вагітну дружину. Казав, що все в них добре.
Потім була коротка відпустка. Народження донечки.
На запитання Ірини, чи може він залишитися і не йти на фронт, Віктор говорив: «Там мої друзі гинуть. Я не можу кинути хлопців!» Йому ось-ось повинні були присвоїти звання лейтенанта.
Уже 22 вересня Віктор Ковальчук знову на передовій. Друга ротація розпочалась у Краматорську, де знаходився штаб АТО, а потім з жовтня – аеропорт Донецька. Ірина навіть не знала, що Віктор саме там. Коли в телефоні вона чула вибухи, Віктор заспокоював: «Не хвилюйся – ми в Пісках. А вибухи – це навчання». 30 жовтня 2014 року був останній дзвінок до дружини і були сказані останні слова Віктора: «Чекай. Скоро буду вдома!» А наступного ранку Віктор загинув від осколкового поранення в голову при обороні аеропорту Донецька (диспетчерська вежа), героїчно накривши собою гранату, чим врятував життя своїх побратимів…
Особистість, як мозаїка, складається з висловів, уподобань, вчинків. Що можна сказати в цьому відношенні про Віктора? Люблячий, спокійний, врівноважений. Але за цим спокоєм – сильний, вольовий характер. Підтримував батьків, піклувався про молодших братів, любив свою сім’ю. Коли дружина була вагітною, не дозволяв їй дивитись новини. І оптимізм – у нього все і завжди було добре. Горою стояв за друзів, бойових побратимів. Ще з червня 2014 року Віктор рятував молодих бійців. А ще про духовний світ цієї людини – любив спорт, книги, передивився всі, які тільки можливо, історичні фільми.
Віктор побував у різних «гарячих» точках планети, брав участь у миротворчих операціях, а загинув на рідній українській землі, в Донецькому аеропорту, відстоюючи незалежність України від східного сусіда-агресора. Йому виповнилося лише 30 років. Батьки втратили одного з чотирьох синів, удовою залишилася молода дружина, а сиротою – двомісячна донька.
Найбільший смуток викликає те, що донька Лілія вимовила слово «папа» вже після його загибелі. Найбажаніші слова в житті Віктор так і не почув. Здавалося б, разом з Віктором пішов із життя весь його багатий внутрішній, духовний світ. Але це не так – Герой житиме в своїй доньці, в пам’яті поколінь співвітчизників.
Такі воїни, як Віктор Ковальчук, «тримають наше небо». І поки ми їх пам’ятаємо, вони житимуть поруч з нами. Наші герої назавжди в наших серцях!
Указом Президента України від 4 грудня 2014 року Віктор Сергійович Ковальчук був нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 

Макарчук С.С.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.