logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Біографічні нариси про загиблих Героїв Миколаївщини

Він любив життя понад усе. Пам’яті Євгена Корнафеля


Він часто приходить до отчого дому: то промінням лагідного осіннього сонця зітре непрохану скупу сльозу з батькових очей, то краплею роси на шибці омиє його зболену душу, то крилом птаха заб'ється рано-вранці до вікна. Та все частіше приходить у сни батька Вадима. Бо багато так і залишилось не зробленим за коротке життя.
Народився Євген 18 червня 1989 року, а відійшов до Небесного батальйону 16 серпня 2014. Йому виповнилось лише 25. Стільки слів не сказано рідним - мамі і татові, любій дружині Ганні, наймилішому його сонечку - маленькій, але такій мудрій донечці Софійці.
Kornafel1Євген з юних років був допитливим. Хотів багато знати. Завжди читав, вивчав, запам'ятовував. Шкільні предмети хлопцеві давались легко. Любив і точні предмети, і гуманітарні. А ще його захоплювала музика. Навчався в музичній школі по класу фортепіано та скрипки. Залюбки грав на синтезаторі та гітарі. Був закоханий в пісню. Тато зберігає багато світлин, де Євген в колі друзів з гітарою. А ще хлопець був учасником зразкового танцювального ансамблю «Радість».
Займався карате. Відвідував художню школу. Його картини написані в юному віці заслуговували на увагу. На полотнах, що виходили з під пензля, відчувалась внутрішня досконалість та надзвичайна майстерність виконання.
Роботи подобались багатьом. Їх навіть хотіли придбати для власних колекцій. Попри неймовірну зайнятість він вчив ще й англійську мову, аби вміти бездоганно спілкуватись.
Родина, коли випадала можливість, багато подорожувала. Особливо хотілось батькові показати сину унікальні, неповторні куточки України. Об’їздили багато монастирів Росії. І про все побачене міг Євген годинами розповідати товаришам. Та не лише рідна земля вабила хлопця. Багато і ґрунтовно вивчав історію та римське право. Енциклопедії були його настільними книгами. Він був дорослим не по роках. Коли однолітки грали у футбол, він працював. Різнобічні інтереси не давали йому й хвилинки на спочинок, наче відчував, що нитка життя така ніжна та коротка.
Ще в юному віці в Очаківському Свято-Миколаївському соборі був пономарем. Коли підріс та змужнів - будучи студентом Одеської національної юридичної академії - вступив до громадського формування з охорони громадського порядку «Захист». Батьки дбали, щоб син ріс порядною людиною, справжнім патріотом української землі. Великий внесок у становлення хлопця, як особистості, зробив дідусь. Іван Тимофійович Корнафель - дідусь Євгена знаний в Новому Бузі, адже за життя був краєзнавцем та відмінним фотографом. Він знав багату історію українського народу, і єдиним його бажанням було - бачити Україну незалежною державою. Кілька років тому, в його рідному місті була відкрита виставка «Пробуджена пам'ять» з красномовним підзаголовком - «Він повертав нам нашу пам'ять», де Євген, в спомин про дідуся, запалив свічку. А ще його дідусь багато писав про історію Нового Буга, збирав фото, та й сам «зупиняв» чудові миті життя містян, увічнивши їх в історії. Батько Вадим Корнафель теж великий шанувальник історії. Цю любов до рідної землі передав і сину Євгенію. Недаремно в пісні співається: «Родина - це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям». Від рідних хлопець перейняв любов до книг, до історії, Вітчизни.
В юному віці хлопець вже мав власну думку. Завжди був цілеспрямованим, повен ідей та оптимізму. Щораз усміхнений та життєрадісний, завжди сповнений любові до ближнього та отчого дому. Був справжнім патріотом. Гірко писати, що був...
Kornafel2Присягу на вірність служіння Вітчизні за ініціативи командира частини Олексія Зінченка приймав урочисто на Алеї слави. Завжди відповідально виконував завдання, що перед ним ставили в частині. Встиг зробити 17 стрибків з парашутом. Коли в в/ч А1594 активно готувався до захисту Вітчизни, тоді навіть подумати не міг, що вже за рік стане в ряди захисників цілісності і незалежність України. Був призначений у підрозділ охорони кулеметником. Нелегкими були перші дні в зоні АТО. 16 серпня надвечір, коли їх загін знаходився поблизу Іловайська, прозвучала команда: «Тривога». Хлопець якраз знаходився біля кулемета. Не зробивши жодного пострілу, отримав тяжке поранення в живіт, що не дало жодного шансу на життя, яке так любив Євген. Життя справжнього патріота обірвалось так невчасно, і так рано. Він був добрим, щирим та миролюбним. Його життя та служба були тісно переплетені з морем. А загинув герой серед полів Донбасу.
Спілка Ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила «морського котика» 73-го центру спеціального призначення матроса-кулеметника медаллю «Матрос Кішка». Указом Президента України N2708/2014 від 8 вересня 2014 року Євгена Корнафеля посмертно нагороджено Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він Герой! І Очаків буде завжди гордиться своїм героєм! Ще до сьогодні на сході держави ллється кров, гинуть українські солдати та мирні жителі. Це наша спільна трагедія та біль. І забувати про це ми не маємо права, як і забути справжніх героїв, що віддали своє життя.
Тато зберігає багато дорогих серцю речей сина і безліч документів: про закінчення середньої школи, музичної та художньої шкіл, грамоти та подяки. Рідні готові частину з них віддати до школи, аби пам'ять серед підлітків про їх шкільного товариша-патріота продовжувала жити і передавалась з покоління в покоління. Є в батька надія, що його сина - Героя, який першим серед очаківців поліг на сході України пам'ятатимуть, адже переконаний, що сльози за полеглими за час АТО не можуть пролитися даремно.
- Нам всім потрібно робити висновки і ставати кращими. Після смертей молодих хлопців ми не можемо залишатися такими, якими були ще вчора, - переконаний Вадим Іванович Корнафель. Ми мусимо змінити ставлення до життя. Пам'ятати, що Батьківщину не вибирають. Її захищають і відроджують. Її цілісність і незалежність виборюють. Женя часто задавав собі питання: «Якщо не я, то хто? Якщо не сьогодні, то коли?» Він був переконаний, що настав час, коли він зможе сповна допомогти своїй державі, рідній землі. І не абстрактній Україні, а тим людям, які чекали на його допомогу, рідним і близьким, які мріють жити в мирі та спокої. Тому без вагань зголосився їхати на схід, у саме пекло подій.
Прощальні слова перед відправкою в зону АТО були скупими і зверненими до батька: «Я знаю, що загину. Та будуть жити Ганна і Софійка. Я залишаю їх на тебе. Допомагай їм. Дивись за ними». Телефонував зі сходу зрідка. Єдине, що просив: «Передайте мамі, що ми ні в жінок, ні в дітей не стріляємо. Щоб там не говорили, та ми на своїй землі, і будемо до останнього подиху її боронити від терористів та найманців».
Педагоги та колишні учні ЗОШ №4 пам'ятають Євгена і мріють про час, коли їх школа буде гордо носити ім'я учня школи, який загинув на сході України. Громада Очакова теж має бажання, аби пам'ять про героїв закарбувалась в нашому місті: щоб одна із вулиць носила ім'я Героїв АТО, а навчальний заклад - ім'я Євгена Корнафеля. А сьогодні на будівлі школи, де навчався Євген, на його честь відкрито меморіальну дошку.
Його життя, як спалах зірки! Віримо, що вона вічно світитиме нашим землякам! Ми будемо пам'ятати завжди Євгена Корнафеля, який віддав своє життя за Україну! Герої не вмирають!


Мандибура С.М.

Йому було 33

Погляд воїна-захисника навіки закарбовано до народної пам’яті. Погляд, де немає ні страху, ні благання, ні каяття, ні відчаю. Адже його завжди переповнює гордість, що сьогодні він боронить українську землю і боронить до останньої каплі крові. В погляді капітана ІІІ рангу, начальника групи десантного забезпечення 73-го Морського центру спеціального призначення військової частини Військово-Морських Сил Збройних Сил України Володимира Костюка – погляд неньки - України. Гордої, нескореної і незламної, яка ніколи не зігнулася і не зігнеться перед ворогом.
26 липня 2014 року в День професійного свята парашутистів Володимир дав своє останнє в житті інтерв’ю. Ми завітали до частини, коли офіцер ретельно готував до стрибків військовослужбовців.
4З захопленням розповів Володимир чому з 26 липня 1930 року веде відлік свято парашутистів. «Саме цього дня, - зазначив офіцер, - група радянських воїнів-парашутистів на чолі з Б. Мухортовим вперше здійснила під Воронежем серію стрибків з літака. Та історія, що пов’язана з винаходом парашута сягає далекого 1911 року, коли ентузіаст та інженер-самоучка Гліб Котельников запатентував успішний винахід «РК-1» – засобу, що не допускав би жертв в результаті авіакатастроф чи падіння з великої висоти. То був перший у світі парашут. 
За логікою, його мали б взяти в серійне виробництво. Однак, як це часом буває, бюрократи провалили його випробування і винахід був відхилений з формулюванням – за непотрібністю. Та Котельников продовжував роботу в цьому напрямку, створюючи нові вдосконалені зразки. Ні для кого не секрет, що саме зародження вітчизняного парашутизму подарувало історії чимало героїв і вивело обороноздатність країни на якісний рівень. Знаково, що саме в День парашутиста 15 першоразників здійснили стрибки з парашутом», - підкреслив Володимир. І додав, що до стрибків готувались ретельно. Повітряно-десантна підготовка і стрибки – це не лише емоції та адреналін. Це відвага і сміливість, шліфування професіоналізму, що особливо важливо в наш час, коли на сході держави йде війна. Ми побажали військовим, аби кільце висмикувалось завжди вчасно, приземлення були вдалими і поряд відчувалось плече побратима. А Володимир Костюк на прощання додав: «Ми готові й життя своє віддати, аби в Україні знову запанував мир та спокій».
За кілька днів Володимир з побратимами відправився до зони АТО. Рідним не поспішав говорити, все частіше відмовчувався, розповіли при зустрічі батьки Галина Дмитрівна та Микола Іванович Костюки. «Напередодні лише повідомив, що їде на Дніпропетровщину, здійснювати стрибки. Та серце моє відчувало біду. Мамо, ти повинна бути готова до всього і завжди пам’ятати, що твій син – військовий, а на сході нашої держави йде реальна війна. Я й сама це добре розуміла, що він військовий і повинен бути там, де найгарячіше. Але хотілось зупинити, вберегти».
Народився Володимир 17 березня 1981 року в селі Яківка Тлумацького району Івано-Франківської області. Він з дитинства був лідером. То ж хлопці до нього дослухались. Коли підріс, почав мріяти про професію військового. Зразком і прикладом для сина завжди був батько. За рік після школи вже навчався в Одеському інституті сухопутних військ на факультеті розвідки. Гордість переповнювала груди сина, коли приїжджав до рідної Коломиї. Батьки теж раділи за сина, хоча розуміли, що небезпека чекатиме його всюди. А він не нарікав. Всі негаразди служби сприймав як і належало справжньому чоловікові. Набувати офіцерського досвіду його скерували до навчального центру Десна, що на Чернігівщині. Був суворим і вимогливим на посаді командира навчального розвідувального взводу навчальної розвідувальної роти Окремого навчального батальйону, навчального гвардійського центру Північного ОК. Та вже за рік молоді солдати телефонували і дякували офіцеру, що вони пройшли з честю школу зрілості. Але Володимира вабило море. Тож він зробив все можливе і не можливе, аби продовжити службу в 73-му Центрі морських спецоперацій – спецназі українських військових сил, або як їх називають морські котики. З грудня 2004 він вже обіймав посаду водолазного спеціаліста групи спеціальних операцій загону спеціальних операцій ВМС ЗС України. А з жовтня 2010 – начальник групи десантного забезпечення загону спеціальних операцій. Служити в цій частині було почесно. В/ч А1594 після проголошення незалежності України була першою серед частин Чорноморського флоту колишнього СРСР, яка у повному складі зі зброєю та технікою увійшла до Збройних Сил України. Починаючи з 1999 року військовослужбовці брали участь у миротворчих операціях. Стали регулярними спільні навчання з представниками інших держав. Володимир свою майстерність вдосконалював під час спільних навчань з військами НАТО в Канаді, Хорватії. Бездоганно володів французькою мовою і це йому дуже допомагало. Бойова підготовка залишалась пріоритетом у частині. Різні завдання ставились перед військовими – десантування водолазів-розвідників на воду разом з підводними засобами руху, практичним виконанням завдань під водою, виконання навчально-бойових завдань під час польових виходів та спеціальних зборів у гірських умовах, на Тендрівській косі. Підготовка Володимира була відмінною. Хлопцеві було 33… Він був повен надій, сподівань та планів на майбутнє.
31 серпня 2014 року, під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» Володимир Костюк ще встиг зателефонувати дружині, а за кілька годин загинув за Україну.
В Очакові прощання з Героєм проходили 9 вересня 2014 року. Останні слова шани та поваги прозвучали з уст заступника командира ВМС ЗСУ, капітана І рангу А.О. Урсола, тимчасово виконуючого обов’язки командира в/ч А 1594 капітана 2 рангу В.В. Савенка та побратимів.
Похований Костюк Володимир Миколайович у Коломиї на Алеї Слави. Рішенням Коломийської міської ради від 13 жовтня 2015 року №2363-58/2015 за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті України, жертовне служіння народові Костюку Володимиру Миколайовичу посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин м. Коломия». Рішенням Вінницької громадської організації Союзу ветеранів військової морської розвідки нагородили Морським Хрестом «За розвідку».
Указом Президента України №817/2014 від 21 жовтня 2014 року за особливу мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Костюк Володимир Миколайович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

С.М.Мандибура

Назавжди лишився вірним присязі

А ти в височінь журавлиною линеш,
І в пам’яті нашій не вмреш, не загинеш -
Був сином чудовим, і другом, і братом,
А став для Вітчизни відважним солдатом
Ганна Король

kostyushko1Біографія нашого співвітчизника Олександра Миколайовича Костюшко від самого початку нічим не відрізнялась від життєвого шляху сотень і тисяч його земляків-миколаївців. Народився 21 квітня 1974 року в Корабельному районі м. Миколаєва, в 1991 році закінчив загальноосвітню школу № 54, потім навчався в середньому професійно-технічному училищі № 25 при суднобудівному заводі «Океан», де опанував спеціальність тесляра-будівельника, а згодом електромонтера та електрозварювальника. Потім – робота за фахом на заводі, в 1992-1994 роках – строкова служба в ракетних військах Збройних Сил України у Хмельницькому. Після закінчення служби Олександр продовжує працювати на рідному заводі «Океан» електромонтером автоматичних та напівавтоматичних машин 4-го розряду. Швидко зростає за фаховим рівнем, що відзначено в трудовій книжці Олександра. Під час роботи давалися взнаки такі риси характеру, виховані в сімї, як любов і повага до праці, обов’язковість, врівноваженість, доброзичливість та рівність у стосунках з людьми.
Після смерті батька на плечі Олександра лягли основні турботи із забезпечення сім'ї, турботи про маму – Надію Андріївну. А ще були мрії, плани на майбутнє… Та весна 2014 року розколола життя молодої людини на «до» та «після». В березні одна за одною приходять три повістки до військкомату, а вже 23 квітня 2014 року Олександр Костюшко розпочинає повторну службу в якості номера обслуги гаубичного артилерійського взводу 1-ї гаубичної артилерійської батареї 4-ї артилерійської бригади 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади – в лавах «Бога війни» Збройних Сил України. Задамо риторичне запитання – «А чи міг він ухилитися від призову?» Скоріш за все, так. Вчинки найбільш рельєфно свідчать про особистість.kostyushko2 Надія Андріївна розповідала, що під час умовлянь сина, той сказав: «Мам (так він завжди говорив, коли рішення було остаточним і обговоренню не підлягало), мені 40 років і ховатися я не буду! Я перший прийняв присягу на вірність українському народу і кривити душею не буду!»
3 квітня 2014 року розпочався рух частини Олександра Костюшко на Схід України, для захисту її рубежів від віроломного ворога. Мелітополь, Куйбишево, Амвросіївка, Дякове, Свердловськ, Краснопартизанськ і, нарешті, Ізварине – останній пункту бойового шляху. Похід звитяги, похід у вічність…
Трагічні події під Іловайськом, в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому якось стирають з пам’яті попередні. Але влітку 2014 року саме під Ізвариним точились найбільш запеклі бої з терористами та російськими найманцями. Мабуть, саме в таких екстремальних умовах, коли кожен день – це можлива межа між життям і смертю, в нелюдських умовах і проявляється Людина. Практично без води, їжі, при пекельній 40-градусній спеці, маючи обмаль боєприпасів (снаряди приходилось очищати від іржі) воїни-артилеристи знову і знову давали гідну відсіч озброєному до зубів ворогу, примушуючи його втікати з поля бою. І це при відсутності кваліфікованої медичної допомоги, коригувальників вогню.
Навіть у цьому пеклі Олександр проявляє турботу, піклуючись про молодших за віком бійців підрозділу. «Не лізь, відійди, сховайся» - радив він своєму другові-земляку Денису з с. Тузли. Підбадьорював словом, власним прикладом, піднімав дух молодших солдат, яких чомусь ласкаво називав «внучками». Але найбільше вразили фотографії, які робив Олександр у години затишшя – це квіти, ромашкове поле, метелики, дерева, гармати з чохлами на стволах. Мабуть, це більш за все свідчить про духовний світ цієї людини.
Життя Олександра Миколайовича Костюшко трагічно обірвалось 13 липня 2014 року під час бою біля населеного пункту Поріччя поблизу висоти 107/7. Поховали Героя в м. Миколаєві. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», О.М. Костюшко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Після загибелі Олександра бойові побратими приїхали провідати його маму – Надію Андріївну. Ставши на коліна перед портретом її сина, сказали: «Спасибі тобі, Саша, за те, що ми живі!» І ніякі нагороди не зможуть красномовніше охарактеризувати подвиг воїна, сина, друга. На стіні ЗОШ № 54 відкрита стела, на якій викарбувані слова на честь Героя, звернені до всіх поколінь України:


Вітчизно, сина пам’ятай!
І шану ти йому віддай.
Бо він за нас в бою загинув,
Бо свято вірив в Україну.


Макарчук С.С.

«Морський котик» з міста Миколаєва

Мої бідні батьки до тебе не знали
Як мало коштує втратити сина.
І краще самі би раніше вмирали,
Щоб не бачити як гине їхня дитина.
Андрій Кузьменко

krasov1Тяжко усвідомити втрату близької людини, а особливо єдиного сина. Для живих батьків найбільш складним у житті є пережити смерть власної дитини, яка віддала своє життя за боротьбу проти змов та зла, за незалежність та волю країни, виконуючи військовий, а саме найголовніше чоловічий обов’язок – захист Батьківщини. Дмитро Володимирович Красов – один з таких Героїв, Чоловіків з великої літери.
Дмитро Красов народився 01 листопада 1975 року в м. Миколаєві. Перші три класи навчався в загальноосвітній школі м. Миколаєва № 41, потім, переїхавши з сім’єю в інший район міста, пішов до школи № 38 та закінчив в 1992 році одинадцять класів.
В 1992 році Дмитро почав працювати збірником судовим на заводі ім. 61 Комунара, але був звільнений у зв’язку з призивом на строкову військову службу. З 1993 по 1995 роки проходив службу в ракетних військах Збройних Сил України (м. Хмельницький). Як розповідає мама Дмитра Олена Миколаївна: «Армія дала поштовх синові у здобутті вищої освіти». І вже після служби Дмитро їде до Росії у м. Белгород, де з 01 вересня 1995 року стає студентом Белгородського державного університету.
Ще під час навчання у вузі Дмитро почав зустрічатися з дівчиною і вже 13 березня 1999 року вперше стає батьком доньки Олени, яка на даний час проживає в Росії. Цього ж року, навчаючись на денній формі навчання, починає працювати в органах внутрішніх справ УМВС м. Белгорода (Російська Федерація). В 2000 році отримав диплом за спеціальністю «Юрист» кваліфікації «Юриспуденція».
За період служби в органах внутрішніх справ УМВС м. Белгорода Дмитро приймав участь у бойових діях на території республіки Чечня (2002 р.). Під час бойового завдання він отримав поранення і батьки вирішують забрати його на Батьківщину – в Україну, де починається нова сторінка життя Героя.
На Батьківщині протягом нетривалого часу Дмитро намагався працювати і охоронцем, і менеджером в різних організаціях, але вища освіта дала про себе знати. І вже з 2005 по 2007 роки він працює юрисконсультом у фінансовому управлінні Миколаївської обласної державної адміністрації, де познайомився з другою «цивільною» дружиною, а 21 березня 2008 року в нього народився син Сергій. Проте сімейне щастя було нетривалим… в 2010 році дружина Дмитра померла.
В 2007 році Дмитро Красов вирішив влаштуватися на роботу до Територіальної державної інспекції з питань праці у Миколаївській області на посаду державного інспектора, проте в 2011 році звільнився за власним бажанням і почав працювати головним спеціалістом Інспекції з питань захисту прав споживачів у Миколаївській області, але у листопаді 2013 року був вдруге призначений на посаду головного державного інспектора праці в Територіальній державній інспекції з питань праці у Миколаївській області.
В характеристиці з місця роботи зазначено, що Дмитро за час роботи виявив себе як досвідчений спеціаліст, професійні знання і навички якого забезпечували високий рівень виконання службових завдань та обов’язків. Проявляв відповідальність та завзятість при виконанні своїх посадових обов’язків та доручень керівництва, самостійність у роботі, орієнтацію у складних ситуаціях, виявляв розумну ініціативу.
В 2011 році життя Дмитра знову налаштовується, він познайомився з дівчиною, яка 29 червня 2012 року народжує йому доньку Поліну. У Героя були свої плани, мрії на майбутнє, але ситуація в державі початку 2014 року внесла корективи в життя матроса. В березні 2014 року Дмитро отримує повістку з Центрального районного військового комісаріату м. Миколаєва. Як згадує мама Олена Миколаївна: «Дмитро відразу пішов до військової частини, а мені сказав, що Батьківщину треба захищати, Батьківщина – одна».
Матрос Дмитро Володимирович Красов був зарахований до особового складу військової частини А1594 на посаду стрільця відділення охорони та обслуговування органів військової контррозвідки Служби Безпеки України    73-го морського центру спеціального призначення, де і проходив військову підготовку. Протягом служби у Збройних Силах України показав себе військовослужбовцем, який легко справлявся з завданнями, проявляв розумну ініціативу там, де можливо. Сумлінно виконував службовий обов’язок, був уважним до проблем, які стосуються людей, допомагав вирішувати їх найкращим чином. Досвід, який отримав під час бойових дій на території Чеченської республіки, Дмитро старався передати своїм бойовим товаришам. Він за будь-яких обставин був порядним і чесним, викликав повагу до себе умінням триматися та висловлювати власну думку. Користувався заслуженим авторитетом та повагою у своїх товаришів по службі, завжди дорожив честю та гідністю свого військового колективу. Дмитро був скромним, простим та доступним у спілкуванні, був життєрадісним оптимістом з добре розвинутим почуттям гумору.
Krasov2Після проходження військової підготовки Дмитра вже влітку відправляють в зону проведення антитерористичної операції. Він мужньо і з честю захищав рідну землю… Але 13 серпня 2014 року життя Героя обірвалося. Під час виконання бойового завдання поблизу селища Грабське Амвросіївського району Донецької області, прикриваючи військового побратима від ворожої кулі, Дмитро отримав смертельне поранення. Матрос Дмитро Красов був першим «морським котиком» 73-го морського центру спеціального призначення, який загинув за територіальну цілісність країни. Поховали Героя 17 серпня 2014 року на Балабанівському кладовищі м. Миколаєва.
Мама Олена Миколаївна розповідає про сина як справжнього патріота: «Він по-справжньому любив рідну землю, любив життя, любив свої дітей, любив роботу, а понад усе – любив Україну». Також Дмитро дуже захоплювався комп’ютерами, часто ходив до комп’ютерних залів. Ще за життя купив собі сучасний комп’ютер, а вже після смерті Дмитра мама подарувала його військовій частині, яка стала для сина рідною.
Олена Миколаївна – жінка з великим та добрим серцем. Кошти, які вона отримала відразу ж перерахувала пораненому солдату з військової частини Дмитра. Олена Миколаївна і зараз підтримує зв'язок з керівництвом та військовими побратимами сина, з волонтерами, які допомагають бійцям в зоні АТО. І зовсім не дивує той факт, що Дмитро Красов став справжнім Героєм, адже його виховала така Жінка.
Дмитро Володимирович Красов за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України від 08 вересня 2014 року № 708/2014 посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а також відзнакою Миколаївської обласної ради «За заслуги перед Миколаївщиною» від 24 жовтня 2014 року.

 Грабович О.В.

Позивний «Граніт»


Офіцерами не стають, офіцерами народжуються. 26 червня 1978 року в родині кадрового офіцера-десантника народився син. Назвали його Сергієм на честь батька, тим самим вирішивши його долю та життєвий шлях. Молодший Сергій закінчив 9 класів школи № 32, що в мікрорайоні Соляні, два роки навчався у «школі гардемаринів», яку успішно закінчив та став студентом найпопулярнішого у місті Миколаївського національного університету кораблебудування. Але закінчивши перший курс, вирішив змінити свій фах і вступив до Одеського інституту сухопутних військ, який закінчив у 2000 році. Повернувся до рідного Миколаєва та продовжив династію офіцерів-десантників, розпочавши службу в 79-й Миколаївській окремій аеромобільній бригаді. Життя військового офіцера завжди уявляється як військові пригоди, маневри, військові навчання, спортивні «качалки», більярдні зали. Сергій Сергійович Кривоносов пряма протилежність – після служби вперта праця в оселі, перетворення частини колишньої казарми 35-го полку в затишну однокімнатну квартиру. У вільний час вся увага приділяється маленькому сину Максиму. А ще він любив багато читати: читав переважно історичну та військово-мемуарну літературу, читав іноді до світанку та відразу йшов на службу до рідного батальйону. Суворий офіцер-десантник разом з тим не проходить повз бродячого собаку, якого вирішили отруїти мешканці двору, забирає його до себе. Знаходить напівсліпе кошеня, приносить його додому, лікує його як справжній ветеринар – робить уколи, поборює хворобу маленького пухнастого звіра. Він був упевнений, що переможе і хворобу сина Максима, але для цього потрібен час.
krivonosov2Але таке життя – війна не дала для цього часу. Влітку 2014 року Сергій Кривоносов бере участь в антитерористичній операції на сході України. Зведений підрозділ ротної тактичної групи, який очолював майор Кривоносов, охороняв державний кордон з Російською Федерацією в районі населеного пункту Дякове Донецької області, за 5 км від кордону з РФ. З території Росії їх щодня обстрілювали з «Градів», але свою висоту на українсько-російському кордоні його підрозділ тримав більше місяця. Було дуже важко, але військова присяга та бажання захистити Вітчизну були для офіцера-десантника з позивним «Граніт» і його підлеглих понад усе.
Сергій Кривоносов загинув за день до своєї ротації – 4 серпня 2014 року, близько 2-ї години ночі, під час чергового артилерійського обстрілу зі сторони Росії з реактивної системи залпового вогню «Град». Коли ракета влучила у бліндаж, де знаходився Сергій, він, не вагаючись ні секунди, прикрив собою своїх підлеглих. Майор врятував трьох солдат ціною власного життя.
Десантник Вадим Коротєєв розповів: «Майор прийняв на себе всі осколки повністю. Ми почали ридати, коли зрозуміли, що Сергій пішов з життя. Це було за день до нашого виходу звідти». Миколаївський десантник, позивний «Маршал», 4 серпня на своїй сторінці у Фейсбуці написав: «Сьогодні о 2.10 під обстрілом російського «Града» загинув добрий друг, грамотний офіцер, справжній командир і просто хороша та дуже добра людина, яка тримала висоту більше місяця. Земля Вам пухом, товариш Майор!»
Разом із Сергієм у зоні АТО був і його брат Павло Кривоносов. Брати разом служили в 79-й окремій аеромобільній бригаді, одночасно їх відправили на фронт. Тільки старший звідти не повернувся… Для Павла брат був усім – він завжди підтримував його і допомагав. Молодший Кривоносов, хоча й залишився у матері єдиним сином, після відпустки без вагань повернувся на фронт. Він розповів, що армію нізащо не залишить і буде боротися за Україну до цілковитої перемоги.
Микола Твердий, друг і товариш по службі Сергія Кривоносова, згадує: «Я його знав з 2001 року, я був тоді простим солдатом, а Сергій Сергійович – командиром взводу. Він завжди справедливий був, дуже чуйний. До нього з будь-яким питанням можна було звернутись – ніколи не відмовить, допоможе вирішити проблему. Він міг погарячкувати, але (за підлеглих стояв стіною, не терпів несправедливості) якщо його взвод сварили, він вимагав пояснень: чому, як, хто неправий. Я особисто не пам’ятаю, щоб він когось карав. Міг посварити, але тільки якщо хтось дійсно завинив. Узагалі він користувався у нас авторитетом. Колектив у 2-му батальйоні був дуже злагоджений. Перед війною у нас в армії були скорочення, і саме завдяки старанням Сергія Сергійовича більшість досвідчених офіцерів лишилась. Ми товаришували, я до нього в гості заходив, у мене сад, виноградник – його сину фрукти приносив.
В АТО ми зустрілися десь біля Донецька, точно вже не пам’ятаю. Коли він став на висоту, яку і назвали «Граніт», – одразу техніку розосередив, спочатку вона скупчено стояла і прицільний постріл міг її повністю знищити. Виставив пости, визначив позиції – по розуму все зробив, дуже грамотно, він талановитим військовим був. Спочатку про армійців із Росії мова не йшла, там були так звані ополченці. Потім почали з’являтися ДРГ і техніка з Росії. У нього була улюблена фраза, коли він щось доводив вищому командуванню, то казав: «Усі ви розумні, але чомусь не міністри оборони». У Сергія Кривоносова є рідня в Росії, але він говорив, що служить Україні і буде її захищати. Я дзвонив йому 2 серпня – вітав зі святом…
Коли висота «Граніт» обстрілювалася, Сергій Сергійович завжди у дверях з рацією стояв, віддавав накази, слухав, що відбувається на позиціях, у бліндажах зв’язку майже не було. В той обстріл він знаходився на вході – і ракета влучила туди... Його смерть для нас велика втрата. Брат дуже важко переживає цю трагедію – Сергій для нього підтримкою був, наставником. І ми втратили хорошого друга, командира і талановитого офіцера».
«Граніт» – позивний начальника штабу другого батальйону майора Кривоносова С. С. Так він все життя був гранітною стіною для дружини Анастасії, сина Максима, матері Ірини Павлівни, молодшого брата Павла. 4 серпня він став гранітною скелею на шляху смертоносного заліза, закривши своїм тілом окоп, захищаючи від смерті своїх дітей – солдат рідного другого батальйону.
Поховали героя-десантника на Алеї слави центрального кладовища Миколаєва. Панахиду влаштували просто в рідній військовій частині. Провести в останню путь Сергія Кривоносова прийшло більше тисячі миколаївців.
За виняткову мужність і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Указом Президента України від 4 грудня 2014 року № 916/2014 Сергію Кривоносову присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Також у Сергія Кривоносова є медалі «10 років Збройним Силам України», «15 років Збройним Силам України», «За сумлінну службу» I, II та III ступенів. 23 січня 2015 року депутати Миколаївської міської ради прийняли рішення про присвоєння Миколаївській загальноосвітній школі № 32, в якій навчався Сергій Кривоносов, його імені. Згодом на будівлі школи було встановлено меморіальну дошку на честь Героя. На початку 2015 року Укрпошта представила серію художніх конвертів «Героям слава!», присвячену учасникам антитерористичної операції, які отримали звання Героя України посмертно. Серед них і екземпляр з портретом майора Сергія Кривоносова.

Березний С.М.

«У рідні краї повернусь яблуневим я цвітом…»

 Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

О. Максимишин-Корабель

Всі війни коли-небудь закінчуються. Обов'язково закінчиться й ця – несподівана, неоголошена й дуже кривава. Війна закінчиться, та залишаться свіжі могили усіх тих, хто чесно виконав свій солдатський обов'язок, не порушив присягу, не зрадив друзів. Єдине чого не зміг, - повернутись додому живим. І серед облич на фото у траурних рамках – усміхнений юнак з відкритою всьому світу щирою і доброю душею, 22-річний Сашко Крук.

«У рідній Україні, у люблячій родині, зростав юнак здоровим, веселим й чорнобровим»
Сашка серед ровесників завжди вирізняло особливе почуття відповідальності. Адже зростав у школі, де тато працював вчителем фізичного виховання, а мама - шкільним бібліотекарем та педагогом-організатором. Тато виховував дітей у любові, але й у строгості. Бо до вчительських дітей (у подружжя є й старша донька), як загальновідомо, завжди підвищені вимоги, щоб ніхто не міг докорити, що, мовляв, до інших ви вимогливі, а як же щодо свого?
Був дуже світлою, позитивною дитиною. Навчався добре, в початкових класах, навіть, на відмінно, був активним. Мав багато нагород – за успішне навчання, участь у спортивних змаганнях з футболу, баскетболу (до спорту Сашка тато залучив, а він вже, в свою чергу, подавав добрий приклад своїм друзям, згуртовував спортивну команду), предметних конкурсах, творчих.
У нього був дуже гарний голос, хлопець чудово співав. Брав участь у всіх концертах по району (виступав на сценах Куцурубського, Парутинського , Дмитрівського та районного Будинків культури), у конкурсах та фестивалях – у «Перших ластівках», «Червоній калині» та інших, посідаючи призові місця. Як призер одного з них, навіть, записувався на радіо разом зі своєю бабусею Валею, дуетом. Гарно малював, і за це теж був відзначений нагородами.Kruk2

«Він крок за кроком йшов назустріч долі, активно й вперто пізнаючи світ»
Захоплювався технікою. У родини був мотоцикл «Мінськ», тож він вже з 11-12 років крутився біля тата, коли той його ремонтував, допомагав йому, а далі і їздити навчився. Коли йому було 14, стався такий випадок: він за 2,5 години повністю розібрав мотоцикл (аби полагодити двигун) і зібрав, поки батьки прилягли трохи відпочити. Тато тоді дуже здивувався, навіть, не повірив одразу.
Сашко захопив тягою до техніки й навколишню дітвору, хлопчаків, ще молодших від себе, які тяглися до нього, ходили за ним «табуном», вбачаючи у старшому товаришеві авторитет.
Навчався спочатку у Солончаківській школі, а в старших класах – у Парутиному (бо в Солончаках через недобір дітей класи не укомплектувалися).
Відслужив строкову службу, працював на одній з фірм у Миколаєві, бо коли хотів разом з товаришем піти служити контрактником до однієї з військових частин Очакова, аби здійснити свою мрію стати військовим, хлопцям чомусь відмовили.
Але коли розпочалися воєнні дії на Сході країни, його разом з іншими призвали по мобілізації через військкомат на 45 діб на навчання. Спочатку хлопці були в Миколаєві (в Соляних), а коли розпочалися сумнозвісні події в Криму, їх доправили на Херсонщину. А звідти вже – в зону АТО.

«Якщо смерть захоче заглянути в очі, за спиною друга не знайде мене»
Був дуже товариським, мав багато друзів і надзвичайно розвинене почуття «ліктя». За друзів (втім, як і за рідних), міг піти, як мовиться, у вогонь і воду. Жодного разу нікого не підставив, не підвів, був надзвичайно відповідальним.
По мобілізації його призвали разом з кращим товаришем Ванею Сосненком (з яким навіть жили поруч), бо хлопці домовились, що коли призиватимуть одного, то обов'язково піде й інший. Обидва потрапили водіями у 79-ту окрему аеромобільну бригаду, і були направлені до зони АТО. Але у Вані в дорозі щось трапилося з машиною, і поки він її лагодив, відбився від своїх і був приєднаний до іншого військового підрозділу. Мабуть, саме це і врятувало йому життя.

«Виглядай мене, мамо, болем серце не край»
Він вважав святим обов'язком захистити країну та своїх рідних. У телефонній розмові з мамою, коли та (як і всі мами), плачучи, почала його відмовляти від мобілізації, тривожачись за життя сина, відповів їй, заспокоюючи: «Мамо, якщо не я, то хто? Хтось же має вас захистити. Не турбуйся за мене. Зі мною все буде добре. Ми їх не пустимо до вас». Передзвонюючись з рідними, вже навіть після того, як вони довідались, що він у зоні АТО, ніколи не скаржився, не розповідав, у якому пеклі доводилося перебувати, бо жалів батьків, піклувався, аби вони не хвилювалися, особливо мама. Навпаки, підбадьорював їх, навіть, жартував.

«Пронизує серце скорбота прощання»
Веселий, компанійський, він встиг скрізь, навіть і перебуваючи в зоні АТО, завести чимало друзів.
Тому на похоронах Сашка було дуже багато людей, поприїжджали з Парутиного, Дмитрівки, Очакова, Миколаєва усі, хто його знали, дійсно любили й поважали та ставилися з душею. Було багато військових, у тому числі, й майор з тієї частини, де він служив. Коли хлопця ховали, військові відсалютували йому автоматними чергами, вшанувавши пам'ять товариша.

«Від горя зчорніли зсумовані батько та мати, що й досі не вірять в гіркі похоронні рядки»
Матусі плекають своїх соколів не для війни, для того щоб вони жили, працювали, кохали, а не поверталися додому весняним яблуневим цвітом чи осінніми зорепадами.
Хіба можна виразити горе та розпач рідних словами? Ніколи не відболить материнське і батьківське серце через втрату рідної дитини. Тато не знає, як жити звичайним життям після загибелі сина, як можна колись змиритися з цим.
Залишилася у журбі 18-літня Оля, дівчина, яка могла б стати Сашковою долею. Вона, як може, розраджує нині його батьків, намагається втішити їх у безмежному горі.
Їм би разом жити та жити, народжувати таких же, як і самі – гарних і світлих душею дітей… Та не судилося. Чужа зла воля відібрала його життя, як і десятків інших юнаків по усій Україні. Тож обов'язок усіх нас, усіх, за чиї мир та спокій вони загинули, жити так, аби жодним словом чи вчинком не заплямувати світлу та чисту пам'ять цих справжніх героїв.

 

Кочмар Л.

Герой небесного батальйону

 

В газеті «Рідне Прибужжя» №1 від 5 січня 2017 року було опубліковано матеріал про те, що в селі Мартинівка Вознесенського району на одному з вікон старої багатоповерхівки, де жив загиблий боєць АТО Микола Куценко, несподівано з’явився образ, схожий на ікону. Микола загинув 27 липня 2014 року під час бою на залізничному переїзді в м. Лутугине, що на Луганщині. Бабуся Миколи розповіла, що образ Богородиці почав проявлятися після загибелі онука, з часом він ставав все чіткішим.
У цій квартирі Микола провів дитинство, потім родина переїхала до Миргорода, куди перевели батька, який теж був військовим. З тих пір в квартирі ніхто не жив, лише бабуся час від часу навідувалась. Коли вперше помітила образ – подумала, що це через бруд. Вимила вікно, проте зображення не щезло. Зсередини його не видно, лише ззовні. Дехто з місцевих жителів припускає, що це може бути заводським браком, проте визнають, що вікно простояло без будь-яких силуетів понад 40 років. Місцевий священик вважає, що в Мартинівці сталося чудо, сюди вже з різних куточків України приїздять люди щоб на власні очі подивитись на диво, а рідні вірять, що це їх Микола подає знак…

* * *

Kutsenko1Краса української землі влітку неймовірна. Половіють жита. Наливаються життям колосся пшениці. Достигає ячмінь. Мільйони жовтогарячих сонць повернули свої голівки на схід. На схід, де йде війна. На схід, де 27 липня 2014 року під час обстрілу блокпосту отримав поранення, що не дало шансів на життя, командир 2-го танкового взводу 1-ї танкової роти 1-го танкового батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади лейтенант Куценко Микола Олегович. Саме цього літнього дня екіпаж танка у складі штурмової групи виконував бойове завдання в районі населеного пункту Лутугине Луганської області. Під час бою життя молодого командира обірвалося. Обірвалося так рано і так невчасно. Обірвалося в неповні 22 роки. 

– Син з дитинства мріяв стати офіцером. Бажав продовжити династію військових у третьому поколінні. Після закінчення Миргородської загальноосвітньої школи №7, не вагаючись, вступив до Львівської академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, – з гордістю і болем у серці розповів під час зустрічі батько Миколи Олег Миколайович, коли ми зустрілися з ним у Миргороді.

Під час навчання рідну домівку відвідував нечасто. Та коли вже ступав на отчий поріг, то для родини це було справжнім святом. Микола встигав і рідну школу та вчителів відвідати, і з друзями зустрітися. Але частіше полюбляв спілкуватися з кадровими військовими. Дізнавався щось нове, і в той же час набирався досвіду. Після закінчення академії в 2013 році Миколу направили на військову службу в 1-шу окрему гвардійську танкову Новгородську орденів Червоного Прапора, Кутузова, Богдана Хмельницького, Олександра Невського, Червоної Зірки бригаду.
Коли на сході нашої держави розпочалась антитерористична операція Микола Куценко одним з перших виїхав з частини. Знання, здобуті в академії стали добрим підґрунтям на передовій. Молодий, завзятий, незламний, він власним прикладом додавав впевненості і сили духу бійцям. Саме його сміливі та рішучі дії дозволили членам екіпажу залишитись живими.
Він любив рідну землю, і був переконаний, що кадрові військові повинні стояти на передових позиціях у такий складний для держави час. Любив її синівською любов’ю, і та любов не залишила в його серці місця ні для розгубленості, ні для слабкості, ні для страху.
Зрідка телефонуючи з передової не вдавався в подробиці військово-польового життя. Лише кілька слів: «У мене все добре». Але вони вселяли надію, що чорне Kutsenko2крило війни не зачепить їх сина. Батьки добре розуміли які нелегкі випробування випали на долю їх єдиного Захисника.
А Микола тим часом, коли випадала вільна хвилина, брав з польової сумки блокнот і занотовував до нього поетичні та прозові рядки… Писав, що було на душі… Філософські роздуми і влучні вислови, слова про кохання, дружбу… Писав і не відав, що ці записи батьки будуть зберігати як найдорожчу згадку про сина.
– Часто перечитую нашвидкуруч занотовані думки сина і починаю розуміти настільки тонко і глибоко відчував світ мій Миколка.

Настільки багатим був його внутрішній світ, – сказав батько Героя і з жалем додав, – сумно, що війна повела Миколу у вічність, а він так любив життя, зробив навіть перші найтяжчі кроки у військовій кар’єрі… Та не судилося.

Скупа сльоза наверталася на очі батька, коли згадував роки його дитинства і юності. Згадував і не йняв віри, що Микола вже ніколи не переступить поріг рідного дому, не зателефонує (телефон свого командира побратими привезли батькам), не подарує квіти рідненькій матусі Тетяні Леонідівні.

В найтяжчий для країни час він став на захист рідної Вітчизни. І захищав українську землю до останнього подиху.
На скорботну церемонію прощання з першим миргородцем прийшли сотні земляків, рідних і близьких людей, прибули і побратими з передової. Прийшли, аби віддати шану Герою, що відійшов до Небесного батальйону. Герою, який з честю виконав професійний військовий обов’язок і залишився вірний девізу академії «Честь. Україна. Відвага».
Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України лейтенант Куценко Микола Олегович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

 

С.М.Мандибура

«Светлячок»


Два года Украина находится в состоянии войны, все уже давно перестали воспринимать происходящее на Востоке как антитеррористическую операцию. Сводки АТО предоставляют сухую статистику по погибшим и раненым бойцам. Лишь немногие задумываются, что за каждой такой цифрой – целая жизнь, трагедия и судьба семьи ушедшего из жизни.
LihtarchucЯнварь 2015 года. Объявлена 4-я волна мобилизации. Добровольцем в армию уходит Лихтарчук Анатолий Михайлович, 1979 года рождения. Родился Анатолий в с. Большая Корениха, до 7-го класса учился там в 23-й школе. Потом семья переехала в Николаев. Здесь он заканчивает 10-ю школу и поступает в железнодорожный техникум. За плечами Толи 7 лет занятий дзюдо, несколько лет боксом.
После окончания техникума работал на заводе им. 61 Коммунара столяром. Потом занимался торговлей на рынке. Родной брат Толи, Виталий, вспоминает: «Когда начались протесты на Майдане, мы, конечно, смотрели новости, обсуждали, но никто и подумать не мог, что в стране начнется война. 1 мая в Николаеве был митинг за РФ, мы пошли посмотреть. Интересно было, что будут говорить. Посмотрели, послушали и поняли, что это нам не нужно и не интересно. Толя несколько раз обращался в военкомат. Срочную службу он не служил из-за болезни. Два раза медкомиссия его не принимала. В январе позвонили, сказали явиться в военкомат. В этот раз комиссия допустила к службе. Отправили на полигон Широкий Лан. Он хотел в армию. Хотел там найти себя. Сделать что-то нужное. Я срочную служил и тоже ждал, когда придет повестка, но Толя говорил: «Сначала я».
На полигоне началось обучение, подготовка. «Изначально его водителем записали, потом перевели в пулеметчики. Толя большое оружие любил, ему достался АКСУ, и он был этим очень расстроен, он мощное оружие хотел. На полигоне на все выезды ездил, учился», – говорит «Философ», друг и командир.
В начале марта 2015 года взвод Анатолия отравляется с 72-й бригадой в Донецкую область, Волновахский район, с. Гранитное. Волноваха известна нам по сводкам АТО, через город проходит автотрасса Славянск – Донецк – Мариуполь. Вблизи города одна из самых высоких точек Приазовской возвышенности – гора Могила Гончариха (278 м). Волноваха постоянно находилась под обстрелом со стороны боевиков. Новоприбывших определили в инженерно-саперный взвод. Началось обучение саперному делу, постройка блиндажей. Изначально размещались в старых блиндажах возле кладбища. «Философ» вспоминает начало службы в АТО: «Уже в Гранитном Толя АКС получил, чему был очень рад. Запомнилось, что курил сигареты с мундштуком и четки в руках крутил. Был назначен на должность старшего сапера. Мы его «Шкодником» называли: поставить что-то, на «выход» пойти (установить растяжку, выйти на минировку) – для него не проблема. А вот стройка – это явно не его было. Он помогал нам, всё, что не попросишь, всегда сделает. Очень обязательный. Когда прибыло пополнение – учил молодых. Часто, возвращаясь с «выхода», давал сработку растяжки. Наш командир (Иван Вихтюк, погиб 29.08.2015 г.) возмущался по этому поводу. А Толя говорил, что хочет показать молодым, что 3 секунды до взрыва – это очень много времени. Сам переживал за их реакцию, но рисковал – учил, показывал. Помню, был момент, когда Толя на посту дежурил и начался обстрел, ближайший блиндаж был наш, а до него 20–25 м. Два человека через узкую дверь – сами не поняли, как заскочили в блиндаж. Толя тогда смеялся, говорил: «Только в блиндаже понял, что у меня одышка». Волонтеры к нам часто приезжали, привозили форму, продукты. В один из приездов привезли форму и большую коробку сухарей. Мы начали форму разбирать, а Алена (волонтер) смотрит на Толю и говорит: «Если в штаны не влезешь, то вот те сухари – твоя еда на месяц». Вообще он очень добрый был, позитивный. У него и позывной «Светлячок» не просто так».
«В июне Толя первый раз в отпуск приехал. Очень изменился. Несмотря на все пережитые события, очень спокойный был. Хотел просто отдохнуть дома. ПлемянникаLihtarchuc2 очень любил. Толя увлекался техникой, покупал журнал «Автолегенды», в каждом журнале была миниатюрная машинка. Когда всю коллекцию собрал, отдал племяннику – радости не было границ. Толя как старший брат помогал мне, советы давал, воспитывал. Когда-то говорил мне, что жениться не хочет, что так и будет холостяком. Но потом мнение начало меняться, хотел семью. Но как-то никто не встречался», – рассказывает брат Виталий.
В октябре Толя приезжает в отпуск последний раз. «Мы вместе ехали, – вспоминает «Философ». – Когда поняли, что поздним вечером из Херсона в Николаев мы ничем не доберемся, – Толя позвонил брату. Виталя приехал нас встречать, я эту дорогу очень хорошо запомнил – музыка в машине, громкий голос Витали, Толик довольный, что снова приехал домой. Потом заходил к нему в дом – телевизор, ноут, сладкое – всё, Толя отдыхает. Когда вернулись в Гранитное, по «работе» (минированию) был запрет. Толя попросился у меня на пост «Ромашка», он хорошо знал карту минировки той местности, поскольку большую часть растяжек он и устанавливал. Через несколько суток его перевели. Вышел на боевое задание с разведкой сектора, завязался бой, в котором Толя и погиб 10 ноября 2015 года. Сложнее всего было сообщить родственникам. Я собирался с мыслями, что и как говорить. Позвонил Толиному брату. Очень сложно сообщать подобное родным, как объяснить, почему именно он. Мы все долго отходили от этой потери. О многом задумались, переосмыслили. Появилось понимание, что сегодня ты жив, говоришь с родными, шутишь с друзьями, а уже завтра твоя жизнь может оборваться».
Анатолий Лихтарчук похоронен на Аллее славы в с. Мешково-Погорелово Жовтневого района Николаевской области.
Указом Президента Украины № 722/2015 от 25 декабря 2015 г. «…за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі» А. М. Лихтарчук награжден орденом «За мужність» ІІІ степени (посмертно).

И. В. Катулька

Справжній офіцер

Makarian131 липня 2014 року речник Інформаційного центру Ради національної безпеки і оборони України Андрій Лисенко повідомив, що за добу 30 липня 2014 року загинуло 11 військовослужбовців і 31 отримав поранення. Одним із загиблих у цей день військових був кадровий офіцер 17-ї окремої танкової бригади м. Кривий Ріг (в/ч А3283) старший лейтенант Макарян Євген Валерійович (позивний «Клен»). Це була перша бойова втрата 17-ї окремої танкової бригади у війні на Сході України. Однак це втрата не лише родини та близьких, не лише бригади, області, а національна втрата. Наша держава втратила кадрового офіцера молодшого офіцерського складу, який закінчив військовий інститут, вмів керувати особовим складом, мав досвід бойових дій...
Макарян Євген народився в Чехословаччині (територія сучасної Чеської Республіки) 27 червня 1986 року в родині військовослужбовця. Батько Євгена – учасник війни в Афганістані.
З дитинства хлопець займався боксом, мріяв стати військовослужбовцем, як батько і дідусь. Тому після закінчення у 2003 р. Миколаївської ЗОШ № 53 склав вступні іспити до Одеського інституту Сухопутних військ (нині – Військова академія). У 2007 році успішно закінчив навчання на Загальновійськовому факультеті. Після закінчення інституту Євген Макарян був відправлений в 17-ту танкову бригаду, де служив на посаді «Командира взводу».
1 березня 2014 року в бригаді було оголошено бойову тривогу, усіх військовослужбовців викликали до пункту постійної дислокації. Взвод під командуванням Євгена Макаряна відокремили від основної частини бригади та прикомандирували до окремої ротно-тактичної групи, яка складалася з 2-х танків та 3-х бойових машин піхоти. БМП, під його командуванням, мала символічний позивний «Ластівка».
Військові одразу почали розконсервацію техніки, підготовку зброї. Через нестачу особового складу та велику кількість техніки спали по 3 години на добу, жили у такому режимі цілий тиждень. Бойове злагодження підрозділів тривало 10 днів. 10 березня 2014 року військові скомплектували ешелон для відправки на полігон біля смт. Черкаське, Дніпропетровської області, де пройшли військові навчання «без застосування зброї».
Одразу після навчань, ротно-тактична група передислокувалася під м. Ізюм Харківської області, де обладнала блокпост. На блокпосту пробули близько доби, де їх змінили бійці Національної Гвардії України. 9 травня група офіційно прибула до зони проведення АТО до с. Вернопілля Харківської області. Біля с. Вернопілля пробули близько одного місяця, здійснювали контроль проїзду автомобілів та перевіряли людей, однак здалеку чули постріли. Село знаходилося приблизно в 40 км від м. Слов’янська Донецької області, яке з 12 квітня 2014 року було захоплено бойовиками.
Після перебування під с. Вернопілля, військові отримали наказ передислокуватися до с. Довгеньке, де на той час знаходився штаб АТО, а звідти – до м. Слов’янська Донецької області. Туди ротно-тактична група відправилася разом з десантниками 25-ї повітряно-десантної бригади, де потім розділилися:
- 2 БМП разом з бійцями Національної Гвардії та добровольцями зайняли територію «Рибгоспу» на західній околиці м. Словянська, відбивши його у бойовиків;
- 1 БМП зайняв позицію на «Комбікормовому заводі».
Євген Макарян знаходився на позиціях на «Рибгоспі», однак кожного дня намагався їздити на «Комбікорм», щоб пересвідчитися, що у підлеглих все добре. Розстановкою усіх позицій БМП та стрілків своєї групи також займався старший лейтенант.
Після потужної артпідготовки з української сторони ротно-тактична група разом з іншими підрозділами увійшла до м. Слов’янська, однак ворога у місті вже не було, військові зайняли ворожі позиції у місті. Після звільнення міста отримали наказ передислокуватися до Краматорська, де знаходився штаб АТО, а звідти, без відпочинку, – до с. Покровське, Донецької області. На той час там базувалася 17-та окрема танкова бригада.
За свідченням навідника підрозділу, наступним пунктом, який зайняла бригада було м. Попасна Луганської області, яке військові змогли зайняти без втрат та активних боїв разом з добровольчим батальйоном «Донбас». Після зайняття населеного пункту РТГр висунулася до м. Первомайська, за який точилися бої.
Makarian226 липня 2014 року у пресі з’явилося повідомлення, що військові разом з добровольцями розпочали штурм міста Первомайськ. Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко.
Євген Макарян керував бронегрупою під час наступу та спроб звільнення м. Первомайськ. За свідченням військових, усього було 3 спроби наступу на місто, однак ворог добре закріпився та чисельно переважав. Під час першої спроби штурму ротно-тактична група вийшла без втрат, лише незначних пошкоджень зазнав танк, під час другої спроби – підбито БМП та поранено медика. В перервах між спробами штурму військові займалися ремонтом пошкодженої техніки у м. Попасна.
Під час третьої спроби штурму Первомайська 30 липня 2014 року Євген Макарян загинув від осколкових поранень у голову. Місто так і не було звільнено.
Навідник підрозділу, яким командував Євген, описує його так: «Справжній офіцер був, професіонал військової справи, все швидко схоплював на льоту. Коли нас відправили в зону АТО, ми були недосвідчені, ніхто нас не вчив воювати з реальним противником, усе в теорії. Старший лейтенант завжди прислухався до сержантів, аналізував, а потім вже сам приймав рішення. Міг піти проти рішення керівництва, коли розумів, що воно абсурдне. До особового складу ставився з повагою, міг покарати за провину, а за правильні дії - завжди хвалив. Підтримував дисципліну у взводі, особливо табу стосувалося спиртних напоїв. Одного разу ми разом стояли в наряді, і він розповів мені, що мріє потрапити до Іноземного легіону (це елітний підрозділ, до якого відбирають військових з усього світу). Він просто марив служити у ньому. Мріяв створити сім'ю зі своєю дівчиною, накопичити грошей на власну квартиру. Але це було ще до війни. Вже під час війни він тричі писав рапорти на відпустку, щоб приїхати додому й офіційно оформити стосунки, але його не відпускали, мотивуючи тим, що немає людей, ніким його замінити. Таких людей потрібно пам'ятати, про них потрібно розповідати. Його загибель була для нас великою трагедією».
Макарян Євген Валерійович похований на Центральному міському кладовищі у 13-му секторі для загиблих учасників АТО. Майже через рік, указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
У Євгена залишилася цивільна дружина, з якою він планував одружитися. Коли Євген загинув дружина була вагітна. Вже після його загибелі, вона народила сина, якого, як і хотів Євген, назвали на честь його батька – Валерій.
На сторінці військового в соціальній мережі «Вконтакті» залишився статус, який він написав ще у травні 2014 року: «Ушел на войну».

Светляченко О.В.

Людина з великим серцем

…Він обіцяв обов’язково повернутися додому восени. Обіцяв… Та полум’я війни спалило його … 

Він повернувся до нас сизим голубом, що у хвилини прощання в Очакові, завис у високості.
Він повернувся улюбленою піснею, що болем розривала душі рідних і близьких людей.
Повернувся до частини, щоб в пошані відійти до Небесного батальйону сильних, мужніх, нескорених чоловіків, які з 2014 року захищали цілісність і незалежність неньки – України.
Жалібно та тужно звучало над Очаковом «Пливе кача». І не вірилось, що повернувся Олег Мединський до рідного центру, щоб ми з ним попрощались назавжди. Та він був справжнім воїном, а значить житиме вічно.

MedinskiyОлег Костянтинович Мединський народився 6 червня 1968 році в селі Іллінка Біляївського району, що на Одещині.
Після закінчення навчання в Київському військово-морському училищі, проходив військову службу в Севастополі, Кронштадті, Києві. З жовтня 1992 року - в 73-му морському центрі спеціального призначення (в/ч А 1594). За час проходження служби в частині зарекомендував себе, за словами побратимів, як самовідданий, відповідальний та мужній професіонал своєї справи. Капітан 3 рангу (капітан 2 рангу посмертно) Військово-Морських Сил Збройних Сил України, Олег пройшов шлях від командира групи до заступника командира загону спеціальних операцій по роботі з особовим складом 73-го морського центру спеціального призначення.
Після звільнення з лав Збройних Сил України, за скороченням штатів, у 2004 році не залишився байдужим до Збройних Сил, адже був наділений якостями справжнього військовика – вольовий, витривалий, сильний духом. Як Президент Очаківської міської громадської організації «Військово-патріотичний спортивний клуб «Майський», спортсмен та тренер з кіокушин-кан карате (чорний пояс ІІ дан) Олег хотів бачити ці якості характеру і у своїх вихованців. Заснувавши у 2006 році «Майський», почав займатись спортивно-патріотичним вихованням молоді та готувати юнаків і дівчат до служби в 73-ому Морському центрі спеціального призначення. Вони й сьогодні служать у цьому центрі.
Коли почалися бойові дії на Сході України, Олег Мединський не залишився осторонь цих гарячих подій. Як справжній відданий державі боєць, повернувся на службу та став на захист своєї Вітчизни. Не вагаючись, одним із перших вибув у зону антитерористичної операції для виконання завдань за призначенням. В зоні АТО перебував з позивним «Вусатий».
Його нагородили пам’ятним орденом «Офіцерська доблесть» (15 лютого 2015 року) та орденом «За мужність» III ступеня (03 липня 2015 року) — за мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, підтримання боєздатності Військово-Морських Сил Збройних Сил України, вірність військовій присязі.
Як згадують побратими, 5 вересня 2016 року, виконуючи бойове завдання в ході антитерористичної операції в Донецькій області, в районі населеного пункту Мар’їнка, капітан 3 рангу Мединський здійснив вивід групи до місця виконання завдання за призначенням та залишився у належному місці. У визначений час з невідомих причин не вийшов на зв’язок з командиром групи. Командиром групи було прийнято рішення, для з’ясування обставин, відправити на те місце розвідувальний дозор, з метою встановлення причини відсутності зв’язку. Розвідувальний дозор виявив тіло загиблого капітана 3 рангу з множинними пораненнями.
За мужність, самовідданість та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на Сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 листопада 2016 року № 1098 капітану III рангу Мединському Олегу Костянтиновичу посмертно присвоєно чергове військове звання капітан II рангу.
Указом Президента України № 511/2016 від 19 листопада 2016 року «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» Мединський Олег Костянтинович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
13 жовтня в Очакові урочисто відкрили пам’ятник Героям – землякам, які загинули в зоні проведення антитерористичної операції. Цього дня медаллю «За оборону Маріуполя» нагородили 41 бійця. Чотирьох посмертно. Серед них і Олег Мединський.
Пригадую, коли напередодні відкриття пам’ятника вже надвечір до пам’ятної таблички Олега Мединського підійшов хлопчик. Я запитала: «Чому прийшов? Вже пізно. Відкриття завтра». Він з гіркотою в голосі відповів: «Знаю. Я прийшов лише побажати тренеру «Спокійної ночі». У мене покотились сльози і забракло слів. Та зранку знову зустріла коло таблички Мединського юнака. Це, як пізніше з’ясувала приходив його учень, сьогодні військовослужбовець 73-го Центру Бутенко Максим, який саме цього дня від’їжджав до Івано-Франківська на відкритий Кубок України Кіокушинкай Карате, відстоювати честь клубу «Майський». За кілька днів хлопець повернувся до рідного міста з перемогою, бо тренер завжди вірив у нього. Як вірив у кожного свого вихованця.
Олег став батьком не лише власним дітям, яких любив до безтями, але й сотням тих хлопців та дівчат, які займались у клубі «Майський». Він був для них і другом, і порадником. Вихованці гордились своїм наставником. Сумна звістка про те, що вони втратили Тренера назавжди, ще довго не могла увійти до їх свідомості. Та за словами батьків, їх діти вже за кілька днів враз подорослішали, змужніли. А головне – вони завжди будуть Його пам’ятати, бо він віддав життя, щоб мир запанував на Україні.
З болем і повагою такі рядки написали в Очаківській районній газеті «Чорноморська зірка» друзі, вихованці ВПСК «Майський» та їх батьки, попрощавшись з Тренером: «Его нет… В это не хочется верить и с этим трудно смириться. Но его больше нет…
Олег Константинович Мединский, до¬рогой наш друг, Сен-пай, погиб 5 сентя¬бря на войне. Как же нам не хватало его эти два с половиной года, пока он там, на Донбассе, реально защищал дом каж¬дого из нас. В редкие его приезды мы с радостью встречались, гордились им. Мы жили надеждой, что вот закончится эта проклятая война, и наш тренер, наш Сен-пай, соберет нас, и работа созданного им нашего спортивного военно-патриотиче¬ского клуба по борьбе киокушин-каратэ, который он сам называл «территорией мужчин сильнее страха», возобновится. И мы снова будем вместе. Мы ждали и гото¬вы были ждать, сколько потребуется.
Олег Мединский был не просто хороший человек, а настоящий мужчина, воин, личность, каких единицы. Друг и профессионал, он мог всегда обо¬дрить, найти подход к каждому воспитаннику и родителю. Несомненно, у клуба «Майский», известного в Украине, были и могли бы быть еще за¬мечательные спортивные результаты и достижения. Но самое ценное то, что за время до войны Олег Константинович сумел обучить, вдохновить ребят, воспитать в своих учениках такие редкие сегодня качества настоя¬щих мужчин, являясь сам таковым.
Не стеснялся говорить, что полагается в своей работе и на Божью по-мощь. У него было очень много едино¬мышленников в разных уголках Украины, гото¬вых помогать клубу.
Он как-то говорил, что счастлив, что нужен стране и может послу-жить ей и необстрелянным пацанам, когда пришла беда. В нем действи-тельно нуждались. Он высвобождался тем, что передавал свой ценный опыт и знания, тонкости, о которых многие не знают, продолжая и там, на войне, превращать вчерашних мальчишек в мужчин. Недаром, созданный О.К. Мединским клуб назывался военно-патриотический спортивный клуб. Желание воспитать достойных граждан своей страны жило в нем всегда. И у него было много планов на будущее.
И вот его нет. Его жизнь была яркой, стремительной. Такие люди не забываются. А то, что Олег Мединский вложил и посеял, прорастает и живет в других».


Мандибура С.М.

Він спішив жити…

Я не знаю, як Ігор Музика приймав рішення піти на війну. Не знаю, що відбувалось у його голові і скільки часу він зважував це непросте рішення, адже точно знаю, йому ніколи не доводилося воювати. Він не вмів і не хотів вбивати. Та спекотні події на сході України різко відкоригували його подальшу долю. Рішучий та вольовий юнак не зміг стояти осторонь, коли Вітчизні знадобився його захист. Йому на той час було 24 роки. І ні вмовляння матері, ні бабусині сльози його не змогли зупинити.
MuzikaЗа плечима вже був Миколаївський політехнічний коледж і здобута спеціальність – технік-механік. Свого часу пройшов і строкову службу у військових частинах А1414 та А2320. Мріяв про контракт із ЗСУ. Закінчивши один з найстаріших морських навчальних закладів України «Морехідну школу» (відокремлений підрозділ Київської державної академії імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «Миколаївське професійно-технічне училище») та отримавши диплом робітника водного транспорту і документи міжнародного зразка, він не втрачав надії стати військовим.
29 січня 2015 року був призваний за мобілізацією до в/ч В 3416 (с. Ульянівка), де на Широколанівському полігоні пройшов військову підготовку, а вже 14 березня 2015 року був зарахований старшим солдатом до 72-ї механізованої бригади і разом з побратимами відправився в зону проведення антитерористичної операції.
«Коли дізналась від рідних, що Ігор виїхав на схід, місця собі не знаходила, - почала свою розповідь згорьована бабуся Тетяна Леонідівна Музика, коли ми завітали в село Дмитрівку, де зростав хлопчина разом з бабусею, де закінчив Дмитрівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, і звідки пішов у доросле життя. – Доля не пестила мого внука, і я це добре розуміла. Так вже сталося, що ні батьківської турботи, ні материнської любові він не зазнав сповна. Але попри всі перипетії життя, він любив і тата, і маму своєю, тільки йому зрозумілою любов’ю. Зростав трудолюбивим хлопцем. З раннього дитинства він мені завжди допомагав. Чи город скопати, чи в саду та винограднику попрацювати. І я за це йому була вдячна. А ще дуже любив рибалити. Підрісши вставав спозаранку - і на лиман. Коли гарний улов був, то й мене кликав на допомогу. Так і жили. Часом не просто було, коли Ігор ділився своїми болями та переживаннями Але я завжди намагалася якось його втішити, допомогти. Радувалась перемогам внука. Ми часто говорили про життя, про плани на майбутнє. Він з дитинства навчився все вирішувати сам, не чекаючи допомоги. Нелегко йому було. Та проте це не завадило йому бути добрим, людяним та співчутливим. Він мав велике прагнення чогось досягти в житті. І це, дякувати Богу, йому вдавалося. Він спішив жити. Спішив пізнавати. Спішив відкривати для себе все нові і нові горизонти. Де б він не був. Чи то в Миколаєві, чи в Криму, він завжди повертався до рідного дому, до лиману, до друзів, до рідних та близьких йому людей. Повертався, щоб втішити, звеселити, підбадьорити. Хоча й сам ще так потребував сторонньої підтримки. Мріяв про те, що з часом відремонтуємо будинок, перекриємо дах. Не так сталося, як гадалося…»
Гіркі сльози не давали говорити, коли бабуся розповідала про тяжке поранення свого рідненького внука під Волновахою. Ще в суботу він подзвонив до неї. Говорив, щоб не хвилювалась, що у нього все добре. Та вже в понеділок тяжко пораненого його доставили до Дніпропетровського госпіталю.
«А мені снився сон, що приходить він ввечері з села, лягає на ліжко і відвертається. Я до нього, а він ввесь горить. Прокинулась і вже не можу до ранку дочекатись. Очі так і не зімкнула. А вранці подзвонила його мама Анжела Миколаївна і сказала, що він у шпиталі. Я думала, що дочекаюсь пенсії і зразу поїду. Відчувала, що повинна бути поряд. Знала, що йому відірвало руку, і що позаду вже кілька тяжких операцій». Лікарі ще дев’ять днів боролись за його життя. Але множинні осколкові поранення голови не дали шансу жити і 6 травня 2015 року у шпиталі перестало битись серце юного захисника.
«Він мене називав так ніжно «Буня». І наче передчуваючи біду, одного разу сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, то забери мене в Дмитрівку». Але не судилось. Ігоря поховали в селі Куцуруб на сільському кладовищі. Я при нагоді їду туди, аби поговорити з ним, поплакати, і якось наче трішки легше на душі стає. Він теж приходить до мене. Але, на жаль, лише у снах…» - з гіркотою, ледь чутно закінчувала бабуся свою розповідь.
Як згадувала при зустрічі класний керівник Ігоря, вчителька української мови та літератури Валентина Миколаївна Ковальова, без Ігоря Музики вона не уявляла свого класу. Він був лідером. Клас складався зі справжніх козаків: 12 хлопців і дві дівчинки. Тож юнаки відстоювали і честь класу, і честь школи, як в районі, так і в області.
«Пригадую, як одного разу Ігор поїхав на конкурс читців поезії Тараса Григоровича Шевченка, - продовжила з гордістю вчителька, - то сам Дмитро Дмитрович Кремінь, який був присутній на конкурсі, не втримався, щоб висловити слова вдячності Ігореві за емоційність, адже ліричні і тужливі рядки лилися в хлопця з самого серця і западали в душу. Хлопцеві цього дня вручили цінний подарунок – годинник. В нашій школі проходить багато заходів, що присвячені як новорічним та різдвяним, так і державним святам. Ігор був завжди їх активним учасником. Спортсменом він теж був чудовим. Любив футбол. Та найкраще вмів боронити власні ворота. Тому команда завжди перемагала. Був ввічливим та поважав старших. Сам Бог дав хлопцю прожити молоді роки красиво і феєрично. Мав багато друзів. Вмів знайти вихід з будь-якої ситуації. Він вмів дарувати хвилини щастя. А ще - дуже гарно танцював, якось по-особливому він кружляв у прощальному шкільному вальсі. Всі милувались. Ні в кого навіть гадки не було, що вже за кілька років він піде боронити рідну землю від російського агресора. Ми схиляємо голови перед його Мужністю, Сміливістю та Відвагою. Болить душа, що вже з ним ніколи не зможемо поговорити ні про дружбу, ні про друзів, ні про плани. Він пішов з життя Героєм. Сьогодні його фото у музейній кімнаті. Світла пам'ять залишиться назавжди у стінах рідної школи, адже він всього себе до кінця віддав за нас, за країну».
Його життя, спалахнувши яскравою зіркою, так швидко згасло. Та його сяйво навіки буде в серцях його побратимів, рідних і близьких. Слава Герою!

С.М.Мандибура

Він знав відповідь на запитання: «Навіщо я живу?»


«Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Такими словами зазвичай розпочинали заходи до Дня Перемоги. Чи думали ми, що й на наше покоління випаде війна, що раптово обриватимуться життя, полетять у сім’ї похоронки. Сьогодні світлими для всіх нас є дні, коли у прес-центрі АТО в інформації про події на Сході лаконічно звучить: «Без втрат».
Чекають живими і здоровими своїх синів, коханих, братів і у новоодеських родинах. На жаль, дочекалися їх не всі… Велике горе спіткало сім’ю Нетребків – загинув єдиний син Олег. Його серце перестало битися, але пам’ять про нього продовжує жити в серцях тих, хто його знав і любив, а ще – у спогадах. Саме вони повертають у ті часи, коли він був живий.
– Тільки-но хлоп’я з’явилося на світ, як йому напророчили: «Буде солдатом!» – розповідає мама Олега Людмила Миколаївна. – Народився він якраз, коли транслювали популярну на той час програму «Служу Радянському Союзу». В усіх, хто знаходився зі мною в палаті, були дівчатка, а у мене – справжній богатир (забігаючи наперед, скажу, що Олег став дійсно богатирем – мав зріст 195 см!). Ріс дуже допитливим, особливо тягнувся до всього живого. Яка тільки живність у нас не мешкала! То гадючку чи вужика принесе, то якогось чудернацького метелика або жучка. Колись кинулася до ванни прати, а там – черепашка. А про котів та собак взагалі говорити нічого. Олег вважав, що вони – чиїсь душі, тож і кривдити їх не можна. От і знаходили «лаповуси» різних мастей прихисток у нашому домі.
На 10-річчя, що ви думаєте, він попросив? Коня. Де дінешся. Придбали йому Квітку. То була така дружба між людиною і твариною – тільки в кіно побачиш. Любив Олег квіти, вони відповідали йому пишним цвітінням. Вірите, коли його не стало, багато кімнатних квітів повисихало, хоч як ми за ними не доглядали. Він мріяв зробити нашу вулицю квітучою, вірив, що рідне місто обов’язково буде чистим і зеленим. Сам немало посадив дерев біля річки. А яким син був рибалкою, грибником! Неначе слова якісь чарівні знав.
14 березня 2014 року Олега призвали за частковою мобілізацією.
– Про пошук шляхів, як ухилитися від того, що вважав чоловічим обов’язком, навіть не йшлося. Мав за плечима службу в армії, досвід служби у спецпідрозділі «Спрут» м. Києва. Говорив: «Як я не піду, то хто? Я що, з тобою вишивати буду?» – ділиться мама.
NetrebkoІ почалися в родині безсонні ночі. Допоки наші діти не на війні, ми не відчуваємо всього того болю, що переживають ті, чиї сини на передовій – у бронежилеті чи без нього, в берцях, що до крові натирають ноги, у брудних окопах, без води та їжі.

Про те, що Олег у самому пеклі – в Іловайську – рідні не знали. Телефонував нечасто, бо не завжди випадала така нагода. Щоразу попереджав, коли дзвонитиме. Як скаже: «Зателефоную через три дні», то поки ці дні тяглися, якось жили, а якщо й пізніше не чули його голос, то в голові була лише одна думка: «Аби був живий… Аби з ним нічого не сталося…»

В екстремальних умовах людська сутність проявляється якнайкраще. О.Нетребка його друзі-побратими називали опорою в усьому. На нього завжди можна було покластися. Він легко сходився з людьми. Недаремно й позивний мав «Кеня» (кент, друг). Він був дуже хазяйновитий. В одному населеному пункті знайшов три пари лиж. Хлопці сміялися, а він: «Згодиться». І дійсно, вони згодилися, тільки не йому. Ще одна його якість – Олег в усьому любив порядок. І байдуже: чи вдома, чи в польових умовах.
Під час обстрілів ніколи не було такого, щоб він ховався, панікував. Людмила Миколаївна іншими очима побачила Олега, коли їй почали телефонувати матері його товаришів по службі. Зі сльозами дякували, що допоміг уціліти їхнім синам.
Після Іловайського «котла» він побував удома. Привіз прапор, прострілений, увесь у мазуті. Щоб винести його з-під ворожого вогню, обв’язався ним. Про війну розповідав мало, щоб не ятрити зайвий раз і так зранені душі рідних.
Неймовірна туга за домівкою не вплинула на його прагнення знову повернутися до бойових побратимів, аби продовжити важливу справу. Тож короткий відпочинок – і знову «гаряча» точка – село Піски. Востаннє побував удома 19 листопада. Мати згадує, що в нього було передчуття – побувати втретє вдома може й не пощастити. І воно молодого чоловіка не підвело.
З Олегом мати востаннє говорила по телефону 26 листопада. Він тоді був у Донецькому аеропорту, заступав у наряд. Пізніше його друзі повідомили, що Олег зайняв місце вбитого кулеметника, щоб прикрити інших. 29 листопада його не стало…
Указом Президента України № 311/2015 від 04 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Нетребко Олег Володимирович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

***

Олексій, товариш по службі

Військовий побратим Олега Олексій з Дніпра згадує його як людину доброзичливу, веселу, відповідальну. Після походу до військкомату Олексій, як і Олег опинився в Черкаському (Чикаго – так військові жартома називали селище). Молоді люди потрапили до зведеної ударно-штурмової роти 93-ї окремої механізованої бригади. Олег став гранатометником, Олексій – кулеметником. Ближче познайомилися під час проведення навчань зі злагодження підрозділу, жили в одному наметі. У вільний час полюбляли разом рибалити на річці неподалік.
Після місяця навчань з бойової підготовки надійшла команда вирушати на Схід. Куди саме – хлопці не знали. Їхали на броні – чорні – крім очей нічого не видно. Машини – хлам: за поїздку з десяти шість поламались, лагодили по дорозі.
Олексій згадує: «Спочатку прибули в Старобешеве. Там у місцевій річці відмились, випрали речі. Тут же купались дівчата з добровольчих підрозділів, але від утоми один на одного навіть не звертали уваги. Наступного дня вирушили на Грабське – тут прийняли перший бій – було дуже страшно, не знали як поводитися. Добре, що з нами були афганці – підбадьорювали. Нас обстрілювали з мінометів, що були встановлені на квадроциклах – дуже мобільні, і наша арта не могла дістати їх. Але все ж таки ми знищили їх табір, а також КамАЗ зі встановленим на ньому мінометом.
У Грабському мені запам’ятався такий випадок: в одному з дворів залишилась покинута господарями корова. Олегу шкода було дивитись на страждання тварини, і він відвів її до бабусі з дідусем, які жили неподалік, попросив залишити в себе, піклуватись про неї.
З Грабського направились до Іловайська. Заходили разом із батальйоном «Донбас». Зайняли позиції у школі. Ми з Олегом влаштувались у коридорі на другому поверсі. В підвалі ховались від обстрілів місцеві жителі. «Донбас» забезпечував їх харчуванням, яке передавали волонтери. Була там одна молода жінка із немовлям. У неї пропало молоко, то ми з Олегом та іншими хлопцями їздили в сусідні села по молоко для дитини. До речі, виявилось, що один із місцевих, що переховувався в підвалі, був коригувальником. Його передали до контррозвідки батальйону «Донбас», та, на жаль, коли вивозили разом з іншими полоненими та нашими пораненими, машину розстріляли.»
Дні, проведені в Іловайську, для військових тягнулись безкінечно: постійні обстріли, регулярні сутички з противником, кривавий відхід…
Після Іловайська хлопці побували вдома, потім – Піски, ДАП…
«Коли Олег загинув, мене поряд не було, я був у Дніпрі. Якби я не поїхав, Олег живий би залишився», – впевнений Олексій.

***

Ірина Маслюк, волонтер Миколаївського центру волонтерів

Netrebko nagorodi

Ірина розповідає, що особисто з Олегом не була знайома. Пригадує, що у 2014 році, як диспетчер інформаційного центру, приймала по 80-90 дзвінків за добу, так і з Олегом познайомилась.  

«Він зателефонував і каже: «Дівчино, так їсти хочеться. Хліба. Просто хліба. Більше нічого не треба». У 2014 році, ви ж пам’ятаєте, із забезпеченням скрутно було… Ми зв’язались із першим хлібозаводом, там виділили хліб, булочки, і наші волонтери завезли все це на передову. Через деякий час Олег зателефонував, подякував, попросив сигарет передати, бо вже все сухе листя в окрузі скурили». Тоді Ірина попросила мамин телефон, передзвонила їй, познайомилась, розповіла про волонтерів, які їздять на передову, та запропонувала через них передавати сину посилки. Так і почали спілкуватись, а одного дня Людмила Миколаївна зателефонувала о сьомій ранку: «Іро, я всю ніч не спала, мені здається, що з Олегом щось трапилось». Волонтер, як могла, заспокоїла жінку, але через кілька годин та передзвонила і розповіла, що з госпіталю їй зателефонував товариш сина і сказав: «Ми з Олегом разом були. Схоже на те, що він загинув…»
Відтоді для Людмили Миколаївни почався чи не найстрашніший період. У військкоматі спочатку ніякої інформації не давали, жінка сама всього добивалась, їздила, шукала сина, сподівалась, що живий: «Його не могли вбити: він такий великий, сильний, його неможливо вбити…»
Розповідаючи про те, що довелося пережити Людмилі Миколаївні, Ірина не може не захоплюватись мужністю жінки – про це варто написати окрему історію, вважає вона…
***
Для батьків немає більшого горя, ніж хоронити своїх дітей. Сподівалася мама 30-річного Олега, що на старість син стане опорою і підтримкою. Та не судилося. З любов’ю жінка зберігає його речі, ділиться спогадами про нього. Згадує його слова: «Герой – це той, хто знає відповідь на запитання: навіщо я живу». Він знав, навіщо – щоб мир був на нашій землі.


О.Є. Фокша

Він був справжнім…

Під час виконання бойового завдання в зоні АТО на 22-му році життя загинув сержант контрактної служби, старший оператор протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади Новицький Анатолій Олегович.
До останнього його рідні й друзі не вірили в це, сподівалися, що сталася жахлива й прикра помилка. А Толя, їхній Толя – такий енергійний, завжди оптимістично налаштований, добрий, турботливий – живий.
Novitskiy3Горе увійшло не лише у родину, де втратили сина, брата, внука, біль стискає серця всіх, хто знав, любив Анатолія. А таких людей дуже багато. Найближчі з них, котрі були поруч з юнаком у різні періоди його життя, згадуючи про нього, допомогли зрозуміти, яким він був. І лаконічні рядки біографії хлопця – «Народився… Вчився… Вступив…» – наповнилися фактами…
М. М. Михальченко (класний керівник): Учителі завжди пам’ятають своїх вихованців, хоч скільки б їх не було. А таких, як Толя – хороших і світлих, – забути просто неможливо.
Знала його з 1 класу. Пам’ятаю скромне, допитливе, привітне хлоп’я з рум’янцем. Я тоді займалася з ним як логопед і була для нього «рогопедом». Пізніше стала для Толі класним керівником.
Він дуже любив свою маму, допомагав їй по господарству, не цурався ніякої роботи. Був надією і опорою для неї. Я не раз говорила дівчатам: «Дивіться, який господар буде!» Толя завжди опікувався молодшою сестрою. А ще любив і поважав свого вітчима Юрія Миколайовича Ткачова, який не просто замінив йому батька, а став наставником і старшим другом.
У школі хлопець ніколи не пас задніх, навпаки – був активним, жоден захід не обходився без його участі. Чи то осінній бал, на якому він був галантним партнером у танцях, чи то на спортивних змаганнях, у яких, як мінімум, ставав призером. Спорт, причому різні його види, був найбільшим захопленням Анатолія. Його формою був спортивний костюм.
Після того, як він закінчив школу, теж тримала його в полі зору, цікавилася успіхами.
Доля ніби вела його до військової справи. Спершу вступив до університету, потім пішов до лав армії. Він мріяв працювати в міліції, але щось не склалося. Обрав службу за контрактом. Без перебільшення, він став справжнім воїном. Спілкуючись із ним останнім часом у соціальних мережах, запитувала: чи далеко він від небезпечних подій? На що отримала відповідь: «У самому пеклі…». «А мама знає про це?». «Їй про це знати не треба». І завжди додавав смайлика.
7 липня з ним спілкувалася, а 11 липня дізналася, що він пропав. Приголомшені, ми разом з його однокласниками зібралися в парку й не могли повірити, що це правда. Були різні припущення. Крім одного – що він міг утекти. Тому що такі, як Анатолій Новицький, не ховаються, сховатися можна було тільки за його спиною.
Доля посилає такі складні випробування тільки сильним людям. Таким був і Толя. Він справжній герой нашого часу. І дуже жаль, що покинув цей світ так рано.
В. А. Андреєв (учитель фізичного виховання, «Захисту Вітчизни»): Толя – один із кращих моїх вихованців, «універсальний солдат», бо вмів усе: бігти стометрівку – краще за нього ніхто це не зробить, підтягуватися – він найбільше, грати в баскетбол – і не намагайтеся в нього виграти, теніс – чемпіон району, шахи – командира батальйону перемагав, волейбол, футбол, гирі, військово-прикладне багатоборство – скрізь і завжди серед перших. У складі шкільних команд був переможцем і призером багатьох районних і обласних змагань, зокрема, військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»), «Богатирські ігри», «До захисту Батьківщини – готовий!». Толя – бронзовий призер перших Всеукраїнських змагань «Ігри чемпіонів – 2009», що проходили в Артеку. Увесь свій час юнак проводив у спортзалі. Я йду додому зі школи пізно ввечері – і Толя зі мною, я у вихідні на змагання – він теж. Хлопець не мав шкідливих звичок, можливо, комусь здасться незначним, але всі важливі в його житті події ми відзначали з… цукерками і соком.
Анатолій був душею колективу в школі і в армійському батальйоні. Прямий і відкритий, упевнений і відповідальний, ніколи не відмовляв: треба – значить треба. Не знав слів «не хочу», «не можу», «не буду». Він був справжнім...
«Добрий і дисциплінований», – так про нього сказав командир. «Надійний і свій у дошку», – так про нього говорю я, поділивши людей на тих, з ким можна йти в розвідку, а з ким – ні. На всі 100% стверджую: «З Толею, навіть не замислюючись, – пішов би!»
Коли хоронили Толю, я вперше в житті побачив, як плаче бойовий офіцер. З гордістю за свого учня слухав його командира, який назвав сержанта А. Новицького одним із найкращих бійців (Толя і в бригаді став бронзовим призером України у спортивних змаганнях десантників). Він не раз рятував свій батальйон, влучно вражаючи супротивника, як це було в боях під Ямполем та Слов’янськом. Його загибель – велика втрата для товаришів по службі.
Спілкуючись в останні місяці, я завжди чув від нього: «Не турбуйтеся, все буде добре! Я обов’язково повернуся». Такі, як він, не мають права гинути. І я до цих пір вірю, що він живий, бо можна вбити тіло, та не можна вбити душу, поки жива пам’ять людська.
А пам’ять ми збережемо: друзі-баскетболісти, спортивна громадськість, депутатський корпус вирішили започаткувати баскетбольний турнір на честь Анатолія Новицького.
Олексій Михайлов (друг): Дуже важко говорити про найкращого друга в минулому часі. Але я спробую. Тому що дуже хочу, щоб більше людей дізналися, яким він Novitskiy2був чесним, порядним, знав ціну дружбі, не зраджував і не підводив.
Із Анатолієм ми вчилися у паралельних класах Новоодеської ЗОШ № 1. Десь до 7 класу не помічали один одного. Зблизив нас на одному зі змагань спільний інтерес – спорт. Займалися різними його видами під наставництвом В. А. Андреєва в школі, а також – у ДЮСШ. Я відточував майстерність із легкої атлетики, він – із баскетболу. Які ми були щасливі, коли на районному стадіоні «Колос» облаштували баскетбольний майданчик. Не повірите, влітку приходили туди о 5-й ранку, щоб пограти до спеки. А впоравшись зі всіма справами, збиралися ще й увечері, розходилися, коли вже не було видно м’яча.
Ми грали в баскетбольній команді «Best», яку пізніше з легкої руки нашого друга Руслана Хомича перейменували в «Street ghosts», що означає «вуличні привиди». Два роки поспіль Толя у складі команди брав участь у турнірі Нової Одеси з баскетболу. Цьогоріч ми граємо без нього. Поки лідируємо. Хочемо присвятити йому нашу перемогу.
Спорт привів нас обох в інститут фізичної культури та спорту Миколаївського національного університету імені В. Сухомлинського. Думали вийти в майбутньому зі спеціальністю «Вчитель фізичної культури». Хоча Толя прагнув опановувати і військову справу. Вчилися в одній групі, сиділи за однією партою. Через рік Анатолій сказав: «Це не моє. Я піду в армію». Після строкової служби виявив бажання служити за контрактом у 79-й аеромобільній бригаді. Складні будні десантника його не лякали. Давно залишився позаду страх перед першим стрибком із парашутом, справлявся з усіма труднощами. Став задумуватися про кар’єру військового.
Першим серйозним випробуванням стало перебування на кордоні Криму й Херсонської області, коли тільки-но почалися відомі всім нам події на півострові. А потім зона АТО.
Коли я запитав його по телефону, чи не страшно, він відповів: «Страшно було до першого пострілу, а потім уже не страшно». Йому було лячно за товаришів, яких він, як сильніший, із кращою фізичною підготовкою, намагався захистити.
Він патріот своєї країни. Це кажу без пафосу. Коли у школі звучав гімн України, він завжди клав руку на серце й повторював слова.
Востаннє бачив друга у квітні. Він планував, що зберемося всі 18 травня на його день народження. Але в цей день додому його не відпустили. А через два місяці Толі не стало. І всім його задумам не судилося здійснитися. А він так хотів поїхати на море… Думав, що сам відремонтує машину (для нього такий сюрприз до повернення підготував вітчим)… Мріяв виграти чемпіонат із баскетболу… Планував побувати на випускному в друга Дмитра Басарабенка… Вірив, що колись тренуватиме молодіжну команду з баскетболу й вони стануть відомими не тільки у місті й районі… А ще плекав найзаповітнішу мрію – створити сім’ю, мати сина, щоб виховати його справжнім чоловіком…
Я не можу до кінця усвідомити, що його більше немає. Він, напевно, як повітря: коли поруч, його не помічаєш, його не стало – і тисне у горлі.
Кажуть, Господь забирає найкращих, а нам залишається тільки згадувати їх. Твій вічний сон – наш вічний сум, Анатолію.

 

ФокшаО.Є.

Не дай від болю нам закам’яніти

«Моліться, люди України, за тих, хто на передовій!
Моліться за чужого сина,
щоб вас колись потішив свій»
О.Сніжко

 

Нещодавно Миколаївщина відзначала 73-тю річницю звільнення територій області від нацистських загарбників. Вірю, що скоро ми будемо відзначати річницю звільнення України від запроданців-сепаратистів та російських найманців, і без зовнішнього втручання будь-кого будуватимемо сильну, вільну, незалежну державу. Не може бути інакше, адже українці заплатили надто високу ціну: тисячі відданих країні патріотів поклали за нашу з вами свободу свої життя, і, на жаль, продовжують віддавати понині.
Війна нанесла невиліковні рани багатьом українським родинам, непрошеним гостем ввірвалася до них звістка про смерть близьких і рідних їхньому серцю синів, чоловіків, батьків, братів. Приголомшлива трагічна вість вибила землю з-під ніг і у родини Олексієнків, які втратили єдиного 36-річного сина Михайла, який загинув, виконуючи бойове завдання на Світлодарській дузі.
OleksienkoМихайло Володимирович Олексієнко народився в селищі Катайга Томської області, згодом з сім’єю переїхав до Баштанки, де пройшли його дитинство і юність. Хлопчик ріс дуже слухняною і доброю дитиною. Він був ясним сонечком для своїх батьків, підтримкою і розрадою. Акуратний і дисциплінований, у всьому любив порядок, тому підтримував його.
Він був настільки слухняним, що рідні ніколи не мали приводу підвищувати на нього голос.
Добрими словами згадують його й педагоги Баштанської ЗОШ №1:
«Тихий, скромний, ввічливий, його лагідна посмішка запам’яталася багатьом учителям і ровесникам. Був завжди охайний, підтягнутий, зібраний, дисциплінований. Порядок, який він створював у всьому, був свідченням його внутрішньої гармонії. За спокійну вдачу, надійне плече, працелюбність його поважали товариші і дорожили його дружбою. Його вдячність виражалася не через багатослів’я, а реальні добрі вчинки – подарує улюблені квіти класному керівнику, надасть товаришу надійну підтримку. Проникливий, лагідний погляд, акуратний зовнішній вигляд, каліграфічний почерк якнайкраще гармоніювали у цьому хлопчині.
Михайло був у чудовій фізичній формі, любив спорт, із задоволенням брав участь у змаганнях з легкої атлетики, неодноразово здобував перемоги. Для класного керівника С. О. Островної завжди був хорошим помічником, сумлінно і дбайливо виконував громадські доручення.
Запальним і веселим він запам’ятався всім нам на зустрічі однокласників, де Михайло завзято танцював, сміявся, відкрито радів життю.
– Міха! Наш Міха! – говорили про нього друзі, висловлюючи свою прихильність і захоплення компанійським однокласником».
Закінчивши у 1999 році школу, Михайло був призваний до Збройних сил України. Після завершення терміну вирішив продовжити службу за контрактом. З 2009 по 2016 рік служив на посаді водія автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення військової частини А2488.
Тимчасово виконуючий обов‘язки заступника командира цієї частини Олексій Чистілін розповів, що за час служби Михайло проявив себе дисциплінованим, відповідальним, вимогливим і принциповим військовослужбовцем. Був дуже трудолюбивим, не цурався ніякої роботи. На нього завжди можна було покластись у будь-якій справі. За весь період служби Михайло регулярно отримував заохочення і не мав жодного дисциплінарного стягнення. До того ж, він брав активну участь у заходах патріотичного виховання молоді. Серед товаришів користувався авторитетом, повсякчас був готовий прийти на допомогу.
Звістка про втрату вірного друга приголомшила всіх. Побратими й досі не можуть повірити і змиритися з його смертю, для них це величезна і непоправна втрата.
28 вересня 2016 року старший солдат Михайло Олексієнко був направлений на перепідготовку в Житомирську область, а потім на Схід (с. Костянтинівка) для доукомплектування бойових військових частин ЗСУ і виконання службових (бойових) завдань у районах проведення АТО, де служив на посаді водій-номер обслуги кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 3-ї аеромобільно-десантної роти в/ч пп В-1611. Підрозділи їхньої частини виконувала бойові завдання на передовій лінії оборони.
Тетяна Василівна – мама Михайла, вмовляла його не йти на війну, материнське серце вже тоді відчувало незбагненну тривогу за сина, та щоразу чула у відповідь: «Не хвилюйся, мамо, не плач, зі мною все буде добре, ніщо не повинно розлучити нас. Я військовий, тому зобов’язаний захищати Україну».
Перебуваючи на Сході, у телефонній розмові Михайло заспокоював свою неньку:
– Нас тут так багато, мамо, побачиш, у 2017 році війна закінчиться і все буде добре.
У Михайла Олексієнка залишились дружина Ілона й восьмирічний син Іллюша, їм сьогодні дуже не вистачає уваги рідної, коханої людини, яка тепер приходить до них тільки у снах.
– Таких людей мало в нашому світі, – розповідає дружина Ілона. – Він був ідеальним чоловіком, батьком, сином. З ним завжди було легко і надійно. Всі його пам’ятають тільки життєрадісним, щирим і позитивним. З ним неможливо було посваритися. Навіть у складних ситуаціях він залишався людяним, і ніколи не проявляв ні крапельки зла чи агресії. Побільше б таких людей, тоді і країна наша іншою стала б.
– Матусю, я так скучив за татом, – часто повторює Ілля, – якби ж то нам машину часу, щоб повернути його, щоб знову він був живий, покатав мене на санчатах, пограв зі мною в шахи.
Весь час згадує хлопчина, як разом з татом прогулювалися парком, ганяли м’яча, читали книги.
Сумує за батьком і старший син Ігор, якого Михайло виховував з 13 років. Сьогодні він служить за контрактом.
Болючим рубцем заживають рани українців, які втрачають друзів, рідних, знайомих, і, найстрашніше, – батьки своїх дітей. Це біда не окремо взятої родини, а всієї України, оскільки чужого горя не існує. Безпорадність, проникливий і пекучий біль обпалюють душу і не дають спокою. Тисячі родин оплакують загибель своїх рідних, не уявляючи свого життя без них. Хто відповість – як жити батькові і матері, які втратили свою надію – єдиного синочка, що був для них Янголом? Хто втішить згорьовану вдову і сироту, які залишилися без чоловіка і батька? Хто заспокоїть у горі, розрадить, допоможе, візьме на себе часточку їхнього болю? Здається, неможливо дати відповідь на ці запитання. Але ми можемо зробити все від нас залежне, щоб імена кожного нашого Героя жили у вічності. Ми зобов’язані безкінечно дякувати їхнім родинам, які виховали вірних своєму обов’язку синів, котрі без вагань стали на захист своєї Батьківщини. Вони – справжні Герої, які не вмирають.

 

Л.П.Курочкіна


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.