logo1

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Біографічні нариси про загиблих Героїв Миколаївщини

Він був справжнім…

Під час виконання бойового завдання в зоні АТО на 22-му році життя загинув сержант контрактної служби, старший оператор протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади Новицький Анатолій Олегович.
До останнього його рідні й друзі не вірили в це, сподівалися, що сталася жахлива й прикра помилка. А Толя, їхній Толя – такий енергійний, завжди оптимістично налаштований, добрий, турботливий – живий.
Novitskiy3Горе увійшло не лише у родину, де втратили сина, брата, внука, біль стискає серця всіх, хто знав, любив Анатолія. А таких людей дуже багато. Найближчі з них, котрі були поруч з юнаком у різні періоди його життя, згадуючи про нього, допомогли зрозуміти, яким він був. І лаконічні рядки біографії хлопця – «Народився… Вчився… Вступив…» – наповнилися фактами…
М. М. Михальченко (класний керівник): Учителі завжди пам’ятають своїх вихованців, хоч скільки б їх не було. А таких, як Толя – хороших і світлих, – забути просто неможливо.
Знала його з 1 класу. Пам’ятаю скромне, допитливе, привітне хлоп’я з рум’янцем. Я тоді займалася з ним як логопед і була для нього «рогопедом». Пізніше стала для Толі класним керівником.
Він дуже любив свою маму, допомагав їй по господарству, не цурався ніякої роботи. Був надією і опорою для неї. Я не раз говорила дівчатам: «Дивіться, який господар буде!» Толя завжди опікувався молодшою сестрою. А ще любив і поважав свого вітчима Юрія Миколайовича Ткачова, який не просто замінив йому батька, а став наставником і старшим другом.
У школі хлопець ніколи не пас задніх, навпаки – був активним, жоден захід не обходився без його участі. Чи то осінній бал, на якому він був галантним партнером у танцях, чи то на спортивних змаганнях, у яких, як мінімум, ставав призером. Спорт, причому різні його види, був найбільшим захопленням Анатолія. Його формою був спортивний костюм.
Після того, як він закінчив школу, теж тримала його в полі зору, цікавилася успіхами.
Доля ніби вела його до військової справи. Спершу вступив до університету, потім пішов до лав армії. Він мріяв працювати в міліції, але щось не склалося. Обрав службу за контрактом. Без перебільшення, він став справжнім воїном. Спілкуючись із ним останнім часом у соціальних мережах, запитувала: чи далеко він від небезпечних подій? На що отримала відповідь: «У самому пеклі…». «А мама знає про це?». «Їй про це знати не треба». І завжди додавав смайлика.
7 липня з ним спілкувалася, а 11 липня дізналася, що він пропав. Приголомшені, ми разом з його однокласниками зібралися в парку й не могли повірити, що це правда. Були різні припущення. Крім одного – що він міг утекти. Тому що такі, як Анатолій Новицький, не ховаються, сховатися можна було тільки за його спиною.
Доля посилає такі складні випробування тільки сильним людям. Таким був і Толя. Він справжній герой нашого часу. І дуже жаль, що покинув цей світ так рано.
В. А. Андреєв (учитель фізичного виховання, «Захисту Вітчизни»): Толя – один із кращих моїх вихованців, «універсальний солдат», бо вмів усе: бігти стометрівку – краще за нього ніхто це не зробить, підтягуватися – він найбільше, грати в баскетбол – і не намагайтеся в нього виграти, теніс – чемпіон району, шахи – командира батальйону перемагав, волейбол, футбол, гирі, військово-прикладне багатоборство – скрізь і завжди серед перших. У складі шкільних команд був переможцем і призером багатьох районних і обласних змагань, зокрема, військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»), «Богатирські ігри», «До захисту Батьківщини – готовий!». Толя – бронзовий призер перших Всеукраїнських змагань «Ігри чемпіонів – 2009», що проходили в Артеку. Увесь свій час юнак проводив у спортзалі. Я йду додому зі школи пізно ввечері – і Толя зі мною, я у вихідні на змагання – він теж. Хлопець не мав шкідливих звичок, можливо, комусь здасться незначним, але всі важливі в його житті події ми відзначали з… цукерками і соком.
Анатолій був душею колективу в школі і в армійському батальйоні. Прямий і відкритий, упевнений і відповідальний, ніколи не відмовляв: треба – значить треба. Не знав слів «не хочу», «не можу», «не буду». Він був справжнім...
«Добрий і дисциплінований», – так про нього сказав командир. «Надійний і свій у дошку», – так про нього говорю я, поділивши людей на тих, з ким можна йти в розвідку, а з ким – ні. На всі 100% стверджую: «З Толею, навіть не замислюючись, – пішов би!»
Коли хоронили Толю, я вперше в житті побачив, як плаче бойовий офіцер. З гордістю за свого учня слухав його командира, який назвав сержанта А. Новицького одним із найкращих бійців (Толя і в бригаді став бронзовим призером України у спортивних змаганнях десантників). Він не раз рятував свій батальйон, влучно вражаючи супротивника, як це було в боях під Ямполем та Слов’янськом. Його загибель – велика втрата для товаришів по службі.
Спілкуючись в останні місяці, я завжди чув від нього: «Не турбуйтеся, все буде добре! Я обов’язково повернуся». Такі, як він, не мають права гинути. І я до цих пір вірю, що він живий, бо можна вбити тіло, та не можна вбити душу, поки жива пам’ять людська.
А пам’ять ми збережемо: друзі-баскетболісти, спортивна громадськість, депутатський корпус вирішили започаткувати баскетбольний турнір на честь Анатолія Новицького.
Олексій Михайлов (друг): Дуже важко говорити про найкращого друга в минулому часі. Але я спробую. Тому що дуже хочу, щоб більше людей дізналися, яким він Novitskiy2був чесним, порядним, знав ціну дружбі, не зраджував і не підводив.
Із Анатолієм ми вчилися у паралельних класах Новоодеської ЗОШ № 1. Десь до 7 класу не помічали один одного. Зблизив нас на одному зі змагань спільний інтерес – спорт. Займалися різними його видами під наставництвом В. А. Андреєва в школі, а також – у ДЮСШ. Я відточував майстерність із легкої атлетики, він – із баскетболу. Які ми були щасливі, коли на районному стадіоні «Колос» облаштували баскетбольний майданчик. Не повірите, влітку приходили туди о 5-й ранку, щоб пограти до спеки. А впоравшись зі всіма справами, збиралися ще й увечері, розходилися, коли вже не було видно м’яча.
Ми грали в баскетбольній команді «Best», яку пізніше з легкої руки нашого друга Руслана Хомича перейменували в «Street ghosts», що означає «вуличні привиди». Два роки поспіль Толя у складі команди брав участь у турнірі Нової Одеси з баскетболу. Цьогоріч ми граємо без нього. Поки лідируємо. Хочемо присвятити йому нашу перемогу.
Спорт привів нас обох в інститут фізичної культури та спорту Миколаївського національного університету імені В. Сухомлинського. Думали вийти в майбутньому зі спеціальністю «Вчитель фізичної культури». Хоча Толя прагнув опановувати і військову справу. Вчилися в одній групі, сиділи за однією партою. Через рік Анатолій сказав: «Це не моє. Я піду в армію». Після строкової служби виявив бажання служити за контрактом у 79-й аеромобільній бригаді. Складні будні десантника його не лякали. Давно залишився позаду страх перед першим стрибком із парашутом, справлявся з усіма труднощами. Став задумуватися про кар’єру військового.
Першим серйозним випробуванням стало перебування на кордоні Криму й Херсонської області, коли тільки-но почалися відомі всім нам події на півострові. А потім зона АТО.
Коли я запитав його по телефону, чи не страшно, він відповів: «Страшно було до першого пострілу, а потім уже не страшно». Йому було лячно за товаришів, яких він, як сильніший, із кращою фізичною підготовкою, намагався захистити.
Він патріот своєї країни. Це кажу без пафосу. Коли у школі звучав гімн України, він завжди клав руку на серце й повторював слова.
Востаннє бачив друга у квітні. Він планував, що зберемося всі 18 травня на його день народження. Але в цей день додому його не відпустили. А через два місяці Толі не стало. І всім його задумам не судилося здійснитися. А він так хотів поїхати на море… Думав, що сам відремонтує машину (для нього такий сюрприз до повернення підготував вітчим)… Мріяв виграти чемпіонат із баскетболу… Планував побувати на випускному в друга Дмитра Басарабенка… Вірив, що колись тренуватиме молодіжну команду з баскетболу й вони стануть відомими не тільки у місті й районі… А ще плекав найзаповітнішу мрію – створити сім’ю, мати сина, щоб виховати його справжнім чоловіком…
Я не можу до кінця усвідомити, що його більше немає. Він, напевно, як повітря: коли поруч, його не помічаєш, його не стало – і тисне у горлі.
Кажуть, Господь забирає найкращих, а нам залишається тільки згадувати їх. Твій вічний сон – наш вічний сум, Анатолію.

 

ФокшаО.Є.

Не дай від болю нам закам’яніти

«Моліться, люди України, за тих, хто на передовій!
Моліться за чужого сина,
щоб вас колись потішив свій»
О.Сніжко

 

Нещодавно Миколаївщина відзначала 73-тю річницю звільнення територій області від нацистських загарбників. Вірю, що скоро ми будемо відзначати річницю звільнення України від запроданців-сепаратистів та російських найманців, і без зовнішнього втручання будь-кого будуватимемо сильну, вільну, незалежну державу. Не може бути інакше, адже українці заплатили надто високу ціну: тисячі відданих країні патріотів поклали за нашу з вами свободу свої життя, і, на жаль, продовжують віддавати понині.
Війна нанесла невиліковні рани багатьом українським родинам, непрошеним гостем ввірвалася до них звістка про смерть близьких і рідних їхньому серцю синів, чоловіків, батьків, братів. Приголомшлива трагічна вість вибила землю з-під ніг і у родини Олексієнків, які втратили єдиного 36-річного сина Михайла, який загинув, виконуючи бойове завдання на Світлодарській дузі.
OleksienkoМихайло Володимирович Олексієнко народився в селищі Катайга Томської області, згодом з сім’єю переїхав до Баштанки, де пройшли його дитинство і юність. Хлопчик ріс дуже слухняною і доброю дитиною. Він був ясним сонечком для своїх батьків, підтримкою і розрадою. Акуратний і дисциплінований, у всьому любив порядок, тому підтримував його.
Він був настільки слухняним, що рідні ніколи не мали приводу підвищувати на нього голос.
Добрими словами згадують його й педагоги Баштанської ЗОШ №1:
«Тихий, скромний, ввічливий, його лагідна посмішка запам’яталася багатьом учителям і ровесникам. Був завжди охайний, підтягнутий, зібраний, дисциплінований. Порядок, який він створював у всьому, був свідченням його внутрішньої гармонії. За спокійну вдачу, надійне плече, працелюбність його поважали товариші і дорожили його дружбою. Його вдячність виражалася не через багатослів’я, а реальні добрі вчинки – подарує улюблені квіти класному керівнику, надасть товаришу надійну підтримку. Проникливий, лагідний погляд, акуратний зовнішній вигляд, каліграфічний почерк якнайкраще гармоніювали у цьому хлопчині.
Михайло був у чудовій фізичній формі, любив спорт, із задоволенням брав участь у змаганнях з легкої атлетики, неодноразово здобував перемоги. Для класного керівника С. О. Островної завжди був хорошим помічником, сумлінно і дбайливо виконував громадські доручення.
Запальним і веселим він запам’ятався всім нам на зустрічі однокласників, де Михайло завзято танцював, сміявся, відкрито радів життю.
– Міха! Наш Міха! – говорили про нього друзі, висловлюючи свою прихильність і захоплення компанійським однокласником».
Закінчивши у 1999 році школу, Михайло був призваний до Збройних сил України. Після завершення терміну вирішив продовжити службу за контрактом. З 2009 по 2016 рік служив на посаді водія автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення військової частини А2488.
Тимчасово виконуючий обов‘язки заступника командира цієї частини Олексій Чистілін розповів, що за час служби Михайло проявив себе дисциплінованим, відповідальним, вимогливим і принциповим військовослужбовцем. Був дуже трудолюбивим, не цурався ніякої роботи. На нього завжди можна було покластись у будь-якій справі. За весь період служби Михайло регулярно отримував заохочення і не мав жодного дисциплінарного стягнення. До того ж, він брав активну участь у заходах патріотичного виховання молоді. Серед товаришів користувався авторитетом, повсякчас був готовий прийти на допомогу.
Звістка про втрату вірного друга приголомшила всіх. Побратими й досі не можуть повірити і змиритися з його смертю, для них це величезна і непоправна втрата.
28 вересня 2016 року старший солдат Михайло Олексієнко був направлений на перепідготовку в Житомирську область, а потім на Схід (с. Костянтинівка) для доукомплектування бойових військових частин ЗСУ і виконання службових (бойових) завдань у районах проведення АТО, де служив на посаді водій-номер обслуги кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 3-ї аеромобільно-десантної роти в/ч пп В-1611. Підрозділи їхньої частини виконувала бойові завдання на передовій лінії оборони.
Тетяна Василівна – мама Михайла, вмовляла його не йти на війну, материнське серце вже тоді відчувало незбагненну тривогу за сина, та щоразу чула у відповідь: «Не хвилюйся, мамо, не плач, зі мною все буде добре, ніщо не повинно розлучити нас. Я військовий, тому зобов’язаний захищати Україну».
Перебуваючи на Сході, у телефонній розмові Михайло заспокоював свою неньку:
– Нас тут так багато, мамо, побачиш, у 2017 році війна закінчиться і все буде добре.
У Михайла Олексієнка залишились дружина Ілона й восьмирічний син Іллюша, їм сьогодні дуже не вистачає уваги рідної, коханої людини, яка тепер приходить до них тільки у снах.
– Таких людей мало в нашому світі, – розповідає дружина Ілона. – Він був ідеальним чоловіком, батьком, сином. З ним завжди було легко і надійно. Всі його пам’ятають тільки життєрадісним, щирим і позитивним. З ним неможливо було посваритися. Навіть у складних ситуаціях він залишався людяним, і ніколи не проявляв ні крапельки зла чи агресії. Побільше б таких людей, тоді і країна наша іншою стала б.
– Матусю, я так скучив за татом, – часто повторює Ілля, – якби ж то нам машину часу, щоб повернути його, щоб знову він був живий, покатав мене на санчатах, пограв зі мною в шахи.
Весь час згадує хлопчина, як разом з татом прогулювалися парком, ганяли м’яча, читали книги.
Сумує за батьком і старший син Ігор, якого Михайло виховував з 13 років. Сьогодні він служить за контрактом.
Болючим рубцем заживають рани українців, які втрачають друзів, рідних, знайомих, і, найстрашніше, – батьки своїх дітей. Це біда не окремо взятої родини, а всієї України, оскільки чужого горя не існує. Безпорадність, проникливий і пекучий біль обпалюють душу і не дають спокою. Тисячі родин оплакують загибель своїх рідних, не уявляючи свого життя без них. Хто відповість – як жити батькові і матері, які втратили свою надію – єдиного синочка, що був для них Янголом? Хто втішить згорьовану вдову і сироту, які залишилися без чоловіка і батька? Хто заспокоїть у горі, розрадить, допоможе, візьме на себе часточку їхнього болю? Здається, неможливо дати відповідь на ці запитання. Але ми можемо зробити все від нас залежне, щоб імена кожного нашого Героя жили у вічності. Ми зобов’язані безкінечно дякувати їхнім родинам, які виховали вірних своєму обов’язку синів, котрі без вагань стали на захист своєї Батьківщини. Вони – справжні Герої, які не вмирають.

 

Л.П.Курочкіна

Обірваний алгоритм життя

petuhov125 січня 2015 року на Балабанівському кладовищі поховали ще одного миколаївця, який загинув у зоні проведення антитерористичної операції, загинув зберігаючи мирне небо над своїм рідним Миколаєвом, загинув за те, щоб не прийшла війна до міста на Південному Бузі, не руйнувалися вулиці та будинки.
Звичайна проста біографія пересічного хлопця зі своїми мріями, планами, радощами та негараздами. Народився Дмитро Пєтухов в колишньому Богоявленську, сьогодні це Корабельний район нашого міста, 15 вересня 1992 року. Згодом родина переїхала до іншого мікрорайону, який корінні міщани називають «Югом», оселилися на вулиці Миколаївській поруч з відомою на всю область дитячою лікарнею. По цій вулиці Дмитро ходив на навчання до 41 гімназії, до спортивного комплексу «Зоря», де займався боксом. За спогадами вчителів 41 гімназії Тетяни Миколаївни Терещенко, Олени Миколаївни Погребної, Анни Миколаївни Каріцької: «Дмитро був активною, старанною та життєрадісною дитиною. Серед друзів мав авторитет. Він завжди приймав участь в житті класу та гімназії. Діма дуже сильно любив маму та завжди допомагав її, та співчував їй. Він був відвертим,без фальші, все робив від щирого серця. Був справжньою людиною. Міг підтримати у важку хвилину, цінував людські відносини та не боявся труднощів. А якщо труднощі все-таки з’являлися на його шляху, то він ніколи нікого не звинувачуючи, долав їх з легкістю, не показуючи, що йому важко. Дмитро любив посміхатися та сприймав все з позитивом». Однокласниця Валерія Бавикіна згадує Дмитра як веселого та щирого хлопця, який завжди був дуже жвавим, активним, приймав участь в усіх спортивних змаганнях. Він був напрочуд кмітливим та винахідливим. Завжди посміхався, був у хорошому настрої та випромінював позитив. Новина про загибель Діми стала для неї шокуючою. Вона ніколи не могла уявити, що війна забере життя у її однокласника. Вона пишається тим, що навчалася з такою людиною в одному класі. На її думку, Дмитро – приклад для наслідування для українських чоловіків. Він був справжнім патріотом, і вона вважає, що дуже скоро наш народ буде жити під мирним, чистим небом над усією Україною завдяки таким захисникам Вітчизни як Дмитро! Різниця з молодшим братиком Андрійком була аж шістнадцять років, Дмитро всіляко піклувався про свого молодшого брата, вільне після навчання та занять спортом дозвілля присвячував йому: разом відвідували дитячі свята в садочку, в будинках культури, часто бували у дитячому містечку «Казка» та інших куточках міста. Для вчителів, сусідів Дмитро залишиться в пам’яті як ввічливий, чуйний молодий чоловік.petuhov2
У 2008 році по закінченню гімназії № 41 м. Миколаєва Дмитро ставить перед собою мету – отримати висококваліфікований фах та поступає на навчання до Миколаївського технікуму залізничного транспорту до групи А.Т.М. – автоматизованих телемеханічних технологій на залізничному транспорті. Класний керівник Олена Володимирівна Кобець згадує його як вихованого, скромного, відповідального юнака. По закінченню навчання у 2012 році Дмитро Пєтухов звертається на залізничну станцію м. Миколаєва з метою працевлаштування, але на той час вільного робочого місця за його фахом не було.
В жовтні 2013 року Дмитро отримує повістку з військкомату щодо призову на строкову військову службу. Він потрапив до «учебки» в м. Десна, по закінченню учбової частини продовжує службу в м. Новоград-Волинський Житомирської області, восени 2014 року демобілізований у запас. Повернувшись до Миколаєва, Дмитро Пєтухов звернувся до Ленінського військкомату та за контрактом пішов служити до 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, де був направлений до інженерно-саперної роти. Там він познайомився з Андрієм Дворецьким, який прослужив вже майже три роки в цій роті. Так склалася звичайна чоловіча військова дружба, а вірніше – військове товариство двох земляків.
А далі суворі воєнні будні: м. Донецьк, Донецький аеропорт, його тривала відчайдушна оборона. Про що думав Дмитро там – в самому пеклі війни на Донбасі: думав про мирне життя, про мати та братика Андрійка, про те, що на нього чекає кохана дівчина Валерія, з якою він вирішив одружитися 5 червня цього року. Звичайні думки звичайного чоловіка, такий самий простий звичайний алгоритм життя людини. 20 січня 2015 року у селі Водяне поблизу Донецького аеропорту цей алгоритм життя обірвався пострілом із танку… Дмитро Пєтухов загинув разом зі своїм бойовим побратимом Віктором Кожуріним – десантником 79-ї аеромобільної бригади, уродженцем м. Болград Одеської області.
Алгоритм життя Дмитра Пєтухова обірвався, але він назавжди залишиться в пам’яті матері Світлани Вікторівни, братика Андрія, молодшого сержанта Андрія Дворецького, вчителів, однокласників, та у пам’яті всіх миколаївців, вдячних йому за мир та спокій в нашому приморському місті під квітучими акаціями.


 Березний
С.М.

Душа в тельняшке

 

События 2013–2014 годов потрясли Украину, и каждый задумался о взглядах на жизнь. Революция Достоинства, аннексия Крыма и война на востоке Украины заставили собрать все силы. Есть люди, которым не пришлось собираться с силами, ведь они всегда готовы, и никто, кроме них. О героизме десантников 79-й Николаевской бригады уже ходят легенды. Многие на вопросы о героизме лишь улыбаются – для них это обычная работа. Так и человек, о котором пойдет речь, просто исполнил свой долг. Это подполковник (посмертно) Евгений Алексеевич Пивень.
pivenРодился Евгений Алексеевич 2 декабря 1972 года в городе Золотоноша Черкасской области в семье военного и учительницы. Пошел по стопам отца и в 1994 году окончил Харьковское высшее командное танковое училище, после него попал на службу в 40-ю десантно-штурмовую бригаду в Николаеве (ныне – 79-я ОДШБр). В 99-м окончил военную академию в Киеве. В 2010–2011 годах был в составе миротворческой миссии в Косово. Потом служил на должности старшего офицера по работе с личным составом. На всех должностях майор Пивень нес службу с честью и достоинством.
«В 2007 году я приехал в Николаев. В первом батальоне служил и Евгений Алексеевич. 1-я рота, в которой я проходил службу как офицер-психолог роты, была самая боевая. Нужно было научиться многому, и Евгений Алексеевич для меня стал наставником, 80% моих знаний я получил благодаря ему. Он очень надежный был и понимающий, к нему с любой проблемой можно было обратиться, и если он пообещал, то обязательно выполнит. Краткость в высказываниях, конкретность, неподкупность – вот основные черты его характера. Но при этом очень вежливый и справедливый. Он всегда за своих горой стоял, если человек прав – он будет его защищать», – делится воспоминаниями майор Александр Погорелый.
Он был не только офицером и наставником для своих ребят, но и опорой для семьи. Семья – святое. Это вспоминали все, с кем довелось говорить. У Евгения Алексеевича две дочери, в них он души не чаял. В любое время суток, с любой проблемой для них он был свободен. Очень нелегко пришлось и супруге Евгения Алексеевича – Анне, ведь она потеряла надежное плечо, опору, друга и мужа. Вспоминает его жена с неподдельной тяжестью в голосе: «Он очень аккуратный был во всем и всегда. Я помню момент, когда он впервые пришел в мой родительский дом. У меня мама повар от Бога, она накрыла стол, и мы сели кушать все вместе, а потом Женя спросил: «Вы что, куркули?» И я его приучила, что ужинать мы садимся всей семьей. Он очень любил большие праздники, когда вся семья собиралась за одним столом. Отлично играл на аккордеоне, и моя мама мечтала, чтоб он стал музыкантом. Все свое свободное время проводил с детьми. Он очень ответственный папа был: если с детьми выходил на детскую площадку, то у него все с собой – теплые кофты, вода. Очень ответственный».
Все вспоминают Евгения с благодарностью, ведь для многих он был наставником, который уважал простых солдат. Был примером для подражания. Всегда вежливый, с сослуживцами только на «Вы», никто ни разу не услышал от него нецензурного выражения. Все задачи записывал, всё четко распределял, если кто-то что-то не понял, он всегда готов объяснить. Лень и вранье не воспринимал. Несмотря на возраст, никогда не избегал физических нагрузок, занимался боксом. И спуску никому не давал. Жена вспоминает случай, когда пришли первые мобилизованные: «Женя пришел домой и рассказывает: солдаты подтягиваться не хотят, видят, что я в возрасте, и просят подать пример. Ну Женя и подал, да так, что один парень сознание потерял. Несмотря на свои годы, он в отличной физической форме был. Он вспоминал, как папа его еще 10-летним пацаном водил и показывал своим солдатам, как его сын подтягиваться может, а они нет. Женя так гордился этим!» – с грустной улыбкой говорит жена.
Был человеком вроде бы закрытым, но все конфликты решал именно он, укрепляя коллектив.
Война на востоке Украины изменила всех, и Евгений Алексеевич не исключение: стал более разговорчивым, начал рассказывать об увиденном на войне. Когда 79-я бригада поехала в зону АТО, майор Пивень не мог остаться в стороне. «Его главная фраза и девиз: бросить всё и спасать товарища! Война показала, кто есть кто, – говорит майор Погорелый. – Мы с Евгением встретились на Донбассе после того, как разъехались каждый по своим задачам. Оба очень были рады этой встрече. Он был заросшим, я впервые увидел его таким. Мы стояли в очереди на обед, и даже там он слушал, о чем говорят солдаты, о чем переживают, что их волнует. Делал всё для того, чтоб найти к ним подход и не допустить паники. Он и по ночам работал, когда никто не мешал: быстро и грамотно составлял боевые графические документы».
После окружения в приграничных районах 79-я бригада вернулась в Николаев, но случилась одна из самых больших трагедий в истории новой украинской армии – бои за Донецкий аэропорт. Туда и отправляется майор Пивень. Не в его характере – стоять в стороне. Если нужно, он не гнушается никакой работы, несмотря на свое воинское звание. В ДАП велись активные боевые действия, не всегда вовремя проходила новая ротация бойцов. После приезда новоприбывших Евгений Алексеевич мог уехать, но остался, не желая бросать молодых ребят. Погиб он, защищая свой личный состав. Сослуживцы рассказали, что когда диверсионная группа противника пыталась занять этаж аэропорта, их встретил николаевский офицер со своими солдатами. Завязался бой, в котором и погиб майор Евгений Пивень, получив множественные осколочные ранения. Дав своей группе команду отходить, он спас жизни своим ребятам, ни секунды не задумываясь об опасности, грозившей его жизни.
От нас уходят лучшие. Говорят, что десантники не умирают, а уходят в небо. Хочется верить, что оттуда Евгений Алексеевич наблюдает за своими любимыми дочками – Ариной и Дарьей. «Если бы все были такими, как он, то армия была бы идеальной. Именно на таких, как майор Пивень, держится наша армия!» – с уверенностью говорит майор Погорелый.
«Он всегда доводил дело до конца! Он был патриотом. В батальоне, выполняя важнейшие задачи, Евгений Пивень был не просто офицером по работе с личным составом, а и мужественным боевым офицером», – отметил майор Ярослав Калашник.
«Никто, кроме нас» – девиз высокомобильных десантных войск Украины. И подполковник Пивень Евгений Алексеевич был верен этому девизу до конца!

 

И. В. Крисанова

Ми будемо вічно пам’ятати тебе, солдате!

Горить свіча і пам’яті сльоза
Додолу з неї краплями стікає.
Земля ридає, плачуть небеса,
Героїв Україна пам’ятає…
Б.Пісний

3 лютого ясний день став страшніше ночі – Баштанка прощалася зі своїм сином, янголом-захисником, Героєм, який поринув у вічне майбуття, – 32-річним Сергієм Пацулою.
Patsula1Він загинув близько 23 години ночі 31 січня 2017 року під час масованого обстрілу російськими найманцями наших позицій на Сході. Смертельними для бійця стали два уламки ворожого снаряду, один з яких потрапив під серце. Це сталося поблизу Авдіївки. Як розповіли однополчани Сергія, які приїхали в Баштанку, щоб провести свого товариша в останню путь, після виконання бойового завдання вони поверталися на базу. Але нічну тишу порушили вибухи, а ще через мить сигнальна ракета, випущена противником, освітила їхні позиції. Розпочався шквальний обстріл 152-мм снарядами. Завдяки сміливості і рішучості водія «Уралу», який, усвідомлюючи величезний ризик, кинувся забирати бійців, хлопці з екіпажу Сергія залишилися живими. Вони розповіли, як з небезпечного квадрату автівка мчала на швидкості, а снаряди, видаючи зловісні звуки, один за одним падали навздогін. Сергій же перед самим вибухом, що став фатальним для нього, миттю відреагував і змусив хлопців своєчасно впасти на дно кузова, фактично прикривши своїх друзів. Трохи прийшовши до тями від контузії, хлопці зробили перекличку, чи всі живі і, не почувши відповіді Сергія, зрозуміли: щось не так. Коли зняли його з «Уралу» і поклали на спину, зрозуміли – Сергій отримав важке поранення. У бліндажі друзі тремтячими руками намагалися надати йому першу медичну допомогу, але попри всі їхні спроби, через декілька хвилин серце їхнього вірного «Сєрєбані» (так його називали в екіпажі) зупинилося, поранення виявились смертельними. Клята війна забрала ще одне безцінне життя справжнього патріота, надійного друга, коханого чоловіка, люблячого сина, брата, племінника, батька.
Соціальні мережі Інтернету вибухнули обпалюючими душу коментарями, повідавши про трагедію. В одному з них під фотографією Сергія автор написав: «Від цієї світлини може на хвилинку зупинитись серце. Якщо ви захочете заплакати – плачте. Якщо ви захочете кричати – кричіть. Якщо солона хвиля підійметься до горла – це нормально. Якщо затремтять руки – ваша душа на місці. Схиліть голови, люди. Він пішов на небо!».
Голова Миколаївської ОДА Олексій Савченко у соцмережі Фейсбук написав наступне:
«Кожна нарада – з хвилини мовчання… В очах присутніх бачу щирі емоції. Стислі губи. У жінок – сльози. Сьогодні дуже важко. Ми втрачаємо кращих чоловіків. Діти залишаються сиротами. Сергій Пацула з Баштанки. Загинув вчора... Хлопці ціною свого життя виборюють суверенітет нашої країни! Кого б не забрала ця війна, саме на нас покладена відповідальність за майбутнє їхніх дітей. Вони повинні відчувати, що батьки загинули за Україну як Герої. І це саме той момент, коли кожен повинен зрозуміти – у нас є можливість своєю поведінкою, своїми діями тут, на місцях, змінити життя на краще. Щоб Миколаївщина почала працювати. Допомагайте людям. Ставтесь до них так, як ви б хотіли, щоб відносились до вас. Я сподіваюсь на порядність і честь кожного управлінця. Будуємо Українську Самостійну Соборну Державу!»
Сергій Васильович Пацула народився 18 вересня 1984 року. Після закінчення Баштанської ЗОШ №2 навчався у професійно-технічному училищі №9, здобуваючи спеціальності муляра-штукатура, облицювальника-плиточника.
Спокійний, скромний хлопець цінував людей праці і згодом сам став майстровитим: маючи вмілі робочі руки, запросто порався з будь-якою роботою. Озброєний необхідними інструментами, міг без проблем розібратися у складних механізмах, схемах, відремонтувати техніку, мобільні телефони. Працелюбність він успадкував від своїх діда і батька, які теж були талановитими умільцями.
Patsula2Працюючи на Баштанській птахофабриці, швидко завоював авторитет серед колег. Його поважали, цінували і любили за просту вдачу і безвідмовність.
Справжні чоловічі якості – відповідальність і рішучість − поєднувалися в ньому з добротою і поступливістю. Сергій мав велике любляче серце, що повністю було віддане своїм рідним, а згодом – коханій дружині Вікторії і дорогим серцю дітям. «Мої джмелята» – так називав він своїх малят, часто розповідаючи про них побратимам по службі, на яку його було мобілізовано у серпні 2015 року. А через рік він за власним свідомим вибором підписав контракт. «А хто ж, мамо, як не ми?», – пояснював спантеличеній його рішенням Галині Володимирівні син.
Сергій Пацула служив у складі екіпажу САУ 2С1 «Гвоздика» разом з 27-річними Артемом (навідник) з м. Кам’янське, Євгеном (механік-водій) з м. Дрогобич, Костянтином (командир гармати) з м. Козятин, 21-річним тезкою Сергієм (номер обслуги) з м. Кропивницький, виконуючи обов’язки солдата (номер обслуги перший) гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Вони дорожили добродушним, турботливим товаришем з Баштанки, який і смачну кашу міг приготувати для всіх, і примудрявся змайструвати з підсобних матеріалів баньку. За період служби хлопці навчилися розуміти один одного навіть не з півслова, а з одного погляду.
Коли випадала нагода, Сергій, немов на крилах, летів додому у відпустку, бо знав, що його з нетерпінням чекають рідні і його найпрекрасніші кохані створіння – діти. Сергій мав шестеро діточок: Катерина та Сергій – діти дружини від першого шлюбу, та четверо спільних – Олександр, Василь, Владислава, Іван. До всіх Сергій відносився однаково, завжди знаходив для них час, був готовий допомогти, підтримати, розрадити. Повертаючись у пекло війни, заспокоював рідних: «Вікторіє, мамо, не хвилюйтеся, все буде добре». Ніхто не міг знати, що зустріч з ним у жовтні 2016 року була останньою.
На жаль, війна забирає найкращих. Це не перша, і не остання гірка втрата на полі битв у цій підлій війні, яку нав’язали нам не з нашої волі.
«Поки в нашому житті будуть ті, хто хоче «руського мира», поки будуть ті, хто пристосовується, бо їм байдуже: куди примкнути, доти будуть гинути патріоти, залишатися сиротами діти, овдовілими жінки, невтішними батьки. Ми повинні весь час пам’ятати і допомагати сім’ям, які залишилися наодинці зі своїм смутком і горем, бідами і проблемами. Не варто забувати: якщо хтось пішов воювати, значить, наші сини можуть бути вдома разом з нами. Нам треба єднатися в одну християнську українську родину. І як тільки ми будемо разом – нас не здолати. Любімо один одного, шануймо, не замовчуймо правди, а борімося за неї. Не будемо підкупними, бо тим самим ми паплюжимо пам’ять загиблих. Молімося до Бога за Мир, за Україну, щасливі сім’ї, ведімо християнський спосіб життя і Бог буде з нами» – звертаючись до присутніх, промовив священнослужитель Дмитро Федунь, який проводив поминальну панахиду за загиблим.
18 грудня 2016 року Сергій і його товариш з екіпажу Євген були нагороджені медаллю дивізіону «Відвага. Честь. Відповідальність», а Указом Президента від 1 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі солдат Сергій Васильович Пацула був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На жаль, посмертно.

 

Л.П.Курочкіна

Позивний «Мамай»: послання всій Україні


Podlipniyk1«І знов я знайшов пару хвилин зібратись з думками і написати для вас. Стомились ми трохи на своїй «продуваємій» всіма вітрами позиції, бо людей не вистачає, готуємось до зими, заготовляємо дрова, будуємо, та ще й «сепари» дістають - так що воюємо, як завжди. Щодня підходять ДРГ, дістають з ДШК, прилітають інші подарунки, ну і ми, звісно, не мовчимо - є чим «віддячити». Настільки звикає людина до всього, що навіть не реагуєш на обстріл, розмовляючи, наприклад, з кимось, - тільки автоматично відмічаєш, що знаходишся під прикриттям і тебе не дістануть, хоч кулі пролітають на відстані метра, в різній тональності свистячи, і бачиш, як деякі падають на ізльоті...
А недавно наші беззмінні помічники-волонтери, наша опора і підтримка з тилу... привезли такі необхідні зараз будматеріали і інструмент, продукти і теплі речі. А ми передали їм для Миколаївського краєзнавчого музею трофеї - залишки мін, гільзи, побиті речі після обстрілу, прапор з підписами, вигорілий та обшарпаний дебальцевськими степовими вітрами, який майорів над нашими позиціями «на нулі», на гордість нам і на очах у «се парів», в злобі не спроможних його не раз збити.
Тільки тут і зараз розумієш і бачиш, як єднає народ біда, коли влада пиляє бюджет і заробляє на війні, а прості люди допомагають фронту. Мій побратим Яків звертався до олігархів та партій про допомогу (має деякі зв'язки), та в них були важливіші справи, гроші пішли на заплановані акції, адже ми не зробимо їм піару. Пора, пора вже прокидатись від цього заціпеніння, збиратись з силами і завершувати справу, почату на Майдані, скидати ту наволоч, яка має нахабність називатися владою, думаючи про свій гаман...»
14 жовтня 2016 року ці рядки написав на своїй сторінці в «Фейсбуці» Андрій Подліпнюк, позивний - «Мамай». Це гірке його слово стало прощальним, і вийшло - ніби адресовано цілій Україні. Він загинув 11 листопада, не доживши місяця до свого сорокаріччя.

Війна «підкинула» багато хороших людей

12 листопада науковий співробітник Миколаївського краєзнавчого музею Оксана Светляченко йшла на похорон Андрія. Дві червоні гвоздики, сльози в очах і буря емоцій в душі. Вони познайомилися в Інтернеті, подружилися в «Фейсбуці». А 20 листопада він обіцяв приїхати у відпустку і прийти в гості до музею. Оксана ніколи не бачила цю людину «вживу», і ось як вийшло - зустрітися їм довелося тільки на похороні.
Оксана Светляченко почала збирати матеріали про воїнів АТО в грудні 2014-го. Це була її особиста ініціатива як музейного працівника. Підштовхнули події: наша 79-я бригада потрапила в оточення і закрутився Ізваринскій котел, потім почалися бої за Донецький аеропорт. Військова історія розгорталася люто - і співробітниця музею поквапилася приступити до збору інформації. Це було непросто. Знайомилася з волонтерами, з військовими, ходила до військової частини, в штаб 79-ки, зустрічалася з «однополчанами» своїх друзів, які несуть службу в АТО, брала інтерв'ю, писала біографії, домовлялася про передачу артефактів «з полів битв». «Війна «підкинула» в моє життя багато хороших людей - і це єдиний її плюс…» - говорить сьогодні Оксана.
За два роки вона зібрала, напевно, вже більше 200 предметів, які одного дня увійдуть до постійно діючої музейної експозиції. Коли з'явиться зала пам'яті загиблих за Україну - сказати важко, все тільки в проекті.
Остання «посилка» з фронту прийшла в листопаді: «Мамай» відгукнувся на Оксанине прохання в «Фейсбуці» і передав через волонтерів трофеї - цілий ящик. Дірявий казанок, прошитий кулями. Солдатська форма, яка сушилась на мотузці й потрапила під обстріл. Дитячі малюнки-сердечка з побажаннями миру. «Щоденник розвідника» на листку паперу. РПГ-тубуси, снаряди, гільзи, хвостовики від міномета. І - прапор, той самий, вигорілий, обшарпаний дебальцівськими степовими вітрами, який майорів над нашими позиціями «на нулі». «Не бiйся бою, краще пожалiй тих, хто не мав такої честi» - написав «Мамай» на прапорі, поряд поставили свої підписи товариші по зброї.
«Їх 54-та окрема механізована бригада тримає зараз одну з найскладніших ділянок - Світлодарську дугу... якщо подивитись на карту АТО - там кожен день обстріли, затишшя не буває», - розповіла Оксана Светляченко. Солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-й роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади Андрій Іванович Подліпнюк був смертельно поранений під час одного з цих обстрілів.

Щоб усіх пам’ятали

Подліпнюк Андрій Іванович народився 10 грудня 1976 року в мкр Велика Корениха. У 1994 році закінчив школу - з єдиною «четвіркою», всі інші оцінки - «відмінно». Вищу освіту здобув в Миколаївському національному аграрному університеті, спеціальність - «інженер-механік». Строкову службу проходив в Білгороді-Дністровському. Потім працював на фабриці «Сандора», був виконробом з оснащення електротехнікою - в школі моряків і на будівництві. На дозвіллі захопила його природа поведінки людини - захопила настільки, що вирішив ходити на курси з психології.
У березні 2015 року Андрій пішов добровольцем в АТО. Після стажування на полігоні Широкий Лан відправився до Маріуполя. Службу ніс як матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС України.
Демобілізувавшись у березні 2016-го, він повернувся до Миколаєва, а в червні знову пішов на фронт у добровольчий батальйон. Загинув 11 листопада біля селища Луганське Бахмутського району Донецької області - отримав осколкові наскрізні поранення в шию і груди під час мінометного обстрілу наших позицій. Помер по дорозі в лікарню. Вдома ж у Андрія лишився 13-річний син Єгор, який і досі не може повірити, що тата більше немає.
Дуже скупі, дуже сухі факти біографії... Поки що - так. Напевно, історики майбутнього зберуть більше інформації про цього учасника АТО, так само як і про інших. Сьогодні на сайті http://memorybook.org.ua/ розміщена «Книга пам'ятi полеглих за Україну», яка створена за підтримки Військово-історичного музею України. Станом на 30 вересня, до неї внесені імена 3230 загиблих.

Прощання

Їх спілкування на «Фейсбуці» було недовгим. 11 листопада товариші «Мамая» по зброї повідомили на Інтернет-сторінці Андрія про його загибель... «Так і не встигли познайомитися вживу. Не віриться. Війна десь далеко? - Ага...» - написала Оксана.
Прощання з другом вийшло важким. Проводити Мамая в останню путь прийшли волонтери, губернатор Олексій Савченко... приїхали фронтові друзі - прямо з передової. А для Оксани Светляченко Андрій став певним символом – уособленням героїзму наших сучасників, полеглих у цій проклятій війні.

Материнські спогади

Що сьогодні залишається матері? Тільки спогади. Вона сама росла сиротою, у 7 років залишилась без батьків. Усе життя багато працювала: 30 років – провізором в аптеці, потім – за станом здоров’я – перейшла в обласний тубдиспансер лаборантом. Крім Андрія, у неї в житті більше нікого не було. Зараз на роботі ще якось тримається, а про сина говорити не може – сім місяців тільки минуло. До цих пір не вірить, що його немає. Не вірить…
– З дитинства Андрій дуже відповідальним був, добре вчився. Я, коли в школу на батьківські збори ходила, тільки сиділа і раділа. Вчителі його хвалили – дисциплінований був, відповідальний. Мав багато друзів. Життєлюб. А ще дуже любив історію, запорізьких козаків вважав взірцем патріотизму. Звідси і його позивний – «Мамай», – згадує Любов Федорівна. – Якийсь час у Росії працював, а коли почалась війна, казав: «Я останнім часом спати не міг. Я так чекав цих Мінських перемовин, я так сподівався, що вони домовляться»… А коли ці перемовини ні до чого не привели, він вирішив повернутися в Україну і йти на війну. Приїхав… мені сказав, що у відпустку, а сам пішов у військкомат, пройшов медкомісію. Я нічого не знала, мені він про своє рішення сказав тільки напередодні від’їзду.
16 грудня 2016 року на будівлі школи №60, де вчився Андрій, відкрито меморіальну дошку на честь А.І. Подліпнюка. Була урочиста зустріч людей різних поколінь. Були урочисті промови, квіти, спогади. І так стиснуло серце матері від тих рядків, що були написані вчителькою української мови та літератури Циганенко Марією Петрівною та присвячені його пам’яті:

Podlipniyk2Він добре знав: на Сході йде війна.
Там плаче мати з дітьми - не одна,
І Україні так потрібна допомога…
І вирішив солдат – туди моя дорога.

Я – українець, я нащадок козаків,
Які стояли за Вітчизну протягом віків.
Улюблений герой – козак Мамай.
Візьму як позивний ім’я це, так і знай!

І став боєць на захист Батьківщини,
Щоб вороги-чужинці не зломили
козацький дух. Він – мужній воїн, козака онук.
Боєць Мамай. Для нас він – Подліпнюк.

Ворог підступний б’є щодня - йому все мало.
І у бою солдата Мамая не стало.
Він журавлем злетів у небеса -
Там України видна вся краса!..
Немає більшої солдату честі й слави,
Як захищати волю для держави!

Мамай – земляк наш, він – Герой для нас,
Нехай пройдуть роки, хай сплине час,
Країна незалежна буде жити!
Бо дух козацький ворогам ніколи не зломити!
***
І ще трохи спогадів та фактів…
«Відповідальний, порядний працьовитий, цілеспрямований – таким пам’ятають Андрія земляки. Мужній, надійний, жвавий, запальний, товариський – так говорять про нього бойові товариші.
Його переконання, що кожен громадянин, який любить свою землю, повинен бути зі своїм народом у важкі часи, не дозволили йому відсиджуватися вдома. Андрій був патріотом з національними ідеями. Він приєднався у Миколаєві до лав «Правого сектора» і став одним із активістів руху.
Потім, коли розпочалася війна та він пішов добровольцем захищати незалежність своєї держави, рік воював у 37-й бригаді. Демобілізувався 5 березня 2016 року, але не зміг бути вдома, коли окупанти топчуть Україну. 22 липня 2016 року підписав контракт, служив у лавах роти спецпризначення «Вовки правого сектора» у складі 54-ї окремої механізованої бригади», - так писала про нього Миколаївська районна газета «Маяк».

Христова Н.М.

Історія подвигу. Історія кохання

В’ячеслав Григорович Саражан народився в Миколаєві 25 лютого 1980 року. Батько В’ячеслава Григорій Петрович все життя працював водієм, мама – Клавдія Федорівна працювала в ЖЕКу, спочатку бухгалтером, а потім начальником. У 1985 році в родині Саражан з’явилась донечка Юля. Батьки багато працювали і В’ячеслав часто доглядав сестричку, по дорозі в школу заводив Юлю в дитсадок, був хорошим і відповідальним старшим братом.
Ще у шкільні роки В’ячеслав зацікавився військовою наукою та по закінченні 8-го класу вступив до Криворізького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де вже в якості ліцеїста заглибився у вивчення основ військового мистецтва.
Sarajan2Після закінчення навчання в ліцеї В’ячеслав вирішує продовжувати кар’єру військового. Юнак їде до Харкова та успішно складає екзамени на вступ до військового інституту внутрішніх військ МВС України (нині - Національна академія Національної гвардії України). До речі, саме тут В’ячеслав – курсант третього курсу,  знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою першого курсу Харківського національного педагогічного університету ім.Сковороди Юлею. Романтичні стосунки не завадили юнакові з відзнакою закінчити інститут, здобувши спеціальність тактичного рівня (бакалавр) «Автомобілі та автомобільне господарство». Молодий офіцер отримує направлення до військової частини 3039 міста Миколаєва, де і розпочинає службу в якості командира 2-го патрульного взводу 1-ї патрульної роти патрульного батальйону. Подальше проходження служби також пов’язане саме з цією частиною: невдовзі В.Саражан призначається заступником командира патрульної роти, згодом він командир патрульної роти, потім – перший заступник командира – начальник штабу першого патрульного батальйону, а з початку 2013 року – командир патрульного батальйону в/ч 3039 Південного ОТО. У 2013 році В’ячеслав вступив на командно-штабний факультет Національної академії Національної гвардії України, закінчити який не встиг...
І весь цей час поряд з ним була Юля, разом з якою В’ячеслав повернувся до рідного міста. У 2002 році молоді люди одружилися, а вже за рік святкували народження первістка – сина Дмитра, у 2010 році народжується донечка Віка. «Діти на нього дуже схожі, – посміхається Юля, як дві краплі води – і син, і дочка. Славік гарним батьком був, донечку дуже любив, балував, із сином любили разом рибалити. Для Дмитра батько був і другом і авторитетом, тому він дуже тяжко переживає цю втрату. Ми з чоловіком хотіли сина в Суворівське училище віддати, але після цієї ситуації Діма сказав, що військовим не буде. Йому лише 13 років, може ще передумає, піде по батьковим стопам, – сподівається Юля. Я б хотіла, щоб він був військовим», – ненадовго замислившись, додає молода жінка.
Юля розповідає про чоловіка з великою любов’ю і повагою. Вона і досі не вірить в його загибель і сподівається на повернення свого коханого, який  для неї був тією самою «кам’яною стіною» за якою почуваєшся впевнено і спокійно. Юля служить в тій же частині, де і чоловік. Спочатку вона була діловодом, потім бухгалтером, зараз працює телефоністом. Згадує, що на роботі В’ячеслав не припускав ніяких проявів почуттів, підкреслював, що «тут мы с тобой не муж и жена, а сослуживцы». «А дома уважним був, любив готувати, консервувати, юшку дуже смачну варив, і борщ міг зварити, все міг… Тільки просив на службі про це не розповідати, соромився, а мені так приємно було, я так їм гордилася і дуже хотілось розказати, який в мене чоловік золотий, – розповідає Юля. Взагалі ми дуже дружні були, завжди разом: зранку дітей завезли – старшого в школу, меншу – в дитсадок, потім на роботу, і додому разом, і в обід я до нього бігала… Боже, як це важко, – не стримує горя жінка, 12 років разом прожили, а вони взяли і забрали його…»
В зону проведення антитерористичної операції В’ячеслав Саражан потрапив 28 липня 2014 року у складі зведеного підрозділу військової частини 3039. «Перед поїздкою я його умовила сходити в церкву, – згадує Юля. – Купила йому срібний ланцюжок з хрестиком, батюшка освятив хрестика, благословив чоловіка. Славік надів хрестика, а наступного ранку, як збирався на роботу, я помітила, що ланцюжка з хрестиком немає. Виявилось, що він на подушці лежить, застібнутий. Ну як він міг застібнутий злізти з голови? – дивується жінка. Мені здалося, що це поганий знак, я тоді дуже злякалась і просила чоловіка не їхати. А він каже: «Як же я не поїду, я комбат, в мене 200 чоловік, хлопці поїдуть, а я буду дома сидіти? Я дев’ять років учився щоб в такий час кинути людей і дома відсиджуватись?» Та Юля  і сама розуміла, що В’ячеслав так ніколи не поступить, тож пішла до церкви, купила йому іконку Богородиці… Товариші потім розказували, що в одному з боїв куля влучила в кишеню, де лежали посвідчення та іконка. Куля пробила посвідчення, а ікону ні. В’ячеслав дістав кулю, і каже: «Ікона спасла, тепер це буде мій талісман»
Протягом серпня нацгвардійці виконували службово-бойові завдання на території Амвросіївського району Донецької області. В’ячеслав Саражан неодноразово очолював зведені групи з пошуку та знешкодження мандруючих мінометів та коригувальників вогню терористів біля прикордонного переходу «Успенка». 23 серпня 2014 року біля села Лисиче,Sarajan1 виконуючи обов’язки командира зведеної групи, підполковник Саражан прийняв бій з моторизованою колоною (близько 20-25 машин та бронетранспортерів) незаконних збройних формувань. В результаті бою було знищено більше 80-ти терористів, чотирьох взято у полон, знищено 15-20 машин противника, 3 пересувних склади боєприпасів та озброєння, два бензовози та захоплено російські експериментальні снайперські гвинтівки «Вихлоп».
Наступного дня підрозділ отримав наказ відходити у напрямку Маріуполя, але біля населеного пункту Войковський потрапив у засідку. Знаходячись у замикаючій колону машині, В’ячеслав Григорович разом зі своїм взводом забезпечив прикриття та відхід основної частини військового оперативного резерву з-під вогню противника. І навіть отримавши два осколкових поранення в руку та ногу, не покинув поле бою та продовжував керувати діями свого взводу по відволіканню вогню від колони.
Через інтенсивний обстріл однополчани не змогли зразу забрати тіло командира з місця бою, а коли повернулись на тому місці вже нікого не було…
Юля згадує, що коли 2 вересня хлопці повернулись в частину, вони не могли дивитись їй в очі, а вона не могла збагнути, як можна було покинути її чоловіка пораненого і ще довго не могла їм цього простити. Лише з часом прийшло розуміння того, що не будучи у тій ситуації, не знаючи що і як відбувалось не можна їх судити.
Через деякий час стало відомо, що в морзі в Амвросіївці знаходяться тіла 5 українських військових. Мати В’ячеслава та батько ще одного зниклого безвісті нацгвардійця Юрія Смирнова відправились в Амвросіївку, на той час вже зайняту сепаратистами. Там виявилось, що два тижні тіла лежали не в холодильниках, а просто «в затінку» і впізнати їх було практично неможливо. Батько упізнав Юрія по татуюванню, і вивіз усіх п’ятьох з окупованої території. А мати, не вірячи в загибель сина, відправилась далі. «В Войковському бачила ту розбиту колону, вигорівші вщент машини, шукала сина в Донецькому госпіталі, в СІЗО (її скрізь бойовики з автоматами супроводжували) – там було багато українських військових – і здорові, і поранені, всі бородаті, однакові, вона ходила поміж ними, гукала Славіка, – ледь стримуючи сльози розповідає Юля. – Не було його там. Потім сказали, що могли його пораненого в Ростов-на-Дону відвезти, в Таганрозі шукала… довго шукала… Скільки страху натерпілася, скільки горя бачила – не передати…»
А тим часом була проведена експертиза ДНК, яка майже зі стовідсотковою впевненістю підтвердила найстрашніші очікування. Проте, за словами Юлі, дані опису тіла, який прийшов з моргу, з реальними даними не співпадали, тому майже два роки родина не погоджувалась з результатами експертизи. В кінці березня 2016 року до військової частини надійшла постанова про визнання підполковника Саражана загиблим. 29 серпня, в другу річницю Іловайської трагедії, тіло В’ячеслава Саражана було ексгумовано та відправлено до Миколаєва, де наступного дня офіцера провели в останню путь з усіма належними почестями.
«До цих пір я не впевнена, що поховала свого чоловіка, – ділиться сумнівами Юля, а мати навіть на похоронах не була, каже, що то не її син…»
Указом Президента України № 330/2016 від 11 серпня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Саражан В’ячеслав Григорович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Наказом командувача Національної гвардії України № 125 о/с від 19.08.2016 року підполковнику В’ячеславу Саражану присвоєно військове звання «полковник» посмертно.

Назарова А.П.

Людина честі

sergienko1«Честь», «гідність»… - дуже часто ці слова ми чуємо в репортажах ЗМІ, виступах політичних діячів, втім далеко не для всіх ці слова мають реальне змістовне навантаження, а ще для меншості є не простими словами, а нормою життя.
Одним з таких людей був Костянтин Павлович Сергієнко, уродженець м. Миколаєва, 1981 року народження. По закінченню школи він вступив до училища та  закінчив його із спеціальністю «радіотелемайстер». Були ще в житті і навчання, і самонавчання, проблеми і особисті перемоги… Та одруження в 2006 році змусило інакше дивитися на світ, особливо після народження доньки, яку надзвичайно любив та леліяв. Із вмілими руками та друзями організував бригаду та професійно виконував будівельно-ремонтні роботи. Привітність, дружелюбність та відданість Костянтина – це відзначали та цінували з перших хвилин знайомства навіть сторонні люди.
Все змінилося з початком буремних подій на Сході. Хоча Костянтин не проходив строкову службу в армії та не мав військової спеціальності, після перших смертей пішов до військкомату добровольцем. Причому це рішення не обговорював з рідними, навіть з дружиною, а просто всіх поставив перед фактом: «Хто як не я?!»
Після проходження навчання на базі Широколанівського полігону був зарахований в якості стрільця до 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади. І хоча до моменту відправлення до частини у К. Сергієнко була можливість уникнути служби, і пропозиції відповідні були, та він не відступив і казав: «Я не боягуз».sergienko2
Після транспортування до місця проходження служби, стрілець Костянтин Павлович Сергієнко, як і в Миколаєві, не міг пройти байдуже біля голодної та покинутої собаки чи кота, вони миттю опинялися у нього на руках і приласкані отримували щось поїсти, хоча нестача продовольчого забезпечення і самим солдатам батальйону добряче дошкуляла.
В коротких телефонних розмовах з рідними, крім окремих побутових негараздів, не вдавався у деталі служби, а пережити довелося всякого.
З настанням холодів дружина та рідні через знайомих передали посилку з теплим одягом, дитячими малюнками-побажаннями. І коли вже отримали підтвердження про отримання посилки на блокпості, надійшла від військкомату страшна звістка про смерть. Як з’ясували пізніше, 29 жовтня 2014 року о 23.30 знаходячись на бойовому чергуванні на блокпості поблизу села Новомихайлівка Мар'їнського району Донецької області, потрапив під мінометний обстріл. Закривши собою товариша, Костянтин отримав смертельне поранення, від якого невдовзі і помер. За словами волонтерів та офіцерів батальйону обстріл здійснювався  силами розвідувально-диверсійних груп російських військ, оскільки «ополченці» не мали ні такої підготовки, ні екіпірування, ні професійного снайперського забезпечення.
Після смерті тіло Костянтина було відправлено до м. Дніпропетровськ, звідки після впізнання дружиною, він був транспортований та похований у м. Миколаєві. На похованні крім рідних та командира прийшло більше 500 людей.
В школі, де навчався Костянтин, встановили пам’ятну дошку, адже пам'ять про людину честі в серцях закарбується назавжди, він не розповідав і не роздумував про патріотизм, відданість, гідність, він просто був ЛЮДИНОЮ.

Ліньов А.А.

Сталкер

Я вірив в найкраще,
В щасливе майбутнє
І мріями жив,
І кохання жадав,
Тому без вагання,
Без страху і болю,
Життя за країну віддав…

smirnov1Юрій Миколайович Смирнов народився 6 березня 1981 року в місті Миколаєві. Навчався в загальноосвітній школі І-ІІІ ступеню № 4. З шести років захоплювався народними танцями. Він був дуже талановитим хлопцем. Саме тому після закінчення школи для подальшого навчання обирає денне відділення Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв і одночасно вступає до коледжу культури за спеціальністю «Хореограф» на заочне відділення.
В розмові з мамою часто наголошував на тому, що хоче бути військовим. Так сталося, що в подальшому Юрій не міг займатися танцями і за своє життя він працював за різними спеціальностями, шукав себе, і нарешті зрозумів, що хоче служити у льотній частині селища Кульбакине. Збирав необхідні документи, планував закінчити курси, щоб отримати звання сержанта військової частини 3039 міста Миколаєва.
Навесні 2014 року було оголошено першу хвилю мобілізації і Юрій був призваний до лав Миколаївської військової частини Національної гвардії. Хлопець вирізнявся серед товаришів знанням військової справи, активно набував нові навички, цікавлячись усім навколо. А коли у військовій частині Національної гвардії почали формуватися перші добровольчі батальйони Юрій став одним із перших добровольців, хто зголосився вирушити у зону проведення антитерористичної операції. Як згадує мама Юрія: «Такий вибір сина був пов'язаний з тим, що він не міг змиритися з тяжкими умовами в країні, мріяв про стабільність, чисте мирне небо над головою, щасливе майбутнє своїх дітей (їх у нього двоє – синочок Михайло і донечка Евеліна)». Також мріяв молодий чоловік в подальшому бути військовим у повітряних силах Збройних Сил України – це було головною метою його життя, але не судилося, неоголошена війна зламала всі життєві плани…smirnov2
Потім був нелегкий бойовий шлях місто Амвросіївка, селище Лисиче і нарешті остання точка зіткнення – селище Войковський Амвросіївського району Донецької області, де Юрій разом із товаришами потрапляє під обстріл.
Побратими розповідають про нього: «Він слухати нічого не хотів, чути про небезпеку, казав, що має бути там, на передовій, особисто захищати Батьківщину. Ніколи не відмовляв у допомозі. Готовий був знехтувати собою, але товаришами – ніколи, для них Юра ладен був віддати останнє…»
За вміння орієнтуватися на місцевості, витривалість у тривалих переходах та за те, що першим зголосився йти у розвідку, отримав у підрозділі призвісько «сталкер». Юрій дзвонив рідним протягом місяця, розповідав як йому служиться, просив передати харчі. Мама, Любов Анатоліївна, зібравши посилку, передала її сину за допомогою волонтерів. Пізніше зв'язок обірвався і рідні, переживаючи, телефонували всім. Довга мовчазна невідомість не давала спокою. Нарешті додзвонившись дізналися, що син потрапив у полон, більше нічого. Час ішов, від переживання і невідомості у матері краялося серце, чекати не було більше сили.
Батько Юрія сам вирушив у зону проведення антитерористичної операції, знайшов сина у морзі, впізнавши його за татуюванням на плечі. За довідкою, яку видали у морзі, причиною смерті було поранення нижче попереку. Загинув «стакер» 24 серпня 2014 року під час бойового зіткнення з бойовиками-сепаратистами в районі селища Войковський Амвросіївського району Донецької області. Колона підрозділу Національної гвардії України, рухаючись заданим маршрутом, потрапила у засідку бойовиків-сепаратистів. Юрій один із перших зорієнтувався, зайняв позицію та відкрив вогонь у відповідь, чим дав можливість перегрупуватися підрозділу. Сили противника переважали вдвічі, але військовослужбовці до останнього продовжували стримувати ворога і зрештою напад бойовиків було відбито.
Мама дуже любила сина, для неї загибель Юрія – велика втрата, вона і досі не може з цим змиритися, постійно згадує його зі сльозами на очах. Каже, що дуже вдячна синові за те, що онуків залишив. Онуки – це зараз сенс її життя. Юрій назавжди залишиться в памяті рідних, вони будуть ним пишатися, за те, що він віддав своє життя за мир у нашій країні, за світле, спокійне майбутнє. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Макарчук Н.Г.

Підполковник з відважним серцем


Смоляр Олександр Васильович народився 22 лютого 1976 року в селищі Тіньки Чигиринського району Черкаської області. Олександр виховувався в добрій та порядній сім’ї, де пріоритетом завжди була чесна та наполеглива праця. Батько, Василь Олександрович, – водій бензовозу, мати, Галина Іванівна, все життя пропрацювала касиром в ощадкасі. Батьки могли з легкістю довірити йому будь-яке завдання знаючи, що син обов’язково його виконає. Серед хлопчаків-однолітків Сашко був душею компанії – надзвичайно комунікабельний, він з легкістю знаходив спільну мову з будь-яким співрозмовником. З дитинства мав багато захоплень, був надзвичайно ерудованим та кмітливим. У 1983 році пішов до школи, де навчався із задоволенням та був одним з кращих учнів у своєму класі. SmoliarПісля закінчення середньої школи у 1993 році Олександр вступає до Полтавського державного технічного університету імені Юрія Кондратюка та закінчивши його з відзнакою у 1998 році, отримує диплом спеціаліста за фахом «Промислове та цивільне будівництво». Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику: Олександра призивають до армії та вже з 8 грудня 1998 року він проходить строкову службу стрільцем 51-ї окремої вертолітної бригади Національної гвардії України (місто Олександрія). Невдовзі юнак приймає рішення серйозно зайнятися професією військового та 1 квітня 1999 року вступає на військову службу за контрактом до 51-ї окремої вертолітної бригади. 

Постійно проявляючи розумну ініціативу та наполегливість у службі, Олександр стрімко піднімається кар’єрними сходами: в жовтні 1999 року його призначають начальником групи технічного обслуговування автомобілів майстерні по ремонту автомобільної техніки технічної роти БАТЗ; з липня 2000 року він – помічник начальника інженерно-аеродромної та квартирно-експлуатаційної служби – комендант аеродрому тилу 51-ї окремої вертолітної бригади. Тут у військовій частині Олександр зустрічає свою долю – прекрасну дівчину Олену, яка працює з ним в одній службі – бухгалтером КЕС. Сама Олена – місцева жителька, після школи навчалась в Олександрійському індустріальному технікумі за спеціальністю математик-програміст, а пізніше в Харківському державному університеті будівництва та архітектури – за спеціальністю інженер-будівельник. Недовго зустрічаючись юнак пропонує красуні руку та серце, на що отримує згоду. Невдовзі Олександра переводять до в/ч 3061 і молоде подружжя переїжджає до Черкас. У 2007 році в сім’ї Смолярів народжується син Олег, а у 2009 – донечка Ліля. І хоча Олександр по життю був справжнім військовим – дисциплінованим, суворим, цілеспрямованим, проте для Лілі він був ніжним і люблячим батьком, балував її, часто повторював: «Для тебе – тільки найкраще!». Багато уваги приділяв сину. Олена розповідає, що Олександр всюди брав із собою Олега - на роботу по суботах, у гараж, на ринок. Олег в свою чергу із задоволенням займався з батьком чоловічими справами. 

Восени 2008-го капітан Смоляр Олександр був призначений оперативним черговим чергової служби військової частини 3039 управління Південного територіального командування внутрішніх військ МВС України міста Миколаєва, куди невдовзі переїжджає і вся родина. На новому місці молодий офіцер не змінює своїм принципам, вихованим ще з дитинства, багато працює та вже через рік отримує підвищення у посаді. Олександра призначають начальником квартирно-експлуатаційної служби військової частини 3039 управління Південного територіального командування внутрішніх військ МВС України.
При загостренні ситуації на Сході країни Олександр Смоляр не замислюючись вирушає з першою ротацією на зустріч ворогові боронити країну.
Наприкінці серпня 2014 року військовослужбовці НГУ несли службу на блокпосту в районі села Лисиче Амвросіївського району Донецької області неподалік від українсько-російського кордону. В цей період ситуація в зоні АТО складалася не на нашу користь. Сепаратисти за підтримки російських військ захоплювали нові території, нашим військам доводилося здавати позиції. З-під Амвросіївки сили АТО почали відходити ще 19 серпня, тож бойовики, що рухалася з боку території РФ, не сподівалися когось на тому місці зустріти. Звичайно, вони помітили блокпост військової частини 3039, але спокійно рухалися просто на нього і навіть не зрозуміли, що заїхали прямісінько в засаду. Навпаки, зупинилися, діловито вийшли з машин, стали ламати прапор. Зухвалість зіграла терористам не на користь. У лічені хвилини гвардійцями було підбито три вантажівки з особовим складом та боєприпасами, що їхали попереду. Під час бою було знищено чимало ворогів.
У тому бою відзначилися багато хоробрих воїнів серед яких був і начальник служби КЕС майор Олександр Смоляр. Та, нажаль, перемога у цьому бою далася дуже дорогою ціною – життя мужнього офіцера трагічно обірвалося, та пам'ять про цю Людину з великої літери завжди житиме у наших серцях. Його ім’я навічно занесене до книги пам’яті військової частини 3039 Національної гвардії України.
Наказом командувача НГУ по особовому складу № 83 від 02 вересня 2014 року майору Олександру Смоляру посмертно присвоєно військове звання «підполковник».
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Смоляр Олександр Васильович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Підполковник Смоляр нагороджений почесними відзнаками «Герой Миколаївщини» та «За заслуги перед Черкащиною». У рідному селі, іменем Олександра Смоляра, названо найдовшу вулицю. 

В.В.Безверхній

Смерть під «Градами»


Фігурський Артур Сергійович народився 31 жовтня 1987 року в селі Нововоскресенка Веселинівського району в простій, але дуже дружній і порядній сім’ї, де завжди панували любов, повага, взаєморозуміння. Батько, Сергій Артурович, все життя працював водієм – спочатку на фермі, зараз на шкільному автобусі возить дітей. Мати, Антоніна Іванівна, працювала на пошті в с.Нововоскресенка, зараз на пенсії. Артур мав двох братів – Вадима та Олександра. Як найстарший, він завжди опікувався ними, а для найменшого, Сашка, був взірцем, прикладом для наслідування. Можливо, саме тому після загибелі брата Олександр прийшов на службу в 145-й окремий ремонтно-відновлювальний полк. Сьогодні молодший сержант Олександр Фігурський, як і раніше Артур, проходить службу в автомобільному батальйоні на посаді командира відділення.
Артур Фігурський навчався у Нововоскресенській ЗОШ, після закінчення якої у 2003 році вступив до Надбузького аграрного ліцею й отримав професію автослюсаря та водія.
Figurskiy231 жовтня 2006 року юнак був призваний до лав Збройних Сил України. Проходив службу в навчальному центрі Десна Чернігівської області, де отримав звання молодшого сержанта. Далі продовжив службу в м. Біла Церква. Після закінчення строкової служби приїхав до Миколаєва. Певний час Артур працював інспектором служби безпеки на одному з підприємств у м. Миколаєві. Саме тут він зустрів своє щастя і долю на ім’я Світлана. У 2011 році молоді люди одружилися. Світлана вже мала сина Максима, а у 2012 році народився Вадим.
Світлана розповідає, що Артур був чудовим чоловіком і батьком обом синам: «Все що він робив, робив для сім’ї. Нажаль, не довелося йому повною мірою насолодитися батьківством, багато часу проводив на службі, а Вадиму виповнилося лише два рочки як батька не стало…»
У 2011 році Артур приймає рішення зв’язати своє життя з українською армією та вступає на військову службу за контрактом до 145-го окремого ремонтно-відновлювального полку. Артур Фігурський був призначений командиром ремонтного відділення гусеничних машин, багатовісних автомобілів і спеціальних шасі ремонтного взводу автомобільної техніки ремонтної роти автомобільної техніки ремонтно-відновлювального батальйону та отримав звання сержанта. У перший мирний рік служби завоював повагу товаришів завдяки високому професіоналізму, відповідальному ставленню до службових обов’язків, неконфліктному характеру.
З початком російської агресії на сході країни роботи в частині побільшало – особовий склад полку брав участь в обслуговуванні техніки, яка відправлялась в район бойових дій. А невдовзі було створено декілька мобільних ремонтних бригад, які виконували роботи з ремонту бронетанкової та автомобільної техніки, а також систем озброєння прямо на передовій українських військ в зоні АТО.
Як розповідає головний старшина батареї РАО старший прапорщик Анатолій Пономарьов, у зону АТО підрозділи 145-го ОРВП вирушили на початку літа 2014 року. Одна за одною були створені дві РЕГи (ремонтно-експлуатаційні групи), які формувались виключно з добровольців. Спочатку в групу входили кілька військовослужбовців строкової служби, але після першого ж обстрілу їх відправили назад в частину. Перша РЕГ виїхала в Луганську область, друга, очолювана підполковником Р.В.Гаврилюком, в якій був і сержант Фігурський, наприкінці липня 2014 року вирушила спочатку на кордон з Кримом, а згодом далі – через Херсонську та Запорізьку області на Донеччину. Гранітне, Сонячне, Благодатне, Степанівка, Дмитрівка – об’їздили практично всю Донецьку область. В основному пересувалися маленькими групами, а коли ставилась основна бойова задача, то висувались на позиції всією РЕГ.
РЕГ складалася з автомобільного підрозділу, БТ (бронетанкового), РАО (ракетно-артилерійського озброєння) та евакуаційної групи. Сержант Фігурський займався саме евакуацією техніки, що часто відбувалось під обстрілами.
«Коли надходила інформація, що потрібно відремонтувати підбиту або поламану техніку, – пояснює головний сержант роти ремонтно-відновлювального батальйону бронетанкової техніки старшина Сергій Кришень, – від нас виїжджали евакогрупи по 2-3-4 чоловіка на КЕТЛах або КАМАЗах, їх завданням було витягнути непрацюючу техніку і доправити ремонтникам. Старший групи завжди попереджав про обстріли і викликав добровольців. Бажаючими у нас майже всі були. І він вже вибирав з ким їхати. Зазвичай вони виїздили з Артуром на КамАЗі».
Figurskiy1Техніку доводилось не тільки витягувати, а часто і ремонтувати під вогнем ворога. «Постійні обстріли стали звичними, – розповідає Анатолій Пономарьов. - Летять міни, ти сидиш, рахуєш: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 – значить переліт, якщо на 3-4-му разі нема розриву, значить не до нас...». 

Олександр згадує, що брат намагався кожного дня телефонувати батькам, але ніяких подробиць не розповідав, не хотів ще більше тривожити рідних, завжди казав, що все нормально. Він взагалі був дуже спокійним, врівноваженим, не любив скаржитися, в усьому знаходив позитивні моменти. Як розповідають товариші по службі важко уявити ситуацію, яка б вивела Артура з себе, роздратувала, з ним було приємно спілкуватися – завжди знаходив слова підтримки, міг дати слушні поради. В частині його характеризують як хорошу людину, надійного товариша, відважного воїна і професіонала.
21 серпня 2014 року близько 04.30 - 04.50 ранку позиції 145-го ОРВП в районі с.Гранітне Тельманівського району Донецької області в черговий раз були обстріляні «Градами». Під час обстрілу загинув молодший лейтенант О. В.Коломієць та був важко поранений сержант А.С. Фігурський. Сергій Кришень розповідає, що він знайшов Артура і разом з полковником Гаврилюком занесли пораненого в бліндаж, відразу вкололи йому знеболювальне, антибіотики, і на його ж КамАЗі відвезли в Тельманівську районну лікарню. «Йому цілий день операцію робили, волонтери забезпечили всім необхідним, у тому числі плазмою, оскільки Артур багато крові втратив. Всі доклали максимум зусиль для того, щоб йому допомогти, і, не зважаючи на вкрай важкий стан, сподівалися на краще, але він помер. Пам'ятаю, волонтер, зовсім молода дівчина, гірко плакала…»
Поховали Артура на Нововоскресенському кладовищі в переддень річниці незалежності України 23 серпня 2014 року.
Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Фігурський Артур Сергійович посмертно нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.


Назарова А.П.

Справжній герой

Рідна ненька, моя Україна,
Скільки в тебе безмежних ланів,
Нездоланна, могутня, єдина
До безтями тебе я любив.
Розквітала червона калина
Тут я жив, перешкоди долав
І за мир, за квітучі долини
Серце, душу, життя я віддав…

hortiv1Наш земляк Ернест Олександрович Хортів народився в м. Миколаєві 8 вересня 1994 року. Спочатку навчався в загальноосвітній школі I-III ступенів № 50 м. Миколаєва. Як згадує сина мама: «Ерік (так називали Ернеста батьки) з раннього дитинства займався спортом, вів здоровий образ життя, улюбленим видом був футбол і саме заняття спортом дало можливість навчатися в Кульбакінській спортивній школі». З восьмого класу Ернест перейшов до ЗОШ I-III ступенів № 20 м. Миколаєва, а згодом закінчив Миколаївський технікум залізнодорожного транспорту імені академіка В.Н. Образцова. Футбол був не єдиним видом спорту яким цікавився Ернест. Ще не досягнувши 18 років, він досяг неабияких успіхів у боксі і, навіть, сам тренував дітей. Тренер одразу запримітив хлопчину як людину сміливу, наполегливу та цілеспрямовану, і коли в 79-й окремій аеромобільній бригаді були навчання з рукопашного бою, саме він запропонував Ернесту служити в армії за контрактом. Його це зацікавило і з 29 березня 2013 року він став військовослужбовцем-контрактником 79-ї окремої аеромобільної бригади.
У складі 1 батальйону Ернест разом з товаришами контролював блокпости на межі Херсонської області та Автономної Республіки Крим. Потім було Херсонське водосховище, Луганськ, Слов’янськ, Красний Лиман, де бригаду було поставлено на зачистку території, але в районі Красного Лиману бійці потрапляють під обстріл – у бронетранспортері згоріло все – документи, речі, зв'язок обірвався… Ерік чудом залишився живим, бо стояв у наряді і бачив, як гинуть його товариші-побратими. hortiv2Під час цього обстрілу він отримав контузію. Останнім пунктом бойового шляху стало селище Дякове Луганської області: два місяці тяжкого оточення, зв'язок з рідними лише раз у два дні і болісні страшні розповіді татові про те, що був голодним, босим, збирав росу з листя дерев, щоб попити, але навіть в таких складних та страшних умовах був готовий захищати свою країну, віддати за неї своє життя. Під час виходу з оточення під прикриттям 72-ї окремої механізованої бригади, Ернест отримав поранення. Останній раз батьки спілкувалися з сином 2 серпня 2014 року. Потім він зник, батьки забили тривогу. І лише 6 серпня мати змогла додзвонитися, але замість сина на зв’язку був командир який і повідомив, що Ернест отримав поранення, але воно незначне…
Батьки почали шукати Ернеста самотужки за картою маршруту боїв, передивлялись відео, підняли на пошуки всіх знайомих, писали у соцмережах простим незнайомим людям з проханням про допомогу. Так дійшли до російського міста Таганрог. Відгукнулась незнайома дівчина, яка впізнала Ернеста за наведеними ознаками. Лікар таганрозької лікарні сказав, що він був поранений, але де знаходиться зараз не знає.
Життя Ернеста обірвалось 6 серпня 2014 року під час обстрілу терористами позицій українських військових в селищі Дякове Луганської області. Він був безстрашним, сміливим воїном, справжнім героєм, що поклав своє життя за цілісну, єдину Україну. Зі слів його найкращого друга Богдана Ернест дуже любив життя, завжди посміхався, дуже сильно любив маму Вікторію і свою маленьку сестричку Соню. Був справедливою людиною, людиною з великою силою волі, людиною слова. Час мине, але близькі, рідні, друзі завжди будуть пам’ятати Ернеста. Його буде пам’ятати вся країна, адже пам'ять священна, пам'ять вічна. Герої не вмирають!


 Макарчук
Н.Г.

Доля Героя

Хроненко Анатолій Петрович народився в Миколаєві 2 червня 1968 року. Батько Анатолія, Петро Сергійович, – будівельник, мати, Марія Дмитрівна, – муляр на заводі «Океан». Усе життя родина прожила в Корабельному районі Миколаєва. Навчався Анатолій спочатку в ЗОШ № 33, пізніше перевівся до ЗОШ № 54. Швидкий був, енергійний, займався то боксом, то бігом, з іншими хлопцями полюбляли ходити на річку плавати, рибалити. З дитинства дуже любив читати, особливо історичну літературу, це захоплення збереглося на все життя. Навіть на роботі за любов до книги та знання його називали «професором». У 1972 році в родині Хроненків з’явився ще один хлопчик, назвали його Олександром. Сашко – спокійний, розважливий, Анатолій – більш різкий, енергійний, він завжди захищав молодшого брата. Брати і в дитинстві дружні були, і в дорослому житті залишалися близькими. Після 8-го класу Анатолій пішов учитися в середнє професійно-технічне училище № 4, яке закінчив з відзнакою, став слюсарем-сантехніком, а з 1989 по 1992 роки навчався в Дніпропетровському монтажному технікумі за спеціальністю «санітарно-технічне устаткування будинків». У 1986–1988 роках проходив строкову службу в ракетних військах під Москвою. Як і батько, все життя працював на будівництві – в МСУ-520, АТ «Глиноземпромжитлобуд», ТОВ «Миколаївські газові мережі», був монтажником сантехсистем та обладнання.

HronenkoДружина Анатолія, Лариса, розповідає, що вони з чоловіком познайомились у 1989 році на весіллі у друзів, через рік одружилися. Лариса тоді працювала медсестрою в лікарні Морпорту (зараз, після закриття стаціонару, працює медсестрою у СКПБ «Водолій»). У 1992 році в Анатолія та Лариси народився первісток – Ігор, у 1998 – другий син, В’ячеслав. Ігор навчався в Донецькому юридичному інституті. Після його закінчення повернувся до Миколаєва, працював у Державній автоінспекції. У складі миколаївського загону правоохоронців ніс службу в зоні проведення АТО в Луганській області, де здійснював забезпечення громадського правопорядку в населених пунктах, звільнених від бойовиків. Про мету свого відрядження та характер дій батькам не повідомляв. Зараз Ігор несе службу в зоні АТО у складі органів державної безпеки. В’ячеслав навчається в суднобудівному технікумі. «Гарні в мене онуки, – каже Марія Дмитрівна. – Батьки в них хороші і внуки хороші».
Анатолій був уважним і відповідальним сином і батьком, переживав за всіх, не пив, не палив, сім’я у нього була на першому місці. «Жили як всі: працювали, дітей виховували, – говорить Лариса. – Любив на дачу їздити, любив працювати на землі». У 2014 році в звичне життя родини внесла свої корективи війна.
В травні 2014 року Анатолій Петрович записується добровольцем у 19-й батальйон територіальної оборони, який тільки почав формуватися. Протягом 3-х місяців разом з іншими бійцями БТО займався облаштуванням побуту, їздив на навчання, ніс службу на блокпостах на виїздах із Миколаєва. На початку серпня Анатолій Хроненко і ще понад 30 військовослужбовців 19-го БТО приймають рішення перевестися в 79-ту ОАЕМБр (зараз – 79-та десантно-штурмова бригада). Під час розподілу новоприбулих Анатолій був призначений на посаду стрілка - помічника гранатометника аеромобільно-десантного взводу аеромобільно-десантної роти аеромобільно-десантного батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Як і до всього в своєму житті, як і до будь-якої іншої роботи, до виконання нових службових обов’язків Анатолій поставився із властивою йому відповідальністю, що відзначається в характеристиці з місця проходження служби: «Старший солдат Хроненко Анатолій Петрович зарекомендував себе дисциплінованим, сумлінним, грамотним військовослужбовцем, виявив високі морально-етичні, професійні та ділові якості. До виконання службових обов’язків ставиться з почуттям високої відповідальності, проявляючи при цьому розумну ініціативу. В повсякденній службовій діяльності основні зусилля зосереджує на вдосконаленні особистих професійних якостей. Відрізняється високим почуттям відповідальності за доручену ділянку роботи».
Невдовзі підрозділи 79-ї ОАЕМБр вирушають на Схід. 28 вересня 2014 року, напевно, був одним із найважчих днів оборони ДАПу. В приміщеннях нового і старого терміналів оборонявся невеликий зведений загін військових 3-го полку спецназу, 93-ї механізованої бригади та «Правого сектора». З початку вересня бої тривали майже безперервно. Підкріплення були невеликі, багато військових відмовлялись їхати в аеропорт через великий ризик: проводки машин у термінал та з терміналу стали бойовими операціями, кожна машина знаходилась під обстрілом. 28 вересня нарешті було забезпечено довгоочікувану заміну. В аеропорт був направлений зведений загін у складі окремих підрозділів 79-ї аеромобільної та 93-ї механізованої бригад. Серед його добровольців був і Анатолій Хроненко. Під час прориву до терміналу в БТР, де знаходився Анатолій, влучив танковий снаряд. Мати і досі не може збагнути загибель сина: «Як же він не встиг вискочити? – плаче жінка. – Він же такий бистрий був, такий спритний…»
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Хроненко Анатолій Петрович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

А.П.Назарова

«Не можу спокійно дивитися, як молоді хлопці на війну йдуть…»

yarish1З цими словами уродженець Кіровоградщини, житель міста Миколаєва Олександр Володимирович Яриш пішов добровольцем до військкомату, не чекаючи повістки.
Народився Олександр 1 вересня 1970 року в cелі Злинка Маловисківського району Кіровоградської області в родині колгоспників, був третьою дитиною в сім’ї. Навчався у місцевій школі №2, а по закінченні десятирічки вступив до Миколаївського професійно-технічного училища № 14 при Чорноморському суднобудівному заводі. Потім – служба в армії в м. Чита Амурської області (Російська Федерація). Звільнившись у запас, Олександр Яриш повернувся до Миколаєва. Працював на Чорноморському суднобудівельному та бронетанковому заводах. Маючи дітей, мріяв няньчити та виховувати онуків.
Все змінили події в Криму та на Донбасі, коли після новин з телевізора та чуток, стали приходити домовини та наповнюватися військові шпиталі.
Олександр Володимирович Яриш, як батько, громадянин та просто людина зробив свій вибір. Із званням молодший сержант був призначений на посаду стрільця–радіотелеграфіста у стрілецьку роту в Миколаївському полку охорони громадського порядку Національної Гвардії України. Цей підрозділ, в числі інших, забезпечував правопорядок у прифронтових територіях України, на блокпостах та населених пунктах розташованих поблизу україно-російського кордону.
23 серпня 2014 року поблизу села Лисиче Амвросіївського району Донецької області, у 8 кілометрах від російсько-українського кордону, бійці блокпосту, де вже в якості кулеметника служив О. Яриш, помітили колону з бронетранспортерів та вантажівок, що рухалася з території Російської Федерації. На плечах та головних уборах людей у вантажівках висіли зелені стрічки з надписом «Чечня». Не дивлячись на значну перевагу, гвардійці прийняли бій та знищили не менше трьох вантажівок з бойовиками та боєприпасами, захопили трофеї та чотирьох полонених.
Один з офіцерів, описуючи бій та участь в ньому Олександра Яриша згадував: «Последний его бой был под Лисичьем, находился на дежурном огневом средстве, когда на нас внезапно выехала колонна террористических формирований. Он первым принял бой... Первое ранение у него было в живот, потом получил второе ранение. Когда мы его нашли, мы поняли, что он отстреливался до последнего патрона, потому что ленты уже были без патронов».
Під час цього бою загинули троє військових – майор О. Смоляр, молодший сержант О. Яриш та старший солдат О. Бабкевич. Полонених за кілька днів обміняли на трьох українських бійців та волонтера.
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Олександр Яриш був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Не забули про свого випускника і у професійному суднобудівельному ліцеї, колишньому ПТУ, де у свій час навчався Олександр, і краплинку пам’яті про одного з своїх численних випускників увічнили меморіальною дошкою, на відкритті якої були і рідні, і військові побратими з офіцерами частини, і учні ліцею.
Дружина та донька, син від першого шлюбу, рідні та близькі незнайомі з ріднею жителі міст Маріуполь та Лисичанськ, яких звільнили з полону терористів в обмін на російських найманців, захоплених в бою під с. Лисиче, збережуть в пам’яті образ Олександра Яриша – людини та солдата. Не забудемо і ми, бо завдяки жертовності таких людей, війна до нас не дійшла.

 Ліньов А.А.


54030, м. Миколаїв, вул. Наваринська, 16, тел/факс 67-44-06
e-mail: ocpdtarvd@ukr.net
Copyright © 2020 Миколаївський обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності Всі права захищено.